– От, маєш, – сказав він, глибоко зітхнувши, – знову бунт!
Він боявся накликати на себе підозру і дуже побивався. Найбільше непокоїли його люди, які нібито належали до таємних товариств.
– А хіба існують таємні товариства? – мовив молодик із вусами. – Все це старі байки, якими уряд залякує буржуа!
Мартінон попросив його говорити тихіше – він боявся поліції.
– Ви ще вірите в поліцію? А справді, хто знає, добродію, може, я й сам шпик?
І він з таким виразом глянув на Мартінона, що той, зовсім ошелешений, спершу не зрозумів жарту. Юрба відтиснула їх, і всім трьом довелося стати на східцях, які через коридор провадили до нового амфітеатру.
Невдовзі юрба розступилася сама собою; декотрі поскидали капелюхи: вони вітали знаменитого професора Самюеля Рондело – в широкому сюртуці, з піднятими на лоб окулярами в срібній оправі; страждаючи од ядухи, він повільно йшов читати лекцію. Це був один із тих, хто в царині права становив гордість XIX сторіччя, суперник Цахаріїв і Рудорфів. Недавно вшанований званням пера Франції, він ні в чому не міняв своїх звичок. Було відомо, що він убогий, і всі ставилися до нього з великою пошаною.
Тим часом із кінця майдану долинули вигуки:
– Геть Гізо!
– Геть Прітчарда!
– Геть зрадників!
– Геть Луї-Філіппа!
Юрба завирувала, збившись під зачиненою брамою, що вела у двір, не давала професорові пройти. Він зупинився перед східцями. Незабаром професор з'явився на третій, верхній сходинці. Він почав щось говорити; голос його заглушило гудіння натовпу. Щойно він був улюбленцем, а тепер став осоружний, тому що уособлював владу. Щоразу, коли він намагався говорити голосніше, вигуки поновлювалися. Він зробив широкий жест, закликаючи студентів іти за ним. У відповідь розлігся загальний галас. Професор зневажливо знизав плечима і зник у коридорі. Мартінон, скориставшись із нагоди, в ту ж мить шаснув також.
– Ну й боягуз! – мовив Фредерік.
– Виходить, обачний! – зауважив молодик.
Юрба вибухнула оплесками. Відступ професора означав її перемогу. В усі вікна визирали зацікавлені. Дехто заспівав «Марсельєзу», дехто пропонував іти до Беранже.[11]
– До Лаффіта![12]
– До Шатобріана![13]
– До Вольтера! – загорлав молодик із білявими вусиками.
Поліцейські намагалися пробитися крізь натовп, говорячи якомога лагідніше:
– Розходьтеся, панове, йдіть додому!
Хтось вигукнув:
– Геть убивць!
Починаючи з вересневих заворушень, це було звичайним лайливим словом. Усі підхопили його. Слугам громадського порядку тютюкали, свистіли; вони поблідли; один із них не втримався і, наглянувши якогось малого хлопчину, що надто близько підійшов до нього і сміявся йому просто в лице, так турнув його, що той відлетів кроків за п'ять і впав навзнак біля крамниці виноторговця. Всі розступились. Але майже в ту ж мить полетів сторчака й сам поліцейський, збитий із ніг якимось геркулесом, чуприна котрого вибивалася з-під цератового кашкета, неначе жмут клоччя.
Велетень уже кілька хвилин стояв на розі вулиці Сен-Жак; шпурнувши великий пакунок, який тримав у руках, він кинувся на поліцейського, повалив його під себе й почав щодуху товкти кулачиськами по обличчю. Надбігли інші поліцейські. Страшний здоровило був такий дужий, що на його приборкання метнулося не менше чотирьох чоловік. Двоє термосили його за барки, двоє тягли за руки, п'ятий підштовхував коліном ззаду, і всі лаяли його розбійником, вбивцею, бунтарем. Розхристаний, в одежі, подраній на лахміття, він опирався, заявляючи, що не винен, що не міг спокійно дивитися, як б'ють дитину.
– Мене звати Дюссардьє. Я служу в братів Валенсар, у крамниці мережив і мод, на вулиці Клері. Де мій пакунок? Віддайте мій пакунок! – Він знай говорив одне й те саме: – Дюссардьє!.. З вулиці Клері! Віддайте мій пакунок!
Нарешті він таки скорився і, стоїчно терплячи знегоду, дав одвести себе в дільницю, що на вулиці Декарта. За ним ринув цілий потік. Фредерік та вусатий молодик ішли відразу ж за ним, захоплюючись цим прикажчиком, обурюючись насильством влади.
Що ближче підходили вони до поліційної дільниці, то юрба зменшувалася.
Поліцейські час од часу оберталися з лютим виглядом; а що забіякам уже не було чого робити, роззявам ні на що дивитися, то всі мало-помалу розійшлися. Зустрічні прохожі роздивлялися Дюссардьє і голосно висловлювали образливі зауваження. Якась стара зі свого порога навіть крикнула, що він украв хліб; ця несправедливість ще дужче посилила гнів обох приятелів. Нарешті підійшли до поліційної дільниці. Від гурту зоставалося всього чоловік двадцять. Але, побачивши солдатів, і ті порозбігалися.
Фредерік та його товариш сміливо зажадали звільнення арештованого. Поліцейський погрозив їм: якщо вони будуть уперто наполягати, то їх теж посадять. Вони викликали начальника, назвали свої прізвища, сказали, що вони студенти-юристи, запевнюючи, що арештований їхній товариш по навчанню.
Тоді їх завели до порожньої кімнати, де попід нетинькованими закіптюженими стінами стояли тільки чотири ослони. В задній стіні відчинилося віконце. Показалася здоровенна голова Дюссардьє, його скуйовджена чуприна, маленькі довірливі очі, приплюснутий ніс чимось нагадували морду добродушного собаки.
– Не впізнаєш нас? – мовив Юссоне. Так звали молодика з вусиками.
– Але ж… – пробурмотів Дюссардьє.
– Ну, годі тобі прикидатися дурником! – вів далі Юссоне. – Добре відомо, що ти студент-юрист, так само як і ми.
Незважаючи на їхні підморгування, Дюссардьє нічого не міг второпати. Здавалося, він силкувався щось пригадати і раптом спитав:
– Знайшли мій пакунок?
Фредерік, утративши надію, високо звів очі. Юссоне не розгубився й відповів:
– А! Папку, в якій ти носиш конспекти лекцій? Так, так, заспокойся!
Вони ще завзятіше заходилися кивати й підморгувати. Нарешті Дюссардьє зрозумів, що вони прийшли допомогти йому, і замовк, боячись ненавмисне їх виказати. До того ж йому було ніяково, що його підносять до звання студента і прирівнюють до паничів, у яких такі білі руки.
– Може, ти хочеш кому-небудь щось переказати? – спитав Фредерік.
– Ні, дякую, нікому.
– А рідним?
Він опустив голову й не відповів: сердега був підкидьком. Обидва приятелі здивувалися, не розуміючи, чому він мовчить.
– Є в тебе що курити? – знову спитав Фредерік.
Дюссардьє помацав у кишені й витяг уламки люльки, чудової пінкової люльки з цибухом чорного дерева, срібною кришкою та бурштиновим мундштуком.
Він три роки трудився, щоб зробити з неї мистецький твір. Він завжди тримав люльку в замшевім футлярі, курив якомога повільніше, ніколи не клав її на мармур і щовечора вішав над узголів'ям свого ліжка. Тепер він торохтів друзками в руці, з-під нігтів якої сочилася кров; опустивши голову на груди й відкривши рота, він зосередженим, невимовно печальним поглядом роздивлявся рештки своєї втіхи.
– Може б, дати йому сигар? – пошепки спитав Юссоне, пориваючись дістати їх.
Фредерік уже встиг покласти на віконце повний портсигар.
– Бери! До зустрічі! Кріпись!
Дюссардьє вхопив простягнені йому руки. Він палко стискав їх, голос його вривався від сліз.
– Що? Це мені!.. Мені!..
Приятелі, щоб уникнути його подяки, вийшли і разом пішли снідати в кафе «Табуре», що навпроти Люксембурзького саду.
Розрізуючи біфштекс, Юссоне сказав своєму супутникові, що він працює в журналах мод і складає реклами для «Художнього промислу».
– У Жака Арну? – спитав Фредерік.
– Ви його знаєте?
– Так… Тобто ні. Тобто якось я бачив його, познайомився з ним.
Фредерік байдужим тоном спитав Юссоне, чи бачиться він із його дружиною.
– Вряди-годи, – відповів журналіст.
Фредерік не наважувався розпитувати далі; ця людина посіла віднині в його житті чільне місце; він заплатив за сніданок, що не викликало жодних заперечень з боку Юссоне.
Симпатія була взаємна; вони обмінялися адресами, і Юссоне по-дружньому запросив його пройтися з ним до вулиці Флерюс.
Вони були посередині саду, коли співпрацівник Арну, затамувавши подих, скорчив потворну гримасу і закукурікав півнем. Тут усі півні, що були поблизу, відповіли йому протяжним кукуріканням.
– Це умовний знак, – сказав Юссоне.
Вони зупинилися біля театру Бобіно, перед будинком, до якого вів вузенький прохід. У віконці горища, між красолею і пахучим горошком, з'явилася молода жінка, простоволоса, в корсеті; вона обома руками спиралася на ринву.
– Добридень, мій янголе, добридень, дитинко! – гукнув Юссоне, посилаючи їй здаля рукою цілунок.
Він штовхнув ногою хвіртку і зник.
Фредерік чекав його цілий тиждень. Він не наважувався йти до нього сам, щоб не показати, що йому не терпиться дістати відповідні запросини на сніданок; проте він, прагнучи зустрітися з ним, виходив увесь Латинський квартал. Якось увечері він натрапив на Юссоне і привів до себе в кімнату на набережній Наполеона.
Приятелі гомоніли досить довго; розмова точилася від щирого серця. Юссоне мріяв про театральну славу і театральні прибутки. Він брав участь у складанні водевілів, яких ніде не приймали, у нього було багато планів, він писав куплети, кілька з них проспівав. Потім, помітивши на етажерці книжку Гюго і томик Ламартіна[14], він вибухнув сарказмом щодо романтичної школи. У цих поетів ні тверезого розуму, ні почуття стилю, та й не французи вони, ось у чім річ! І він вихвалявся знанням мови; у найвишуканіших фразах убачав хиби й прискіпувався із тим злісним бурчанням, із тією академічністю смаку, якою відзначаються легковажні люди, що беруться міркувати про високе мистецтво.
Фредерік був уражений в своїх уподобаннях; йому хотілося порвати це знайомство. Але чому тут-таки не ризикнути й не завести мову про те, від чого залежить його щастя? І він запитав літературного молодика, чи не може той ближче познайомити його з родиною Арну.
В тому не було труднощів, і вони домовилися на завтрашній день.
Однак Юссоне на призначений час не прийшов; уникав зустрічі ще тричі. Нарешті з'явився в суботу близько четвертої години. Але, користуючись екіпажем, що найняв Фредерік, він звелів спершу зупинитися біля Французького театру, де мав дістати квитки в ложу, потім завернув до кравця, до швачки, писав у швейцарських записки. Кінець кінцем вони приїхали на бульвар Монмартр. Фредерік перейшов крамницю і піднявся східцями. Арну впізнав його, побачивши в дзеркалі, що стояло перед конторкою, і, пишучи далі, протягнув йому через плече ліву руку.
В тісній кімнатці з одним вікном у двір зібралося п'ять-шість одвідувачів; при задній стіні в алькові, між двома портьєрами брунатного штофу, був диван, оббитий такою самою тканиною. На каміні, захаращеному паперами, стояла бронзова Венера; обабіч неї симетрично розташовані – два канделябри з рожевими свічками. Праворуч, біля етажерки, заставленої папками, сидів у кріслі чоловік, що так і не зняв капелюха, й читав газету; стіни були геть усі закриті естампами й картинами, цінними гравюрами або ескізами сучасних майстрів з написами, в яких засвідчувалася найсердечніша приязнь до Жака Арну.
– Як живете? – спитав він, повернувшись до Фредеріка. І, не чекаючи відповіді, пошепки спитав Юссоне: – Як звати вашого друга? – Потім голосно: – Візьміть сигару, там, на етажерці, в коробці.
«Художній промисел», що містився в центрі Парижа, був зручним місцем для зустрічей, нейтральною територією, де запросто збиралися суперники. Того дня тут можна було побачити Антенора Брева, портретиста королів, Жуля Бюр'є, що своїми рисунками популяризував алжирські війни, карикатуриста Сомбаза, скульптора Вурда та інших; і ніхто з них не відповідав уявленням, що склалися в студента. Вони трималися просто; мова їхня була вільна. Містик Ловаріас розповів сороміцький анекдот, а в творця східного пейзажу, знаменитого Дітмера, під жилеткою була надягнена плетена кофтина, і вертався він додому в омнібусі.
Спершу розмова точилася про якусь Аполлонію, колишню натурницю, що її Бюр'є нібито впізнав на бульварі, коли вона їхала в кареті цугом. Юссоне пояснив таку метаморфозу тим, що в неї до послуг цілий гурт її благодійників.
– Цей баламут знає паризьких дівчаток! – сказав Арну.
– Якщо після вас що-небудь залишиться, ваша величносте, – відповів молодик, по-військовому віддаючи честь, ніби той гренадер, який запропонував Наполеонові випити зі своєї баклажки.
Далі завели суперечку про полотна, для яких правила за модель голова Аполлонії. Критикували відсутніх колег. Дивувалися на високі ціни їхніх творів; і всі скаржилися, що недостатньо заробляють, коли раптом увійшов середнього зросту чоловік у фраку, застебнутому на один ґудзик; очі – жваві, вигляд – трохи божевільний.
– Ну ж і зборище міщан! – вигукнув прибулець. – То й що з того, даруйте! Давні майстри, що створили шедеври, не дбали про мільйони. Корреджо, Мурільйо…
– Та й Пеллерен, – додав Сомбаз.
Але той, незважаючи на шпильку, і далі сперечався з таким запалом, що Арну довелося двічі повторити йому:
– Моя дружина чекає на вас у четвер. Не забудьте!
Ці слова навернули Фредеріка на думку про пані Арну. Певно, до неї проходять через суміжну кімнатку, що біля дивана? Арну щойно відчинив туди двері, щоб узяти носову хусточку; Фредерік у глибині помітив умивальник. Аж тут із кутка, де стояв камін, почулося якесь бурмотіння; воно долинало від суб'єкта, котрий, сидячи в кріслі, читав газету. На зріст він був п'ять футів дев'ять дюймів; очі трохи примружені, волосся сиве, вигляд величавий, і звали його Режембар.
– Що там таке, Громадянине? – спитав Арну.
– Нова підлість уряду.
Йшлося про звільнення якогось шкільного вчителя. Пеллерен знов узявся проводити паралель між Мікеланджело[15] та Шекспіром. Дітмер наладився йти. Арну наздогнав його і дав йому дві асигнації. Юссоне подумав, що це слушна хвилина.
– Чи не змогли б ви, дорогий патроне, видати мені аванс?..
Але Арну вже всівся і почав шпетити якогось вельми гидкого на вигляд дідка в синіх окулярах.
– Хороший ви, дядечку Ісаак, нічого казати! Три картини, знецінені, пропали. Всі на мене плюють! Тепер усі їх знають! Що накажете з ними робити? Хіба що спровадити їх у Каліфорнію!.. До дідька в зуби! Замовчіть!
Фахом цього дідка було фальшування підписів на полотнах давніх майстрів. Арну, відмовившись платити, брутально випровадив його. Зовсім інакше він зустрів бундючного пана в орденах, із бакенбардами і в білій краватці.
Зіпершись ліктем на віконний засув, він запобігливим тоном довго щось говорив йому. Потім вигукнув:
– Ах, графе, для мене не становить жодних труднощів знайти посередника!
Дворянин погодився, Арну заплатив йому двадцять п'ять луїдорів і, ледве той устиг вийти, вибухнув:
– Яке ж воно нестерпне, оте знатне панство!
– Всі вони нікчеми! – буркнув Режембар.
Минав час, і справ у Арну дедалі ставало більше; він розкладав статті, розрізав конверти, підбивав рахунки; на стук молоточка, що долинав із крамниці, виходив простежити за пакуванням, потім знову сідав до роботи і, далі водячи по папері металевим пером, відповідав на жарти. Того дня він мав обідати у свого повіреного, а на другий день – виїхати до Бельгії.
Інші гомоніли про різні буденні речі: про портрет Керубіні, про напівкруглу залу Академії мистецтв, про майбутню виставку. Пеллерен ганив Інститут. Плітки точилися впереміж із суперечками. В цю низьку кімнату набилося стільки люду, що ніде було й повернутися, а блимання рожевих свічок просочувалося крізь сигарний дим, ніби сонячне проміння крізь туман.