Здійснення честолюбних задумів юний Віктюк почав із того, що після школи виїхав до Москви і вступив на акторське відділення Державного інституту театрального мистецтва. На випускних іспитах він єдиний із усього курсу дістав «п'ять із плюсом» за майстерність. Енергія і талант нестримно виривалися назовні, і здавалося, все можливо, все під силу. Закінчивши навчання 1956 p., Роман Віктюк повернувся до рідного Львова. Працюючи в місцевому ТЮГові, він поставив спектаклі «Усе це не так просто», «Фабричне дівчисько», «Місто без кохання», «Дон Жуан». Уже перші постановки молодого режисера вирізнялися «нетиповим» трактуванням. Це сьогодні загальновизнано, що говорити про відповідність спектаклів Віктюка оригіналу складно, адже Роман Григорович завжди виступає як єдиний автор своїх творінь, а в ті роки його творча сміливість викликала нерозуміння і ворожість.
Пропрацювавши у Львові 10 років, Віктюк виїхав із рідного міста, як виявилося, назавжди, і спочатку перебрався до Києва. Працював у ТЮГу, викладав у студії при Театрі імені І. Франка. Але педагогічна діяльність Віктюка у столиці тривала недовго. Режисер, якому влада приписувала то націоналізм, то російський ухил – «узагалі, все що завгодно, аби позбутися», – був відсторонений від роботи в студії. Незабаром Віктюк зовсім виїхав з України й оселився в Калініні (нині Твер), де дістав посаду головного режисера Театру Ленінського комсомолу. Але ні вигнанцем, ні емігрантом Віктюк себе ніколи не вважав і не вважає, говорячи про свій від'їзд так: «Я просто виїхав. Мене ніхто не виганяв. Я ставив усе, що хотів. Наприклад, “До побачення, хлопчики” Бориса Балтера чи Володіна “Фабричне дівчисько”. Те, що я ставив, в Україні ніколи не ставилось, оскільки вважалось антирадянщиною». Нині Віктюк не прагне повернутися на батьківщину: «…Ступи я ногою на цю землю, виник би неймовірний конфлікт, і мені знову б довелося виїхати. Оскільки, і я в цьому глибоко переконаний, був би неминучий конфлікт між театром, що я б запропонував, і загальним театральним кліматом в Україні. Тому я віддаю перевагу позиції на відстані. Я багато чого пережив і гадаю, що правильна позиція – це громадянин світу. Вона найкраща. Потрібно сидіти у своєму окопі та іноді визирати звідти».
Приїхавши до рідного Львова зі своїм скандальним проектом «Давайте займемося сексом!», Віктюк переконався, що в театральному житті рідного міста мало що змінилося з радянських часів. Міська влада заборонила показ його спектаклю і не скасувала рішення навіть тоді, коли Віктюк запропонував злегка змінити назву, яка шокує консервативну публіку. Пізніше режисер сказав про це: «Мене дивує, що мене так радо приймають у всіх куточках світу, і лише у Львові, у моєму рідному місті, як у радянські часи, так і тепер, мене не визнають».
Проте Віктюк пообіцяв, що він обов'язково приїде до Львова знову і покаже глядачам і «Давайте займемося сексом!», й інші свої роботи. Узагалі, в Україні він буває дуже часто: з радістю привозить свої спектаклі на батьківщину. «Я вважаю, що необхідно пам'ятати про ту землю, звідки ти вийшов, тому що в ній – твоя сила. Ці речі дуже прості й дуже правдиві. І, напевно, щирі», – говорить режисер.
Невдачі, провали, тяжкі хвилини розчарування і невдоволеності, поневіряння по театрах і БК – у житті Віктюка всього цього було з верхом. Але були й друзі, однодумці, а також непохитна віра у своє покликання. Після чергової невдачі він знову шукав і знаходив вихід.
Одна з найважливіших якостей характеру Віктюка – те, що й у життєвих перипетіях він залишається творчою особистістю. Кожну ситуацію режисер обіграє – начебто вигадує і ставить свої маленькі спектаклі. Коли закрили театр у Калініні і не допомогло заступництво А. Кончаловського й А. Тарковського, Віктюк від імені чиновника з міністерства культури призначив себе головним режисером у Російському драматичному театрі Вільнюса. Про цей дивний факт своєї біографії режисер охоче розповідає журналістам: «Я вмів дзвонити з автомата, коли кидаєш дві монетки по 15 копійок і говориш скільки захочеш. Знаючи прізвище начальника з міністерства культури, який завідував Прибалтикою, я під його ім'ям телефонував у російські театри Риги, Вільнюса і Таллінна. У Вільнюсі не було головного режисера…».
Унікальне чуття Віктюка на літературу виявилося ще в шістдесяті: працюючи в Калініні, він розгледів нікому не відомого тоді О. В. Вампілова і першим поставив його п'єси «Побачення в передмісті» й «Качине полювання». Почавши 1971 р. працювати у Вільнюсі, Віктюк знову ставить спектакль за Вампіловим «Минулого літа в Чулимську», а також здійснює цілий ряд постановок – «Марія Стюарт» Ф. Шіллера, «Валентин і Валентина» М. Рощина, «Зустрічі і прощання», «Продавець дощу» і багато інших. Прийшов глядацький успіх, про режисера заговорили критики, але офіційне визнання його творчості було важким. Спектакль «Уроки музики» за Л. С Петрушевською, поставлений Віктюком 1978 р. у Студентському театрі МДУ, було заборонено. 1975 р., уже оселившись у Москві, у Театрі ім. Моссовета він поставив «Вечірнє світло» О. Арбузова, 1977 p. – «Царське полювання» Л. Зоріна; у МХАТі – спектаклі «Чоловік і дружина знімуть кімнату» М. Рощина (1976 р.), «Татуйована троянда» Т. Вільямса (1982 p.).
Усі його постановки – і давні, і зовсім нові – це певне таїнство, дійство, у якому важко провести межу між реальністю та ілюзією. Кожен його спектакль – це вибух, феєрверк, фонтан емоцій. Це виклик буденності, яку так не любить Віктюк. Недарма про режисера говорять, що «він – дитя парадоксів, яке вміє із задоволенням шокувати публіку вибором і трактуванням п'єс». Над чим би Віктюк не працював, він підкоряє все, що відбувається на сцені, своїй волі й логіці, створюючи підвладну лише йому стихію. Наймогутніша енергетика, якою він заражає своїх акторів, передається під час спектаклів і глядачеві. Костюми й декорації з найхимерніших дитячих снів, речі-символи, красива – «то пряна, то нудотна, то пронизлива» – музика і, безумовно, повнокровна гра акторів – усе це переносить глядача у світ нестримної фантазії, яка визнає тільки закони мистецтва. У його спектаклях пластика, магія безупинного руху стоять на першому місці, вони виразніші, ніж слова. Віктюк – це людина-жест! Його володіння формою разюче. «Важливо не що, а як», – говорить Майстер і кожним своїм спектаклем доводить це. Для нього важливі не статичні пози, а жести, рух, спрямований зі сцени до публіки. А глядачеві та його здатності по-дитячому вступати в Гру, без якої Театр мертвий, Маестро завжди довіряє.
Віктюк – справжній працелюб. Мабуть, жоден «нормальний» режисер не працював і не працює стільки: репетиції по десять годин на добу, по дві прем'єри на сезон плюс робота за кордоном. Поки не було власної сцени, інші театри охоче надавали йому свої, яким «мандрівний, бездомний» режисер дарував аншлаги, відкриваючи нових, нікому не відомих зірок і «розутілюючи» старих. Два найскандальніші спектаклі Віктюка, що зробили його по-справжньому знаменитим, – «Служниці» і «М. Баттерфляй» – були майже одностайно «з'їдені» пресою, що побачила в них, головним чином, «яскраву блакитну обгортку, розгорнути яку не могли – так і проковтнули з фольгою і папірцем».
Віктюка часто називають «революціонером еротичного театру», і сам він цілком погоджується з цим визначенням. «Секс – головна тема мого театру, у якому жоден спектакль без цього не обходиться, – говорив він. – Зараз вийшла моя нова прем'єра під назвою “Давай займемося сексом!” – із знаком оклику наприкінці. Саме сексом, а не любов'ю – це, на щастя, різні поняття. А потім буду робити спектакль з О. Образцового та І. Соколовою “Не стріляйте в маму”. Це сумна італійська п'єса: щоб уберегти своїх 17-літніх синів від спокус життя, дві мами закохують у себе дітей одна одної. І героїня Образцової завагітніє від сина своєї подруги…».
Що стосується власних любовних стосунків, то Віктюк стверджує, що ніколи не поєднує творчість і особисте життя, вважаючи близькі стосунки з партнерами по сцені неможливими. «Я взагалі переконаний, незалежно від чоловічого чи жіночого партнерства: щойно у творчості переходиш тілесний рубікон – мистецтво закінчується. Геніальне виникає тільки тоді, коли є дистанція таємниці. Завжди взаємопроникнення всіх цих струмів має бути на рівні духовному. Насититися тілом, відкрити через нього людину простіше. Але тоді дистанція між двома душами – статевий орган. Чоловічий… У житті ж, коли людина іде з твого творчого поля, – будь ласка. Інакше – ніяк. Кожен артист – грань твоєї душі, її відблиск. Існує взаємопроникнення, коли світіння не мусить зникати з роками. Не один раз режисер як споживач користає актора як товар – і вбиває цим артиста, уживши його і творчо, і фізично».
Навколо особистого життя Романа Віктюка завжди було безліч чуток і пліток. Особливий інтерес у публіки і преси викликає його давнє одруження з працівницею «Мосфільму», про що він розповів в одному з інтерв'ю: «Я був одружений лише один раз. Мені багато не треба. Цього вистачило, щоб осягти всю цю премудрість. І скільки б не говорили великі про те, що самотність – це не тільки доля, а єдине можливе існування творця, у це ніхто не вірить. Тому що кожен має пройти цей шлях сам».
Із приходом перебудови Віктюку пропонували очолити один із московських театрів, але він не захотів: «Там мене поневолили б. Атак я – “кішка, що гуляє сама по собі”. Я відмовився від усіх пропозицій, і мені дозволили створити свій приватний театр із певними державними вливаннями». Організований ще 1991 р. театр Віктюка тривалий час не мав свого приміщення. Тепер у розпорядженні колективу власний будинок – колишній БК у Сокольниках. Театр одержує державну дотацію лише на приміщення, решту грошей – на майбутні постановки, на рекламу, на гонорари – він заробляє сам. Віктюк пишається тим, що його актори мають не тільки пристойну зарплату, але й гонорари за кожен спектакль. «Наприклад, Аліса Фрейндліх, коли грає в нас, одержує суму, яку в себе в театрі, в Петербурзі, може одержати, напевно, за півроку роботи, – говорить він. – Звичайно, не в усіх така велика сума – тільки в зірок».
Віктюк пишається тими, з ким він працює: «Зараз у мене з'явилася трупа, що сповідує ту віру, яка мені близька, і робить на сцені те, що, як мені здається, потрібне сучасному театру». За словами самого режисера, актори для нього – це, насамперед, улюблені діти. Не випадково Роман Григорович звертається до них дуже ласкаво, на український манер – «сину» і «доцю». Дуже часто на репетиціях на їх адресу звучать його палкі слова: «Блиск, діти!», «Браво!», «Біс!». Правда, з такою ж безпосередністю й емоційністю Віктюк використовує і ненормативну лексику, але ніхто з акторів – ні новачки, ні зірки – не ображається на метра. Сам він розповідає про це так: «Обматюкаю, а через секунду перший кричу: “Бравісимо!” Репетую, бігаю по залу, лаюся, хвалю, а за всім цим єдина мета – розкріпачити актора, стати тим дзеркалом, у якому він побачить самого себе».
Зі своїми акторами режисер говорить особливою, «віктюківською» мовою, де цілі фрази замінює якийсь звук чи натяк. Для нього репетиція – це сімейний збір, де звучать вирази, зрозумілі лише рідним. «Навіть коли я приїжджаю до Америки, мені не потрібно довго чекати перекладача, хоча я зовсім не знаю англійської. Жартуючи, граючи, я домовляюся з акторами, і вони засвоюють кілька слів, що мені близькі: “чичирка” – це якесь чоловіче начало, “манюрка” – жіноче начало, “хедзелка” – щось близьке до сексуальних мотивів, і ще ціла низка термінів. Актори моментально звикають до цих слів – і легко спілкуватися. Хіба не симпатичні слова? Гра, пустощі мають бути в усьому».
І все-таки актори для нього – це не лише діти, але й творчі однодумці, і в їхньому виборі Віктюк практично ніколи не помиляється. Алла Демидова сказала одного разу, що в Романі Григоровичі є відчуття влади, але не більше, ніж потрібно для режисера. Розраховуючи на індивідуальність актора, Віктюк будує майже ввесь свій репертуар: «Двоє на гойдалці» ставилися винятково під Наталю Макарову, балерину, яку нескінченно цінить майстер, «Манон Леско» на телебаченні – у розрахунку на Маргариту Терехову. Хто тільки не грав у нього в спектаклях! І Аліса Фрейндліх, і Лія Ахеджакова, і Ада Роговцева, і Людмила Максакова, і Сергій Маковецький, і багато-багато інших.
Уже маючи власний театр, що об'єднав артистів із різних театрів, близьких режисеру своїм світоглядом, Віктюк повторив із новими виконавцями свої колишні роботи: «Служниці», «Наш Декамерон XXI», «М. Баттерфляй», «Рогатка», а також поставив «Двох на гойдалці», «Лоліту» і «Саломею».
Тривалий час у Віктюка не було навіть власної квартири, хоча він був уже знаменитий, а його спектаклі йшли у МХАТі й «Сучаснику», театрах імені Моссовета й Вахтангова, на Таганці, в інших містах і країнах. «Викладаючи чотири роки в естрадно-цирковому училищі, я жив у Москві без прописки, і поки мене не оселили в гуртожитку Театру Моссовета, я був зовсім безправною людиною», – згадує режисер. Тепер він живе у величезній квартирі на Тверській, що була квартирою Василя Сталіна. За словами самого Віктюка, – це «найбільший абсурд, який можна придумати»: «Ніяк не можу позбутися відчуття, що з цієї квартири, хоч і приватизованої, мене рано чи пізно виселять. Тільки уявіть собі: живу в першому будинку біля Кремля. Жах! Я вже й планування в цій квартирі переробив, але все одно відчуття того, що я там перебуваю випадково, живе в мені категорично».
Ця «сталінська спадщина», а також багатотисячна (!) колекція музичних компакт-дисків породили чималу кількість чуток. Цю колекцію режисер вважає головним своїм багатством. Він привозить музику з усього світу, замовляючи в найвідоміших студіях усе нове, що тільки з'являється. Прославився Віктюк і палкою любов'ю до страшенно дорогих піджаків, які купує переважно у Версаче і Джанфранко Ферре. Коли йому хочеться чергову річ «від кутюр» вартістю в кілька тисяч доларів, він завжди повторює улюблену фразу: «Невже це тільце не заслужило оцю річ?» «От скажеш собі цю фразу про тільце, і воно відразу ж шепоче: бери, бери, бери, нікого не слухай! – зізнається режисер. – І ти негайно розумієш, що змова відбулася».
Важко повірити, що Віктюку майже сімдесят. Говорять, не годиться він для ювілеїв і вшанувань – «солідності» не вистачає. Зате годиться, щоб ставити спектаклі, збирати повні зали і піднімати їх у десятихвилинній овації. Віктюк не старіє, не кидає хуліганських звичок і не відмовляється від істини лише тому, що вона банальна». «Громадянин світу», затребуваний не тільки в Росії, але й у багатьох інших країнах, він кометою спалахує то в одному театрі, то в іншому, то на телебаченні, то на протилежному кінці світу. Де він зараз? В Ізраїлі, у США, в Італії, а може, десь зовсім поруч – виношує черговий блискучий задум. Невтримний, незбагненний, «вічний мандрівник і фантазер» – Роман Григорович Віктюк.
Володимир Великий
(народ.? – пом. 1015 р.)
Великий князь Київський, хреститель Русі.
«Подиву варте те, скільки добра зробив він Руській землі», – писав автор «Повісті временних літ» про князя Володимира Святославича. І справді, час його князювання – це розквіт давньоруської держави, зміцнення її міжнародного становища. При ньому розвивалися землеробство і ремесла, почала розвиватися й руська культура. Володимир заснував на Русі перші школи для дітей київської знаті, при церквах і монастирях почали збирати бібліотеки, з'явилися кам'яні будівлі. А прийняття християнства стало справжнім переворотом, що обновив Київську Русь і зміцнив центральну владу князя. Християнство принесло нову мораль і культуру і дало можливість руській державі на рівних увійти до числа найбільших і найвпливовіших країн Європи.