13 квітня 1907 року почався суд над Котовським і його спільниками. Незабаром був оголошений вирок – десять років каторги. У лютому 1908 року Котовського відправляють у Миколаївську каторжну в’язницю. Після «екскурсії» по каторжних в’язницях імперії він опинився в Забайкаллі на золотих копальнях, а пізніше його перевели на будівництво Амурської залізниці, звідки 27 лютого 1913 року він утік.
25 червня 1916 року хутір Кайнари, де ховався Котовський, оточили півсотні жандармів. Григорій намагався втекти, але, отримавши дві кулі в груди, був схоплений.
Цього разу з Котовським не церемонилися, і за свої діяння він отримав, як кажуть, по «повній». Вирок суду був короткий і ясний. «Підсудного Григорія Котовського, 35 років, як уже позбавленого всіх прав засудити до страти через повішення». У Котовського залишався один мізерний шанс на порятунок, і він його використав. Котовський написав лист Надії Брусиловій, дружині командувача Південно-Західним фронтом Олексія Брусилова (того самого, чиїм ім’ям був названий знаменитий прорив, що увійшов до всіх підручників військової науки). Чому саме до неї? Річ у тому, що чоловік Надії Брусилової у той час, крім іншого, утверджував смертні вироки. Якимись неймовірними шляхами лист Котовського дійшов до адресата. І серце генеральші тьохнуло! Жінка була вразлива і, як багато хто, вірила у безкорисливість вчинків Котовського, тому вона умовила чоловіка відмінити смертний вирок.
«Котовський з’явився, буржуй сполохався!» – цією репризою молодий Леонід Утьосов вітав звільненого з в’язниці в травні 1917 року Котовського.
У квітні 1919 року, після того, як в Одесі й околицях встановилася Радянська влада, Котовський отримав посаду воєнкома Овідіопольського військового комісаріату. Не така вже значна посада, проте це був тільки початок. Уже в червні Григорій Іванович стає командиром 2-ї піхотної бригади 45-ї стрілецької дивізії. А ось це вже серйозно: під керівництвом Котовського, що не має, до речі, ніякої військової освіти, знаходяться три полки. Повоювати Котовському довелося немало – і проти білих, і проти махновців з петлюрівцями, і проти поляків, у бою з якими він був важко поранений і дивом вижив.
Громадянську війну Григорій Котовський закінчив командиром 2-го кавалерійського корпусу – пост дуже високий. І отримав його Котовський завдяки своєму другу, другій людині в керівництві Радянської України Михайлу Фрунзе. Також за допомогою Фрунзе в 1924 році Котовський добився утворення Молдавської автономної республіки у складі УРСР і став членом відразу трьох ЦВК – Союзного, Українського і Молдавського. Григорій Іванович був сповнений планів, адже разом із Фрунзе, який на той час став наркомом оборони, вони представляли серйозну силу. І раптом…
«У ніч на 6 серпня в радгоспі Цупвійськпромгоспу «Чебанка», в тридцяти верстах від Одеси, передчасно загинув член Союзного, Українського і Молдавського ЦВК, командир кавалерійського корпусу товариш Котовський». Це коротке повідомлення «Правди» від 7 серпня 1925 року потрясло всю країну.
Це вбивство було і залишається однією із загадок радянської епохи. Вбивця, якийсь Мейєр Зайдер, з яким Котовський був знайомий ще до війни, не ховався від слідства. Паралельно із справою Зайдера суд розглядав справу якогось нальотчика, що убив зубного техніка. У цій справі вирок був однозначним – вища міра покарання – розстріл. Зайдеру ж, що убив «героя революції товариша Котовського», дали всього 10 років. Більше того, вже в 1928 році, не відсидівши і третини терміну, він вийшов на волю. Втім, уже в 1930 році Зайдер був убитий, за офіційною версією – трьома ветеранами дивізії Котовського.
Все це дає підстави припускати, що смерть Григорія Котовського не була звичайним побутовим вбивством. Очевидно, в Кремлі почали припускати, що Котовський, набираючи силу з дня на день і дуже популярний у народі, та ще в тандемі з Михайлом Фрунзе, не менш популярним в армії, може скласти «небажану конкуренцію». Утім, чи був наказ прибрати Котовського, ми, очевидно, так ніколи і не дізнаємося…
Кожедуб Іван Микитович
(1920—1991)
Найрезультативніший льотчик в авіації союзників у роки Другої світової війни, тричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації
Іван Кожедуб народився 8 червня 1920 року в селі Ображієвка Чернігівської губернії (нині Сумська область) в небагатій селянській родині. Після закінчення школи в 1934 році поступив у Хіміко-технологічний технікум міста Шостки. І тут же, у Шостці, Іван зробив свої перші кроки в авіації, займаючись в місцевому аероклубі. З 1940 року він у рядах Червоної армії, наступного року закінчив Чугуївську військову авіаційну школу льотчиків, у ній же почав службу на посаді інструктора.
Життя льотчика-винищувача на війні дуже коротке, і бойові частини постійно потребували поповнення. Саме тому інструктора Кожедуба після початку війни відправили не на фронт, а у тил, до Середньої Азії, куди він був евакуйований разом зі всією авіашколою. Іван проситься в діючу армію, але тільки в листопаді 1942 року він отримує призначення в 240-й винищувальний авіаційний полк 302-ї винищувальної авіаційної дивізії, що формується в Іваново. У березні 1943 року у складі дивізії І. Кожедуб вилетів на Воронезький фронт.
Перший бойовий виліт Кожедуба ледве не став для нього останнім – його Ла-5 був прошитий гарматною чергою ворожого «мессершмітта», а при поверненні літак був обстріляний радянськими зенітниками, в нього потрапили два снаряди. Ла-5 відновленню не підлягав. Івана навіть хотіли відправити на пост оповіщення, але за нього заступився командир полку, який розгледів у не дуже удачливому пілотові майбутнього аса. Тільки сороковий виліт Кожедуба закінчився результативно – 6 липня 23-річний льотчик на Курській дузі збив пікіруючий бомбардувальник Ю-87. Наступного дня він збив ще один «юнкерс», а 9 липня отримав перемогу відразу над двома «мессершміттами».
До жовтня 1943 року Іван Кожедуб, на той час вже командир ескадрильї, зробив більше 100 бойових вильотів і збив 20 літаків супротивника. 4 лютого 1944 року йому присвоїли звання Героя Радянського Союзу. У травні льотчик отримав новий літак Ла-5ФН (бортовий № 14), побудований на кошти колгоспника-бджоляра із Сталінградської області Конєва. У серпні Кожедуб був призначений заступником командира 176-го гвардійського полку і почав воювати на новому винищувачі Ла-7. 19 серпня за 256 бойових вильотів і 48 збитих літаків ворога він був удруге представлений до звання Героя Радянського Союзу.
В кінці вересня 1944 року до Прибалтики для боротьби з винищувачами-«мисливцями» супротивника була направлена група льотчиків під командуванням Кожедуба. Їй належало діяти проти групи асів майора Хельмута Віка, за яким числилося, якщо вірити німецькій пропаганді, 130 перемог. Протягом всього лише декількох днів боїв радянські льотчики збили 12 літаків супротивника, втративши тільки два своїх. Три перемоги були на рахунку Кожедуба. Зазнавши такої нищівної поразки, німецькі аси були вимушені припинити активні польоти на даній ділянці фронту.
Останню свою перемогу у війні Іван Кожедуб отримав 17 квітня 1945 року, в п’ятому за той день вильоті збивши два «фокке-вульфа». Вже після перемоги над Німеччиною, 18 серпня 1945-го, він був нагороджений третьою «Золотою Зіркою».
За роки війни льотчик зробив 330 вильотів, в 120 боях збив 64 літаки супротивника – більше, ніж будь-хто в авіації антигітлерівської коаліції.
Серед перемог Кожедуба є дві, що стоять осібно. 17 лютого над Одером він збив винищувач Ме-262, ставши таким чином першим у світі пілотом, що збив реактивний літак. А незадовго до закінчення війни його «Ла» був атакований двома американськими «Р-51». Можливо, Іван Микитович і бачив, що перед ним союзники, проте часу роздумувати не було, і у результаті американські літаки були збиті.
У 1945 році американські пілоти просто помилилися, прийнявши «Ла» за німецький «фокке-вульф». Але вже через чотири роки вчорашні союзники стали супротивниками. Незабаром після закінчення в 1949 році Військово-повітряної академії Іван Кожедуб був направлений до Кореї, де прийняв командування 324-тою авіаційною дивізією. З квітня 1951-го по січень 1952 року підлеглі Кожедуба отримали 216 перемог, втрати ж становили всього 27 літаків.
У 1956 році І. Кожедуб закінчив Академію Генерального штабу, з 1964 по 1971 рік був заступником командувача ВПС Московського військового округу, з 1971 по 1978 рік служив в Центральному апараті ВПС, потім у групі генеральних інспекторів Міністерства оборони. У 1985 році Івану Кожедубу присвоїли звання маршала авіації. Помер знаменитий повітряний ас 8 серпня 1991 року в Москві.
Малиновський Родіон Якович
(1898—1967)
Воєначальник, державний діяч, маршал, міністр оборони СРСР
Родіон Малиновський, позашлюбний син одеської куховарки, народився 11 (23) листопада 1898 року. Коли почалася Перша світова, 15-річний хлопець умовив солдатів узяти його на фронт, де його зарахували піднощиком патронів у кулеметну команду. У вересні 1915 року він був важко поранений і отримав свою першу бойову нагороду – Георгіївський хрест IV ступеня. У 1916 році Родіон знаходився у складі Російського експедиційного корпусу. Після закінчення війни служив у Французькому іноземному легіоні, відтак повернувся на батьківщину тільки в жовтні 1919 року, де відразу вступив до лав Червоної армії.
Під час громадянської війни Малиновський воював у Сибіру, був командиром взводу 27-мої стрілецької дивізії Східного фронту. У 1920—1927 роках він начальник кулеметної команди полку, заступник командира батальйону, командир батальйону 81-ї стрілецької дивізії. У 1930 році Родіон Якович закінчив Військову академію ім. Фрунзе, після чого посідав посади начальника штабу кавалерійського полку, начальника сектора штабу округу, начальника штабу 3-го кавалерійського корпусу.
У 1938 році Р. Я. Малиновському присвоїли звання комбрига. Велику Вітчизняну війну він зустрів командиром 48-го стрілецького корпусу, розквартированого в молдавському місті Бельці. У перші дні війни Малиновському, незважаючи на плутанину і кількісну перевагу німецьких військ, вдалося зберегти боєздатність корпусу. У серпні 1941 року він був призначений командуючим армією, а вже в грудні того ж року прийняв командування Південним фронтом. Але в травні 1942 року стрімке зростання кар’єри Родіона Малиновського урвалося. Війська Південного і сусіднього Південно-Західного фронтів зазнали нищівної поразки під Харковом. Родіон Якович був знижений на посаді – його призначили командуючим 66-тою армією, що воювала під Сталінградом. З листопада 1942 року Р. Я. Малиновський командував 2-гою гвардійською армією, яка в грудні у взаємодії з 5-шою ударною і 51-шою арміями зупинила і потім розгромила війська групи армій «Дон» фельдмаршала Манштейна, направлених фашистським командуванням, щоб деблокувати оточене під Сталінградом угруповання.
Блискучі дії Малиновського дозволили йому повернути довіру Сталіна, який у лютому 1943 року знову доручив йому командувати Південним фронтом. Через місяць Родіон Якович очолив Південно-Західний фронт (пізніше перейменований у 3-й Український). Під його керівництвом була проведена Запорозька операція, в ході якої війська фронту стрімким нічним ударом оволоділи важливим вузлом оборони німців – Запорожжям.
З травня 1944 року Родіон Малиновський був призначений командуючим 2-м Українським фронтом. Через три місяці війська 2-го і 3-го Українських фронтів успішно здійснили одну з найбільших операцій Великої Вітчизняної війни – Яссько-Кишинівську. В результаті цієї операції були розгромлені основні сили групи німецьких армій «Південна Україна», була звільнена Молдавія. Радянські війська вийшли на румунсько-угорський і болгарсько-югославський кордони.
10 вересня Р. Я. Малиновському присвоїли звання маршала СРСР. У кінці війни спільно з іншими фронтами частини під командуванням Малиновського провели Віденську операцію, ліквідуючи фронт гітлерівців і з’єднавшись з військами союзників. За цю операцію Родіон Якович був нагороджений вищим радянським орденом «Перемога».
Після закінчення війни в Європі Р. Я. Малиновський був переведений на Далекий Схід, де прийняв командування Забайкальським фронтом. Під його керівництвом була проведена операція по оточенню і розгрому угруповання японських військ. На Далекому Сході воєначальник залишався протягом 11 років, керував військами Далекосхідного військового округу. У березні 1956 року Р. Я. Малиновського призначили заступником міністра оборони СРСР Г. К. Жукова. Коли наступного року Жуков був усунений від керівництва обороною країни, Малиновський змінив його на цій посаді. При Малиновському в Радянській армії був узятий курс на посилення бойової потужності, використовуючи перш за все ракетно-ядерні сили стратегічного напрямку. Помер Р. Я. Малиновський 31 березня 1967 року в Москві.
Батицький Павло Федорович
(1910—1984)
Видатний воєначальник, маршал СРСР, головнокомандуючий військами протиповітряної оборони (ППО)
Так уже трапилося, що нині ім’я маршала Батицького відоме перш за все у зв’язку із справою Берії. Такий епізод дійсно був у його біографії. Але насправді Батицький – це не тільки «людина, що розстріляла Берію». Павло Федорович стояв біля витоків організації військ ППО, його називали «кращим командувачем ППО в історії», «головнокомандуючим-інтелектуалом», йому довелося воювати не тільки на фронтах Великої Вітчизняної, але і в Китаї й Єгипті…
Павло Батицький народився в Харкові 14 (27) червня 1910 року в родині робітника. Після чотирьох класів школи потрапив у фабрично-заводське училище при заводі «Серп і молот», в 1924 році – в Харківську військово-підготовчу школу (ці школи були прообразом суворовських училищ). Далі були кавалерійська школа, служба в Білоруському військовому окрузі, навчання у Військовій академії імені Фрунзе. З вересня 1939-го по грудень 1940 року Павло Батицький знаходився у відрядженні в Китаї (як виявилось, це була не остання його поїздка в далеку країну), був начальником штабу групи радянських військових радників.
Війну Павло Федорович зустрів на посаді начальника штабу 202-ї моторизованої дивізії. З липня 1943 року П. Ф. Батицький командував 73-м стрілецьким корпусом у 52-ій армії на Воронезькому, Степовому, 2-му Українському фронтах, брав участь у битві за Дніпро, у Корсунь-Шевченківській і Умансько-Ботошанській операціях. З квітня 1944 року Батицький – командир 50-го стрілецького корпусу в 40-й армії 2-го Українського фронту, а в травні того ж року він прийняв командування 128-м стрілецьким корпусом в 28-й армії на 1-му і 3-му Білоруських фронтах.
У березні 1946 року Павло Федорович став слухачем Академії Генерального штабу, яку закінчив у 1948-му із золотою медаллю. Після цього йому довелося змінити військову спеціальність – замість сухопутних військ він був направлений у війська ППО, які були організовані зовсім недавно, – в 1945 році. У вересні 1948 року Батицький стає начальником штабу Московського району ППО, а в лютому наступного року він знову летить до Китаю. Його завданням було формування китайських військ ППО, які повинні були протистояти нальотам гомінданівської авіації.