– Макс, спочатку ми віднесем Тоцького в безпечне місце, потім візьмем ту бабу, і…
– Кльово, вона мені сподобалася… У неї на попці наколка… Ти справжній брат, Лу. – І Макс уже був готовий розрюмсатися у велетенські кулаки, як моя сутність злетіла над сльотливою буденністю.
– Блін, Макс, коли це ти на сраку почав говорити попка?!
– Ашо?
– Та-а-а.
Ми повільно йшли вулицями, сніг то попускався, то сипав ще більшою стіною, чвакав під ногами манною кашею, і мені дедалі робилося сумно, незатишно, я вже до самої Саксаганської і гадки не мав мочити Макса. Я метикував, куди ліпше запхнути Тоцького. Ми йшли, передаючи ящик один одному ледь не кожні двадцять метрів. З ящика таки прямо сюрчала кров, уже вигасла, подібна на потухаюче полум'я. Штани у Макса вимокли, але він не звертав уваги, якось дивно згорбившись, ворушачи квадратною щелепою, а чорні п'явки злиплого волосся падали на очі, що скляною радістю дивилися на сніг. Там, де Горького перетинала Саксаганська, тягнучи голими нервами трамвайні колії, ми зупинилися. Але як тільки зупинилися, мені відразу нестерпно захотілося здихатися Макса разом з Тоцьким. Нічого не кажучи, я підхопив ящик і потягнув у чорну арку двору, віднайшов контейнер і висипав усе туди. В ларку я купив кілька пляшок запальної суміші, вилив і підпалив. Вогонь хижо визвірився в потемки, і я кілька хвилин, якщо не більше, грівся під його бурштиновим промінням. Коли повернувся, то побачив зсутулену постать Макса, що самотньо сидів на паркані. Мене знову охопив сум. І я чомусь подумав про ту дівку, що лишилася на квартирі Тоцького, і що вона, напевне, мертва або лишиться довіку дебілкою після Максових зуботичин. Нехотя я побрів до нього. І сказав:
– Вставай.
Макс не рухався, а з блаженством дивився на пульсуючі вени колій, ворушив губами. Від нього дуже смерділо.
– А вона дійсно кльова, – проказав він, наче заробив тільки що мільйон баксів.
– Тоді ходім, дебіле.
– У мене одяг забздьолихався, – видав він, не ображаючись на дебіла.
У цього придурка явно був передноворічний настрій. Тільки-но я побачив Макса у такому стані, то мозок мій шалено запрацював у зворотному напрямку. Макс вилупився на синю синтетичну ялинку. За вітриною в коротких кожушках санта-клаусів дефілювали дівчата з гарненькими литками. Дівчатка були світленькими, як перший сніг. Від того не робилося веселіше. Під вітринами я доскіпливо обдивився себе, Макс нюхнув кокаїну, повеселішав і зараз ніс таку дуру:
– Треба купити ялинку. І ковпак Діда Мороза. А ще мішок для подарунків…
– Ми туди покладем твою кралю, – не витерпів я.
– Як?
– Шматками, якщо твоя ласка…
Макс задумався. Нарешті це мене розвеселило. Цей йолоп пнувся, аж посинів, ворушачи кеглі, що я таке сказав. Виникла думка, щоб тут його і заганашити, але якийсь потаємний біс усередині підказував, що ще не час. Біс був сивим, симпатичним, з очима… Блін, це точно була дівка, яку ми полишили у квартирі Тоцького. Мені зробилося весело. Макс продовжував втикати на ялинку. Я навіть про себе подумав, які у нього м'які та великі, майже як у школярки, вуха. За одним навіть пушок.
– Зараз повернуся, – сказав я йому. – Тільки не тікай. А то знайду і уб'ю.
Макс мов кінь замахав головою.
На годиннику, білому і круглому як скляне око Мами, було близько дев'ятої, коли ми підійшли до малинового дому Тоцького. Мене щось утримувало. Чи те, що за свої кровні я купив шмотки для Макса у шикарному бутику. Чи тому, що сум падлюче заповзав біля цього дому. Я стовбичив і дивився, як співає мокрий сніг під шинами авто, не бачив людей, намагався зрозуміти, напевне, і зараз думав, напружено думав, хто нас вибрав, що ми такими зробилися, наче нічого не існувало, а заодно існувало, тільки так, як на гарному малюнку. Хто нас вибрав? Звідки взятися таким думкам. Десь я вичитав в одній газетці, що вбивці завжди піддаються роздумам і меланхолії. Я читав тільки комікси, романи про велике кохання в м'якій палітурці, любив порнуху і заробляв, як зароблялося. Що то за зв'яздуни краплями смоли лищали під ліхтарями, а від того в очах рябіло, навіть паморочило.
– І я собі куплю, – сказав він, поправивши санта-клаусівського ковпака на голові.
– Не купиш, – недбало, навіть кволо відповів я йому, а Макс продовжував дивитися з дитячою радістю на «хаммери» та «мерседеси», наче на різдвяну ялинку. Скрипнувши зубами, я потягнувся до люгера, але так нічого і не зробив, продовжуючи дивитися на безмежну пащу асфальту, котра поглинала людей, машини, магазини. Я так нічого і не зробив. Хоча бачив, як Макса заїдала нетерплячка. Трахатися чи померти? Гадаю, що проблеми ніякої ані там, ані там не було.
На більмуватому і мокрому годиннику стрілки показали дев'яту, її вже тут немає, чомусь полегшено подумалося. І ткнув люгером Макса у ребра.
Мені так пекло голову наче я лежала на гладкій ріні, на березі моря, а теплі потоки повітря підмивали пахвини. Лежала п'яна, сонна, а сонце розтоплювало мізки в голові, і попріч усю некомфортність, я відчувала себе щасливою, як коли стоїш напередодні чогось. Смішно зізнатися, але за свої дев'ятнадцять років я лише раз відвідала море. В Салоніках. Моя слабка пам'ять, тонка як пліва, а в зірках зіниць міцно сплетені, мов ліани, руки, щупальці виноградної лози, замшеві грона хмар над горизонтом, нерухомі птахи, терпкий спустошливий запах моря, що невід'ємно пов'язаний з чимось більшим, ніж оргазм, де смак сперми на піднебінні нічого не вирішує, а заодно вирішує все, як дотик шерехуватого чоловічого язика на твоєму кліторі. Так я почувала себе зараз, ще не розплющивши очей, не піднявши голову. Мені видавалося, що я підійму очі і побачу вгорі пульсуюче сонце. І як тоді, на простирадлі моря, я зведусь на лікті, вип'ю ковток вина, і зробиться легко і спокійно, наче хто в далекому відлунні прожитого життя, в глибокій пам'яті незбагненного бавиться над вухом кришталевими дзвониками.
За секунду, супроводжену оглушливим шумом у вухах, я вже була на ногах. Спробувала сісти, із закритими очима. Мене повело вбік. Зіпершись об щось тверде ліктем, я виблювала – раз, два, три. Нічого нового. Але дійсно нове висіло наді мною повітряною парасолею, лягало легким шовком на плечі. Я відкрила очі, але нічого того, на що сподівалася, не побачила. Як зажди у житті. Позаду та попереду лежала тяжка темрява, просякнута кислим запахом. Я стояла на високому мосту, на свіжовиструганих дошках, що грали під неподатливими ступнями, внизу мельхіором відчаю протікала річка. Там лежав пульсуючий, як нариваючий чиряк, відчай. Це була безнадія швидкісного поїзда, що мчав без зупинок, – куди очі дивляться у дурного машиніста. Але зараз у темряві, з кислим капустяним запахом, на мене дихнуло пустотою початку. Розкидаючи предмети, діставшись до вмикача, що блимав оком вампіра на стіні, я увімкнула світло.
І відразу повернулася в реальність: стіни тютюнового кольору, малинові пузаті крісла, салатові гардини, поля котрих обсипані ріденькими ромашками, безліч годинників, в обладунках з фальшивого золота. Нудьга на краю смерті чи життя, сам чорт не розбере. Інтер'єр нічим не різнився від того, що творилося на білій, як біографія президента, підлозі. Біля стола, зі стрункими жіночими ногами, верх пошлятини, якось недбало, як загублена поспіхом пенсіонеркою капустина, лежала голова Тоцького. Моя ступня досить зручно вмостилася в калюжі крові, що кольором зараз нагадувала «криваву мері», яка простояла днів зо три.
– Оце так да! – видавила я вголос і присіла на краєчок крісла. Шкіра приємно муркнула.
Я провела пальцями по голові і намацала велетенську, як ріг, ґулю.
– О! Блін. Невже я його вбила… Схоже на те… Ану, дєтка, заспокойся… Так… Давай зберемося, сонечко. Ось. Тоді запитується: хто тебе огрів? І де решта Тоцького? Погуляти пішла наліво? А з делікатності голову лишила мені…
Я дістала жвачку і заходилася темпераментно жувати. Мене знудило, а я ще продовжувала ремиґати, вибльовувати, ремиґати, вибльовувати до тих пір, доки не пішла жовч, а коли висохла і слина, я подалася до ванної. Вимила ноги. Замазала синця так-сяк тональним кремом. Одягнула свої старі джинси, светр. Набила речами сумку. Витягла на кухні пляшку віскі і вглушила цілий стакан. Помахала голові Тоцького на прощання і вийшла в коридор. І тут-то мені зробилося страшно.
Не пройшло п'яти хвилин після мого виходу у світ, тобто коридор, а хміль вилітав із швидкістю випущеної глупоти, як на світській вечірці серед багатих телепнів. Я вже дісталась до ліфта, коли відчинилися двері і на порозі з'явилося усміхнене щербате дівчисько.
– Тьотя Фанні, що з вами? Чому ви хитаєтеся?
Я перевела подих. У голові гуло.
– Та це я так…
Дівчисько шморгнуло носом:
– Ні, ви скрадаєтеся, наче злодій.
Довелося зупинитися. Миле беззубе створіння, у велетенських окулярах, десь на межі статевого дозрівання і мочіння в ліжку.
– Ні, сонце, так треба.
– Треба?
Мені не обов'язково було зупинятися. Але я хилиталася. Стояла і витріщалася на дівчисько.
– Так.
Чудовисько з двома зубами замислилося, по-бісівськи блиснувши двома скельцями.
– А Тоцький теж грав, коли надзюрив під нашими дверима?
Дівчисько по-дорослому насупило брови.
– Так. А зараз… Зараз мені треба йти…
– Ні.
– Як, дорогенька, ні?
– А ось так. Я закричу і покличу тата.
Мене хилитало і нудило, але я спромоглася, перед тим як ударити по кнопці ліфта, видавити з себе:
– А чого це?
Маленьке гаденя зморщило носика.
– А тому, що мені так хочеться.
І тут мене якогось дідька прорвало.
– Ах ти, маленька сучка, у тебе навіть менструації немає!
Гаденя заступило мені дорогу. Зросту – підборіддям до плеча. Мене хилитнуло вбік, а каблук, каблук підвернувся, і я боляче ударилася об підлогу коліном. Каша в голові струсонулася, пустивши з очей чорно-білі кола. Міцна дівчача п'ятірня ухопила мене за комір. Гаденя притягнуло моє обличчя до свого.
– Попісяєш мені у ротика? – зашипіло воно смердючим киснем у проріхи між зубами.
Тут я виблювала все, що випила, на її мавп'яче личко. Воно витерлося одним махом, відчинило двері і покликало тата. Все, я влипла.
Тато з'явився відразу. Куций чоловік у спортивних штанях. З випнутими колінами, банальним брезклим обличчям і в окулярах. Копія свого чада. Він витріщив очі і закричав:
– Хто ти така! Ага, я тебе знаю! Ти та шльондра Тоцького. Ліза! Ліза! Тут твою дитину зґвалтували!
Хряпнули двері, і на поріг виплила мама, невдала копія обох перших.
Історія моя проста. Нічого розповідати… Якщо довго не ходити манівцями, то вона стосується лише мого скляного ока. Вся історія мого життя, принаймні про що хотілося говорити, – це саме історія мого скляного ока.
Виростала я в тихому провінційному містечку в сім'ї військових. Сама атмосфера припускала, що я ніяким чином не могла і мріяти про нормальну світську кар'єру. Хоча нетесаній, з червоним, налитим кров'ю обличчям дівчині, з широкими плечима, вузлуватими руками, нестерпним характером та сексуальністю, сильнішою, ніж у африканського гібона, робити було нічого навіть і серед начищених чобіт та хакі. Тому десь у класі шостому в роздягальні мене зґвалтував сторож Бабенко. М'яко дуже сказано, а таки просто відпхав у всі дірки. Мені сподобалося. Але сторожа посадили. Ця вся вовтузня навколо цього процесу за рік-півтора набила моїй персоні досить сумнівну ціну. Ціна у всьому відносна. Визначити її з часом дедалі все тяжче, а життя, саме по собі, річ неможлива, якщо ти заздалегідь не визначив, що ти хочеш і що ти можеш. Хоча найпершим мужчиною був мій батько. Озираючись назад, я можу з тверезою упевненістю сказати, що мій старий так і лишився єдиним і неповторним чоловіком, якого я любила. Я приймала всі його витребеньки прихильно, не чинила спротиву, лагідно, як і належить коханці. Батько був майстром у цій справі. Матір я не любила. Мати викликала у мене відчуття ненадійності. Її пестощі нагадували рухи та пестощі лакованої ляльки, завчені з дешевих бульварних романів. Мене бридило, коли вона брала мене в ліжко і несла несусвітню глупоту, скаржачись на батька і на свою знівечену долю. Мати була красивою кретинкою, якої світ не бачив.
Після школи я зі своїм коханцем подалася до столиці. Коханець мій, Іван Калістратенко, був на багато років старшим від мене. Але справа не в тому, навіть через великий проміжок часу я згадую Івана, як найсвітліше у своєму житті. Єдиний сукин син свого роду, що не дружив з головою, з навколишнім, а зумів прижитися. Був він нівроку дужим. Служив у батька по господарській частині. А до цього командував підрозділом «Альфа». Десь там його і гепнуло по голові, не знаю точно, в якому місці, бо він плутав, усе показував лису, мов гарбуз, голову з синіми, рожевими шрамами і все називав то Афганістан, то Африку, то Чечню. Словом, ще той перець. З тодішнього погляду місцевого мешканця, навіть і для мене, Іван видався б лихою людиною. Але, на противагу суспільній думці, він викликав у мене непідробний захват, уперше за стільки років, після того випадку у шкільній роздягальні. Від Івана віяло замріяним затишком, саме так. Це виходить так, як завжди, як на зло, не збуваються дитячі мрії, а ти не помираєш і продовжуєш жити. Тому у ньому була впевненість загнаного на бойню бика. Тож з першого разу він мені впав у око, і з того, без зайвих балачок, почалося. Я ж говорила: людині варто зрозуміти, чого вона бажає, але треба неодмінно знати, що це саме її, решта до долі не має ніякого відношення. Так трапилося зі мною. І я з задоволенням приймала те, що давало мені життя. Саме того дня я вирішила, що це моє життя. Нехай без горизонтів. Байдуже. Аби твоє.
Іван навчав мене всього, що знав сам. Я разом з ним управлялася в стрільбі, в боксі і джіу-джитсу та кунг-фу Це замінило мені нудно-солодкі книжки про кохання, про вірність і таке-сяке, чим давно перебивалися мої однолітки. Горизонт для мене був розчищений від цієї похабєні, від котрої сходили з розуму, труїлися конячою дозою проносу провінційні шерепи. Та досить про це. Одного дня закінчилося наше таємне райдужне існування. Про нас, як завжди, в останню чергу довідався батько. І ми вирішили втікати до столиці. Що швидко і виконали. Як наслідок – батько мій напився до зелених чортиків, заліз на дах дев'ятиповерхівки, прихопивши кулемет ротного і набоїв стільки, що можна було б відстріляти половину Африки, але смертю хоробрих лягли працівники ЖЕКу, котрим збрело в голову, що мій тато посягався на державне добро, ну а батечко сплутав їх із зулусами.
Без особливого клопоту ми дісталися до вокзалу, переночували на якійсь квартирі, забитій краденим шматтям і тарганами, майже у самому центрі. Ось так. Єдине, що виривалося з моєї протухлої пам'яті нудними іржавими вечорами… Малинові будинки світанку. І я зрозуміла, що вже іншого життя не буде. Я прийняла місто як своє. Без тієї репаної селюкуватої заздрості та ненависті до того світу, до якого не належала. Звична до будь-якої роботи, я взялася за неї впевнено і хутко, мов давлячи мух набридливого сонячного дня. Іван не просиджував даром часу. Швидко розшукав однополчан. І за тиждень влаштувався тренером в одному закладі. Я тримала хазяйство і потроху обвикалася. Я говорила, що ніколи не розрізняла життя столичне від провінційного. Різниця була лише одна, але досить суттєва. Видавалося, що в цьому мурашнику людям немає діла одне до одного. Це більше ніж влаштовувало.
Через рік народилася у нас дитина. Але померла через два місяці. Ми її схоронили. І жили далі. Тоді я почала малювати. Якісь прості лінії, квадрати, шматки залізничних вокзалів. Іван побачив і запитав, для чого це мені. Я сказала, що не знаю. Він уперше розсердився і сказав мені, щоб я зайнялася якимось ділом, бо не вистачає грошей. Так столиця почала ставити знаки. Я відповіла Івану, що робити нічого не вмію, окрім як битися і стріляти. Так я стала тренером по бойовому мистецтву. У мене пішли шалені гроші. Окрім того, я тричі на тиждень ходила на стрільби. Так воно жилося, я трохи тужила за малям, але завагітніла знову. Народила у квітні. Але дитя народилося з плескатою головою, геть сліпе. Тому ми не довго сперечалися з Іваном, наказали його усипити. Іван і я були присутні, – мало що чекати від людей. Залишити так, а воно мучитиметься, як курка зі скрученою головою. Убивав нашу дитину такий собі тип на прізвисько доктор Штольц, що спеціалізувався на абортах.