Отже, виняткова своєрідність пейзажного колориту, яскрава різноманітність побутово-етнографічного матеріалу та тонка соціально-психологічна характеристика героїв його творів стали найкращим свідченням багатих життєвих знань і спостережень, отриманих письменником під час роботи у філоксерних комісіях, а також доказом того, що характерною рисою Коцюбинського-митця стає не стільки констатування етнографічної своєрідності матеріалу, скільки бажання показати на тлі його сильну людську натуру.
Переїзд до Чернігова
Одруження та пов’язане з ним велике прагнення до сімейного затишку викликало у Михайла бажання пошуку постійного місця проживання з постійним місцем роботи, але, не маючи можливості це реалізувати, він продовжує сезонно працювати у філоксерній комісії, в Криму.
Була й інша причина, що спонукала Коцюбинського десь осісти на постійній спокійній службі, – це нестримне бажання писати. Мандри з місця на місце по Бессарабії, а по тому – в Криму, хоч і давали багато матеріалу для подальшої літературної творчості, та не сприяли зосередженості, без якої неможливо писати. Урешті й часу на літературу лишалось дуже мало. В листах до своїх кореспондентів письменник скаржиться на брак більш-менш придатних умов для занять улюбленою справою. Так, іще 24 червня 1894 року Василю Лукичу він пише: «Вибачте мені, ласкавий добродію, цю мою загайку; мені вже й самому соромно так довго тягти обіцяну працю, та що ж вдієте, коли така клята служба! Осінь та зиму матиму вільніші – тож гадаю докінчити “По Бессарабії” та спробувати свої сили на більшій праці, наприклад, повісті».
Тяжка та виснажлива праця впливала ще й на здоров’я письменника. Протягом 1896—1897 років йому дуже не таланило. На початку літа 1896 року біля села Біюк-Ламбат він упав на каміння й розбив коліно так, що потім кілька років мусив лікувати ногу. Восени цього ж року, повертаючись із Криму, Михайло Михайлович застудився. Це трапилось, як свідчить його добрий знайомий, український поет і прозаїк М. Чернявський, на пароплаві: «Коцюбинський їхав з Криму в Одесу з товаришем восени. Без теплої одежі. Грошей не було. Їхали на палубі. Мерзли. Грілись в машинному відділі. Кутались вночі на рубці в брезенти. Застудився. Придбав тяжкий ревматизм. Хворав. Ходив на милицях. І тоді ж придбав початок хвороби серця. З середини листопада аж до середини квітня наступного 1897 року він прохворів». Застуда була настільки важкою, що письменник навіть не міг творити, що ще більше його засмучувало.
«Пишу до Вас, лежачи в ліжку, – пише Коцюбинський до Комарова, – застуда вже третій місяць не пускає мене звідти. Отак змарнувався мій вільний час, моя хіть зробити щось за зиму. Ще, як на лихо, відняло було мені праву руку – і хоч плач, ані стрічки надряпати».
У лютому 1897 року Михайлові роблять операцію на нозі у Києві, де він залишається для лікування ще на два місяці.
Отже, через недугу Коцюбинський не міг серйозно зайнятися пошуком постійного і стабільного місця роботи. Але його увага все більше зосереджувалася на Чернігові як майбутньому місці постійного проживання.
На кінець XIX ст. це було невелике провінційне місто, яке можна було об’їхати за півгодини. Та поряд зі спокійним ритмом провінційного життя більшості міщан стародавнє місто все ж таки було осередком громадсько-інтелектуального та мистецького руху невеликої частини передової інтелігенції. Літературне життя міста представляли: Борис Грінченко, Марія Загірна, Володимир Cамійленко, Іван Вороньківський, Микола Вороний, Микола Чернявський, Михайло Жук, Григорій Коваленко.
Сучасники говорили про Чернігів як про другу духовно-інтелектуальну столицю Наддніпрянщини.
Знайомство Михайла Михайловича з Черніговом розпочалося 1894 року, коли він приїжджає в місто на запрошення свого товариша Бориса Грінченка, з яким усе життя плідно співпрацював. Познайомився зі своєю майбутньою дружиною Вірою Дейшею письменник за сприяння чернігівського товариства, до якого належав і Б. Грінченко. Останній усіляко заохочував М. Коцюбинського переїхати до цього славного міста, намагався посприяти йому в працевлаштуванні.
Не менш важливим мотивом у переїзді до Чернігова було те, що його дружина викладала тут на жіночих курсах.
Одужавши, у березні 1897 року М. Коцюбинський звертається до чернігівської влади з проханням узяти його на роботу до губернського земства. Своє звернення мотивує тим, що з хворими ногами не в змозі продовжувати службу на посаді помічника експерта у Кримському філоксерному комітеті, оскільки ця робота пов’язана з постійним ходінням. Аби розвіяти будь-яке упередження проти себе, він пояснює деякі аспекти своєї біографії місцевому поліційному начальству: «В 1884 г. я находился под следствием по политическому делу, сути которого я и до сих пор не знаю. При обыске не было найдено решительно ничего, компрометирующего меня. Через год или полтора мне было обьявлено, что я освобождаюсь из-под следствия. Затим дело и кончилось».
Перевірка «благонадійності» особи М. Коцюбинського, здійснена на прохання Чернігівського губернатора жандармськими органами, поламала плани письменника на розмірене і тихе життя у Чернігові.
30 червня 1897 року відповідальний чиновник департаменту поліції, на підставі зібраних свідчень про М. Коцюбинського, повідомляв чернігівському губернатору, що «хотя и не серьезны факты, тем не менее, на основании их можно придти к заключению, что он принадлежит к крайним украинофилам и в качестве такового может заняться распространением среди населения Черниговской губернии тенденциозных малорусских изданий. Полагал бы назначение заведующим книжным складом отклонить». Але поки він готує свої висновки для передачі губернатору, М. Коцюбинський звільняється з Кримської філоксерної комісії і його зараховують до штату Чернігівського губернського земства.
14 липня 1897 р. він із родиною прибуває з Вінниці до Чернігова, поселяється у найманій квартирі. Однак цього ж дня Третє діловодство департаменту поліції у відношенні за № 6590 сповіщає чернігівського губернатора, «что определение Михаила Коцюбинского заведующим книжным складом Черниговского губернского земства представляется нежелательным».
Після такого вердикту Михайло Михайлович опинився у зовсім невигідній для себе ситуації: чуже місто, велика родина, відсутність постійного заробітку й тавро «неблагонадійного». Однак, попри розпач, письменник не здається…
Примітки
1
Метричні книги, метрики – паперові формуляри, в яких духовенство реєструвало акти громадянського стану членів церкви: хрещення (народження), вінчання (шлюб), поховання (смерть). На західноукраїнських землях метричні книги з’явились у XVI столітті, в Наддніпрянщині в XVII столітті.
2
Судова реформа (1864) базувалася на запровадженні позастановості судочинства, незалежності суддів від адміністрації, гласності судового процесу, змагальності сторін при розгляді судової справи. Було запроваджено суд присяжних у карному судочинстві. Було створено єдину систему судових закладів із формальною рівністю перед законом усіх соціальних груп населення. Судова реформа тривала протягом кількох років і завершилась до 1870 року.
3
«Закладати за комір» (фразеологічний зворот) – зловживати алкоголем.
4
«Дзвінок»– український ілюстрований двотижневик для дітей і молоді, видавався у Львові у 1890—1914 рр. Видання призначалося для дітей середнього і старшого шкільного віку.
5
«Правда»– літературно-науковий журнал, виходив у Львові. Перший період: 1867—1870 рр. Перша перерва: 1871 – квітень 1872-го. Другий період: квітень 1872—1880 рр. Друга перерва: 1881—1887. Третій період: 1888—1898.
6
«Зоря»– літературно-науковий і громадсько-культурний всеукраїнський журнал-двомісячник, що виходив протягом 1880—1897 рр. у Львові. Редакторами в різний час були відомі діячі й письменники – О. Партицький, Г. Цеглинський, Василь Лукич (псевдонім В. Левицького), В. Тисовський, О. Маковей, К. Паньківський, О. Борковський. З 1885-го – орган Наукового товариства імені Шевченка. Протягом 1885—1886 рр. до складу редакції входив І. Франко, який опублікував на його сторінках багато художніх творів, літературно-критичних статей, мав значний вплив на формування «3орі» як національного загальноукраїнського видання. З 1891 р. журнал ілюструвався репродукціями мистецьких творів, світлинами письменників, учених, акторів та ін. Журнал висвітлював погляди передових громадсько-культурних сил як у Галичині й Буковині, так і в Наддніпрянській Україні.
7
Улітку 1890 р. як кореспондент львівського журналу Коцюбинський подорожує до Канева на могилу Тараса Шевченка: «Сум важким каменем налягає на серце, сльози тихо котяться з очей, коли згадаєш, хто тут похований…» – пише Коцюбинський у статті «Шевченкова могила», яка була надрукована 1891 року в журналі «Дзвінок». Власне, з цієї статті й починається друкування прозових творів Коцюбинського.
8
«Діло» – найстаріша і довгий час єдина українська щоденна газета в Галичині. Виходила у Львові в 1880—1939 рр. (в 1880—1882-му – двічі на тиждень, 1883—1887 – тричі на тиждень, з 1888-го – щоденно).
9
Філоксерна комісія мала на меті боротися зі шкідником винограду – філоксерою, яка з’явилася в багатьох європейських країнах, а також у Російській імперії (у Бессарабії та Криму).