Володимирові рано довелося виконувати складні і зовсім не дитячі доручення. Уже в 13-літньому віці він був відправлений батьком на князювання в далекий Ростов (Ростовсько-Суздальська земля). Через 5 років юнакові довелося надавати допомогу батькові, обложеному кочівниками-половцями в Переяславі. Після цього він іще 5 років княжив у Смоленську, до якого згодом приєднав Чернігів. 1078 р. загострилася боротьба за київський престол. Князі Олег Святославич і Борис В'ячеславич, домагаючись Києва, привели на Русь половців. У бою на р. Сожиці вони розбили Всеволода Ярославича. Володимир поспішив на допомогу батькові. З'єднавшись з ним і з великим князем Ізяславом, він рушив на Чернігів. З жовтня відбувся бій на Нежатиній Ниві. Олег і Борис зазнали поразки. Але в цьому бою загинув князь Ізяслав, після чого Всеволод сів на велике князювання в Києві, а Володимира посадив поруч у Чернігові, де той княжив до 1094 р. Жив він там щасливо зі своєю першою дружиною Гітою, дочкою загиблого при Гастингсі короля англосаксів Гарольда II. Утікши від нормандського герцога Вільгельма Завойовника, дівчина потрапила до Фландрії, потім до Данії до короля Свена Естрідсона, одруженого з Єлизаветою, дочкою Ярослава Мудрого і тіткою Володимира. Саме вона й посватала принцесу своєму племінникові. Гіта народила чоловікові синів Мстислава, Ізяслава, Святослава, В'ячеслава, Романа, Юрія (майбутнього Довгорукого) і дочок Євпраксію, Агафію, Марію, Софію.
Незважаючи на сімейне щастя, правління Володимира в Чернігові не було безтурботним. Міжусобиці й набіги половців тривали, і йому доводилося допомагати батькові в боротьбі проти них. 1079 р. полоцький князь В'ячеслав Братиславович зруйнував Смоленськ. Володимир зі своїми чернігівцями вторгнувся в Полоцьку волость, потім захопив і зруйнував Менеск (Мінськ). Пізніше довелося втихомирювати переяславських торків. Однак більше за все неприємностей завдавали половці. За життя батька Володимирові довелось 12 разів боротися з ними. 1081 р. під Новгородом-Сіверським він розбив ханів Асадука і Саука, наступного року за Сулою біля Прилук розгромив ханів Осеню і Сакзю. 1084 р. Володимир, прогнавши з Володимира-Волинського князів Ростиславичів, посадив там Ярополка Ізяславича, який княжив там і раніше. Але Ярополк посварився зі Всеволодом, і той прогнав Ізяславича, захопивши в Луцьку матір, жінку, дружину і все майно Ярополка.
1093 р. помер Всеволод. Кияни хотіли бачити своїм князем Володимира, тим більше, що батько заповідав йому велике князювання. Однак закони успадкування престолу тоді були іншими. Тому, дотримуючись черги старшинства і не бажаючи поновлення міжусобних воєн, Володимир уступив Київ двоюрідному братові Святополку II Ізяславичу. Ледь закріпившись на престолі, Святополк почав війну з половцями, яка виявилася невдалою: на р. Стугні він був розбитий, а Володимир втратив у цьому бою брата Ростислава. Із залишками дружини він повернувся до Чернігова. Наступного року до міста підійшов князь Олег Святославич зі своїми союзниками половцями і пред'явив на нього свої права. Популярність Володимира серед городян у той момент була дуже низькою. Вони хотіли бачити своїм князем Олега. Володимир бився з ним 9 днів, а потім, не бажаючи продовження боротьби, поступився Олегу Черніговом, сівши на престол батька в Переяславі. При виїзді з Чернігова з ним не було і 100 людей, включаючи жінок і дітей. Проте половці не зважилися на них напасти. Не обмежившись одним Черніговом, Олег іще кілька разів приводив половців на Русь, викликаючи нові усобиці. 1096 р. Володимир у союзі зі Святополком вигнав його з Чернігова, а потім під Переяславом розбив половецького хана Тугоркана. У цій боротьбі загинув син Володимира Ізяслав, хрещеним батьком якого був Олег Святославич. Те, що трапилося, настільки серйозно вплинуло на обох князів, що коли Володимир на прохання сина Мстислава (який, до речі, розбив 1097 р. Олега) написав лист із пропозицією миру, той погодився.
Того ж року Святополк і Володимир зібрали всіх руських князів у Любечі. На цьому з'їзді було вирішено припинити ворожнечу, а також ухвалено, що кожен князь може володіти лише своєю вотчиною. На цьому зібранні князі цілували хрест, заприсягнувшись: «Якщо тепер хто заміриться на чужу волость, так буде проти нього хрест чесний і вся земля руська». Фактично ж з'їзд у Любечі затвердив розпад єдиної держави на самостійні землі при формальному верховенстві київського князя. Але не встигли князі роз'їхатися по своїх уділах, як знову почались усобиці. За згодою Святополка волинський князь Давид Ігорович захопив у Києві князя Василька Ростиславича і, привівши в кайданах до Бєлгорода, осліпив його. Довідавшись про це, Володимир закликав братів Олега і Давида Святославичів виступити разом із ним проти Святополка. Справа загрожувала перерости у велику війну. Киянам ледве вдалося умовити Володимира не починати нової усобиці. Зі Святополком князі помирились, а з Давидом Ігоровичем воювали ще 3 роки й у 1100 р. змусили його з'явитися на князівський суд до Вітичева, де в нього відняли колишнє князівство і посадили княжити в Бутську. Прагнення підтримувати мир між князями нерідко приводило Володимира в самий центр міжусобної боротьби. Так було і на з'їздах князів у Вітичеві (або Уветичах) 1100 р. і в Долобську 1103 р.
Водночас із внутрішнім безладдям Русь постійно піддавалася набігам половців. Володимир тоді виступив ініціатором ударів у відповідь і постійно підштовхував інших князів до того, щоби вести відносно половців наступальну, а не оборонну політику. Серед численних походів проти половців найуспішнішим виявився похід 1111 p., коли за ініціативою Володимира князі пішли на Дон. Звідти руські раті повернулися з величезним полоном і найбагатшою здобиччю. Цей похід виявився останньою великою подією за князювання Святополка Ізяславича. 16 квітня 1113 р. він помер. Велике князювання тепер мало відійти до синів другого сина Ярослава Мудрого Святослава (батько ж Володимира був третім сином.) Але кияни й чути про це не хотіли. У Києві вчинився заколот, викликаний утисками лихварів і тисяцького Путяти. Їхні двори і майно були розграбовані. Кияни вдруге попросили Володимира прийняти київський престол, і Володимир погодився. Він швидко зумів навести порядок у Києві, значно пом'якшив становище городян, упорядкувавши стягування відсотків лихварями і регламентувавши запис у холопство.
Цікаво, що Святославичі не зважилися вимагати своїх законних прав на престол, однак міжусобні війни не припинилися. При цьому князі не гребували запрошувати на допомогу угорців і поляків. П'ять років тривала боротьба з мінським князем Глібом Всеславичем, який відмовився підкорятися Володимирові. Великий князь у союзі з Давидом Чернігівським і синами Олега Святославича обложив Мінськ і змусив Гліба підкоритися. Однак незабаром він знову виступив проти Володимира. 1120 р. його як бранця в кайданах привели до Києва, де він через 3 роки помер. У 1118—1119 pp. ішла боротьба з володимирським князем Ярославом, сином Святополка, який прогнав свою жінку, онуку Мономаха. Ярослав привів на Русь поляків. Тоді син Володимира Андрій увійшов у володіння польського короля Болеслава Кривоустого і, спустошивши їх, повернувся з багатою здобиччю. Ярослав же звернувся по допомогу до угорського короля Стефана. Почалося вторгнення, в якому брали участь угорці, богемці, поляки. Але незабаром Ярослав потрапив у засідку і був убитий. Вторгнення припинилось. У той же час Володимир замирив і Новгород, а 1120 р. його син Юрій розгромив волзьких булгар.
Русь знову стала сильною, як і при дідові Володимира. Вторгнення ззовні припинилися. Тепер руські дружини ходили походами в інші країни. 1116 р. син Володимира Ярополк розбив на Дону половців, інший син, Мстислав, завдав поразки чуді і взяв їхнє місто Оденпе, онук Всеволод здійснив похід у Фінляндію і переміг плем'я ям. 1116 р. Володимир послав свої війська в грецькі володіння, щоб захистити права дочки Марії, вдови царевича Леона, що загинув у Константинополі під час усобиці, і онука Василя. Довідавшись про цей похід і бажаючи примиритися з Володимиром, імператор прислав до нього митрополита Неофіта і багатьох знатних людей з дарунками. Серед дарунків були хрест із животворного дерева і сердолікова чаша, що належала колись римському імператору Августові, царський вінець імператора Костянтина Мономаха, діда Володимира, держава, ланцюг і стародавні барми[1], якими потім прикрашалися руські володарі при вступі на престол. Поклавши вінець на голову Володимира, Неофіт уперше назвав його царем.
Зміцнюючи християнство, Володимир, як і його дід, будував церкви і монастирі: біля Києва з'явився Видубецький монастир, у ним же закладеному м. Володимирі на Клязьмі – церква в ім'я Всемилостивійшого Спаса. Як і раніше, давньоруською мовою перекладалося багато грецької літератури, підтримувалося літописання. При Володимирі був уведений культ Бориса і Гліба. Сам великий князь мав неабиякий письменницький хист. Ним були створені «Повчання», у яких він дав приклад служіння князя Батьківщині, і «Лист Володимира Мономаха Олегу Святославичу».
Після смерті 1107 р. жінки Гіти Мономах одружувався ще двічі. Про другу жінку нічого невідомо, третю ж звали Євпраксія. Як і при Ярославі Мудрому, Володимир зміцнював зв'язки з іншими державами через династичні шлюби. Син Мстислав був одружений з дочкою шведського короля, старша дочка Марія стала жінкою сина візантійського імператора Романа IV, а молодша, Єфимія, – жінкою угорського короля Коломана. Одна з онучок Мономаха вийшла заміж за норвезького короля Сігурда, інша – за Ободритського короля[2] Канута Святого, третя – за візантійського імператора Іоанна.
1124 р. на Русі був багатий на страшні ознаки і лиха: сонячне затемнення, посуху, пожежі. Через пожежу згорів Київ. А 10 травня 1125 р. після 13 років великого князювання на р. Альті завершив свій земний шлях Володимир Мономах. Тіло його було перенесено до Києва і покладено в Софійському соборі поруч із батьком – князем Всеволодом і дідом – Ярославом Мудрим. Діти ж його не змогли продовжити політику батька, що призвело до нових усобиць і розпаду Київської Русі.
Гоголь Микола Васильович
(народ. 1809 р. – пом. 1852 р.)
Великий український і російський письменник.
«Скажу вам одне слово щодо того, яка в мене душа, хохляцька чи російська. Я сам не знаю, яка в мене душа. Знаю тільки, що ніяк би не дав переваги ні малоросіянину перед росіянином, ні росіянину перед малоросіянином. Обидві природи занадто щедро обдаровані Богом, і, як навмисно, кожна з них порізно містить у собі те, чого немає в іншій: явний знак, що вони мусять поповнити одна одну». Так писав Микола Васильович Гоголь своєму кращому другові, А. О. Смирновій-Россет, у грудні 1844 р. Чи варто після цього сперечатися з приводу того, який із народів управі вважати своїм великого письменника?
Сам Микола Васильович, провівши більшу частину свого життя в Росії і за кордоном (тільки в Європі він прожив 12 років), ніколи не забував про свої українські корені, знаходячи душевний спокій і відпочинок лише в рідних місцях.
Народився майбутній письменник 20 березня 1809 р. у селі Великі Сорочинці Миргородського повіту Полтавської губернії. Рід Гоголів-Яновських починався з Остапа Гоголя, полковника, соратника самого гетьмана Дорошенка. Були в цьому роду і шляхтичі, і військові, і царські чиновники, і священики. Таким чином, Гоголь був представником малоросійського дворянства з домішкою польської крові, особливо по материнській лінії. І в його характері органічно поєдналися гордість польського духу з темпераментом життєрадісного українця.
Його батько, Василь Опанасович Гоголь-Яновський, володів тисячею десятин землі і двома сотнями кріпаків. Щоб утримувати велику родину (12 дітей, з яких до зрілого віку дожили лише четверо), йому довелося служити спочатку чиновником на Полтавському поштамті, потім управителем у родича дружини, багатого поміщика Д. П. Трощинського. Господар маєтку був великим театралом, і Василь Панасович, який мав літературні здібності, писав для його дворового театру українською народною мовою п'єси з народного життя, брав активну участь у їхній постановці не тільки як режисер, але і як актор. Властивий йому талант комічної розповіді, як і любов до театру, передалися сину. (До речі, епіграфи до «Сорочинського ярмарку» і «Майської ночі» були взяті Миколою Васильовичем із комедій батька.) Від нього ж хлопчик успадкував і надмірну помисливість, що мучила його все життя.
Мати письменника, Марія Іванівна, яка походила з небагатого роду Косоровських, була жінкою екзальтованою і набожною. Вийшовши заміж у 14 років і втративши двох дітей немовлятами, вона всю свою любов і надії зосередила на Миколці. Під її впливом у хлопчика розвинувся нахил до релігійності. За свідченнями біографів, він був слабенькою, кволою дитиною, до трьох років не говорив, зате вже у п'ять почав писати вірші, що викликало захват у матері. Вона взагалі була невгамовною фантазеркою і вважала свого сина неперевершеним талантом, приписуючи йому неймовірні відкриття, наприклад, залізниці та парової машини. І все-таки, незважаючи на комізм цих уявлень, Марія Іванівна не помилилася в головному – син дійсно став генієм, щоправда, не техніки, а світової літератури.
Дитячі роки майбутнього письменника минали в маєтку батьків Василівці, по сусідству із селом Диканькою – краєм легенд, українських повір'їв та історичних переказів, згодом так любовно і яскраво описаних у його творах. Здобувши вдома початкову освіту, хлопчик два роки провів у Полтавському повітовому училищі, а 1821 p. вступив до Ніжинської гімназії вищих наук, яка була створена на зразок Царськосельського ліцею і призначалася для дітей провінційного дворянства. Особливою старанністю юний гімназист не відзначався і вважався учнем посереднім, хоча і мав прекрасну пам'ять, добре малював і вже тоді виявляв схильність до російської словесності. Незважаючи на потайливість і нетовариськість, юний Гоголь був ревним учасником усіх гімназичних театральних вистав. Найчастіше грав ролі комічних старих і бабів (пані Простакова в «Недолітку» Фонвізіна), малював декорації. З особливим інтересом разом із гімназійними друзями, майбутніми літераторами Нестором Кукольником, Євгеном Гребінкою та Миколою Прокоповичем, брав участь юнак й у виданні рукописного журналу. У ньому були поміщені перші твори Гоголя: трагедія «Розбійники», балада «Дві рибки», сатири «Дещо про Ніжин, або Дурням закон не писаний», «Сніданок у предводителя», «На ярмарку» й ін. Ще один твір юного письменника – поему «Брати Твердославичі» – товариші не схвалили, і автор її знищив. Тоді ж він написав і наслідувальну поему «Ганц Кюхельгартен», у якій виразно виявлявся вплив поетів-романтиків В. Жуковського, А. Бестужева-Марлінського і Дж. Байрона. Вже в Петербурзі 1829 р. Гоголь надрукував її за власні кошти під псевдонімом В. Алов. Але прочитавши розгромні рецензії в «Северной пчеле» і «Московском телеграфе», молодий письменник зібрав нерозпродані примірники і спалив їх.