У цьому ж, 1986 році, була створена загальносоюзна система Міжгалузевих і галузевих науково-технічних комплексів (МНТК і НТК), яким була доручена організація науково-технічної діяльності по закріплених за ними напрямах у масштабах всієї країни. Б. Є. Патон, за порадою М. В. Келдиша, організував Наукову раду при Президії АН СРСР з проблеми «Нові процеси отримання й обробки металевих матеріалів», яка об’єднала вчених академічних установ з фахівцями інших відомств і сприяла розвитку науки про матеріали. Багато учених-матеріалознавців і металургів, що активно працювали в цій раді, за рекомендацією Бориса Євгеновича було обрано в Академію наук СРСР і Російську академію наук. Вони внесли великий вклад у розвиток матеріалознавства.
Борис Патон – один з ініціаторів створення і збереження спільного наукового простору в рамках Співдружності Незалежних Держав. У 1993 році була створена Міжнародна асоціація академій наук (МААН), що об’єднала національні академії 15 країн Європи й Азії. Борис Євгенович є беззмінним президентом цієї асоціації. Під його керівництвом працює Наукова рада МААН з нових матеріалів. МААН організовує значні міжнародні форуми учених, безвалютний обмін періодикою і монографічною літературою, науковою інформацією. Одне з перших місць у діяльності цієї авторитетної міжнародної організації, підтримуваній ЮНЕСКО, займає видавнича діяльність, пропаганда досягнень учених.
* * *
Борис Патон безмежно відданий науці, Інституту, Академії, Вітчизні. Громадяни України, Росії, інших країн СНД і далекого зарубіжжя, науково-технічна і творча інтелігенція багатьох країн світу ставляться до нього з величезною пошаною.
Сьогодні не можна представити Інститут електрозварювання і Національну академію наук України без Патона. Його життєва мудрість, величезний досвід, міжнародний авторитет у науці і суспільстві дозволили зберегти науковий потенціал України.
У 1998 році на святкуванні вісімдесятиліття Академії й її президента величезний зал палацу «Україна» овацією зустрів повідомлення про присвоєння Б. Є. Патону, першому в державі, звання Героя України.
Багатьох дивує, як Борису Євгеновичу в його роки вдається зберегти працездатність і інтерес до життя. У цьому плані він дотримується поглядів знаменитого лікаря Амосова, його ідей омолоджування.
Борису Патону довелося працювати при багатьох вождях, близько спілкуватися з Хрущовим, Брежнєвим, Андроповим, Горбачовим, Путіним, Кучмою. Життя вберегло його від репресій, – як і батька. «Може, власті розуміли, що ми робимо для держави щось корисне, – зазначив якось Борис Євгенович. – Я з 1953 року працюю директором Інституту електрозварювання, а з 1962-го – президентом академії. Так от, питають: як же це так, що при всіх радянських вождях я залишався на своїх посадах? А відповідь проста: я працював. Разом, звичайно, зі своїм колективом. І вожді розуміли, що я шкоди їм не приношу, а користь від мене є. Якщо ж мене кудись вигнати, то справа розвалиться. Немає науки, немає держави… Про це керівники люблять говорити, але дуже мало роблять для зміцнення і розвитку науки».
Патон вважає, що політика – це не та сфера, в яку треба йти. Щастя творчості – головний стимул його життя.
Він відчував свою необхідність справі науки завжди, навіть в ті важкі дні 1991 року, коли натовп, чи то збуджений свободою, чи то з чиєїсь намови, кричав під вікнами кабінету президента Національної академії наук України: «Патона з трону!»
Сам же Борис Євгенович в одному з інтерв’ю того часу так відреагував на нападки натовпу: «Я не щур, щоб тікати з корабля, що потопає»
Той час запам’ятався українським ученим і академікам холодними неопалюваними кабінетами і лабораторіями, електроживленням, яке подавалося за розкладом, непрацюючими ліфтами, відсутністю засобів не тільки на нове устаткування, але і на канцтовари, багатомісячними затримками заробітної плати.
Ціною величезних зусиль президія Академії й її президент добилися правового забезпечення існування академії як самоврядної наукової організації, причому вирішальну роль у цьому зіграв високий авторитет Бориса Євгеновича Патона. Саме він став ініціатором і основною рушійною силою в реформуванні Академії стосовно нових умов. Уже з другої половини 1990-х років почалося відродження науки і підвищення її ролі у вирішенні найважливіших завдань, що стоять перед економікою, політикою, культурою.
* * *
Патон звик жити у стрімкому ритмі і вміє цінувати час: «Навіть важко уявити собі, як багато ми втрачаємо через затягування термінів розробки, узгодження, освоєння, та і взагалі реалізації будь-якої справи. На проект, який потрібно зробити за місяці, у нас йдуть роки; підготовка до виробництва машини, яка могла б зайняти рік, у нас займає десять років; те, що можна оперативно вирішити за декілька годин, погоджуємо місяці. При цьому ряд організацій має досвід вирішення аналогічних завдань в стислі терміни. У нових умовах господарювання потрібно в багато разів – саме в багато разів! – скорочувати терміни досліджень і розробок, і це повинно стати керівництвом до дії».
Коли автор книги «Академік Борис Патон – праця на все життя» Б. Малиновський запитав Бориса Євгеновича: «У чому для вас полягає щастя?», він відповів: «Творча людина, отримавши цікаві, оригінальні результати, щаслива. Вона заглиблена у власну творчість і отримує справжнє задоволення від своєї праці, що іноді виснажлива, але так захоплює. У цій творчості і полягає сенс її життя. Щастя – це творчість, любов, здоров’я. Це відчуття того, що твоє життя, твоя діяльність необхідні людям».
У цьому сенсі Борис Євгенович Патон, безумовно, щаслива людина!
Вернадський Володимир Іванович
(1863—1945)
Видатний учений-енциклопедист, природодослідник, мінералог, кристалограф, геолог, хімік, історик і організатор науки, філософ, громадський діяч.
Засновник геохімії, біогеохімії, радіогеології, творець вчення про біосферу та її еволюцію в ноосферу
«Яка насолода «питати природу», “випитувати її”»! Який рій питань, думок, міркувань! Скільки причин для подиву, скільки відчуттів приємних при спробі обійняти своїм розумом, відтворити в собі ту роботу, яка тривала віки в нескінченних її царинах! І тут вона [людина] піднімається з праху, з брудненьких тваринних відносин… Тут вона розуміє, що вона зробила і що може зробити. Моя мета – пізнання всього, що можливо людині в даний час і згідно з її силами (і зокрема моїм) і часу. Я хочу, проте, збільшити хоч частково запас відомостей, поліпшити хоч трохи стан людини». Ці слова з щоденника, гідні навченого досвідом філософа, належать 19-річному Володимиру Вернадському. З юних років і до останніх днів життя він жив наукою, але не «зробився яким-небудь ученим щуром», і діяльність найвидатнішого ученого XX століття здійснила величезний вплив на світогляд багатьох людей. Академік О. Є. Ферс ман так писав про свого вчителя і друга: «Десятиліттями, сторіччями вивчатимуться і поглиблюватимуться його геніальні ідеї, а в працях його – відкриватимуться нові сторінки, які послужать джерелом нових пошуків; багатьом дослідникам доведеться вчитися його гострій, наполегливій, викарбуваній, завжди геніальній, але важко зрозумілій творчій думці; молодим же поколінням він завжди служитиме вчителем у науці й яскравим зразком плідно прожитого життя».
Примітки
1
Чин, відповідний казначею.