Хитрий Кравчук все розрахував правильно: Кучма ніколи не зважиться на серйозні зміни. Який «риночник» з людини, яка все життя була упевнена, що «економіка» і «держзамовлення» – синоніми? До того ж президентові було дуже зручно перекласти відповідальність за неминуче погіршення становищя в країні на вже «відіграну» фігуру. В той момент ніхто не міг собі навіть уявити, що саме ця фігура через рік переграє самого Кравчука.
У вересні 1993 року чергове прохання прем’єра про відставку задовольнив Кравчук, а потім і парламент України. Після відставки Кучма керував Українським союзом промисловців і підприємців, удосконалював збирання тролейбусів у колишніх ракетних цехах на рідному «Південмаші». Постати з попелу «відіграному прем’єрові» допоміг його колишній прес-секретар Д. Табачник, що запропонував шефові в 1994 році стартову програму для майбутньої президентської кампанії. Розрахунок був зроблений на електорат Сходу і Криму: виборці цих регіонів у той час вже «наїлися» нав’язливої кравчуківської українізації й інтриг навколо автономії півострова на фоні безробіття, що росло.
На відміну від Кравчука, Леонід Данилович виявився для виборця простим і зрозумілим. І працю в полі знає, і пісні під гітару співає, і дружину без потреби «в телевізорі не показує». До того ж на фоні фінансово-кримінальних скандалів, в яких по самі вуха загрузла тодішня київська еліта, провінціал, що «хотів багато зробити», насилу говорив по-українськи і мав репутацію «скривдженого владою», виглядав дуже непогано.
У результаті Кучма переграв свого опонента. Він хоч і поступився Кравчуку в першому турі, проте в другому турі виборів отримав 52 % голосів. 19 липня 1994 року Кучма дав урочисту присягу Президента – третього в українській історії після Михайла Грушевського (у 1917 р.) і Леоніда Кравчука. У 1999 році Леонід Кучма був переобраний на другий термін.
Десять років президентства Леоніда Кучми – дуже неоднозначний період в історії України. Країну, особливо під час другого терміну його перебування при владі, стрясали гучні політичні скандали, акції протесту, звинувачення перших осіб держави, у тому числі і самого Кучми, в тяжких злочинах. Але все ж таки при ньому в Україні зберігалася хай і відносна, але стабільність, була прийнята Конституція, проведені грошова і ряд інших важливих реформ. При Кучмі країну покинула остання боєголовка, що стало юридичним підтвердженням без’ядерного статусу країни, встановленого Декларацією про незалежність.
Перед президентськими виборами 2004 року Конституційний суд надав голові держави, що діяв, можливість балотуватися на третій термін, проте той відмовився. Після приходу до влади Віктора Ющенка Леонід Данилович подав у відставку і зараз займається громадською і добродійною діяльністю.
Роксолана
(1506—1558)
Наложниця, а потім дружина турецького султана Сулеймана I Прекрасного, що здійснила значний вплив на політику імперії Османа
Улітку 1520 року Рустем-паша, всесильний візир молодого султана Сулеймана, прогулювався по невільничому ринку. Серед виставлених на продаж виснажених людей його погляд привернула молода дівчина сяйливої краси. Рустем-паша вирішив купити її і подарувати султанові. Таким чином, дівчина могла претендувати на високе положення, оскільки не вважалася рабинею. І вона скористалася своїм шансом сповна…
Точний час і місце народження жінки, що згодом впливала на найважливіші історичні події, невідомі. Згідно з найпоширенішою версією, Анастасія (або Олександра) була дочкою священика Гаврили Лісовського з невеликого містечка Рогатин (нині – Івано-Франківська область). На той час ця територія належала Речі Посполитій і постійно зазнавала набігів кримських татар. При одному з набігів 15-річна дочка священика була захоплена і потрапила в рабство. Її, очевидно, спочатку переправили в Кафу (Феодосію), де знаходився найбільший невільничий ринок, а потім вона опинилася в Стамбулі.
Потрапивши в гарем, русоволоса дівчина звернула на себе увагу султана Сулеймана. Її прозвали Хуррем, що в перекладі означає «Та, що сміється». Нам же вона більше відома під європеїзованим ім’ям Роксолана, тобто «русинка». Незабаром проста наложниця, яких у султана була велика кількість, стала його дружиною. Вона була не тільки досвідченою коханкою, але і цікавою співбесідницею, що добре зналася на мистецтві і державних справах.
Не слід вважати, що становище першої й улюбленої дружини, радника у всіх справах, прийшло до Роксолани само по собі. У художній літературі і в кіно її образ часто ідеалізується, але насправді їй доводилося постійно інтригувати, бути жорстокою, іноді віддавати накази про вбивство неугодних людей. Але для тих часів все це було типове, і Роксолана-Хуррем, щоб вижити, мала приймати «правила гри» султанського двору.
Первісток Сулеймана і Роксолани, Мехмед, народився в 1521 році. У них було чотири сини – Мехмед, Селім (що згодом успадкував трон після батька), Баязид, Джангир – і дочка Міріам. У 1530 році відбулося пишне весілля правителя імперії і Роксолани (звичайно, перед весіллям вона прийняла іслам). Після цього Хуррем отримала статус «баш-кадуні» – головної (а по суті єдиної) дружини султана. Роксолана вважалася однією з найбільш освічених жінок свого часу, вона приймала послів, відповідала на листи іноземних правителів, була в курсі подій, що відбувалися в імперії Османа і за її межами. За її наказом в Стамбулі побудовано декілька мечетей, лазень і медресе. Ця незвичайна жінка, що чудово розбиралася в політиці і цінувала мистецтво, по праву зайняла своє місце в історії. Вона померла в 1558 році і, після оплакувань невтішного чоловіка, була похована зі всіма належними почестями.
Конашевич-Сагайдачний Петро Кононович
(1570—1622)
Політичний і військовий діяч, гетьман реєстрового козацтва, керівник походів до Криму і Туреччини
Майбутній гетьман народився, ймовірно, близько 1570 року в селі Кульчинці поблизу міста Самбора (нині – Львівська область) і був вихідцем із занепалого шляхетського галицького роду православного віросповідання. Він закінчив один із кращих на той час польських учбових закладів – Острозьку академію на Волині, а потім відправився «за пороги», де під керівництвом Самійла Кішки пройшов військову школу.
Починаючи з 1590-х років Сагайдачний вже брав участь у козацьких походах. З початку XVII століття він постійно знаходився в Запорозькій Січі і брав участь у походах на Молдову і Лівонію у війнах (1600—1601 рр.). У 1605 році він був обраний кошовим отаманом Січі і очолив ряд вдалих походів на Оттоманську Порту і Кримське ханство.
Сагайдачного вибрали гетьманом на початку 1610-х років. Він відразу ж узявся за реформу війська, щоб не перетворилося вільне козацтво в звичайні зграї розбійників. У своїх частинах гетьман підтримував жорстку дисципліну, бо, як свідчили сучасники, без палиці зовсім відвикли від слухняності козаки. Покарання за провину були нечувано жорстокими, але кращі воїни не нарікали, вони розуміли, що гетьман таким чином зміцнює їх бойовий дух.
Історики відзначають, що в гетьманській діяльності Сагайдачний керувався прагматизмом, тверезим розрахунком, твердістю і одночасно схильністю до компромісів. У 1618 році Польща звернулася до нього з проханням допомогти королю Владиславу, що рушив на Москву. У гетьмана на цей час були зовсім інші плани, він якраз вів переговори з французьким послом Марконетом про союз проти турок, проте, оскільки в справі брав участь сам Владислав, козаки не могли відмовитися. Запорозьке військо в 20 тисяч шабель оволоділо Лівнами й Єльцем, розбило ополчення Пожарського і Волконського, проте Москву узяти не змогло. В результаті укладеного миру Владислав і його прихильники програли, але на військовій славі Сагайдачного ця поразка аніскільки не позначилася, бо самі запорожці не потерпіли жодної поразки у відкритому бою і до того ж повернулися додому з багатою здобиччю.
Сагайдачний переніс столицю козацтва до Києва. Разом з усим Військом Запорозьким він записався до Київського Богоявленського братства, а в 1620 році переконав єрусалимського патріарха Феофана, що повертався з Москви, відновити на Україні православну ієрархію, знищену Брестською унією 1596 року. Патріарх висвятив Іова Борецького на митрополита Київського, а також ще чотирьох єпископів для Київської митрополії. Тоді ж гетьман надіслав до царя спеціальне посольство з проханням прийняти українських козаків на московську службу. Польща примирилася з цим, тому що знову потребувала козаків: турки завдали їй страшної поразки під Цецорою. Польський король прохав у запорожців допомоги, і в серпні 1621 року Сагайдачний з величезною армією – 41 тис. вершників і артилерії з 22 гарматами – був уже на берегах Дністра.
Більше місяця билися козаки з турками, здійснювали зухвалі набіги на ворожу територію, доходили до шатрів турецьких воєначальників. Але бої не дали вирішальної переваги жодній із сторін, і, не дивлячись на чисельну перевагу турецького війська, султан Осман II забажав миру, який був укладений 8 жовтня 1621 року на умовах, вигідних Польщі. У цьому поході, під час однієї з сутичок під Хотином, Сагайдачний був тяжко поранений.
Польський король щедро нагородив запорожців за подвиги під Хотином, але козацького гетьмана це не радувало – йому вже недовго лишалося жити. Після тривалої хвороби Петро Конашевич-Сагайдачний помер у Києві 20 квітня 1622 року на руках у своєї дружини Анастасії від ран, отриманих у Хотинському бою.
Паскевич Іван Федорович
(1782—1856)
Військовий і державний діяч, генерал-фельдмаршал
За переказами, родина Паскевичів походила з українського потомственого козацького роду полтавського полку, який бере свій початок від Паська, старшини в армії гетьмана Богдана Хмельницького. Іван Паскевич народився 8 (19) травня 1782 року в Полтаві. Його батько посідав посаду голови Верховного земського суду. Разом з другим сином, Степаном, він віддав Івана в Пажеський корпус. Серед інших учнів корпусу Іван був представлений імператорові Павлу I, в 1798 році дістав звання камер-пажа, а потім – лейб-пажа. Здібний хлопець сподобався імператорові, і при випуску з корпусу був зарахований в поручики лейб-гвардійського Преображенського полку.
Після правління Олександра I кар’єра Івана Паскевича дещо сповільнилася. Шанс проявити себе молодому офіцерові випав в 1806 році, коли почалася Російсько-турецька війна. Іван потрапив в розпорядження генерала Міхельсона, який був призначений командуючим армією південного напрямку і вступив до Молдавії. У березні 1806 року колона військ вночі збилася з шляху. Паскевич самостійно зміг знайти дорогу, за що згодом був нагороджений орденом Святого Володимира IV ступеня.
У червні 1809 року Іван Паскевич отримав звання полковника і став командиром Вітебського мушкетерського полку, а в листопаді 1810 року він уже генерал-майор і командир 26-ї піхотної дивізії.
Коли війська Наполеона вторглися на територію Російської імперії, дивізія входила до складу Другої армії під командуванням П. І. Багратіона. Перед Смоленською битвою на початку серпня 1812 року Паскевичу вдалося переконати вищих начальників дати бій не у відкритому полі, де росіяни явно поступалися супротивникові і були б швидко розбиті, а в самому місті. Нав’язавши французам важкі міські бої, російські частини змогли перегрупуватися і виграти так необхідний на той момент час. У Бородінській битві Іван Паскевич зі своєю дивізією відчайдушно захищав (під час бою під ним було убито двох коней) редут на Курганній висоті, що увійшов до історії під назвою «батареї Раєвського». З шести полків 26-ї дивізії в строю залишилося близько 1200 чоловік – одного полку. Потім Паскевич воював під Малоярославцем, Вязьмою, Красним, був нагороджений орденом Святого Володимира II ступеня. Під час закордонного походу російської армії 1813—1814 років дивізія Паскевича відзначилася у Битві народів під Лейпцігом 4—7 (16—19) жовтня 1813 року, після якої її командир отримав звання генерал-лейтенанта і був нагороджений орденом Святої Анни I ступеня. У січні 1814 року Івана Федоровича призначили командиром 2-ї гренадерської дивізії, разом з якою він брав участь в узятті Парижа в березні того ж року. Саме там, в Парижі, на одному з прийомів імператор Олександр I познайомив Паскевича зі своїм молодшим братом – тоді ще 18-річним Великим князем Миколою Павловичем, а згодом – імператором Миколою I. Ця зустріч переросла в дружбу, що визначила не тільки подальше життя генерала Паскевича, але і багато в чому хід історії Росії в другій чверті XIX століття.
У 1817 році Іван Федорович одружився з Єлизаветою Олексіївною Грибоєдовою, троюрідною сестрою О. С. Грибоєдова. Через вісім років, після повстання декабристів, він вступився за автора «Горя з розуму» перед царем і зумів відвести звинувачення від свого родича. Треба сказати, що заступництво генерала стосувалося не тільки людей з вищого світу. Коли в 1816 році спалахнув так званий Смоленський бунт, Паскевич зумів розібратися в справі і встановив, що головна причина бунту – безконтрольне хабарництво місцевих чиновників. Після цього звинувачення з переважної більшості селян були зняті.
В часи правління Миколи I Паскевич став однією з найбільш довірених осіб імператора. У 1826 році він був направлений на Кавказ як помічник (фактично контролер) головуправляючого А. П. Єрмолова. Ставши в 1827 році замість Єрмолова командиром Окремого Кавказького корпусу і намісником на Кавказі, І. Ф. Паскевич здійснив ряд блискучих перемог спочатку в Російсько-перській (1826—1828 рр.), а потім Російсько-турецькій (1828—1829 рр.) війнах.
У червні 1831 року Паскевич замість померлого І. І. Дібича був призначений головнокомандуючим військами, надісланими на придушення Польського повстання. За неповних три місяці він розбив сили повсталих і 26 серпня штурмом узяв Варшаву. За це імператор подарував йому довічний титул князя Варшавського.
У 1849 році І. Ф. Паскевич був призначений головнокомандуючим військами, надісланими до Угорщини для придушення антиавстрійських виступів. Після початку Кримської війни він прийняв командування військами на Західному кордоні і Дунаї (т. з. Дунайська армія). Під час одного з боїв воєначальник отримав важке поранення уламком снаряда і був змушений покинути армію. 20 січня 1856 року Іван Федорович Паскевич помер у Гомелі.
Горбачевський Іван Якович
(1854—1942)
Хімік, біохімік, епідеміолог і гігієніст, громадський і політичний діяч
У науці іноді буває, що над тією чи іншою проблемою безуспішно б’ються знамениті учені, а рішення знаходить який-небудь «вискочень». Так було і в XIX столітті, коли провідні хіміки і біохіміки намагалися штучним шляхом отримати сечову (уреатну) кислоту. Лібіх, Веллер, Фішер, Розен – ці імена були відомі всім, хто хоч би поверхово був знайомий з хімією і біохімією. А ім’я Івана Горбачевського до 1882 року було, по суті, нікому невідоме. Але саме він першим здійснив синтез сечової кислоти з гліцину, зробивши, таким чином, найважливіше наукове відкриття. І цим його внесок у науку не обмежився…
Син греко-католицького священика, що народився в селі Зарубинці (нині Збаразького району Тернопільської області) 5 (17) травня 1854 року, після закінчення Тернопільської гімназії в 1872 році поступив на медичний факультет Віденського університету. Закінчивши його, молодий учений декілька років займався науковими дослідженнями в хімічному і фізичному інститутах Відня.