Віктор Домонтович, Осип Турянський
Доктор Серафікус. Поза межами болю
Віктор Домонтович
Доктор Серафікус[1]
Роман
Розділ 1
Мінливо й мляво перебігають світлі струмки по великій круглій фонтанній мушлі. Зміна білявих струмків в абстрактних арабесках тіней розбиває увагу своєю безпредметністю. Перебіг тіней, падіння бризок, плюскіт води символізують для Комахи усталений спочинок на півгодини в скверику, коли він, напрацювавшись у бібліотеці, повертається додому.
Після врочистої мовчазності бібліотеки, де лунке шепотіння й рип пера виростають у погрозу уявленої катастрофи, після книжкової тиші, коли біла одноманітність прямокутників паперу, книжок, лискованої площини стола замикає в собі обрій вражень, – зелень дерев і дитячий метушливий галас заспокоюють. Галас заспокоює тим, що дратує.
Ірця біжить, підстрибуючи, назустріч:
– Дядько Комаха прийшов. Дядько Комаха! Добридень, дядю Комахо!
Дядя Комаха обережно стискує маленьку руку, кладе свого портфеля з книжками на лавку й сідає.
– Добридень, Ірцю! Як ти себе почуваєш?
– Дякую, дядю Комахо. Гаразд. Покажи, які в тебе сьогодні книжки.
Власне, її цікавлять не книжки, а малюнки. Ірці байдуже, що дивитись, аби дивитись. Вона охоче переглядатиме й праці акад. Павлова, і Рошерівський «Mythologisches Lexikon»[2], і атлас Мікенських розкопин[3], і таблиці з уламками посуду в трипільському УАН-івському збірнику[4], і портрет Ервіна Роде або Федора Вовка.
В Ірці досить розвинене почуття умовності, щоб на свої запитання задовольнитися з тих двох відповідей і пояснень, які вона дістає від дяді Комахи, дарма що деякі з цих відповідей межують із знущанням.
– Що це? – питає Ірця, показуючи малюнок доби палеоліту[5], де на камінці вирізьблено не то ведмедя з головою коняки, не то коняку з лапами ведмедя.
– Це, – пояснює Комаха з щирою й непідробленою сумлінністю людини, що звикла ніколи не зважати на аудиторію, – це рінерит з оріньякської стоянки Реб’єр.[6]
Дівчина одриває голову від книжки, щоб подивитись, чи він жартує, чи ні. Упевнившись, що він говорить серйозно, і, муслячи п’ятерицю слиною, вона перегортає сторінки далі.
Людські постаті в тваринних машкарах, подібні на американських мавпочок з дротяними ніжками, привертають увагу Ірці. Ірця тикає брудними заслиненими пальцями, лишаючи на сторінці пляму, і питає:
– А це?
– Це малюнок на костяній тарахкалці Мадленського шару[7] з-під скелі Меж на півдні Франції. Оці-о люди танцюють святий танець сарн.
Ірця захлинається од веселого реготу.
– Які смішні! Які вони смішні! І я хочу так!
Ірця починає плигати, у стилізованій подібності відтворюючи рухи людей кам’яного віку.
Таблиці в книжках з рефлексології[8] можуть зворушити її не менше од картин сучасних французьких та німецьких експресіоністів[9]. Цікавість Ірчина така різноманітна й всеосяжна, що досягає ступенів мудрої й лагідної байдужості: їй байдуже, що дивитись, аби дивитись. Усе вона сприймає з однаковим захопленням. Не любить Ірця лише тих книжок, де нема малюнків, ані таблиць.
Перегорнувши таку книжку з початку до кінця і ще раз розкривши її, щоб саму себе перевірити, вона розчаровано каже:
– Який ти, справді, такий, дядю Комахо!
– Який?
– А такий… – вона підшукує слова і несподівано для себе знаходить: – Такий абсолютний дивак!.. Навіщо ти носиш з собою зовсім порожні книжки?
Комаха заздрить Ірці. Після тридцятьох років усі книжки здаються прочитаними і всі продуманими. Він уже пізнав ту гірку огиду пересиченості перед книжками, отеє taedium libelli[10], що з року в рік збільшується і що від нього попри всі зусилля вже ніколи не можна звільнитись, коли зникає колишня юнацька віра в книжки і марною стає надія, що якась нова книжка раптом, як виграш у лотереї, принесе несподіваний дар визволення.
Така доля кожної людини, що має справу з книжками. Книголюби, які все своє життя проводять у бібліотеках, приходять до бібліотеки з любові до книжок, щоб серед книжок загубити її. Бібліофіли, бібліологи, бібліотекарі майже ніколи не пишуть книжок. Іноді, правда, серед них можна натрапити на осіб, що з маніакальною упертістю протягом десятиліть незмінно працюють над однією якою-небудь працею, але вони ніколи її не кінчають.
Це як у шлюбі: перше почуття оджито, і від кохання лишилася тільки звичка, якої нема змоги з себе скинути. Коли й є будь-які рештки кохання, то тільки ті, що притаманні звичці. Тільки звичка, та ще млявість і байдужість не дають повстати проти колишнього кохання й обернути його в ненависть, спалити його, як Герострат спалив храм Діани Ефеської й Омар, небіж Магометів, – Олександрійську бібліотеку.
В віці, через який уже переступив Комаха, і думки, і книжки здаються такими нерадісними й безобрійними, як і дні, що їх віддано книжкам, лекціям і бібліотеці. В байдужості Комахи не лишилося вже жодної краплі цікавості. Нічого, окрім звички.
Ірцю турбує питання: «Чи буде ще раз літо?» Для неї рік – доба. Рік згодом вона зовсім не та, що рік тому. Для Комахи дні, тижні, роки зливаються в один одноманітний плин, що в ньому тижні, місяці, навіть роки линуть і зникають непомітно. Для Ірці кожен день – відкриття нових країн і незнаних обріїв. Невеличкий обшир коло неї в садку, на майдані, де вона бавиться, ховає безліч ніким не знайдених і не уловлених скарбів. Кожен новий наступний день для неї – радісний і щедрий подарунок всеблагої долі. Для Комахи день замкнено в усталений розклад незмінно в певні години і хвилини повторених вулиць, блокнотних нотаток, прочитаних лекцій, перегорнених сторінок, списаних аркушів і переглянених студентських справ. Для Ірці день безмежно довгий. В розпорядженні Комахи є лише півгодини, коли він дозволяє собі посидіти в садку, погрітись на осінньому сонці, порозмовляти з Ірцею – єдиний його протягом дня співрозмовник, – щоб потім поспішити додому, заснути на годину і сісти ввечорі знов за книжку, коректи й рукописи.
З людьми Комаха ніяковий, стриманий і мовчазний. З Ірцею він балакучий і веселий. З Ірцею він навіть жартує і бавиться, чого в інших випадках од нього аж ніяк не можна було б сподіватись.
Комаха з Ірцею приятелюють нещодавно. Якось, нудьгуючи в півдрімотній утомі після кількох лекцій в ІНО[11] та сидіння над книжками, Комаха спочивав на лавочці в садку, а коло нього маненька дівчинка ліпила з землі, якої вона нашкребла на доріжці, пиріжки. Дівчинка була стандартна п’ятилітня дівчинка: огрядненька, пухка, рожева, ясноока й ясноволоса.
Десь на перехресті надривно дуділи в дудки комборбезні карасинщики, трамваї дзвеніли і гуркотіли, вози, вантажені вугіллям, здригались на бруку вулиці, хлопчики вигукували останні новини про вибори в англійський парламент, святкування МЮДу[12], таблиці виграшів.
Вересневе сонце гріло м’яко й лагідно. Соняшні плями тремтіли на доріжках, посипаних жорствою. Фонтан плюскотів, і ясні струмки перебігали на великі й круглі фонтанні мушлі. Малі діти гуляли на майданчику коло фонтану, наспівуючи, присідаючи, розкидуючи руками: «Отакий високий! Отакий широкий!» Це про пиріг… Серафікус куняв. Дівчинка коло нього копирсалася в засміченому поросі. Вона щось шепотіла, заглиблена в свої справи, відсутня для всього того, що не стосувалося до її роботи. Дівчинка сподобалася Комасі своєю серйозною уважністю. Він розглядав її згори вниз крізь лінзи своїх окулярів, але вона не звертала на нього уваги. Він не існував для неї, як не існувало й нічого довкола, окрім купки пороху та бруду, з якою вона вовтузилася.
Діти то є діти… Коли скласти пальці «козою», зробити страшні очі та погрозливо приказувати: «коза-дереза, за півбока луплена», ніби й справді коза хоче рогами забодати, діти регочуться до гикавки. Спосіб бавитися з дітьми загальновживаний і традиційний.
Щоб зав’язати знайомство з дівчинкою, Комаха скористувався з цього малооригінального, досить трафаретного звичаю: пальці, складені, ніби роги, схилена голова та приказка речитативом.
Дівчинка одступила на крок:
– Де ти навчився такого хуліганства? Я такого не люблю!
Вона була надто серйозна й надто обурена, ця поважна й незалежна п’ятилітня дівчинка, щоб Комаха не засміявся. З чемності дівчинка на його сміх відповіла посмішкою. Вона не хотіла ображати чужого дядю, що не вміє поводитися з дітьми. Вона трималася з дядею протекціонально, як старша, досвідченіша й розумніша. Такий тон і манеру в ставленні до Комахи вона засвоїла з перших же днів знайомства з ним.
На звичайне запитання, з яким годиться звернутися до малої дитини:
– Як твоє ім’я? – вона відповіла не відповіддю і не мовчанкою, крутячи пальцями кінчик фартушка й сором’язливо дивлячись убік, а запитанням від себе:
– А тебе?
А тому, що незнайомий дядя міг не зрозуміти, про що його питають, вона, уточнюючи, повторила запитання:
– Як тебе звуть?
Він відповів:
– Комаха!
Вона підвелась, відступила вбік, заклала вимазані рученята за спину, виставила наперед своє кругленьке черевце і запитала:
– Справді?
– Справді.
Дівчина замислилась. Вона повернулась до нього всім своїм тулубом і досить довго розглядала Комаху, його обличчя, вбрання, руки, довгі ноги й великі черевики. Вона обдивилася його з ніг до голови. Тоді підвела очі – такі прозорі і ясні, – ще дещо поміркувала й, прийшовши до певного логічного висновку, сказала:
– А чому ти такий дуже великий, якщо ти комаха? Адже ж комахи бувають маленькі?
Вона ще раз поглянула на нього, великого, гучноголосого й чудного. Надто чудного, щоб бути подібним на людину, і надто великого, щоб бути тотожним комашині. Вона шукала поєднання суперечностей, логіки в явищах, що спростовували одне одне.
Якщо цей Комаха і був людиною, то якоюсь іншою, не такою, як уся решта. Попри всю свою грузьку, тяжку масивність, він здавався абстракцією й фікцією. Швидше, справді, не людина, а похмурий гном, що живе в таємних льохах, глухих, заплутаних підземних переходах, відлюдкуватих самотніх печерах, що не звик бувати серед людей і радіти, побачивши сонце. У нього було щось од гомункулуса[13], колби, лабораторії, од легенди про Фауста[14], од планківських теорій[15], од химер, ілюзій, схем і формул. Ані його величезне тіло, ані його червоне, голене, подібне на шматок свіжого м’яса, обличчя не переконували в реальній правдоподібності його існування.
У Комахи була непропорційно велика голова з опуклинами на чолі, а на м’язистому широкому носі він, надто короткозорий, замість окулярів носив складні лінзи, що в них світло розкладалося на геометричні блиски, на трикутники, куби, квадрати, ніби геометризоване світло перетворювалося на математичну схему. Сказати б, носив він свої важкі лінзи не для того, щоб дивитись на світ і людей, а з навмисною метою експериментувати над світлом.
Ірця оглядала, зважувала, міркувала, оцінювала і тоді, після паузи, висловила певне гіпотетичне припущення:
– Може, ти не проста комаха, а такий великий комашиний тато?
І тоді відповіла на дядине попереднє запитання:
– Мене звуть Ірка!
Але, за деякий час, внесла поправку:
– Ірусенька!
Це здавалось їй переконливіше і певніше, якось ніжніше й інтимніше. Очевидячки, вона дійшла висновку, що дядя, який з нею почав розмову, заслуговує на довіру й визнання. Можливо, вона захотіла піддобритись або виставити себе в кращому світлі («Ірусенька, гарна дівчинка», а не так: «Ірко, йди-но сюди!»).
– Я живу там! – сказала вона і показала пальцем на будинок через вулицю за сквериком. – А де ти живеш?
– Я живу там!
Він махнув рукою в напрямі будинку, де мешкав.
– Далеко?
– Не дуже!
Наступного дня Ірця перша підійшла до Комахи, спинилась у кількох кроках від нього, заклала руки за спину, схилила голову набік і з хвилину роздивлялась. Уважно роздивившись, вона запропонувала Комасі:
– Коли ти комашиний тато, то я хочу бути за комашину маму! Ти нічого не матимеш проти?
Одержавши згоду, Ірця побігла розповісти сенсацію своїм приятелькам.
Вона пишалась перед іншими дівчатками, що гуляли в скверику, з надзвичайності свого нового знайомства. Шанолюбство маленької жінки було задоволене вщерть. Така екстравагантна шлюбна угода!..
Комаха міг бачити, як приятельки Ірчині, ховаючись за деревами й обережно, з цікавістю й жахом визираючи з-за дерев, дивилися на нього, а Ірця пояснювала:
– Це комашиний тато!.. У нього є комашині лапки, тільки він ховає їх, а комашині вусики він голить. Я все знаю, бо я комашина мама: він сам просив мене, щоб я була за його комашину маму.
Останнє твердження Ірчине не зовсім відповідало дійсності, та Ірчине серце було таке повне ясного захоплення, що не варт було зважати на будь-які дрібні неточності. Істина деталей повинна була гармоніювати з істиною цілого.
Того дня Ірця зустріла Комаху з хитрою й задерикуватою посмішкою:
– А я знаю щось!
– Що ж ти знаєш, Ірцю?
– А я знаю щось.
– Скажи, що.
– А я не скажу!
– Чому ти не скажеш?
– А так, не скажу!
– Ну, не скажеш, і не треба.
Але це не було цікаво: «Не треба!» Вона мусила була поділитися з кимсь тайною, що її вона знала, й дівчинка почала знов:
– А я знаю!
Пританцьовувала й приспівувала:
– А я знаю!.. Знаю!.. Знаю!..
– Ну, кажи вже!
Тоді, сяючи, порожевівши, урочисто проголосила:
– Я знаю, де ти живеш!
– Де?! Ось там, за садом. В отому будинку на розі!
– А ось і неправда! Я знаю щось інакше!
І, знизивши голос, вона ткнула пальцем у землю і тихенько промовила:
– Ти живеш тут! Я бачила!
– Що ти бачила?!
– Я бачила, як комахи через дірочку в землю залазять. Ба-агато комах! Я сама бачила.
Це було остаточно певно, як вона бачила. Та дядя Комаха продовжував заперечувати:
– Але ж, моя мила Ірцю, це неможливо. Я такий великий, а дірочка, через яку лазять комахи в землю, зовсім маленька. Ти ж розумієш, що це аж ніяк неможливо!
Ірця розуміла. Вона ладна була розплакатися. Вона почувала себе ображеною. Вона надула губи. Вона одвернулась од Комахи і навіть відмовилась од запропонованої їй цукерки. Чи варто було жити в світі, їсти цукерки, спати, бути гарною й слухняною дівчинкою, якщо твої гадки хибні й твої припущення розходяться з дійсністю? Вона пішла сумна й насумрена.
Наступного дня дівчинка сяяла.
– Я знаю, – сказала Ірця, – як ти це робиш. Тепер я знаю, ти йдеш далеко, далеко! Дуже далеко йдеш. Тоді ти стаєш маленький, зовсім маленький, і тоді ти влазиш у дірочку!
Логічна структура висловленої думки була бездоганна. Все непотрібне було відкинуте, і лишалась одна чисто розумова конструкція, що в ній не було нічого зайвого чи принесеного ззовні.
В Ірчиному житті наступив комашиний період. Вона годинами могла сидіти коло комашниці й розглядати комах та їх ретельну господарську метушню. З материною уважністю вона дбала за комах.
Якщо якась комашина лізла через доріжку, вона брала її й клала на травку газону.
– Дурне малятко!
Приносила цукерку й розламувала на дрібні крихти.
– Це для вас! Їжте!
Її серце було сповнене саможертв.
З докором вона кидала Комасі:
– Чому ти ніколи не даєш комахам їсти?
І, шукаючи для нього пробачення, висловлювала гадку:
– Ти, мабуть, приносиш їм їсти вночі, коли всі сплять, щоб ніхто не бачив?.. А що вони їдять?
Щоб відповісти на Ірчині запитання, Комасі довелося перечитати Фабра.[16]
Їх взаємини розвивалися цілком нормально. Були принесені ляльки, і Ірця познайомила Комаху з тим оточенням і тими особами, в колі яких їй доводилося існувати.
– Скільки тобі років, Ірцю?
– Торік було десять, а цього – п’ять!
Вона не запитала й собі Комаху, скільки йому років. Діти не питають про це дорослих, бо, очевидячки, це малоістотна справа. Але вона меланхолійно зауважила:
– Я скоро стара буду.