3. Первісні релігійні вірування. Первісні люди були надзвичайно спостережливими. Адже від знань про властивості рослин і звички тварин, від умінь передбачати зміну погоди залежало їхнє життя. Проте зрозуміти, чому все у світі відбувається саме так, а не інакше, вони не могли. Не вміли навіть пояснити, що відбувається з ними самими щодня, коли вони засинають. Уві сні наче мандрували – бачили знайомі, а іноді – і незнайомі краєвиди, тварин і людей. Але родичі, що в цей час не спали, казали, що насправді поснулі навіть не ворушилися. Розмірковуючи над цим, люди вирішили, що у них є не лише тіло, а й душа – щось таке, що надає їм можливість жити й мислити. Під час сну душа ніби залишає тіло і може подорожувати світом. Якщо ж людина не прокидається – вона помирає, бо душа не повертається до тіла і залишається у потойбічному світі: казковій «країні мертвих».
Душа залишає тіло померлого. Зображення на єгипетському папірусі
Оскільки іноді вві сні люди бачили померлих родичів, то прийшли до висновку, що душі пращурів існують поруч із ними, допомагають чи шкодять живим. І вирішили: щоб жити «в мирі» з душами померлих, їх варто «підгодовувати» і забезпечувати «усім необхідним» для існування у потойбічному світі. Такі «дарунки» називають жертвами.
Первісні люди вірили, що душа є не лише у людей. А й у тварин, рослин, каміння, струмків і навіть природних явищ. Або ж за кожним із них ховається якась надприродна істота, яку називали духом. Духи могли бути злими чи добрими, залежно від того, допомагали вони людині чи заважали. Щоб духи були милостивими, їм теж приносили жертви. Іноді для цього визначали особливі місця, які називають святилищами, і виготовляли зображення духів, що їх іменують ідолами. Так (чи майже так) виникли перші релігійні вірування.
Сучасні чаклуни з племені Ласса (Нігерія)
«Спілкуватися» з духами і душами померлих так, щоб це допомагало людині, звісно, могли не всі. У когось це виходило краще за інших – як правило, це були люди, які мали або певні надзвичайні здібності, або більше знань і досвіду. Згодом саме вони ставали жерцями (слово це спочатку означало лише «ті, хто приносить жертви»). Зазвичай жерці не лише «спілкувалися» з духами, а й турбувалися про збереження знань про навколишній світ, допомагали порадами і лікували. Первісних жерців називають ще шаманами або чаклунами, адже для того, щоб привернути прихильність духів, вони виконували відомі лише їм рухи і вимовляли особливі звуки чи слова – шаманили, чаклували. Звичайні люди ставилися до них із повагою та острахом, вважаючи шаманів мало не чарівниками.
4. Виникнення мистецтва. Про те, який вигляд мали стародавні чаклуни, ми дізналися із зображень, які залишили на стінах печер первісні люди. Кроманьйонці були першими в історії митцями. Найдавнішими художніми творами вважають відбитки долонь, обведені кольоровою землею, знайдені у печері Коске у Франції. Але згодом з’явилися і справжні картини: одно- і різнокольорові.
Відбиток людської долоні, знайдений у печері Гуа Тевет
Зазвичай малюнок спочатку видряпували на поверхні каменя, а потім забарвлювали його фарбами, зробленими із сажі, крейди або глини. Людей, щоправда, перші митці малювали не часто й не надто охоче. Значно більше до наших часів дійшло зображень тварин – мамутів, биків, коней, на яких полювали тодішні мисливці. Найвідоміші з них знайдені у печерах Ляско (це сучасна Франція) і Альтаміра (в Іспанії).
Кінь. Малюнок, знайдений у печері Ляско
Вчені гадають, що давні люди могли використовувати картини для того, щоб тренуватися перед полюванням чи намагатися зачаклувати духів зображених звірів. Правда це чи ні, але малюнки вражають своєю красою і художньою точністю. Це було справжнє мистецтво – тобто пізнання й відтворення світу через почуття та переживання. За допомогою мистецтва людина почала й перетворювати світ навколо себе, робити його красивішим і привабливішим – крок за кроком, прикрашаючи житло живописом, одяг – орнаментом або створюючи об’ємні зображення тварин і людей – скульптуру.
Розповіді, перекази й пісні – це теж особливе мистецтво, початок якого сягає давніх часів. Спів – це перша музика, створена людьми. Згодом до неї додалася гра на музичних інструментах. Першим із таких інструментів вважають маленьку кістяну флейту, шматочки якої були залишені в печері Дів’є Бабе у Словенії. А в Україні біля Мізина знайшли цілий набір інструментів для первісного «оркестру», який переконав учених, що в ті далекі часи виникло і мистецтво танцю.
Найдавніша флейта, знайдена в печері Дів’є Бабе
Звичаї, релігійні вірування, мистецтво та спільні життєві навички людей вчені називають культурою. Спочатку значних відмінностей між спільнотами людей, які жили одночасно на різних континентах, не було – тому вчені вважають, що належали вони до єдиної культури: олдувайської, ашельської, мустьєрської тощо. Але з ускладненням господарського і громадського життя виник поділ на різні культури, які співіснували, поборювали і збагачували одна одну. Так, скажімо, культуру мешканців Передньої Азії доби мезоліту називають натуфійською, Північної Африки – капсійською, Західної Європи – азильською, а земель нинішньої України – зимівниківською. Усі ці назви походять від місць перших знахідок пам’яток цих культур.
Первісні хлібороби і скотарі
1. Виникнення землеробства. За мільйони років первісної історії люди подолали великий шлях. Вони змінилися зовні, іншою стала їхня свідомість, зросли знання про навколишній світ, досконалішими стали знаряддя праці. Але заняття людей залишалися незмінними. Кроманьйонці, як і їхні далекі пращури, харчувалися тим, що чоловіки могли вполювати, а жінки – зібрати у навколишніх лісах чи на луках. Вони лише привласнювали собі те, що створювала природа, а виготовляли тільки засоби для праці. Проте можливості природи – обмежені. І якщо на початку історії, коли людей було небагато, їжі вистачало на всіх, зі зростанням населення прогодуватися ставало все важче. Люди змушені були дбайливіше ставитися до того, що мали, шукати нові, врожайніші їстівні рослини, вчитися захищати їх від бур’яну і шкідників.
Найкмітливіші зауважили, що зерна, недбало просипані минулого року біля оселі, проростають і можуть дати новий врожай, і здогадалися, що рослини можна пересаджувати на зручніше місце, аби їх легше було доглядати. Згодом селяни навчилися навмисно виокремлювати ділянки землі – городи та поля, обробляти її мотиками, сіяти й боронити, а коли зерно достигало, зрізати його особливими ножами – серпами. Зібране насіння перетирали на борошно і пекли з нього хліб.
Серп неолітичної доби
Вчені стверджують, що землеробство виникло близько 12 тисяч років тому, або ж за 10 тисяч років до нашої ери, у Західній Азії – на землях так званого «Родючого півмісяця», мешканці якого першими навчилися сіяти пшеницю та ячмінь. Ці та інші рослини, які люди вирощують для своїх потреб, називають культурними. Культурні рослини відрізняються від диких попередників, адже для нового висівання селяни наполегливо відбирали краще насіння із потрібними властивостями і так поступово створювали нові, врожайніші або ж витриваліші сорти. Кількість видів культурних рослин також зростала: на сьогодні їх нараховують понад шістсот.
«Родючий півмісяць». Територія розселення перших землеробів
Землеробство вимагало від людей більших витрат, більше часу, більше наполегливості, аніж збиральництво, а отримували вони доволі одноманітну і менш поживну їжу. Однак їжі тепер було значно більше, аніж раніше. І це дозволяло прогодувати більшу кількість людей.
2. Поява скотарства. До появи землеробства поруч із людиною жила лише одна тварина – собака. Хоча мисливці, полюючи на дорослих кіз чи баранів, іноді залишали живими козенят чи ягнят і тримали їх «про запас» – на випадок, якщо наступного разу полювання буде невдалим. Але це траплялося хіба що час від часу. Лише згодом люди зрозуміли, що приручити тварину й тримати її поруч із оселею зручніше, аніж шукати у лісі, покладаючись на випадок. Щоправда, приручених тварин треба постійно годувати, і для цього були потрібні чималі запаси рослинної їжі. Це стало можливим лише з появою землеробства. Тож учені припускають, що скотарство виникло майже одночасно із вирощуванням культурних рослин – також близько 10 тисяч років до нашої ери.
Фігурка бика, знайдена на півдні сучасного Іраку (Лувр)
Тварин, яких люди вирощують у своєму господарстві, називають свійськими. Спочатку люди приручили кіз, згодом були одомашнені вівці, свині, корови. Люди вирощували їх не лише заради м’яса чи шкіри. Адже тварини давали ще й смачне і поживне молоко, а згодом із молока люди навчилися робити сир. Кіз і овець тримали ще й заради теплої вовни. Зазвичай у громаді існував розподіл праці – вирощували хліб переважно жінки, розводили худобу здебільшого чоловіки.
Із появою хліборобства і прирученням свійських тварин життя людей докорінно змінилося. Тепер вони могли самі виробляти те, що раніше брали від природи. Виникло аграрне, або ж сільське господарство. Це був перший справжній переворот в історії людського суспільства. Вчені такі рішучі зміни називають революціями – у перекладі з латини це слово, власне, й означає «переворот». Тому появу землеробства і скотарства називають аграрною революцією. А оскільки відбулася вона наприкінці кам’яної доби – в період, що має назву неоліт, то використовують ще одне визначення – неолітична революція.
3. Розвиток ремесел і початки торгівлі. Неоліт (від грецьких слів «нео» (новий) і «літ» (камінь)) взагалі приніс людству багато чого нового. Саме в цей час були винайдені прядка, з допомогою якої з вовни, льону чи коноплі робили нитки, та перший ткацький верстат. Верстат складався з дерев’яної рами, на яку нитки щільно натягали з гори донизу. Залишалося лише рядок за рядком пропускати через них поперечні нитки – і виходила тканина. З тканини шили одяг – значно легший і зручніший за той, що раніше виготовляли зі шкіри.
Первісний ткацький верстат (сучасна реконструкція)
Люди почали робити міцний посуд із глини. Спочатку нею лише обмазували плетені кошики. Але згодом побачили: якщо такий кошик потрапляє до багаття, то пруття згорає, а глина набуває міцності та не пропускає воду. Після цього глиняні вироби почали навмисно обпалювати у вогні. Вироби з обпаленої глини називають керамічними, або ж просто керамікою, а виготовлення керамічного посуду іменують гончарством.
Керамічна посудина неолітичної культури Дзьомон (Токійський національний музей)
Гончарство і ткацтво стали одними з перших ремесел. Первісні гончарі та ткалі зазвичай поєднували своє ремесло із заняттям землеробством чи скотарством. Але згодом з’явилися люди, для яких ремесло стало головним, ба навіть єдиним заняттям, – ремісники. Вони виготовляли тканини чи посуду значно більше, аніж було потрібно в їхньому власному господарстві, і просто обмінювали надлишки своїх виробів на хліб, сир чи м’ясо у родичів або сусідів. Речі, призначені не для власного вжитку, а для обміну, зазвичай називають товарами.
Обмінювалися між собою й окремі громади, адже навіть поклади глини, придатної для виготовлення посуду, зустрічаються не всюди. Що вже казати про сіль чи кремінь – цей камінь був найкращим для виробництва знарядь праці. Звісно, хлібороби, скотарі чи ремісники не мали часу й сил для мандрівок і пошуків потрібних виробів, тому згодом цю справу взяли на себе посередники – торгівці. А обмін перетворився на окреме заняття – торгівлю. Щоб полегшити обмін, торгівці з часом почали визначати ціну окремих товарів, прирівнюючи їхню вартість до певної кількості черепашок, шкір тварин або ж мір зерна.
Становлення патріархального суспільства
1. Початок доби металів. Чим більше у давніх людей було знарядь праці, чим досконалішими вони ставали, то більше було потрібно матеріалу для їхнього виробництва. Але з часом запаси кременя почали вичерпуватися. Наприкінці неоліту діставати його доводилося навіть з-під землі, викопуючи глибокі ями – шахти, стінки яких будь-якого моменту могли завалитися, поховавши під собою копачів.
Шахта неолітичної доби в Валькенбурзі
Шукали люди і те, чим можна замінити кремінь. У цих пошуках вони звернули увагу на дивні камінці, що від ударів не розколювалися, а плющилися, у вогні ж – розм’якшувалися, набуваючи цілком іншої форми і вигляду. Так відкрили метали. Першим металом, із яким «познайомилися» люди, було золото. Але його знаходили не так часто і тому цінували неабияк високо, та й виготовляли із золота переважно прикраси.
Мідь зустрічається у природі частіше, хоча й не у чистому вигляді, а у складі руди. З міді теж спочатку робили прикраси, але згодом зрозуміли, що цей метал цілком придатний і для виготовлення знарядь праці. І навіть зручніший за кремінь. Адже мідна сокира не ламалася, а лише гнулася, її лезо можна було гострити. З появою міді з’явилися і зовсім нові інструменти, які неможливо виготовити з каменя, – такі як пилка або ножиці. Близько п’яти тисяч років до нашої ери люди навчилися будувати великі печі, в яких мідь можна було не лише розігрівати, а й плавити. Розплавлений метал просто розливали у глиняні форми, і коли він охолоджувався – отримували вже готові вироби.
Мідь у природному вигляді
Щоправда, для деяких виробів м’який метал не підходив – тому, наприклад, наконечники стріл продовжували виробляти з кременя. Тож нову добу в історії людства називають не мідною, а мідно-кам’яною добою, або ж енеолітом.
2. Зміни у сільському господарстві. З появою мідних знарядь обробляти землю стало легше. Ще одним корисним відкриттям стало винайдення плуга, який зовні нагадує ту ж мотику, але значно більшу і, звісно, важчу. За допомогою плуга можна не просто розпушувати землю, а й робити в ній глибокі борозни – орати. Щоправда, для того аби тягнути плуга, людської сили вже не вистачало – доводилося запрягати у нього биків. І якщо раніше в полі працювали переважно жінки з мотиками, то з важким плугом і биками поралися вже чоловіки.
Обробляти землю і вирощувати худобу одночасно було важко. Тож одні громади згодом стали переважно землеробськими, а інші – скотарськими. Хлібороби жили на одному місці та змінювали його лише тоді, коли навколишні поля виснажувалися. Тому будували постійні житла з глини чи каміння. Скотарі змушені були постійно пересуватися в пошуках свіжої трави для своїх черід. Тож жили зазвичай у наметах, які легко було збирати й розбирати.
Спочатку землеробські й скотарські громади мирно співіснували між собою, обмінюючи живу худобу, м’ясо тварин, шкіру чи вовну на зерно та городину. Але з часом між ними почали спалахувати і суперечки, адже іноді ті самі землі орачам були потрібні під поля для вирощування хліба, а їхнім сусідам – під пасовища.
3. Поява приватної власності. Зміни відбувалися не лише в господарстві, а й у родинних стосунках. Тепер саме дорослого чоловіка вважали головою сім’ї, волі якого мали беззаперечно підкорятися його дружина, діти й онуки, які мешкали з ним під одним дахом. Учені називають таку сім’ю патріархальною (це слово з грецької перекладається як «влада батька»).