Незабаром наступив період жорстокого переслідування українства тоталітарним режимом, в гуманітарній сфері вводилася марксистсько-ленінська методологія. Радянська влада почала фабрикувати справи проти діячів української науки. Першою в цьому списку була справа «Союзу визволення України». Почалося цькування і переслідування українських діячів, людей науки і мистецтва. Грушевського намагалися змусити свідчити проти деяких обвинувачених, але він не погодився, після чого Михайлу Сергійовичу наказали покинути Україну.
Так Грушевський знову опинився в Москві, де прагнув продовжувати справу свого життя – історичні дослідження української історії. Він працював в московських архівах, писав історію української літератури. У цьому йому дуже допомагала дочка Катерина, яка була для батька «другими очима», – здоров’я ученого вже було слабким, він втрачав зір.
Тотальний контроль більшовицьких спецслужб нарешті досяг свого логічного фіналу: 23 березня 1931 року в Москві Михайла Сергійовича Грушевського заарештували у справі міфічного «Українського національного центру».
Трапилося так, що Грушевському допоміг високопоставлений більшовик Григорій Ломов – далекий родич Михайла Сергійовича, тому при зустрічі 15 квітня 1931 року з начальником таємно-політичного відділу ОДПУ Яковом Аграновим Грушевський категорично відмовився від своїх «зізнань», заперечував версію про існування УНЦ і свою керівну роль у цій «організації». Всі свої попередні показання він пояснював «хворобливим станом».
Підготовка відкритого політичного процесу була зірвана. Тепер, коли Михайло Сергійович відмовився від всіх показань, старання чекістів виявилися марними, тому на вищому рівні було ухвалено рішення – Грушевського звільнити. У 1932 році, коли відбувся процес над «членами» «Українського національного центру», обвинувальний вирок був ухвалений стосовно п’ятдесяти чоловік – всіх, окрім Грушевського, якого називали керівником цього «центру»!
Всі ці події підірвали здоров’я Михайла Сергійовича, і дружина, рятуючи чоловіка, вивезла восени його на лікування до Кисловодська. Можливо, вона сподівалася на цілющі кавказькі води, але марно – здоров’я чоловіка тільки погіршувалося.
Невідомо, чи могла допомогти Грушевському операція – але вона його убила. 25 листопада 1934 року Михайло Сергійович Грушевський несподівано помер, не витримавши операції. Поховали його на Байковому кладовищі в Києві, де вже знайшли спокій видатні українські діячі: Антонович, Лисенко, Грінченко, Нечуй-Левицький, Леся Українка.
Сумна звістка сколихнула галичан, і вони в своїй газеті «Рідна школа» так висловилися в некролозі: «На Байковому кладовищі в Києві виросла нова могила. У ній знайшов спокій найвидатніший історик України, великий учитель і духовний вождь покоління Всеукраїнського руху, президент Української держави в 1917—1918 роках, в’язень царизму під час світової війни і в’язень Червоної Москви в останні роки свого трудового життя Михайло Грушевський».
На могилі встановлений надгробний пам’ятник з лаконічним написом: «Михайло Грушевський»…
Володимир Великий
(?—1015)
Великий князь Київський, хреститель Русі
«Подиву гідно, скільки добра зробив він Російській землі», – писав автор «Повісті минулих літ» про князя Володимира Святославича. І дійсно, час його княжіння – це розквіт Давньоруської держави, зміцнення її міжнародного становища. При ньому розвивалися землеробство і ремесла, почала розвиватися і руська культура. Ну а прийняття християнства стало справжнім переворотом, що відновив Київську Русь і укріпив центральну владу князя.
Володимир був незаконнонародженим сином войовничого Святослава, київського князя, який здійснив похід на хазар і по дорозі назад з Болгарії в Русь був убитий печенігами.
Матір’ю Володимира, згідно з літописом, була ключниця княгині Ольги Малуша. Ймовірно, Ольга була незадоволена любов’ю сина до рабині, нехай навіть і знатного походження, тому і відіслала Малушу в село Будутино, де у неї і народився син. Малолітній Володимир виховувався при дворі Ольги, під наглядом свого дядька Добрині, оспіваного в билинах під ім’ям Добрині Никитича. У сім років батько посадив Володимира намісником Великого Новгорода, де він провів близько восьми років, навчаючись тонкощам правління.
Після смерті Святослава між його дітьми почалися усобиці. Старший син Ярополк, посаджений на княжіння в Києві, обурився тим, що брат Олег не виявляє йому належної пошани і не присилає данину. У 977 році Ярополк пішов на брата війною й убив його. Дізнавшись про вбивство Олега, Володимир, як стверджує Нестор-літописець, злякався і втік до Скандинавії, а Ярополк оволодів і Новгородським князівством. Проте через рік Володимир, найнявши за морем дружину і, ймовірно, пообіцявши воїнам багату здобич, повернувся до Новгорода, вигнав намісників Ярополка і наказав їм передати господареві: «Володимир іде на тебе, готуйся до бою з ним». Новгородський князь зібрався воювати з Ярополком, опираючись на союз з полоцьким князем Рогволдом. На це ж розраховував і його брат. І кожен з суперників прагнув для зміцнення союзу посватати половецьку княжну Рогнеду. У цій справі успіх супроводив Ярополка – законного київського князя, а Володимиру відмовили в досить образливій формі, що прискорило розв’язку конфлікту. Володимир блискавично зібрав військо і негайно рушив на Полоцьк. Напад був несподіваним для Рогволда. У результаті полоцький князь і його дружина були убиті, а Рогнеду Володимир узяв собі за дружину, тим самим позбавивши Полоцьку землю самостійності і навіть автономії у складі давньоруської держави. Згодом від цього шлюбу у Володимира народилося шестеро дітей.
Підкоривши Полоцьк, молодший Святославич потім оволодів Києвом і розправився з Ярополком. Тепер ніщо не заважало йому зійти на престол. Вокняжіння Володимира в столиці Русі, згідно з Іаковом Мніхом, відбулося 14 червня 978 року.
Свою державну діяльність молодий князь, як і його попередники, почав з приєднання до Києва східнослов’янських союзів племен, які або ще не увійшли до складу держави, або відпали у зв’язку із смертю попереднього київського князя. Першою військовою акцією Володимира став похід проти дулібів і хорватів у 981 році. Потім були придушені повстання в’ятичів і радимичів у 982—984 роках. Одночасно були підкорені Закарпатська Русь і Тмутаракань. За часів Володимира Великого всі основні східнослов’янські союзи племен були включені до складу держави.
Утвердившись на престолі, князь провів у своїй державі адміністративну, судову і військову реформи. Військова реформа Володимира замінила племінну організацію війська на феодальну, коли власники земельних наділів з прикріпленими до них селянами були зобов’язані виступати в похід у повному бойовому озброєнні на першу вимогу князя.
А воювати тоді доводилося багато. Впродовж майже всього свого правління Володимир вів уперту боротьбу з печенізькими ханами, орди яких кочували в Північному Причорно мор’ї. Важка битва Київської Русі з печенігами в роки правління Володимира відобразилася в «Повісті минулих літ». Нестор згадує про три великі набіги (у 992, 996 і 998 рр.), які закінчилися повною перемогою російських воїнів.
Не забував староруський уряд і про ідеологію. Першочерговим завданням для Володимира стала реформа язичницьких вірувань і культів. Згідно з тією-таки «Повістю минулих літ», зійшовши на престол, Володимир наказав поставити на горі поряд з княжим замком пантеон і помістити туди язичницьких ідолів на чолі з Перуном – богом грози і блискавки. Можливо, інтуїтивно князь відчував, що одноосібному способу правління повинен відповідати єдиний верховний бог. Проте спроба ввести єдиний для всієї країни культ не принесла бажаних результатів. Тоді погляди Володимира Святославича звернулися до християнства, вже відомої на Русі монотеїстичної релігії, яка поступово розповсюджувалася серед слов’ян завдяки політичним, економічним і культурним зв’язкам з Візантією.
Після довгих роздумів Володимир остаточно схилився до нової віри. Ухваленню важливого рішення сприяла і міжнародна ситуація. У Візантії спалахнула громадянська війна, війська повсталих феодалів наближалися до Константинополя. Співправителі – імператори Василь II і Костянтин – по слали до Києва посольство з проханням про допомогу. Володимир допомогу пообіцяв, але натомість просив руки сестри імператорів Анни. Візантійці вимушені були змиритися з перспективою такої спорідненості, але зі свого боку висунули вимогу, щоб Володимир перейшов у християнство і хрестив свій народ. Ця умова відповідала бажанням самого князя, тому в 988 році російські війська розгромили повсталих змовників у битві під Хрисополем. Проте візантійські правителі не поспішали виконувати обіцянку і віддавати принцесу Анну в дружини київському князю. Тоді, щоб змусити візантійців дотримати слова, Володимир відправився до Криму і обложив Херсонес (на Русі його називали Корсунь). Хитрістю взявши місто, Святославич міг диктувати Візантії умови миру. Імператор Василь II негайно відіслав Анну до Володимира у Херсонес, де вони урочисто пошлюбилися.
Відразу після повернення Володимир почав повсюдно на Русі вводити християнство. У Києві руками грецьких майстрів була поставлена церква Пресвятої Богородиці, названа пізніше Десятинною, оскільки на її утримування Володимир дав десяту частину своїх доходів.
Останні 15 років життя князя в джерелах не висвітлено. Лише незадовго до його смерті, у 1014 році, літописець згадує Володимира у зв’язку з бунтом його сина Ярослава, який, будучи новгородським князем, відмовився платити щорічну данину, тобто фактично заявив про свою незалежність. Володимир Святославич збирався покарати непокірного сина і наказав «розчищати дороги і мостити мости», але несподівано захворів і помер 15 липня 1015 року. Поховали його спочатку за язичницьким обрядом, а потім тіло Володимира перевезли в Десятинну церкву.
Володимир Великий – видатний державний діяч і полководець, головний засновник Київської держави. Після смерті він був канонізований церквою, отримавши ім’я святого, а в народі його величали Красним Сонечком.
Володимир Мономах
(1053—1125)
Великий князь Київської Русі, полководець, громадський діяч і письменник
Володимиру Мономаху вже виповнилося 60 років, коли він сів на київський престол. Все життя він провів у війнах – як у міжусобних, так і зі зовнішніми ворогами. Ставши великим князем, Володимир зміг припинити розбрат між удільними князями, а набіги кочівників взагалі перестали турбувати руську землю. За життя Володимира в державі встановився відносний порядок.
У 1053 році, за рік до кончини Ярослава Мудрого в родині його сина Всеволода і грецької царівни Марії, дочки візантійського імператора Костянтина IX Мономаха, народився син. Батько назвав його Володимиром на честь свого діда – Красного Сонечка.
Володимиру рано довелося виконувати складні й явно не дитячі доручення. Вже в 13 років він був відправлений батьком на княжіння до далекого Ростова (Ростово-Суздальська земля). Через п’ять років хлопцю довелося надавати допомогу батькові, обложеному кочівниками-половцями в Переяславі. Після цього він ще п’ять років княжив у Смоленську, до якого згодом приєднав Чернігів. Жив він там щасливо зі своєю першою дружиною Гітою, дочкою загиблого при Гастингсі короля англосаксів Гарольда II. Тікаючи від нормандського герцога Вільгельма Завойовника, дівчина потрапила до Фландрії, потім у Данію до короля Свена Естрідсона, одруженого на Єлизаветі, дочці Ярослава Мудрого і тітці Володимира. Вона-то і посватала принцесу своєму племінникові. Гіта народила чоловікові синів Мстислава, Ізяслава, Святослава, В’ячеслава, Романа, Юрія (майбутнього Долгорукого) і дочок Євпраксію, Агафію, Марію, Софію.
У 1093 році помер Всеволод. Кияни бажали бачити своїм князем Володимира, тим більше що батько заповідав йому велике княжіння. Але закони престолонаслідування тоді були іншими. Тому, дотримуючи черги старшинства і не бажаючи відновлення міжусобних воєн, Володимир поступився Київом двоюрідному братові Святополку II Ізяславичу.
У 1097 році Святополк і Володимир зібрали всіх руських князів у Любечі. На цьому з’їзді було вирішено припинити розбрат, а також постановлено, що кожен князь володіє тільки своєю вотчиною. На цьому князі цілували хрест, присягнувшись: «Якщо тепер хто буде замірятися на чужу волость, то буде проти нього хрест чесний і вся земля руська». Фактично ж з’їзд у Любечі утвердив розпад єдиної держави на самостійні землі при формальному верховенстві київського князя. Але не встигли князі роз’їхатися по своїх уділах, як знов почалися усобиці.
Разом зі внутрішніми неладами Русь постійно зазнавала набігів половців. Володимир тоді виступив ініціатором ударів у відповідь і постійно підштовхував інших князів до того, щоб вести щодо половців наступальну, а не оборонну політику. Серед численних походів проти половців найвдалішим виявився похід 1111 року, коли за ініціативою Володимира князі пішли до Дону. Звідти руські війська повернулися з величезним полоном і багатою здобиччю. Цей похід виявився останньою значною подією в княжінні Святополка Ізяславича. 16 квітня 1113 року він помер. Велике княжіння тепер мало відійти до синів другого сина Ярослава Мудрого Святослава. (Батько ж Володимира був третім сином.) Але кияни і чути про це не хотіли. У Києві почався заколот, викликаний утисками лихварів і тисяцького Путяти. Їх двори і майно були розграбовані. Кияни вдруге попросили Володимира прийняти київський престол, і Володимир дав свою згоду. Він швидко зумів навести порядок у Києві, значно пом’якшив положення городян, упорядкувавши стягування відсотків лихварями і регламентувавши запис у холопи.
Русь знов стала сильна, як і при дідові Володимира. Вторгнення ззовні припинилися. Тепер руські війська ходили походами в інші країни. У 1116 році син Володимира Ярополк розбив на Доні половців, інший син, Мстислав, завдав поразки чуді й узяв їх місто Оденпе, внук Всеволод зробив похід до Фінляндії і переміг плем’я ям. У 1116 році Володимир послав свої війська в грецькі володіння, щоб захистити права дочки Марії, вдови царевича Леона, загиблого в Константинополі під час усобиці, і внука Василя. Дізнавшись про цей похід і бажаючи примиритися з Володимиром, імператор прислав до нього митрополита Неофіта і багатьох знатних людей з дарами. Серед дарів був і царський вінець імператора Костянтина Мономаха, діда Володимира. Поклавши вінець на голову Володимира, Неофіт вперше назвав його царем.
Укріплюючи християнство, Володимир, як і його дід, будував церкви і монастирі. Як і раніше, руською мовою перекладалося багато грецької літератури, підтримувалося літописання. Сам великий князь володів неабияким письменницьким даром. Ним було створено «Повчання», в якому він дав приклад служіння князя Батьківщині, і «Лист Володимира Мономаха Олегу Святославичу».
1124 рік на Русі був багатий на страшні прикмети і біди: сонячне затемнення, засуха, пожежі. Внаслідок пожежі згорів Київ. А 10 травня 1125 року після 13 літ великого княжіння закінчив на р. Альті свій земний шлях Володимир Мономах. Тіло його було перенесене до Києва і покладене в Софійському соборі поряд з батьком, князем Всеволодом, і дідом – Ярославом Мудрим. Діти ж його не змогли продовжити політику батька, що привело до нових усобиць і розпаду Київської Русі.