– Забудь ти про це, зрештою! – мовив чернець роздратовано. – І якщо вже говорити про «місце» для таких, як ти…
– Тоді хто ж я такий?!
– Добре, зараз довідаєшся. Негайно.
І чернець почав свою розповідь:
– Одною морозною ніччю до воріт нашої лаври, що на ту пору була ще монастирем, приповз зранений польський офіцер…
– Офіцер?! Польський?!
Григорій не вірив власним вухам.
– Так, мій хлопчику, ти не помилився: польський офіцер. Щоправда, невисокого чину, але офіцер… І постраждав він зовсім не від вовчих зубів, а явно від рук людських. Від озброєних рук – врахуй це. Пам'ятаєш рани нашого опалювача?
– Пам'ятаю…
Зрозуміло, такого не забути. До речі, опалювач прожив недовго. Либонь, добряче йому дісталося! Неборака…
Однак Теплова цікавило інше:
– Скажи, а що по-твоєму полякам було робити в тутешніх краях?
– Наскільки я зрозумів, то була секретна місія…
– Звідки ти знаєш?!
– Річ у тім, що з вояком було немовля, причому не з простого, а з дуже древнього дворянського роду – буквально королівських кровей! Дитина була загорнута в найтонші пелюшки, на кожній з яких був вишитий родовий герб. Ця людина також принесла грамоту, написану на пергаменті й завірену відповідними печатками, а крім того – уламок багато оздобленої фамільної шпаги.
– Але ж ти тільки-но сказав, що дитину приніс усього лише молодший офіцер…
– Це зайвий раз підтверджує, що поранений ніс чуже дитя. І нарешті, останнє: на немовляті був золотий католицький хрестик.
– І ти хочеш сказати, що…
Григорій розгублено замовк.
– Так, Гришутко, саме так: ти й був отим самим немовлям!
– Навіщо ж тоді ти придумав усе, що мені розповідали?
– Боявся, що вас почнуть шукати: недарма ж на вас напали! А хто це зробив і навіщо, я одразу не міг зрозуміти. Тобі, мій хлопчику, було безпечніше рости під чужим ім'ям…
– Але ж нас не шукали?
– Не шукали – і слава Богу!
– А тепер?
– Тепер стан справ змінився, старі конфлікти забулися. Тож можеш сміливо відкритися світові під своїм справжнім ім'ям: ніяка небезпека тобі більше не загрожує.
– До речі, щодо імені: наскільки я розумію, людина з ім'ям Микола Теплов ніяк не може бути польським офіцером!
– Як насправді звали того молодшого офіцера, один Бог відає. Миколою його прозвав я, оскільки він був урятований від смерті вночі проти свята Миколи Чудотворця. А Теплов – це тому, що став монастирським опалювачем. Григорієм же тебе нарекли в православному хрещенні.
– А тіточка Гафія?..
– Куховарка вже тоді жила при нашій лаврі й вже тоді овдовіла. її турботам тебе й доручили, насамперед. Гафія, зрозуміло, пригріла крихітку-сиротинку й вигодувала тебе козячим молоком. От як усе було.
І поки Григорій повільно розгойдувався взад-уперед, щосили стиснувши долонями скроні, в яких пульсував оскаженілий вир крові, старий чернець констатував:
– Ну от, мій хлопчику, тепер ти знаєш таємницю свого походження, а маючи у своєму розпорядженні докази, незабаром зможеш підтвердити його. Тоді досягнеш усього, чого забажаєш! Захочеш у колегію потрапити – потрапиш! Якщо серцю твоєму миліша наука… Що ж, станеш знаменитим вченим… та хоч Академією наук управлятимеш!.. Ну, а якщо все ж таки захочеш сенатором зробитися – будеш у сенаті засідати з іншими панами! Я все це бачив…
– Де бачив?! Як?! – здивувався Теплов.
– Видіння мені було, Гришутко, видіння…
Погляд отця Феодора помутнів, він повільно повернув обличчя до стіни.
– То де ж ці самі докази, про які… – почав Григорій, однак старець простогнав:
– Облиш, дай-но передихнути. Зле мені, ой, зле!..
Теплов якийсь час сидів нерухомо, потім заходився шукати по кишенях модного камзола. Під час перебування за кордоном він натрапив на якусь стародавню монету (за всіма ознаками іспанську). Знаючи, що колишній його вихователь радіє подібним речам, Григорій прихопив монету в подарунок отцеві Феодору. Тепер був саме час відволікти хворого від важких думок.
Однак замість монети намацав якийсь пакет. Обережно дістав, оглянув. От горе! Це була записка із Санкт-Петербурга, із самого царського палацу, також передана йому Тихоном у купі запізнілої пошти. Григорій був настільки поглинений думками про прохання отця Феодора терміново приїхати в лавру, що зовсім забув про палацове послання… хоч і збирався прочитати папір по дорозі.
Зламавши воскову печатку, він заглибився в читання. Це було запрошення на аудієнцію до Олексія Розума – фаворита Єлизавети Петрівни. Після офіційного повідомлення (втім, безнадійно простроченого) йшла приписка, зроблена, мабуть, рукою самого пана Розума, яка повідомляла, що їм варто невідкладно зустрітися у надзвичайно важливій справі.
Теплов повільно склав папір і настільки ж повільно сховав у кишеню камзола. Ну от, схоже, пророцтва отця Феодора вже починають збуватися: його запрошують на аудієнцію до Санкт-Петербурга…
А втім…
Втім, усе це маячня! Таємниця народження… Він – польський дворянин… та до того ж ледве не королівських кровей!..
Ні, не може бути. Не може – тому що так не буває…
Розмова зовсім вибила Теплова з колії. Він навіть і мріяти про щось подібне не міг… Більше того – не насмілювався!!!
Ні, таких див у житті не буває.
Не буває!!!
Але… запрошення в палац?! Он же воно, у кишені камзола лежить…
Виходить, він тепер може досягти будь-яких висот?! Знатне походження… Його світлість Григорій Теплов… Його… високість… величність…
Усе закрутилося перед очима…
Втім, маячня все це!!! Як він доведе своє знатне походження?! І головне, дотепер же нічого неясно… Місія, за словами отця Феодора, була секретною! Які сліди від неї залишилися, де їх шукати?!
Господи, Господи!..
Поруч пролунав стогін. Григорій здригнувся і з надією подивився на згасаючого старця. Хворий щосили напружився, простягнув руку до образів у покуті, прохрипів щось на кшталт:
– Та-а-ам… Про-о-о… Та-а-ам!..
Але в цю мить душа покинула колись сильне й гарне, а нині висохле від хвороби тіло отця Феодора. Тепер на ложі перед Тепловим лежав усього лише мертвий старий, що на кілька секунд навіть видався йому чужим і зовсім незнайомим.
– Агов, хто-небудь! Допоможіть!!! – щосили крикнув Григорій. Він очікував, що сюди негайно вбіжить послушник, вигнаний перед початком розмови. Принаймні, Тихін…
Однак замість нього на лемент у кімнату вихором влетіла… Гафія! Насамперед подивившись на отця Феодора, вона рвучко перехрестилася, потім кинулася до шафи із книгами, щось дістала звідти й швидко загорнула у зірвану із плечей шаль.
– Тіточко Гафіє!.. – тільки й зміг вимовити Теплов, щиро здивований побаченим. Як пояснити дивне поводження жінки, яку він, здавалося б, знав як облуплену?! Як можна брати щось із кімнати, у якій тільки-но помер не хтось, а отець Феодор?!
Та куховарка швидко озирнулася на Григорія, приклала палець до губ, прошипіла: «Тс-с-с!..», кинулася в покуття, витягла щось із-за найбільшої ікони. При цьому, однак, зачепила лампадку, що ледь не потухла, й обварила розпеченим маслом руку.
– Тіточко Гафіє… – промимрив ще більш розгублений Теплов. Жінка скривилася від болю, однак лише мовчки махнула рукою. Григорій підвівся, зробив кілька кроків до куховарки, але, не втримавшись на ногах, звалився на підлогу, немов діставши удар під коліна.
– Ні-і-і!!! – тільки й зумів викрикнути Григорій, головою вперед провалюючись у скажений чорний вир. Перелякане голосіння Гафії: «Ах ти ж, Господи! Та у нього жар!..» – потонуло у колокольно-мідному гудінні.
* * *
Гарячка мучила Теплова три дні. Він метався, марив, викрикував щось нерозбірливе про титул, про дворянство, про рабський стан душі… Гафія ні на крок не відходила від «бідолашного дитятка». Горе яке: її ненаглядний Гришунька зовсім розхворівся…
На четвертий день він отямився й насамперед промимрив:
– Тіточко Гафіє, як там отець Феодор?! Сподіваюся, йому краще?..
– Що ти, Гришунько, що ти! – куховарка аж перехрестилася. – Отець Феодор помер у тебе на руках. Чи забув, еге ж?..
Григорій повалився на ліжко. Ну так, так… Помер старий чернець! Пішов назавжди!..
– Гришуню!..
Теплов подивився на зігнуту над ним жінку. Тільки зараз побачив, як постаріла Гафія, як потьмяніли її колись прекрасні очі, опустилися куточки губ, побіліли русяві коси, згорбилася фігура. І Григорію раптом нестерпно закортіло повернутися назад у дитинство, знов стати маленьким, обійняти рученятами тітотчину шию, вдихнути аромат ромашки й м'яти, що йшов від її волосся. І, звісно ж – сміятися від веселих розповідей отця Феодора!
Яким усе тоді було легким і простим!..
Він знов знепритомнів.
* * *
– Як почувається пан Теплов?
– Йому вже краще. Ще пару днів і…
– Ти гарантуєш?
– На все воля Божа!..
– То що ж мені переказати панові Розуму?
– Перекажіть, що я зроблю все можливе.
– А неможливе?..
– І навіть дещо неможливе.
– Дивись же, каналія! Лікуй Теплова скоріше, бо пан Розум утомився чекати. Теплов потрібен йому для державної справи великої ваги.
– Слухаюся, пане. Буде виконано.
Двері ляснули, і вже іззовні долинуло:
– А із собою я візьму цього дурбелика… Як там його звати?!
– Тихоном.
– Ага! Нехай усе підтвердить самому панові Розуму! Особисто!
Потім голоси забубоніли нерозбірливо, поступово віддаляючись. Григорій повернув голову в напрямку дверей і зустрівся поглядом з Гафією.
– Тіточко, хто це в нас?
– Це, Гришунько, лейб-медик самої Єлизавети Петрівни прибув лікувати тебе, а з ним посланець від пана Олексія Розума. Гонець зараз до Санкт-Петербурга збирається й слугу твого забрати із собою хоче, як свідка своєї правдивості. Оскільки дуже на тебе в палаці чекають!..
Так-так, от воно: перш ніж хвороба підім'яла його, Григорій читав позабуте послання з палацу. Здається, воно дійсно було від фаворита Єлизавети Петрівни…
І ще: в останні свої хвилини отець Феодор говорив щось про блискучі перспективи свого вихованця… А він ще подумав, що марення старця починають збуватися…
Невже?!
– Тіточко Гафіє, пам'ятається, перед смертю отець Феодор говорив про моє справжнє походження.
Куховарка мовчки кивнула.
– Про те, що опалювач зовсім не був моїм батьком… І взагалі навіть Миколою Тепловим не був… Ти знала про це?
Знов мовчазний кивок.
– А докази?! Де докази, тіточко, рідненька?..
Гафія втретє кивнула, потім перехрестилася, дістала зі скрині зав'язану вузлом шаль. Через кілька секунд Григорій тримав уламок багато оздобленої шпаги з фамільним гербом, натільний католицький хрестик із чистого золота…
А найголовніше – вкритий брунатними плямами пергамент! Чорнильні букви місцями розпливлися, але і грамота, і печатки, що прикрашали її, збереглися досить пристойно…
* * *
Отак Григорію Теплову відкрилася таємниця його походження. І якби не завбачливість отця Феодора, хтозна, як склалася б доля не тільки імператриці Єлизавети Петрівни, але й братів Розумовських.
А з ними й подальша доля України…
Глава 4
Продана шляхетність
Санкт-Петербург, літо 1743 року
На чолі натовпу численної прислуги перед одним з бічних входів Зимового палацу походжав сам обер-єгермейстер Розум у парадному, розцяцькованому золотом камзолі й при ордені Андрія Первозваного, нещодавно дарованому милістю Її Імператорської Величності. Темне, завите у крупний локон волосся було акуратно затягнуте червоною стрічкою за останньою столичною модою, великі чорні очі палали нетерпінням.
– Добре виглядаєте, Олексію Григоровичу! – кинув Григорій Теплов, ад'юнкт і товмач при Академії. – Тільки дарма отак вдягнулися. До чого це?..
– Брата зустрічаю, дорогого для мене гостя, тому маю виглядати відповідно моменту… А от ти чого одягся скромно? Чи то зібрався кудись? – у свою чергу поцікавився Олексій, оглядаючи непривабливий дорожній костюм ад'юнкта.
– Взагалі-то в дорогу не збирався, але думаю, поїхати все ж таки доведеться…
Та в цей момент до входу підкотила посіріла від куряви карета, з неї не те щоб вийшов – буквально вивалився високий худий юнак років шістнадцяти в латаних-перелатаних полотняних штанятах, довгополій лляній сорочці й колись чорних збитих чоботях.
– Кирилко, дорогенький мій!..
Широко розкривши обійми, Олексій Григорович попрямував до змученого мандрівника. Та не встиг зробити й кроку, як осліплений сяйвом золота і дорогоцінних каменів на ордені, сухорлявий хлопчик хутко зірвав з голови капелюха, впав перед обер-єгермейстером у дорожню пилюку й заходився ретельно відбивати уклони.
– Кирилко!..
Відбивати уклони отрок припинив, однак з колін не підвівся, а завмер у безглуздій позі, ледь повернувши голову й чи то прислухаючись, чи то непомітно придивляючись до роззолоченого пана.
Олексій настільки був шокований незвичайним поводженням Кирилка, що не одразу зметикував подати прислузі знак відійти, а усміхненому до вух візникові – забиратися разом з каретою геть. Коли ж перед входом у Зимовий палац залишилися тільки обер-єгермейстер, ад'юнкт і хлопчина, Розум з надією звернувся до Теплова:
– Як ти вважаєш, Григорію, що ж нам тепер робити? Ситуація, будемо відвертими, неординарна: мій братик далеко не піде, якщо перед кожним на коліна падатиме. А тому рішення…
– Олексію Григоровичу, я готовий хоч зараз супроводити вашого брата до Олександро-Невської лаври, – мовив Теплов спокійно й додав: – Говорив же, що хоч у дорогу не збирався, так поїхати все ж таки доведеться…
«Та він має рацію! І як я сам не здогадався?!» – роздратовано подумав обер-єгермейстер, міряючи Теплова уважним поглядом з голови до п'ят. Розумний, ач який розумний! І навіть угадує події. Треба буде видати Теплову зайвий десяток рубликів за кмітливість.
Але ж справді, підліток ніяк не міг упізнати в блискучому вельможі свого старшого брата, якого зовсім і не пам'ятав… аж ніяк не міг пам'ятати! Адже коли Олексій зник з рідного дому, Кирилку було всього лише два роки. Допоки родина злидарювала, він весь цей час солодко пив, смачно їв, м'яко спав біля ніг своєї любої «панночки»… Нерозумно було розраховувати, що прибувши до Санкт-Петербурга, Кирилко миттєво освоїться!
Обер-єгермейстер з ніжністю і водночас із жалістю подивився на розпростертого в пилюці брата й подумав, що був невиправдано вибагливим до Кирилка, налякавши і без того зашуганого хутірського хлопчиська. Та й прислузі показувати його не слід би. Тепер почнуть теревенити… І хто ж стане після отакого конфузу сприймати бідолашного пастушка знатним паном?!
Отже, вирішено: перш ніж представляти брата при дворі, його варто перетворити з холопа на пана. І довірити цю непросту справу Григорію Теплову, мабуть, дійсно можна… От навіть місце він назвав підходяще: не Санкт-Петербург і не Царське Село, як планував обер-єгермейстер, а Олександро-Невська лавра! Тільки у святій обителі братик заспокоїться й під чуйним керівництвом ад'юнкта почне потихесеньку вливатися в нове для нього життя.
Обер-єгермейстер обернувся до Григорія й запитав:
– Тож поїдете просто зараз?
Теплов подивився на Кирилка, що дотепер не підводився з колін, однак прислухався до бесіди двох поважних панів, і відповів:
– Мабуть, Олексію Григоровичу, для його ж блага поїдемо негайно. Відправте-но до лаври гінця з попередженням, щоб зустрічали нас. А ми завернемо до моєї Гафії, у лазеньці вашого братика відмиємо, перекусимо, а тоді вже й до лаври попрямуємо.
На тому й вирішили. Обер-єгермейстер щодуху кинувся в палац і хвилин через десять повернувся в супроводі лакея, що ніс три шкіряних мішечки. Один з мішечків він узяв у слуги й передав ад'юнктові зі словами:
– Оце, Григорію, жертвую для монастирських потреб, як давно вже обіцяв. І передай архімандритові, що Олексій Григорович Розум найближчим часом надішле ще книги для монастирської бібліотеки. Зрозумів?