Мовчки перехрестившись, отець Феодор відкрив хвіртку, ступнув уперед… і ледь не спіткнувся об розпростерте на снігу тіло!
– Отакої!.. – мовив чернець позаду нього.
– Ой, який цікавий у нього мундир! – мовила куховарка, яка чомусь не пішла в сторожку піклуватися про непритомного Никодима.
– Нічого цікавого: мундир як мундир, тільки польський.
– Польський?! – здивувалася жінка.
– Еге ж. Одне не втямлю одразу, офіцер він або всього лише унтер-офіцер, зі спини не видно… – отець Феодор на мить замислився, але раптом спитав різко: – А ти чого не в сторожці, Гафіє? Я ж наказав тобі…
– А як же дитятко? – мовила куховарка.
– Дитятко?! Яке ще дитятко? – тепер настала черга ченців дивуватися.
– Несповідимі справи твої, Господи!.. – зітхнула жінка й перехрестилася. – Хіба ж ви не чули дитячого плачу?
– Якого такого плачу?..
– А-а-а, що з вами!..
Гафія лише рукою махнула й заходилась уважно оглядати землю навколо неживого тіла, гукаючи:
– Дитятко… Де ж дитятко?.. Та за що ж його, крихітку таку, в лютий холод сюди відправили?
Отець Феодор і чернець здивовано перезирнулися й дружно знизали плечима. Один Господь Бог відає, що в цих баб на думці! Взяти хоча б куховарку: начебто розумна тиха жінка, а як увійде щось в голову – так хоч стій, хоч падай!
Дитятко!..
Та звідки тут йому взятися, справді?!
– Ну що, вухаста ти наша, де ж малюк твій, а?! – не витерпів нарешті «дохтур» і додав з деякою навіть зловтіхою: – А ти очима, очима подивись, отож і…
Неживе тіло зненацька ворухнулося, слідом за тим знов пролунало незрозуміле шипіння й повторився слабкий котячий писк. З радісним криком: «А-а-а, от він де!!!», Гафія вмить упала на коліна поруч з пораненим, схопивши його за плече, перевернула горілиць. Одразу на землі виявився колись білий, а тепер багряний від крові згорток. Чоловік настільки судомно притискав його до себе, що не міг розтиснути скрючені пальці навіть у безпам'ятстві. Абияк вирвавши дорогоцінну ношу із чіпких обіймів помираючого, Гафія пригорнула завмерле дитя до своїх пишних грудей.
– Гафіє, облиш!.. – почав був отець Феодор. Однак куховарка з дорогоцінним вантажем уже мчала у свою дбайливо натоплену комірчину.
– Що ж, така в них доля, – крекнув «дохтур» і звернувся до ченця: – А ми давай-но подбаємо тепер про вмираючого. Понесемо його – ти за ноги, я за плечі. Нумо!..
Тим часом Гафія розповила закривавлений згорток. Під теплою, хоча й надірваною у двох місцях ковдрочкою виявився просочений кров'ю гербовий папір поважного вигляду з печаткою з рожевого воску. Дбайливо відклавши його вбік, жінка зайнялася мереживними батистовими пелюшками. Щоправда, вони настільки були просочені кров'ю, що скоріше нагадували нечисте ганчір'я, яким би й жебрак погребував…
Раптом у куточку самої верхньої жінка намацала якусь ребристу нерівність. Вишивка?.. Придивилася: точно – герб! Щоправда, через рясну скривавленість кольорів геть не розібрати, але загострений донизу щит з якимись завитушками з боків намацувався явно. Зітхнувши, Гафія продовжила розвертати пелюшки. Нарешті під ними знайшовся пухленький хлопчик, рожевощокий і зеленоокий, із золотим натільним хрестиком на витонченому ланцюжку.
Куховарка обережно зняла хрестика і, прикривши дитя пухнастим кожухом, миттю кинулася в куток, де через лютий грудневий мороз спала кізка Машка. Зі словами: «Ну, не підведи, рідна!..» – Гафія заходилася доїти годувальницю. Машка не підвела: нехай молока було не надто багато, однак хоч скількись було – от що головне!
Жінка покопалася в невеликій скриньці, що приткнулася в кутку кімнатки, витягнула звідти ряднинку і старий коров'ячий ріг, спиляний з гострого кінця. Насамперед сповила дитинча, потім радісно оглянула ріжок: от же напоумив Господь зберегти!.. Спиляний ріг вона одержала від батька, вийшовши заміж. Років через десять, коли надія на народження хоча б однієї дитини станула, хотіла було викинути, але тільки сховала у скриньку на самісіньке дно. Коли чоловік постраждав на пожежі, штучка згодилася вперше. Зате тепер, хвала Богові!..
На столі Гафія знайшла недоїдений шматок чорного хліба, відщипнула м'якушку й заштовхала якнайглибше в ріг, потім вилила туди дорогоцінне молоко й піднесла до губ дитинчати. Спочатку малюк тільки вертів голівкою, давився й плакав, але коли молоко просочилося крізь м'якушку – зробив пару ковтків, заспокоївся й одразу ж засопів, прикривши мокрі від сліз оченятка. От і добре!
Гафія з розчуленням подивилася на заплакане дитяче личко, повернула полотняний згорток на жалюгідне ліжко, обклала з боків двома подушками, схопила в оберемок ковдрочку й купу пелюшок, підчепила пальцями зі столу закривавлений папір і золотий хрестик. Перевіривши, чи міцно спить дитина, тихесенько вислизнула з комірчини й помчала у святу святих отця Феодора.
Обережно відкривши двері самої дивної «дохтурскої» кімнати, жінка побачила широкоплечого ченця, що навис над величезним дерев'яним столом, на якому було розпростерто нерухоме чоловіче тіло. Щедро просочені кров'ю мундир і нижня сорочка валялися на підлозі. Хоча куховарка й була багато років заміжньою, але побачивши напівголого (нехай і лежачого без тями, а, можливо, навіть мертвого) чоловіка інстинктивно засоромилася й відвернулася.
– Гафіє, ти? Заходь, коли прийшла, та двері гарненько прикрий, лабораторію не вихолоджуй, – буркнув «гроза монастиря», навіть не обернувшись. Жінка сковзнула в кімнату тихо, навшпиньках. У цю мить неживе тіло ледь помітно ворухнулося, тут і пролунав схожий на шипіння дивний звук, що довів до непритомності послушника Никодима.
– Не житиме, не житиме… – констатував «дохтур». Він замислено здійняв очі на жінку й запитав: – А тобі чого, власне?
Переминаючись з ноги на ногу, червоніючи й нишком розглядаючи поранене тіло на дерев'яному столі, куховарка несміливо простягнула отцеві Феодору принесені речі.
– Ганчір'я в мене й без того вистачає, – чернець кивнув на закривавлений мундир на підлозі. – Це все спалити потрібно, який від таких тонких пелюшок сенс?! Ця розкіш набагато доречніша у панському будинку, не в Божій обителі.
Зрозумівши, що отець Феодор не помітив інших речей, Гафія кинула ковдрочку з пелюшками поверх мундиру.
– Ага-а-а!.. – миттю оживився «дохтур», насамперед відібрав у жінки золотий хрестик, повертів то сяк, то так, пробурмотів задумливо: – Католицький. Що ж, цього слід було очікувати…
Потім додав:
– То що, помер малюк? Хто він хоча б, хлопчик чи дівчинка?
Второпавши, що залишити без захисту животворного хреста можна хіба що небіжчика (йому вже все єдино!), Гафія поспішила завірити:
– Та ні ж, ні! Живий він! Живий хлопчик!..
– Хлопчик! – хоча вираз обличчя «дохтура» залишався похмурим, голос усе-таки подобрішав: – Хлопчик, отже… Що ж, слава Богові, що живим залишився. На такому морозі та у кривавому ганчір'ї… Але навіщо було хреста знімати, якщо він живий?
– Тобі показати. І ще оце…
Куховарка сунула в руки ченцеві просочений кров'ю папір.
– Ах, он воно як?..
Зламавши воскову печатку, отець Феодор акуратно розгорнув грамоту, підніс її до слабкої мерехтливої лампадки в кутку й заходився розбирати розмиті кров'ю чорнильні літери. Чим далі читав, тим вище здіймалися його рунисті, зрослі на переніссі біляві брови. Поступово сторожкість, близька до переляку, змінилася легким здивуванням, а потім і зовсім цілковитою розгубленістю.
– Що там, у грамоті цій? – не витримала нарешті Гафія.
Отець Феодор зміряв її оцінюючим поглядом. Підійшов до купи закривавленого ганчір'я, витяг звідти одну з пелюшок, виявивши на куточку вишитий герб, мугикнув, навіщось ще раз зазирнув у папір і мовив повільно:
– Ти от що, Гафіє… Ти знаєш, що я ставлюся до тебе добре… навіть, можна сказати, дуже добре… Але!..
– Добре вже, зрозуміла, – зітхнула куховарка. – Не бабиного розуму ця справа, як я подивлюся.
– Тобі ж краще буде, повір, – продовжив колишнім тоном «дохтур». – Я от знаю, і годі. А із цим…
Він знов подивився на розпростерте на столі неживе тіло, ненадовго замислився. Потім раптом мовив рішуче:
– Не житиме він, та все ж давай-но спробуємо! Малий як, спить?
– Спить. Попив молочка Машчиного й заснув, сердешний, – підтвердила Гафія.
– От і добре! Тепер ти зі мною лишайся. Будеш допомагати, а то від братії, особливо від цього дурня Никодимки користі, як з цапа молока. Кров як побачить, то й непритомніє. Прости Господи…
Чернець перехрестився, потім згріб батистові пелюшки, офіцерський мундир і закривавлене спіднє, рушив до величезної печі, жбурнув речі в її палаюче черево. Гафія з жалем дивилася, як полум'я пожирає ніжну тканину. Отець же Феодор думав про те, що разом з мундиром дуже вчасно спалив пелюшки: якби жінка відіпрала їх, то чітко розглянула б вишитий герб – а чи мало до чого це могло б призвести…
Простеживши, щоб ганчір'я перетворилося на попіл, чернець обернувся до куховарки й заходився напучувати її:
– Ти от що, Гафіє… Про те, як ми цього поляка знайшли та дитинча з ним, мовчи. Нікому щоб анічичирк!
– А Никодим, а братія?.. Вони як же? – не зрозуміла жінка.
– З ними з усіма я поговорю. Архімандритові доповім, як приїде.
– А цей як же?.. – жінка кивнула на напівголе тіло.
– По-перше, він не житиме. А по-друге, навіть якщо виживе, то розмовляти не зможе.
– Це чому? – насторожилася куховарка.
– Через рани, усе через отримані рани. У кожному разі, за стіни нашої обителі така історія вийти не повинна.
В очах жінки застигло німе запитання. «Дохтур» лише зітхнув:
– Зрозумій, менше знаєш – спокійніше живеш. Ти, Гафіє, бачила в цю ніч багато чого. Пелюшки мереживні, папір цей – хоч він і запечатаний був, але все ж таки…
– Та я ж грамоти не розумію, тож хоч запечатаний, хоч відкритий…
– От і добре. Однак про все побачене мовчи.
– Але!..
– Та знаю, знаю, – отець Феодор пожував губами. – Розумію, що всевидючий Господь однаково відає, що діється на грішній землі нашій.
– Бачить, ой бачить!..
– А раз Він дозволив офіцерові польському в обитель нашу дістатися та малечу із собою принести, може, у тім і є воля Вседержителя, щоб ми малюка виходили, виростили, у віру нашу православну навернули. Як думаєш, Гафіє?..
– Без батьківської згоди… – почала була жінка, однак «дохтур» негайно заперечив:
– Не батько він йому, аніскілечки не батько.
– А хто тоді?..
– Менше знаєш – спокійніше живеш.
– Зрозуміла, зрозуміла вже.
– Я не обдурюю: ці двоє кревними узами не пов'язані. Отакі справи…
Чернець пройшовся кімнатою туди-сюди, обернувся до Гафії й продовжив наставляння:
– Якщо хто із чужих про щось запитуватиме, скажи, мовляв, чоловік сестри твоєї покійної до тебе з дитинчам своїм прийшов… До речі, є у тебе сестра?
– Яка така сестра? – не зрозуміла куховарка. – Немає ніякої сестри…
– Це тепер немає, а колись була. Була, але померла. Ясно?
Гафія кивнула.
– Чоловік один залишився. Йому із малечею незручно, от і вирішив дитинча до тебе віднести – тобто, рідній бездітній тітці племінника на виховання віддати. Ішов до нас уночі, та неподалік стін монастирських вовки голодні на нього й напали, на смерть загризли.
– Невже на смерть?! – куховарка покосилася на нерухоме тіло на столі.
– Ну, це ми зараз подивимось. Витягнемо з того світу – не на смерть, не витягнемо…
«Дохтур» лише рукою махнув.
– А малеча?.. Можна я собі малюка залишу? – з надією запитала жінка.
– Ну, звичайно, залишай! – посміхнувся отець Феодор. – Це ж племінничок твій рідненький… Залишай. А цього…
Чернець знову зміряв куховарку оцінюючим поглядом, насупився, крекнув. Потім опустився на коліна, витяг з-під столу виблискуючий самоцвітами ефес шпаги з куцим уламком клинка, разом з підсохлим заплямованим папером та натільним хрестиком дитини підніс до обличчя здивованої Гафії й докінчив тихо, але тужливо:
– А от цього всього ти ніколи не бачила. Якщо, звичайно, хочеш, щоб малюк не тільки з тобою залишився, але й у майбутньому ні йому, ані тобі самій ніяка небезпека не загрожувала. Зрозуміло?
– Так чого вже там незрозумілого! – кивнула вона.
Чернець задоволено кивнув, грамоту й золотий хрестик акуратно сховав за образи в покуті, уламок шпаги поклав у шафу під рукописи.
– Отак, – мовив задоволено, – ці речі нехай у мене полежать. А коли хлопчисько виросте…
Він ненадовго замислився.
– А коли твій племінничок виросте та розуму набереться, тоді Бог підкаже. Так, Гафіє?
– Так, – погодилася куховарка, найбільше втішаючись думками про те, що відтепер виховуватиме маля.
«Дохтур» повернувся до столу з нерухомим тілом, вкотре прискіпливо оглянув його й мовив:
– Про молодшенького подбали, тепер займемося старшим. Ти от що, Гафіє, води негайно нагрій, свічок побільше постав і запали, рядна з моєї скрині принеси… І це… бражка у тебе є?
– Яка в монастирі бражка?.. – зніяковіла жінка.
– Ну-ну, не бреши, не бреши! Гріх це, – отець Феодор з поважним виглядом здійняв до стелі вказівний палець правої руки. – Знаю, що є. То вже будь люб'язна, принеси-но сюди трохи браги. А я тим часом інструменти підготую. Важку справу маємо зробити, ох і важку ж!.. Якщо все вдасться, я цього вояка Миколою наречу.
– Та у нього ж, мабуть, ім'я вже є… – куховарка тільки руками розвела.
– Кажу ж тобі, якщо й виживе, то ніколи вже нічого нікому не розповість. Навіть імені свого повідати не зможе.
І побачивши написане на обличчі жінки здивування, додав суворо:
– Якщо хто й підсобить йому з того світу видертися, то хіба сам Миколай Чудотворець! Нехай він говорити не буде, та й ходити – теж навряд чи… А втім, поживемо – побачимо. Несповідимі шляхи Господні. Тож біжи-но за бражкою, і приступимося, благословившись. З Богом, Гафіє, з Богом…
Отець Феодор боровся за життя офіцера ніяк не менше двох годин. Увесь цей час жінка курсувала зі своєї комірки, де на ліжку мирно посапував карапуз, у сповнену дивними лікарськими пахощами «лабораторію». Там за вказівкою ченця різала ножем рядно, приносила підігріту воду, підкидала дров у грубку, поправляла ґніт на якийсь із безлічі свічок, що опромінювали дерев'яний стіл…
Нарешті виснажений «дохтур» накрив тіло чистим рядном і кульгаючи від утоми вийшов надвір, жадібно вдихнув повними грудьми морозне повітря, у якому танцювали білі пухнасті сніжинки.
Куховарка пішла за ним, не наважуючись ні про що розпитувати.
– Все, край… – вимовив зненацька чернець.
– Помер, чи що?! Ах ти ж!.. – сплеснула руками Гафія й одразу замурмотіла: – Упокій, Господи, душу раба Твого…
Але зупинившись, розгублено запитала:
– То Миколою його звати або просити, за кого Господь Сам знає?..
– Помер польський офіцер, – з філософічним виглядом прорік отець Феодор, – зате Микола народився.
І додав вагомо:
– Запам'ятай, Гафіє: сьогодні, напередодні дня Святого Миколая Чудотворця, єпископа Мірлікійського, народився опалювач Микола, зять твій. Німий від народження, грамоті не навчений. Зрозуміла?
– Ясна річ, – жінка все-таки не втримала задоволену посмішку.
– Я не жартую, – отець Феодор суворо зсунув брови до перенісся.
– Зять мій Микола, німий від народження. Із племінничком маленьким, – тепер уже серйозно повторила куховарка.
– От і добре, – кивнув «дохтур». – А тепер іди до себе й хоч трішечки поспи, бо вже незабаром до заутрені вставати потрібно. У мене геть нога поранена розболілася, то вже уявляю, як тобі нелегко в цю ніч довелося…
Гафія пішла до своєї комірки. Перш ніж заснути, радісно оглянула найкоштовніше для свого самотнього життя надбання й подумала: «От і дав мені Бог дитинку на старість…»
Отець Феодор зробив, як обіцяв. Окремо поговорив з послушником Никодимом і з ченцями, які виходили вночі до воріт. Коли мешканці монастиря зібралися на ранкову молитву, він оголосив братії й робітникам, що до куховарки прибув німий зять – чоловік сестри її покійної, людина вільна, не кріпак, а разом з тим немовля своє приніс, та біля монастиря вовки голодні на подорожан напали. Зятя вдалося врятувати, і поки він одужуватиме від нанесених хижаками ран, то житиме у отця Феодора – а там видно буде. Племінника ж бере на виховання Гафія, оскільки мати його віддала Богові душу при пологах.