Але оскільки письменницька праця доходу не приносила, а навпаки, вимагала витрат (як, наприклад, видання книг для селян), Борис Дмитрович, аби утримувати родину, не залишав казенних посад. Крім роботи вчителем, з 1886 по 1887 р. він був статистиком у Херсоні, а в 1894 р. переїхав до Чернігова, де служив у губернському земському управлінні: спочатку завідував земською оцінкою і народною освітою, а потім став секретарем. У чернігівський період свого життя Грінченко за допомогою мецената Івана Череватенка організував видання значної бібліотечки народно-просвітительських книг, став одним із керівників нелегальної української організації «Чернігівська громада». Він разом з дружиною займався упорядкуванням музею української старовини В. Тарновського. Абсолютно точно охарактеризував Бориса Дмитровича І. Франко, який сказав, що такі люди, як він, «кидаються на всі боки, заповнюють прогалини, латають, піднімають повалене, валять те, що поставлено негаразд, будують нове, шукають способи залучити до роботи більше рук». Грінченко не любив непорядку й лінощів, своїм прикладом він заражав бездіяльних друзів, які ніби чогось чекали, і дорікав їм біблійними словами: «Жнива багато, а працівників мало».
У 1902 р. Борис Дмитрович оселився в Києві, де прожив до самої смерті. Чотири роки він активно займався редакцією першої щоденної української газети «Суспільна думка» (пізніше – «Рада») і журналу «Нова громада». У 1906 р. він став одним із організаторів першого київського товариства «Просвіта». Напівлегальна організація, чиїм керівником був Грінченко, ставила за мету відродження до повноцінного життя рідної мови і традицій, вона займалася навчанням неписьменних, виданням книг українською мовою й іншою просвітительською діяльністю.
Редакційну і керівну роботу Грінченко поєднував із втіленням у життя своєї мрії, яку давно плекав. Кілька років напруженої праці, усі зібрані ним лексикографічні і фольклорні матеріали, помножені на таку ж копітку роботу найвідоміших представників української інтелігенції – М. Костомарова, М. Лисенка, І. Франка, Лесі Українки, О. Русова, – втілилися у справжньому пам'ятнику Борисові Дмитровичу. Ним став найповніший за всю історію країни тлумачно-перекладний «Словарь української мови» (виданий у 1907—1909 pp.), який нараховує 68 тис. слів. Для української науки і культури він мав таке ж значення, як, наприклад, словник Даля для російської або Лінде – для польської: словник зафіксував народну і фольклорну мови й іноземну лексику. Але суспільство безжалісно поставилося до цієї праці, і після першого видання про нього забули майже на півстоліття. Повторне видання відбулося лише в 1950-х pp., але й донині цей словник не втратив своєї лексичної цінності.
В останні роки життя Грінченка, з настанням реакції, посилилися переслідування його як українофіла і політично неблагонадійного. Кілька місяців він провів у в'язниці, де туберкульоз цілком запанував у його і так неміцному організмі. Остаточно підірвали моральні і фізичні сили Бориса Дмитровича смерть замученої царськими поплічниками дочки-революціонерки і важка хвороба онука. У 1910 р. він виїхав на лікування на італійський курорт Оспедалетті, де помер 6 травня.
Поховали великого сина українського народу на батьківщині, у Києві. Бориса Дмитровича Грінченка, приреченого тепер на вічний спокій на Байковому цвинтарі, проводжали в останню путь тисячі людей. Ридала не одна Україна – Білорусія, Польща, Росія, Італія, Франція, Австрія, де його діяльність була широко відома. У труну як символ його великотрудного життя поклали терновий вінець. Грінченка називали не тільки апостолом. Його називали мучеником української землі.
Грушевський Михайло Сергійович
(народ. 1866 р. – пом. 1934 р.)
Видатний український історик, літературознавець, публіцист, письменник, громадсько-політичний і державний діяч, академік Всеукраїнської академії наук і АН СРСР, Голова Української Центральної Ради, перший Президент України.
«Грушевський на посту Голови Центральної Ради справді був главою і ментором усього зібрання депутатів. Він стояв непомірно вище них за своєю освітою, європейським тактом і вмінням керувати засіданнями. Ставлення членів Ради до Грушевського було надзвичайно поважливим: його називали «професором», «батьком» і навіть «дідом». Невисокий на зріст, рухливий, із великою сивою бородою, в окулярах, із блискучим поглядом з-під густих брів, що нависли, у своєму кріслі голови він нагадував казкового діда-Чорномора…» – так писав про видатного лідера української революції депутат Малої Ради від опозиційної єврейської партії Гольденвейзер. Безумовно, таке шанобливе ставлення не тільки з боку друзів, але і з боку опонентів Грушевський заслужив усім своїм життям і діяльністю, які він присвятив служінню Україні.
Михайло Сергійович Грушевський народився 17 (29) вересня 1866 р. в м. Холм Люблінської губернії (тепер Хелм на території Польщі). Його батько Сергій Федорович, нащадок старовинного роду священиків, закінчив Київську духовну академію, служив учителем словесності в місцевій греко-католицькій гімназії. Коли Мишкові було всього чотири роки, батько отримав на Кавказі посаду інспектора (а потім і директора) народних шкіл. Сім'я переїхала до Ставрополя, потім до Владикавказа, а ще пізніше – до Тифліса, де хлопець, який отримав початкову освіту вдома, вступив одразу до третього класу гімназії.
Виховуючись далеко від батьківщини, Михайло, проте, змалку виявляв велику зацікавленість до всього українського – історії, літератури, етнографії. Свою роль у цьому відіграли як дух патріотизму, що панував у сім'ї, так і часті поїздки до діда – священика в подільському селі Сестринінці, який прищеплював хлопчику любов до культури і традицій рідного народу.
Найкращими друзями для Михайла стали книги. Вони живили його дитячі мрії і фантазії, в яких він бачив себе українським літератором і вченим. (До речі, вже перший літературний досвід Грушевського, який відноситься до 1885 p., отримав високу оцінку І. Нечуя-Левицького.) Він зачитувався працями українських істориків – М. Костомарова, П. Куліша, А. Скальковського, М. Максимовича, – першими випусками «Киевской старины» – одного з кращих історичних журналів XIX ст. Майбутнє Михайла вимальовувалося чітко.
1886 р. він вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, де його наставником став відомий український історик В. Б. Антонович. Уже на третьому курсі М. Грушевський почав велику працю «Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV ст.». 1891 p. після публікації праця була удостоєна золотої медалі і стала його кандидатською дисертацією. Критики відзначали прекрасне знання джерел і здатність автора до аналізу історичних концепцій.
За протекцією наукового керівника здібного випускника через рік прийняли на кафедру історії для «підготовки до професорського звання». Грушевський склав магістерські іспити, а в травні 1894 р. захистив магістерську дисертацію «Барське староство. Історичні нариси», присвячену історії Поділля XIV—XVIII ст. У цей період свого життя він брав активну участь у діяльності Київської «старої» Громади – організації української інтелігенції.
1894 р. став переломним у житті молодого вченого: за рекомендацією В. Антоновича Грушевський був затверджений професором кафедри всесвітньої історії Львівського університету. У Львові він поряд з напруженою лекційною роботою з головою поринув у діяльність Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ), де був обраний керівником філософсько-історичного відділу і редактором «Записок Наукового товариства ім. Т. Шевченка».
Очоливши товариство 1897 p., учений перетворив його на щось схоже на українську Академію наук. У НТШ почали працювати історична, філософська та природничо-математична секції, діяли музей, бібліотека, друкарня, книгарня. За ініціативою М. Грушевського почався випуск «Джерел до історії України-Русі» – унікальної етнографічної збірки.
Ще у львівський період своєї діяльності вчений вирішив утілити в життя давню творчу мрію – створити узагальнюючу працю з історії України. Це видавалося йому справою честі своєї і свого покоління. 1899 р. вийшов перший том монументальної праці Грушевського «Історія України-Русі». Спочатку передбачалося видати тритомний твір, але в міру того як продовжувалася дослідницька робота, праця розросталась і в остаточному варіанті являє собою незавершений десятитомник. До 1913 р. вийшло 7 томів і перша половина восьмого. Останній, десятий том був опублікований уже після смерті вченого 1937 р. Пізніше побачили світ і стислі, так би мовити, «напівмірні» варіанти цієї праці: «Нарис історії українського народу» (1904) та «Ілюстрована історія України» (1911). У цих творах М. С. Грушевський, спираючись на широкий документальний матеріал, дані етнографії і археології, доводив, що історія українського народу почалася не з XIV ст., як до цього вважалося, а з IV ст., з часів слов'янських племен антів. Першою українською самостійною державою була Київська Русь, наступницею якої вчений вважав не Володимиро-Суздальську, а Галицько-Волинську землю. Стисло свою концепцію Грушевський виклав у статті «Звичайна схема Руської історії і справа раціонального викладу історії східного слов'янства», яка стала широко відомою. З натхненням сприйнята слов'янською інтелігенцією, стаття була не сприйнята і засуджена в офіційній російській історіографії.
Грушевському під час роботи у Львівському університеті вдалося створити свою історичну школу, до якої належать такі відомі українські історики, як І. Крип'якевич, І. Джиджора, Є. Трелецький, С. Томашевський.
У Галичині Михайло Сергійович почав і політичну діяльність. Досить швидко він зблизився з представниками демократичної еліти Західної України, зокрема з видатним поетом, ученим і громадським діячем І. Я. Франком. Професор Грушевський став одним з ініціаторів створення Української національно-демократичної партії, обійняв у ній посаду заступника голови. Але досить скоро у нього виникли розбіжності з більшістю керівництва партії, оскільки він обстоював більш радикальні позиції. Свої погляди вчений зміг висловити на сторінках журналу «Літературно-науковий вісник», де почав проводити ідею рівноправності українців із поляками, росіянами і австрійцями. Це викликало загострення відносин із впливовими польськими колами, які фактично поховали його ідею створення у Львові українського університету.
Зате в особистому житті Михайла Сергійовича все було гаразд. 1896 р. він одружився з учителькою однієї з місцевих шкіл – Марією Вояковською. А через 4 роки в родині Грушевських з'явилась їхня єдина дитина – дочка Катя (Кулюня, як її називали батьки).
З початком першої російської революції 1905 р. Грушевський із родиною повернувся на Придніпровську Україну, оселившись у Києві, в особняку, побудованому на гроші батька. Царським маніфестом від 17 жовтня 1905 р. в Російській імперії були проголошені демократичні права і свободи, скасовувались обмеження на українське друковане слово. Тому до Києва зі Львова було переведене видання «Літературно-наукового вісника», а через рік під редакцією Грушевського почав виходити журнал «Україна».
Грушевський брав активну участь у роботі української фракції І Державної Думи. У численних публікаціях він виступав за автономію України у складі федеративної Росії, закликав уряд стимулювати розвиток мов і культури національних меншин.
Продовжуючи політичну діяльність, професор Грушевський виступив одним з ініціаторів створення і головою «Товариства українських прогресистів» – нелегальної позапартійної організації ліберально-демократичного спрямування. Таким чином, М. С. Грушевський став не тільки видатним ученим-істориком, але й найбільш авторитетним політичним діячем того часу, що забезпечувало йому незаперечне лідерство в національно-визвольному русі України.
Тим часом у Львові була розгорнута кампанія з усунення М. Грушевського з посади голови НТШ. Ученого звинувачували в неправильній оцінці суспільного життя Галичини, деспотичних методах керівництва. Це примусило історика згорнути свою діяльність у Західній Україні й зосередитися на роботі в Києві.
Перша світова війна застала сім'ю Грушевських на відпочинку в Карпатах. У листопаді 1914 р. Михайло Сергійович через Австрію і Італію зумів повернутися до Києва, де був арештований за звинуваченням в австрофільстві та «мазепництві». Після двомісячного утримання в Лук'янівській в'язниці його було відправлено на симбірське заслання (ходили чутки, що впливові друзі Грушевського зуміли вставити в слово «Сибір» букву «м»). Через рік за клопотанням Російської академії наук професору дозволили переїхати до Казані, а потім і до Москви.
Після Лютневої революції 1917 р. Михайло Сергійович уже вільно міг повернутися до Києва, де його зустріли як національного героя. Тоді ж заочно обрали головою Української Ради – органу національно-визвольного руху України. На початку квітня 1917 р. в Києві проходив Всеукраїнський національний конгрес, на якому в урочистій обстановці професора Грушевського остаточно затвердили на посаді голови Центральної Ради. У той час він був уже членом Української партії соціалістів-революціонерів. Виходячи з її програми, Грушевський сформулював головне завдання Центральної Ради – досягнення національно-територіальної автономії України у складі Федеративної Демократичної Російської республіки. Він провів значну роботу щодо реорганізації складу Центральної Ради, перетворення її на всеукраїнський представницький орган. За безпосередньої участі Грушевського були розроблені всі чотири Універсали Центральної Ради, у яких відбився реформістський поступальний характер переходу від автономної Української Народної Республіки у складі Росії до повної незалежності.
Як справжній інтелігент Грушевський і в політиці дотримувався загальнолюдських цінностей, а не вузькокласових або національних інтересів, прагнув урахувати і задовольнити вимоги всіх соціальних і національних груп. Але видатний письменник і історик, так само як і інші лідери УНР, перебував у полоні революційної ейфорії і не був здатний на рішучі політичні кроки, що їх вимагали обставини. Як наслідок, нерозв'язані проблеми накопичувались, і Центральна Рада втрачала авторитет і популярність серед населення, чим поквапилися скористатись більшовики. А оскільки Україна практично не мала армії, то не змогла протистояти більшовистській агресії.
25 січня 1918 р. під артилерійським обстрілом глава Центральної Ради разом з іншими лідерами УНР спішно покинув Київ. Того ж дня українська делегація підписала у Брест-Литовську сепаратний мирний договір з країнами Четверного Союзу. Німеччина і Австрія погодилися надати підтримку Україні в боротьбі з більшовиками в обмін на поставки продуктів харчування і промислової сировини. Брестський мир став блискучою перемогою молодої української дипломатії та першим актом визнання України на світовій арені як незалежної держави.