– Катерино Михайлівно, – проспівав на столі спотворений голос секретарки. – До вас відвідувачі. Віктор Арнольдович і…
– Просіть, – відчужено озвалася шефиня.
Замість зниклого у дверях червоного рюкзака з’явилися тугі, вже порожевілі в передчутті жирних відсотків директорські щоки в супроводі високого сорокалітнього чоловіка із непроникненим, як сейф, обличчям.
– Дозвольте представити, Адріан Маркато, – пролинув повз її праве вухо голос директора. Але прізвище іноземця розчинилося в повітрі димом, перш ніж Катя встигла його усвідомити.
Вона машинально завважила: черевики Адріана, що залишився безпрізвищним, із натуральної зміїної шкіри і коштують, напевно…
«Ох, не має значення».
Коротко, але підкреслено шанобливо кивнувши їй, «сейф» проїхав прямо до столу і обійняв книгу нетерплячими руками.
– This is it! – сказав Адріан.
А потім Катя почула страшний нелюдський крик і побачила, що Адріан горить, і горить книга, і стіл, і картина над ним, немов її облили струменем бензину. І, відлетівши до стіни, ударившись плечем, збожеволівши, кинулася геть.
* * *
За сорок сім хвилин у порожній і лункий хол «Центра Старокіевскаго колдовства на Подоль» увійшла довговолоса пані із сірим гоструватим обличчям і порожніми застиглими очима.
У віконці реєстратури сиділа знайома хирлява дівуля з учорашнім недочитаним детективом, що суттєво схуд із правого боку.
– Здрастуйте, – звернулася до неї Катя зовсім невластивим їй увічливим голосом. – Я – Леся Українка.
– Та невже! – недовірливо гмикнула дівчина.
– Пробачте, – забелькотала візитерка. – Лариса Косач. Ви записували це ім’я вчора у журнал…
Не випускаючи з пальців різнобарвну Донцову, дівуля незадоволено перегорнула незручною лівою рукою масивну реєстраційну книгу і роздратовано спитала:
– І що з того?
– Будьте люб’язні, якщо вас не утруднить, подивіться, будь ласка: там, після мого прізвища, мають стояти імена та координати двох інших дівчат…
– Адреси не даємо, – виголосила дівуля.
Катя покірливо витягнула з сумки стодоларову купюру.
– Мені дуже треба їх знайти, – єлейно пояснила вона.
– Ух ти! – щиро здивувалася Реєстратура. – Ну, якщо так сильно потрібно… – радісно заклопоталася донцоволюбка. – Тут усього лиш один запис – Марія Ковальова.
– Але їх було дві, – терпляче нагадала Катя.
– Так, може, одна раніше записана? – резонно припустила дівчина. – Еге ж, ось! – потішила вона даму. – Дарина Чуб. А ви після неї прийшли.
– Отже, одна з них стояла в черзі переді мною? – приголомшено перепитала Дображанська.
– Напевно, так, – обізвалася дівуля, марно намагаючись утямити, в чому таїться каверза, що так потрясла даму.
– Значить, – уражено висловила Катя вголос, – якби я була нормальною ввічливою людиною і пропустила її вперед, нічого б зі мною не сталося?! О Боже… – скрикнула вона вперше за останні п’ять років замість звичного «От чорт»! – Боже, Боже!
Бо виявлена нею Д. Чуб означала тільки одне: той, хто затіяв цю гру, плював на горду кралю Катерину Дображанську. Він вибрав свою жертву навмання! Як сліпо, навмання, програє в карти пацанва життя першого перехожого. Коли вони втрьох увалилися до триклятущого кабінету, гімнастичне шоу Килини було вже в повному розпалі, а значить, не силкуйся, вперта Катю, влізти всюди першою, ця історія сталася б не з нею! А з бляклою ботанічкою, яку вона загальмувала біля самих дверей, або зі жвавою тінейджеркою, що поривалася утиснутися поперед батька в пекло!
Із тією з них, яка справді була першою!
«Господи, за що? – заплакала Катя і, занадто добре знаючи відповідь на це запитання, безнадійно попросила: – Прости мене, Господи. Будь ласка! Я буду такою стриманою, коректною, чемною, тактовною, люб’язною, ввічливою, запобігливою, толерантною, іманентною…»
– Адреси давати? – перервала цей список Реєстратура.
– Запишіть, – приречено кивнула дивна дама і додала гірко: – А ви не знаєте часом, що сталося з вашою співробітницею Килиною?
– Так ви в неї були? От жах який! – похітливо жахнулася міс Реєстратура й заторохтіла раптом, захлинаючись і старанно витріщаючи «нажахані» очі: – Стеля на неї обвалилась! І на смерть… Ви бачили? Ні? Тільки не сама вона… Це я вже вам кажу! Ніхто не зрозумів, а я пішла й подивилася. Решіточки ці дерев’яні, – збуджено схрестила два пальці дівуля, – на яких вона тримається, – не гнилі були! А чаклуна одного в Києві вже убили. Тіло на шматки порізали і в батареї їх напхали, а перед тим на палю його посадили! Я в газеті читала! Такий уже у нас народ. Самі до них ходять і самі ж потім убивають, коли згадають, які вони сильно віруючі. А Килина, ви не знаєте, яка сильна відьма була! Вона мені таку одну болячку вилікувала, від якої всі лікарі відмовилися. Мабуть, і обслужити вас учора не встигла. От жах, жах… Але, якщо вам дуже потрібно, я можу вас на зараз до сестри Ганни записати!
– Ні, – зітхнула очманіла Дображанська. – Дякую, не треба.
* * *
– Хто там? – суворо спитала Марійчина мама двері, що пискнули боязким дзвінком.
– Вибачите за турботу, але мені терміново потрібна Марія Ковальова, – відповіли їй двері напрочуд інтелігентним голосом.
Мати рвонула ручку на себе і побачила в отворі, що утворився, високу солідну даму – дуже гарну й дорогу, в золотих начальницьких окулярах, – із тих, хто інстинктивно будить в обивателях перелякану, запобігливу пошану. Тільки з обличчям начальницької пані було щось негаразд: воно здавалося крейдяно-сірим і стягнутим, як посмертна маска.
– Якщо її немає, то я, з вашого дозволу, почекаю.
– Ні-ні, Марійка у себе в кімнаті, – соромливо пробурмотіла Ганна Миколаївна, пасуючи перед такою шанованою особою.
– Я можу зайти? Ви дозволите?
– Так, будь ласка, будь ласка. Проходьте.
Підстрибуючи метушливо, хазяйка супроводжувала важливу персону до замкнутих доччиних дверей.
– Вона там, – пошепки сказала мати. І, розплющивши очі ширше, стала із нетерпінням чекати подальших подій.
Красива гостя делікатно постукала.
– Що? – відгукнулися зсередини.
– Відчини, будь ласка, це я – Катя, – ввічливо попросила її поважна дама.
І чуйним інтуїтивним черевцем мати здивовано вловила: «начальниця» чомусь боїться її дочки!
– Яка Катя? – не зрозуміла Ковальова-дочка.
– Та, з якою ти сьогодні ніч провела. Ми разом прокинулися, пам’ятаєш? – пояснила красуня соромливо.
– Входь! – схвильовано гукнула Марійка.
– Батьку!!! – заголосила мати й кинулася до сусідньої кімнати, змітаючи мимохідь завали газет на комоді.
Володимир Сергійович сидів на ліжку й похмуро зав’язував шнурки на своїх потрісканих робочих черевиках.
– Ти куди це зібрався? – накинулася дружина.
– До Колі. Нам поговорити потрібно.
– Сьогодні субота! – вигукнула спересердя дружина. – І вдома бозна-що робиться! Ти хазяїн тут чи хто?
– Ну що знову? – грубо озвався хазяїн.
– У дочки нашої, виявляється, цілий гарем! – оповістила його Ганна Миколаївна, – причому нетерпляча цікавість у її голосі явно перехльостувала законне батьківське обурення. – Ще одна прийшла – Катя! Така краля, що геть твоє все! І просить: «Впусти мене, Марійко, пам’ятаєш, як ми з тобою ніч провели?» Ясно тобі? А ти мені не вірив. Правильно люди кажуть: у тихому болоті чорти водяться!
– Ти ж казала, – саркастично нагадав їй Володимир Сергійович, що вже встиг змиритися з черговою безумною ідеєю дружини, – нехай краще буде лесбіянкою, ніж старою дівою.
– А що? Я хіба відмовляюсь? – образилася мама. – Просто мені та її дівчина не подобається. Вульгарна така, злодюга! Якщо вже так вийшло, нехай Марійка нормальну наречену собі знайде.
– Звідки ти знаєш, що вона – наречена? Може, – жених? – невесело підколов її Сергійович.
– Тю на тебе! – розізлилася мати. – Катя ця – зовсім інша справа! Красуня і не шалапутка якась, – серйозна, в окулярах. А до чого ввічлива!
* * *
Опинившись у кімнаті, Катя побачила відразу обох розшукуваних нею товаришок по нещастю.
Одна з них, руда, сиділа на стільці біля підвіконня, де стояло обведене скупою металевою рамою кругле дзеркало. Друга, із скуйовдженими білими косами, височіла над нею з ножицями і гребінцем у руках, а розстелені під їх ногами старі газети були обсипані іскристим рудим пухом відшматованих кучериків.
Обличчя рудоволосої в ореолі зачіски, що вже визначилась, подивилося на Катю з непідробною тривогою.
Круглощока фізіономія білявки з ходу набула войовничого вигляду.
– Ну, і де ж наша книга? – задерикувато спитала вона. – Га?
– Книга згоріла, – меркло сказала Катя.
– Вам зле? – перелякано запитала руда.
– Мені дуже зле, – переконано підтвердила Катерина.
– Як це згоріла? – наплювала на її самопочуття білявка.
– Я зараз усе розповім, – відповіла Катя голосом людини, готової визнати себе злісним ворогом народу. – Ми всі в небезпеці. І краще вже зараз триматися разом…
Покаяння вийшло довгим і важким і закінчилося пожежею, що миттєво відкусила півповерху готелю «Андріївський», надривними сиренами пожежників і «швидкої допомоги», яка покотила з безпрізвищним Адріаном з опіком третього ступеня, і з заступником, що зовсім втратив флегматичний лоск і залишився з’ясовувати стосунки з адміністрацією готелю.
Дівчата жадібно слухали. І по ходу історії руда, чиє не зіпсоване фарбою обличчя, осяяне зворушливими кучерями, більше не здавалося безликою білою плямою, зробившись схожим на загадковий середньовічний лик Кранаха-старшого, спалахувало все радісніше та яскравіше. Тоді як білявка хмурилась, інтенсивно чухала ніс і часто збентежено косувала на подругу. А щойно Дображанська завершила свою розповідь, раптом різко закинула руки вгору і, демонстративно впавши на коліна перед Марійкою, схопила ту за перелякані щиколотки.
– Пробач мене, Марусю! – голосно й комічно заверещала вона. – Ти – геній! А я – дурка, пропаща! Вірю! Кожному слову вірю! – І підвівши на Катю урочистий погляд, резюмувала звитяжно-захоплено: – До біса всіх! Ми – відьми!!!
* * *
– Ти розумієш, – збуджено промовляла Дарина, сидячи на задньому сидінні таксі й не звертаючи уваги на іронічну потилицю водія, що з самого початку прислухався до розмови «дурних бабів», – Маруся цю тему відразу розлущила. Ще вчора увечері. Ти уявляєш, яка вона розумна? А як тобі цей лист, Марійко? – затрясла вона посланням, експропрійованим у Катерини. – Є ідеї? Хто такий К. Д.? І на яку Гору він нас кличе?
– На Лису, звичайно, – розквітла Марійка, що вперше в житті перетворилася на значущу персону. Визнавши її правоту, Чуб почала захоплено заглядати їй у рота, вдихаючи кожне слово.
– Усе правильно, – згадала Дарина. – На Лисій Горі в місцевих відьом найголовніша тусовка.
– Тобто – центральний офіс? – похмуро уточнила Катя.
– Але шостого, напевно, буде бал, – романтично зітхнула Марійка. – Як у Булгакова – бал Сатани! – Вона ніжно стискувала в обіймах свій пухкий рюкзак із прихопленими з дому життєво важливими книжками.
– Або як мінімум дискотека, – осучаснила ідею Дарина. – Шабаш, коротше!
– А чому шостого? – буркнула Катерина.
Вона щиро не могла збагнути, чому так радіють ці двоє? Але в цей момент ідіотський ентузіазм однієї та не менш ідіотська відьмацька версія іншої не дратували її, а навіть заспокоювали. З появою двох нових персонажів трагічний абсурд того, що відбувається, перетворився раптом на балаганну комедію, і на їхньому тлі Катя знову відчула себе єдиною нормальною людиною.
– Тю! – уїдливо здивувалася Чуб. (Незважаючи на добровільну здачу Каті з повинною, «крута», що прикрасила її ганебним синяком, як і раніше, не подобалась їй агресивно і некеровано.) – Це навіть я знаю! З шостого на сьоме липня – ніч на Івана Купала. Ти що, навіть Гоголя в дитинстві не читала? – Між нами, Дарина не читала його теж, але купальські цитати з Миколи Васильовича було щедро наведено в книзі, що надихнула колишнього арт-директора «О-йо-йой!» на наш «слов’янський Хелловін». – Я взагалі не врубуюся, – настовбурчилася вона на Дображанську. – Звідки ти взяла, що цей лист адресовано особисто тобі? Тут же чорним по білому написано: «Ясні Києвиці». Ти що, множину від однини не відрізняєш?
– Але ти ж і сама вважала, що цей спектакль поставили заради Каті, а ми їм випадково підвернулися. Чому ж ти гніваєшся, що вона подумала те саме? – заперечила їй Марійка, підбадьорена своїм несподівано збільшеним статусом.
– Це тому, що у нас листа не було, – не здалася Дарина Чуб. – Якби я знала, що вони нас на шабаш запросили…
– Шабаш – поширене слово, – похмуро вичавила з себе Катерина. – Так можна назвати будь-яку закриту вечірку без гальм. А то ти сама не знаєш, як великі татусі гуляють. А потім він же конкретно мені дав зрозуміти, що приструнчить Василя. А яке, пробач, Василь Федорович до вас відношення має?
Чуб звернулася поглядом до Марійки, сподіваючись, що та негайно клацне Катю по носу якою-небудь убивчо-розумною відповіддю, але Ковальова згідливо затрясла головою і знову перебігла на бік Каті.
– Логічно, – підтакувала вона. – Тут багато незрозумілого. Хто прислав нам цього листа? Що означає «на війні як на війні»? І чому тільки від нас залежить, «чи відбудеться свято?»
– Це якраз дуже зрозуміло, – устряла Землепотрясна. – Адже шабаш в нашу честь! Якщо ми не прийдемо, він і не відбудеться. Ух, – збуджено протягла вона, – відчуваю, чекає нас іще одна веселенька нічка!
– Ой, дівки, втрапите ви в якусь халепу… – по-батьківськи пробурчав таксист, який досі мовчав. – Ну поясніть ви мені, чому всі баби на магії схиблені? Моя он, теж усе травники всякі купує.
– А з тієї ж самої причини, – гаряче оповістила його Дарина, – з якої мужиків у відьми не беруть! Ви ніколи не замислювалися, чому всі відьми – жінки?
– Воно і видно, – незлобиво гмикнув водій, косячись на папуаські коси Дарини.
– Я завжди казала, всі ми – язичники! – завела Чуб підчеплену за час підготовки до «Хелловіна» тему. – Мінімум наполовину! Чому, цікаво?
– Тому, що у нас є тіло, – просто відповіла Марійка.
– Ну і що?
– А тілом ми нічим не відрізняємося від тварин. Воно так само хоче їсти, спати, грітися на сонці, гратися, займатися сексом…
– Ну, про секс ти у нас багато знаєш, – добродушно гмикнула Чуб.
– Язичництво – це всього лиш обожнювання природи, – пояснила їй Ковальова.
– Тоді я – язичник! – гордо оголосила Землепотрясна. – Я природу просто обожнюю. Сонце, море, травичку…
– Трахатися! – спробувала воскреснути Катя. – Знаєте, мені все ж здається, що я чогось не врахувала. Пожежу влаштували, це ясно. Але журналістка… – Дображанська безнадійно зітхнула.
– Тут, тут зупиніть, – застукала Дарина шоферові по спині.
Ліворуч од них пропливли схожі на розмоклий солодкий пряник Золоті Ворота, а попереду вже маячив підтягнутий і гордий, схожий на палац із західних казок будинок у загостреному ковпаку даху.
«Інші пояснення ви отримаєте у вежі першого будинку на Ярославовім Валу, якщо будете ввічливі з Ним.
К. Д».
– Біля першого, – уточнила Дарина, не зводячи очей із палацу.
Той, із ким їм необхідно було бути ввічливими, влаштувався в одному з найгарніших будинків Києва!
– Розплатися, – наказала Чуб Каті, що відбувала єпітимію, і, вистрибнувши з машини, захоплено задерла підборіддя.
Легковажне липневе сонце, мружачись із-під цукрово-ватних хмар, підсолодило фасад будинку № 1, який давно прагнув ремонту, і зараз він, коралово-рожевий, із готичним мереживом балконів і високою вежею-ліхтарем, підтримуваною знизу двома сірими химерами з гострими перетинчастими крилами та левовими головами на мускулистих чоловічих тілах, здався Дарині чарівно-прекрасним.
– Непоганий будиночок. І квартири тут недешеві. Тільки занехаяний дуже. – Катя остаточно заспокоїлась і несхвально подивилася на балкон, що вмостився під самим «ковпаком», із перилами, що обрушилися.