…Справжньої радянської влади в Києві не існувало до 1921 року. І хай історики твердять що завгодно, Володимир Макарович Галета під час наших бесід наполягав на своєму. Він сам усе бачив і порівнював ситуацію тих років з осіннім колапсом влади 1991 року, коли комуністів ніби вже немає, а нічого не змінилося. І врахуйте: це свідоцтво гарячого прихильника більшовизму, яким Галета залишався до кінця життя… Старший брат Павло взагалі в революцію пішов. Молодший, як і всі в поселенні майстрових Дніпровського пароплавства, теж радісно зустрів нові порядки, хоча спочатку вони викликали хіба що в розруху, голод і страшне безробіття. Ще в двадцять третьому, коли по молодіжній броні Володька потрапив ливарником на завод «Юртал», опівночі додому з Межигірської добиратися було страшно: містом сновигали банди. І лише коли в Києві розквартирували регулярні червоні частини, бандити відступили за околиці, де за них узялися… чекісти.
А спортивне життя на той час уже налагодилося. У Київській футбольній лізі до весняного сезону 1923 рокуналічувалося близько 900 чоловік! І це без армійських команд, які після наказу Климента Ворошилова про включення футболу в список предметів загального навчання воїнів РККА почали плодитися, немов гриби після дощу. Восени двадцять четвертого з бійців, що служили на Україні, зібрали непогану команду, яка «з листа» обіграла на виїзді збірну Ленінградського військового округу – 2:0 і зробила нічию 2:2 з командою Центрального району міста на Неві.
Але у збірної Українського військового округу по суті не було київської прописки. Та і не вона відкрила післяжовтневий літопис міжміських матчів. Зібрана з «чого було» київська команда дебютувала ще на чемпіонаті України 1921 року в Харкові й вибула з боротьби після першого поєдинку (грали за олімпійською системою), поступившись 0:1 взагалі-то далеко не найсильнішому учасникові – збірній Таганрога, включеній в турнір на спеціальне запрошення. Позначилася майже десятирічна самоізоляція київських майстрів, їх небажання набивати ґулі в суперництві з визнаними авторитетами.
Наступна спроба заявити про себе була значно професійніша, бо робилася по-справжньому зіграною і згуртованою командою, гравці якої не просто багато тренувалися, а разом працювали, жили поряд один з одним у залізничній колонії на Соломенці, залицялися до місцевих дівчат. Передвісник «Динамо», ця команда в середині двадцятих не поступалася в популярності й силі ні харківському «Штурму», ні одеському «Містрану», ні «Профінтерну» з Миколаєва, ні «Червоному соколові» з Херсона.
Попередники
«Залдор». Ще зовсім недавно це магічне, малозрозуміле сучасному вболівальникові слово примушувало прискорено битися серця старих киян. Нині свідків гучної слави тієї команди вже просто не лишилося… Вигравши весняний чемпіонат міста 1923 року трьома складами, залізничники відправилися на навчання до Петрограда, де 4 серпня чинили гідний опір некоронованим чемпіонам країни на чолі з легендарними Михайлом Бутусовим і Павлом Батиревим – 0:1. Ну а наступного дня дебютант щасливо перевтілився в екзаменатора, перемігши (2:1) міцний клуб «Петровський».
Осіння першість Києва, як і чотири наступних, стала суцільним тріумфом «Залдора», хоча головні суперники – «Райкомвод», «Містран», «Роботрос», «Радробітники» – з кожним сезоном конкурували все відчайдушніше.
За будь-якої погоди на будь-якому стадіоні, будь то затишний первісток КПІ, названий після революції «Рот Фронт», або незграбний «Червоний», залізничники збирали аншлаг. Публіка не переймалась результатом. Вона жадала краси, гострих відчуттів. І бачивши, що матч котиться до нудної нічиєї, воротар Ямковий залишав свій пост і біг уперед. Трибуни тут же оживали: ну, Яма дає! І завмирали, чекаючи, коли м'яч потрапить на підйом захисникові Брешкевичу. Майбутній соліст військового хору, Жора Черпалка, прозваний так за довгі ноги, умів «запалювати» такі високі «свічки», що цікаві аероплани не ризикували кружляти над футбольними полями.
Збірна Харкова з футболу – краща в Україні середини 1920-х років. 1924 рік.
Улюбленцем Солом'янки був Михайло Свиридовський, розумний гравець, зловити якого на хитрощі вважалося вищим шиком. Жінки, що охоче ходили на ігри «Залдора», задивлялися на красеня Васю Бойка. Та і партнери радували око: Бардадим, Фенцель, Костін, той же Ямковий. Захоплено зустрічався кожен прорив крайнього нападаючого Швецова – знаменитого київського Паровоза, підкати самовідданого Васі Інженера – захисника Весеньєва, хитрі удари технаря Товаровського. Втім, Мишко Студент, як називали цього нападаючого вболівальники, незабаром став граючим тренером «Радробітників».
Таке було в порядку речей. Школу «Залдора» в різний час пройшли майже всі майстри першого післяреволюційного покоління. Виняток становили трамвайники, що виступали за «Містран», а також жителі Подолу і Труханового острова, що групувалися навколо «Райкомводу». До двадцять п'ятого року футболом в місті неподільно керувала ОРПС (Окружна рада професійних спілок), яка крізь пальці дивилася на незліченні переходи всередині свого відомства. Все одно під прапором збірної виявлялися кращі. А головна команда ОРПС була насправді збірною Києва. Армійські колективи завдяки текучості кадрів не витримували ніякого порівняння. Чемпіони військових частин України не пропускали менше п'яти м'ячів не тільки від «Залдора», але і від «Роботросу». У чекістів же було дуже багато роботи, щоб оперативно відгукнутися на створення в Москві і Ленінграді товариства «Динамо». Тим більше в його назві нічого про футбол не згадувалося.
Потрібна була рушійна сила: фанат гри, що має велику силу і владу в органах. Але спочатку така постать виникла в Закавказзі…
Підступність, страх і любов
Журнал тифліських чекістів «Динамовець» писав у 1932 році: «Згадується травень 1925 року. Невелика група чекістів Тифліса на чолі з першим динамовцем, ініціатором і організатором «Динамо» товаришем Лаврентієм Берія енергійно береться за реалізацію в чекістському середовищі ідей радянської фізкультури. Важко доводилося спочатку: не було коштів, не було приміщень, важко розгойдувалися маси. Часом здавалося, що прекрасна ідея оздоровлення широких мас чекістів, висотаних напруженою роботою, не отримає належного розвитку. Але товариш Берія, подаючи особистий приклад, активно беручи участь у роботі секцій, з більшовицькою наполегливістю рухав справу вперед. Спершу пролетарське товариство тифліського «Динамо» було скромним гуртком любителів футболу, гімнастики і стрілецької справи, але вже через рік-два «Динамо» стає могутньою організацією, яка під керівництвом товариша Берія – свого беззмінного голови – крокує від перемоги до перемоги…»
Любителів футболу в «Динамо» вистачало і до Берії. Завзятими вболівальниками були Ягода, його заступник Петерс, що створив непогану команду чекістів в Одесі; але особливу активність у створенні динамовських колективів виявив Веніамін Леонардович Герсон. Особистий секретар Дзержинського, а потім Менжинського, він був вхожий до будь-якого кабінету і володів величезним впливом на можновладців. Інтелігентна людина, енциклопедист і поліглот, він нічого не міг із собою поробити, коли мова заходила про футбол. У маленького, круглого, немов колобок, тільки з вусами, Герсона, хоч він і не носив, на відміну від бразильського однофамільця, звання чемпіона світу, була маніакальна пристрасть повчати всіх і вся, додаючи при цьому, що бачив, як грав у футбол сам Дзержинський.
Восени 1924 року Герсон відвідав з інспекційною поїздкою Тифліс. Місцеві чекісти, що знали про його слабкість, запросили Веніаміна Леонардовича на стадіон. Збірна міста грала з новоросійською «Олімпією». Судив матч ростовчанин Мартин Мержанов, величезний вайло, якого побоювалися навіть нестримані південці. Ворота «Олімпії» захищав красень-вантажник з пудовими кулаками. Це саме з нього, а не з когось іншого, списав Лев Кассиль образ легендарного голкіпера Антона Кандидова.
Фантазія Льва Кассиля привела вигаданого ним Кандидова до збірної СРСР з футболу. Життя ж було на вигадку багатше. Вантажник з Новоросійського морського порту Володька теж потрапив до першої збірної країни, але тільки зовсім з іншого виду спорту. Він став уславленим льотчиком, двічі Героєм Радянського Союзу і з гордістю носив своє прізвище: Коккінакі.
А тоді, в приснопам'ятному матчі 1924 року, воротар-вантажник сміливо діяв на виходах, мав явну перевагу в повітрі. Це дратувало господарів, особливо товстого півзахисника, що прагнув нишком травмувати новоросійця. Той спуску не давав. Після чергової сутички товстун знайшов собі іншого цапа-відбувайла – першого суперника, що трапився на шляху, і був негайно видалений з поля.
Трапилося це в першому таймі. У перерві до Мержанова в суддівську зайшла депутація тифлісців. Спочатку вони намагалися довести арбітрові помилковість видалення, а переконавшись, що гість наполягає на своєму, висунули ультиматум: повернути грубіяна на поле. Здивований Мержанов навідріз відмовився міняти рішення. І тоді господарі кинулися на коліна. Вони чесно зізналися, що вигнаний – великий чин в місцевому ДПУ, людина люта і злопам'ятна. Такої ганьби на очах у московського начальства не знесе. З-під землі дістане. І помститься…
Майбутній фронтовик, військовий кореспондент «Правди», творець і перший редактор тижневика «Футбол» Мартин Іванович Мержанов повірив парламентерам на слово і поступився принципами, про що ніколи не шкодував. Футболіста, що повернувся на поле після перерви, звали Лаврентій Берія. Але до самого п'ятдесят третього здоровань Мержанов жив зігнувшись: а що як кат пригадає… Вже в хрущовську «відлигу» ветеран повідав молодим співробітникам «Радянського спорту», як вичавлював з себе по краплі раба, і здивував лише самим фактом зіткнення з Берією. Боязкість у нас, що жили в радянську епоху, закладена генетично…
Про те, що молодий Берія, хай і поганенько, але грав у футбол, підтвердив в мемуарах і Микола Старостін. Миколі Петровичу, коли його «Червона Пресня» приїжджала на матчі до Грузії, не раз доводилося стикатися в боротьбі за м'яч з майбутнім маршалом. А ось Михайло Якушин, що годувався, до речі, в кінці 1940-х – початку 1950-х з рук Лаврентія Павловича, чомусь заперечував берієвське футбольне минуле. Після розвінчання Берії він при нагоді де міг ненароком обпльовував свого розстріляного господаря, і я б його байкам не довіряв. Тим паче, що в період недовгої футбольної кар'єри Лаврентія Павловича московський підліток Мишко Якушин на Кавказі взагалі не бував, на відміну від безпосередніх учасників подій, старших за віком Мержанова і Старостіна.
У середині 1990-х журналіст Аркадій Галинський, спираючись на свідчення Якушина і на старі тифліські газети, намагався перетворити історію про грубість Берії на зеленому полі в анекдот. Про хисткість заочних свідчень хитрого Михея, що традиційно любив через особисті причини суперечити братам Старостіним, читачеві, сподіваюся, вже зрозуміло. Що ж до відсутності прізвища Берії в складах команд тих років, то ви не знайдете жодного прізвища чекістів-футболістів і в українських газетах. При цьому ті, хто грав за ще юне київське «Динамо», були куди нижчі рангом, ніж Берія. Завіса секретності прикривала «сталевих лицарів революції» від зайвої публічності і непотрібних архівних слідів ще за життя Дзержинського…
В описуваний час Лаврентію Павловичу було двадцять п'ять. Він уже керував секретно-оперативною частиною грузинського ДПУ і жив на вулиці Грибоедова, куди запросив Герсона на вечерю. Проникливий Веніамін Леонардович ненароком зауважив хлібосольному господареві, що футбол – це видовище XX століття, здатне захопити і згуртувати натовп краще якихось закликів і гасел. Берія здивувався мудрості прогнозу. Адже, на відміну від своїх попередників на троні карателя, він знав футбол не з чуток, а зсередини.
…Молодий Лаврентій намотав на вус раду мудрого Герсона, і футбольні команди плодилися по всьому Закавказзі, наче кролики. Благо, клімат дозволяв грати майже цілий рік. На якийсь період Берія стає вухами й очима Герсона. Заохочення не примушує себе чекати: взимку двадцять п'ятого молодого Лаврентія Павловича не по чину запрошують на зустріч видних тифлісських чекістів з Йосипом Віссаріоновичем. Після цього Берія стає нестримний.
Історик і свідок сталінської епохи Антон Антонов-Овсієнко писав, що майбутній міністр внутрішніх справ СРСР уже в молодості був невичерпним майстром інтриг і доносів, як ніхто умів у потрібний момент пустити в хід брудні чутки, щоб посварити своїх суперників на шляху до влади. Ставши навесні двадцять сьомого року заступником голови Закавказького ДПУ, Берія швидко підім'яв під себе безпосереднього начальника, слабовольного Станіслава Реденса, якого чекісти називали між собою не інакше, як Беренс, і почав активно впливати на вищі структури ДПУ в Москві. Йому не терпілося піднятися на наступний рівень, але зіштовхнути з нього Реденса, одруженого на Ганні, сестрі Надії Аллілуєвої, було непросто.
Збираючи компромат на шефа, Берія паралельно засипав Москву реляціями про неухильне зростання досягнень підвідомчої йому організації. Ці безперервні успіхи повинні були мати пояснення. На відміну від інших, Берія не відбувався загальними словами і цифрами, що важко перевірялися, а ризикнув викинути один з давно підготовлених козирів. Він писав із звіту в звіт: «Нині важко собі уявити чекіста, прикордонника або червоноармійця з військ ДПУ, не втягнутого в ту або іншу секцію закавказького «Динамо», щоб він не вів якої-небудь роботи… Загартованому бійцеві будь-яке завдання до снаги». І нарешті підкинув ідею Герсона у власній інтерпретації: «Наші чекісти і під час активного відпочинку завжди з народом, упроваджуючи в маси спорт, демонструючи різнобічну фізичну підготовку».
Подальший розвиток подій засвідчив, що футбол багато значив у житті підступного і надексцентричного мегрела…
Відлуння-1925
Гучний фільм «Багдадський злодій» з Дугласом Фербенксом на кіноекранах Києва!
Президія ВУЦВК вирішила вжити заходів до охорони Володимирського собору.
У клубі безробітних (Хрещатик, 1) поновилися заняття з вивчення французької мови.
Власті виділили 20 тисяч рублів на ремонт «Червоного стадіону».
У зоопарк з Німеччини завезено вісім мавп, левів, шакалів, дикобразів, страуса, – всього 48 тварин. Вартість закупівлі з доставкою – 10 тисяч рублів.
Місто Царицин перейменоване в Сталінград.
24 травня вийшов перший номер «Комсомольської правди».
Президент ФІФА Жуль Ріме зустрівся в Женеві з уругвайським послом у Франції Буеро, гарячим шанувальником футболу, і кілька годин обговорював з ним ідею проведення першого світового футбольного чемпіонату в Уругваї, збірна якого роком раніше виграла олімпійський турнір у Парижі.
У червні під Гурзуфом відкрився дитячий піонерський табір «Артек».
Екс-кайзерові Німеччини Вільгельму зроблена операція омолоджування. Газети повідомляють, що після неї Вільгельм виглядає молодшим за свого сина-кронпринца.