– Та що з ними станеться за ніч?..
– Ні, так не піде! Або я їду далі, або…
І тут Наталя, попередньо відвернувшись, витягала звідкись зі складок одягу шкіряний мішечок і починала демонстративно перераховувати не якісь мідяки, а справжні срібні монети. Від чого в корчмаря ледь не відвалювалася нижня щелепа, а очі починали сяяти неймовірною жадобою. Бо він розумів, що явно продешевив у торгах за постій… З іншого ж боку, заради заволодіння такими монетами сіромаха був готовий зробити все, що хоче ця неймовірно дивна баба.
– Добре, хай буде по-твоєму, став своїх коней, куди хочеш, а мої одну нічку й надворі якось переночують.
– Оце вже краще… – посміхалася хитра Розумиха. – Тож дивись, кімнату відведи мені якнайбільшу: адже туди весь вантаж з возів треба перенести.
– Чи ти з глузду з'їхала, баба недоумкувата?! – обурювався корчмар. – Ач яка цаца – вантаж!.. Вози взагалі можна не розвантажувати, а якщо вже й знімати вантаж – то просто в сарай. Що там у тебе навантажене, до речі?
– А оце не твоя справа! Сказала в хату все занести – отже, знесемо в хату. Або негайно їду.
– Тьху ти, баба навіжена!!!
– Навіжена, зате плачу тобі сріблом! Тож бери гроші та й виконуй, що наказують.
І вантаж несли в найпросторішу кімнату корчми. За допомогою вірної Марисі Наталя переглядала скрині, перетрушувала білизну. Перераховувала, перекладала, провітрювала. Заразом перевіряла, чи не забруднилися якісь речі. А на світанку весь вантаж знов перетягували на вози під усевидючим оком Розумихи.
От уже й третій тиждень подорожі сплив. Обоз прибув на черговий постоялий двір. Візники під наглядом Степана справно виконували службу: коні були ситі, напоєні, екіпаж й вози перевірені, колеса змащені. Марися була моторна й, всупереч таємним побоюванням Наталі, ненав'язлива, та й взагалі майже непомітна.
Тільки з Мишанею постійно щось ставалося. Попервах лакей усе намагався байдикувати. Ще б пак: адже виїхали вони з Петербурга в чотирьох добрих каретах, але на першому ж постоялому дворі охайна світська пані зненацька перетворилась на звичайнісіньку сільську бабу! До того ж усі подарунки із трьох скромних екіпажів ця божевільна веліла перевантажити у звичайні полотняні лантухи і перевалити на тривіальні вози, а звільнені екіпажі розпорядилась відіслати назад до Петербурга разом із вимуштруваними візниками, найнявши натомість якихось брутальних мужиків… Добре хоч Степана залишила за ними наглядати!..
Всі ці трансформації просто не вкладалися в голові у Мишані. Тому за возами він вирішив не стежити, як було наказано. Результати головотяпства не забарилися: на першій же нічній стоянці у них украли дві коробки із дивовижними подарунками самої государині імператриці, що вона везла для улюблених дочок – з чарівними капелюшками!!! Лють Розумихи була жахливою. Щоб не ризикувати дарма, повний контроль за схоронністю обозу тепер здійснювався особисто самою господинею.
Мишаня ж був попереджений, що при наступному подібному прецеденті незалежно від того, хто конкретно буде винний, з нього (з Мишані тобто!) три шкури здеруть. Незважаючи на дивовижну оксамитову ліврею, спати його поклали на підлозі… щоправда, милостиво дозволивши постелити трошки сіна. Та нарікати Мишаня боявся: занадто вже переконливо пообіцяла Наталя три здертих шкури! Він подумки уявив, як лиховісна баба здирає з нього шкіру шар за шаром… Бр-р-р!!!
Тож протягом усієї подорожі бідолашний лакей ні на крок не відходив від возів, здував пилинки вже не зі своєї дивовижної лівреї, а з дорогоцінної поклажі. І мріяв тільки про одне: коли ж, нарешті, закінчиться ця каторга!.. І не міг зрозуміти, чим же прогнівав він фаворита Її Імператорської Величності Єлизавети Петрівни, якщо той звалив на його бідолашну голову настільки жорстоке випробування – свою матінку…
Щоб їй луснути, бабі проклятущій!!!
* * *
Весняним ранком до старого будиночка на околиці Лемігпа підкотив запряжений парою вороних коней екіпаж, за яким тягнулися ще три вози. З козел екіпажа вправно спустився лакей у зеленій оксамитовій, розшитій золотом лівреї, відкрив дверцята й дбайливо приставив до виходу невелику драбинку. Опираючись на вчасно запропоновану лакеєм руку, з екіпажа виплила вдягнена по-столичному пані в білій високій перуці, прикрашеній стрічками й намистом. Сукню з великим вирізом, витриману в блідо-рожевих тонах, вінчав розкішний мереживний комірець голландської роботи. З-під подолу визирали парчеві туфлі із золотими пряжками. Пані супроводжувала дівчинка-служниця в довгому ситцевому платтячку, що несла за господинею кілька капелюшних коробок.
Пані поважно попрямувала стежкою до старої хати… і негайно потрапила в невелику калюжу. Краєчка прекрасної сукні миттю посіріли, а парчеві туфельки були безнадійно зіпсовані. Втім, під сукнею цього не було помітно…
Серед людей з уст в уста побіг переляканий шепіт: «Цариця приїхала!.. Сама цариця аж із самого Санкт-Петербурга прибула!.. Її Імператорська Величність». Уражені люди валилися на коліна, немов підкошені, перед високою гостею.
Дочки Розумихи, які вискочили з усіма, заклякли від розгубленості, не знаючи, що й сказати: адже очікували побачити матір рідну – а тут сама государиня імператриця!..
Чи до зіпсованих туфельок тут було?!
Один лише Кирилко кинувся до ошатної пані з лементом:
– Матінка приїхала!!!
І сталося диво: поважна пані розкрила перед Кирилком обійми й мило посміхнулася.
– Мамо, я й не знав, що ви можете бути такою красунею. Ви просто царівна!.. Слово честі!..
Тут і в інших хуторян немовби полуда з очей спала, і всі побачили, що поважна пані – це зовсім ніяка не імператриця, а Наталя Розумиха, тільки виряджена по-царськи. Отакої!..
Тепер і дочки кинулися до матері.
– Ой, мамо, ми на вас теж чекали, тому й підійти не насмілювались, – намагалися невдало виправдатись вони.
– А що це тут таке? Хто це понаїхав? – довідувалася Наталя, коротко й трохи зневажливо кивнувши вбік збудженої полохливої юрби.
– Так це ж наші родичі довідалися, що ти із самого Санкт-Петербурга вертаєшся, от і приїхали засвідчити тобі свою повагу!..
– Ну, якщо приїхали… – Розумиха оглянула юрбу. – Що ж, давайте відзначимо мій приїзд, як заведено по нашому, християнському звичаю…. Влаштуємо справжній бенкет на честь мого синочка Олеся. Нехай люди знають, що віщі сни Наталі Розумихи збуваються!.. Недарма ж я говорила, що Олесько… Що він у мене особливий – от!..
Тут голос Наталі здригнувся, вона зненацька для всіх виштовхнула наперед засмученого молодшого синка й проголосила:
– Та й Кирилко теж висот небувалих досягне. А хто не вірить…
Розумиха спідлоба пильно оглянула юрбу родичів і просто витріщак: ніхто й не намагався заперечувати або протестувати! Це добре, так і має бути відтепер… Тільки один Кирилко, босоногий, у рваних штанятах і латаній-перелатаній сорочці, переминався з ноги на ногу й благально дивився на матір.
– Нема чого соромитися, синку! – підбадьорила його Наталя. – Це зараз ти пастушок, а завтра, дивись, паном зробишся заможним, вигідно одруженим…
Втім, Кирилко, здається, відмовлявся вірити, що мати отак запросто вгадала найпотаємніші його мрії. І щоб не затягувати двозначну паузу, Розумиха звернулася до багатоликої юрби:
– Що ж, гості дорогі, сьогодні ввечері ласкаво просимо на прийом! Усіх запрошую, всі погуляємо!.. Але для цього всім поки що доведеться попрацювати…
Голос її зробився командним:
– Щоб до вечора отут, просто на околиці хутора стояли столи в достатній кількості й навіси! Оцей телепень розповість, як подібні речі в самому Петербурзі робляться… – і Розумиха злегка підштовхнула в спину Мишаню, який миттю загордився.
– А все жіноцтво негайно відправиться за оцією дівкою куховарити, – тепер Наталя вказала на Марисю, яка негайно засоромилась. – Дивіться ж мені, щоб ніхто від роботи не смів тікати! Я незабаром прийду перевірити, як справи просуваються. Побачу, що хтось ледарює, тому… самі знаєте…
Вона огледіла притихлу юрбу суворим поглядом, витримала паузу й докінчила:
– Тому я незабаром пригадаю небажання потрудитися. За вашою старанністю поки що доглянуть мої дочки: Гапка, Ганька й Вірка. Але повторюю: потім я сама особисто все перевірю. Сподіваюся, всі мене зрозуміли?!
Ще б пак не зрозуміти: Розумиха тепер стала матір'ю царського фаворита, приїхала до Леміша у шикарній кареті із трьома возами подарунків… Ще б не зрозуміти!!! І поки візники під пильним наглядом Степана перетаскували подарунки в перекошену хату, прекрасна пані в супроводі дочок увійшла туди ж у своєму царському вбранні, щоб через кілька хвилин вийти вже простою сільською бабою: у лляній запраній сорочці, синій заношеній спідниці, з вицвілою хусткою на голові замість розкішної перуки… Не гаючи часу, Розумиха відправилася у свою корчму перевірити, як там інші жінки управляються з готуванням.
Мишаня ж, надавши чоловікам необхідні вказівки, презирливо процідив:
– Тобі б ротою преображенців командувати, баба чортова! – І пішов у бік сінника, доки Розумиха не придумала для нього нового заняття. Більше лакея в той день ніхто не бачив.
…Готувалися до свята шалено. На визначеному господинею місці швидко з'являлися столи з довгими лавами, над якими розквітли різнобарвні навіси. На кухні потіли від грубного жару численні тіточки й племінниці, які варили, шкварили, шпарили, наповнюючи околицю різноманітними кулінарними ароматами. Заради свята господиня наказала витягти із засіків бочку червоного солодкого вина, колись придбану в проїжджих чумаків по дешевці. Не пошкодувала заради гостей ні медовухи, ані річного запасу сивухи всіх сортів – з чабрецем, звіробоєм, зубрівкою й іншим зіллям, ні приготовлених особисто нею настоянок на горісі й травах.
Були витягнуті також різноманітні соління, запашні грибочки зі смородинним листям і кропом. Корчмарка особисто вибирала поросят, найвідгодованіших курей і гусаків. Пекли хліби-книші й пиріжки з різноманітним начинням, варили міцні фруктові узвари.
До вечора до столів під навісами почали підтягуватися святково одягнені гості. Насамперед око зупинялося на незаміжніх дівчатах у білих ситцевих сорочках, розшитих червоно-чорними візерунками, у квітчастих спідницях, у чепуристих сап'янових чобітках, з різнобарвними стрічками в товстих косах. Заможні пришили з кораловими намистами на струнких шийках або з прикрасами із монет і річкових перлин. Заміжні жінки вирізнялися головними уборами – ошатними хустинками, очіпками або симпатичними парчевими корабликами.
Парубки й чоловіки були вдягнені в широкі штані й сукняні свитки, у жовті або сині жупани, підперезані тканими й вишитими пасками. На головах у декого (але з огляду на літню спеку – далеко не в усіх) красувалися високі козацькі шапки, на ногах порипували хромові чобітки. Для розваги гостей на свято були запрошені численні музики.
Кирилку була видана довга, майже нова лляна сорочка й нелатані штанята, але головне – зі скрині були витягнуті старі батьківські чоботи! Хоч вони виявилися дещо тіснуватими, Кирилко був неймовірно щасливий: нарешті він одягнений по-святковому, у майже нову, незаношену й незалатану одежу й навіть у чоботи!..
Столи ломилися від різноманітних страв, при цьому баби й дівчата курсували з корчми до столів, а потім і між столами, тримаючи в обох руках то гарячий горщик з галушками, то дерев'яне блюдо з поросям, запеченим з кислою капустою й сливами, то блюдо з гусаком у яблуках. Носили ріпу варену, грибочки солоні, капусту квашену, рибку смажену, пиріжки, узвар у глиняних горщиках… Гості тикали в їжу хто ложкою, хто простою дерев'яною шпичкою, хто ножем… а хто й руками відривав ласий шмат! Розмови й привітання змовкли, всі поринули в зосереджене жування й ковтання, не забуваючи рясно запивати частування сивухою, медовухою або дивовижним чумацьким вином.
До настання темряви, коли під навісами спалахнули свічки в спеціально привезених з Петербурга вибагливих свічниках (небачена розкіш!), їли вже мало, зате випивка просто рікою потекла. Шумно гомоніли, співали веселих пісень. Бандуристи й цимбалісти запрошували гостей розім'ятися. Хто танцював, хто пив, а хто вже й мирно похропував, зручно примостившись між тарілок або просто на землі під столом…
Жінки гучно обговорювали подані наїдки, не забуваючи щедро покритикувати їх та заразом поділитися з сусідкою власними рецептами, які були, зрозуміло, набагато кращі.
Поки старші розмовляли, танцювали або валилися спати, хто де хотів, молодь досхочу пустувала: в одному місці парубки оточували декількох дівчат, в іншому навпаки – дівчата ловили парубка… Сміх, шум, гамір, лемент!
Свято вдалося на славу.
* * *
Наступного ранку підпилі гості просипалися пізно. Багато хто взагалі не міг зміркувати, де перебуває, а потім довго згадував, який чорт заніс його у Леміш.
Але все-таки найнесподіванішим виявилося пробудження лакея Мишані: на сіннику поруч із ним опинилася… розкуйовджена красуня-молодка з розпатланим одягом!!! Нещасний лакей спробував потихеньку зникнути – але ж ні: жінка, яка начебто міцно спала, миттю схопила його за штани, настільки міцно, що ледь не порвала оксамитову тканину. Як з'ясувалося згодом, то була Ганна – заможна вдовиця троюрідного брата самої господині. Молодка підняла неймовірний галас, на який збіглися всі, хто перебував поблизу, і потягнула переляканого Мишаню до Розумихи, без угаву лементуючи – а незвичний до простонародної української мови лакей анічогісінько не зрозумів у цій тарабарщині.
Розумиха ж вислухала Ганну й суворо ухвалила:
– Доведеться тобі оженитись, інакше не три, а всі сім шкур з тебе здеру!.. Загалом-то, погоджуйся по-доброму, доки не пізно…
Приголомшеному Мишані нічого іншого й не лишалося, як дати негайну згоду, проклинаючи в душі фаворита імператриці Олексія Григоровича, його ненормальну матір й свою нещасливу долю. Але що таке невдоволення лакея?! Головне, свято тривало: тепер не менш пишно, ніж повернення Розумихи, справлялося заручення Ганни й Мишані…
От хіба що гості трохи перемінили вбрання, вдягнувши подарунки, привезені Наталею зі столиці! І хоча нічні очіпки виглядали на чарівних голівках селянок у денний час трохи дико, засмучений наречений вирішив, що ліпше мовчати. Йому й без того було, про що журитися…
А ще через день із Санкт-Петербурга на змиленому гнідому коні примчав гонець, який привіз у Леміш грамоту з вимогою про негайне прибуття отрока Кирила Розума до столиці.
* * *
Отак, доволі буденно, в житті хутірського підлітка Кирилка закінчився чорний період убогості й незаможності, замість нього почалася смуга сходження до неймовірного багатства й голосної слави…
Глава 3
Ця страшна таємниця!..
Олександро-Невсъка лавра й її околиці поблизу Санкт-Петербурга, грудень 1742 року
Йому потрібно було поквапитись: отець Феодор відривати від справ по дрібницях не стане! Отже, сталося щось серйозне. Дуже серйозне…
Григорій визирнув з віконця легкої кибитки. Хоча обличчя одразу обпалило крижаним вітром, він не сховався назад, а прикриваючись рукою, крикнув якнайгучніше:
– Тихоне, агов, Тихоне, чи не можна швидше?! Чого це ми плентаємося, немов дохлі мухи?! Вівса ти коневі не насипав, чи що, шельмо?..