Це було враження. Незабутнє, майже як вихолощений сонячний полудень провінційного містечка. Біла кульбаба розквітлих морель і вишень. І монументальна постать Зосі, який обрубком лівої руки керував хором ангелів, що або зійшли з розуму або поперепивалися. Не інакше. Хор жінок-імбіцилів, із стриженими головами, в куцих запраних халатах, в рейтузах по коліно, з начосом, рівно в три ряди – одні вище, інші нижче, – витягували чи то народну пісню, чи то псалом, імітуючи згибілу святість. Тут-таки я дійсно зрозумів, що розкол у лавах духовних відбувся, і саме запроданці спокусилися ще раз вкусити від райських кущів. Еге, подумав я, треба давити на ходулі. Давалося взнаки православно-католицьке виховання, тобто – тьма і темінь, а то – ані те, ані се. Проте, як і кожен чесний аматор проти закону, із Всевишнім я не намагався вступати в полеміку. Та коли перед лице моє попала обширяна, обдовбана фізіономія Зосі, із заплющеними очима, з обрубаною колись власноруч за картярські борги рукою, моя роз'ятрена свідомість попередила мене, що краще лишитися і насолодитися дійством. Хотілося жерти. А до музики я був тупуватим. Тут уже нічого не попишеш. Неприємності корисні, навіть більше, ніж насолода, очевидно, тому, що насолоди в чистому вигляді не буває. Хіба коли дрочиш у тринадцятирічному віці. Добре: мухи в морду летять, вода в унітазі булькає, а тато маму наярює за тонкою комунальською перегородкою. Що тут говорити. Га? Проте продовжуєш слухати і бачиш сам себе: я стою на мосту, і переді мною відкривається священна пустота міста. Я не бачу очима, але переді мною лежать квартали, присипані білим попелом надії, а хмари осідають на вулиці так, наче янголи, і янголи не такі, що ламають крила на злеті, ті, котрі падають і сиплються на землю і розповзаються многолико, всюдисуще, стискаючи кволе серце площ і кварталів. Це було, колись було. Вітер нічого не говорить, і пси часу п'ють з очей калюж, як хижі грифони, викльовуючи все, що тримало в часі незаплямовану чистоту міста, як діра страждань, нічого не варта. Так відкривається ніщо, заповнене кимось. А потім усе плавиться як на глянсованій картинці. І приходить вона, але я чомусь вимовляю не її ім'я. Як туга за втраченим раєм. Як туга очікуваного, коли воно приходить мигдалевим розчаруванням, що витирає зір, запахи, звуки, бажання. Ось так. Це не подих вічності. Це вже ворота чогось, де навряд чи щось і комусь розпізнати. Зелена троянда розпускається десятками кольорів. Я закриваю очі. І реальність тицяє дулю.
Зося дивився на мене своїми булькатими водянистими очима пропащого злодюги, з таким виглядом, наче програв у карти самому чорту; наче хотів прозирити, що я зжер кілька років тому на Різдво. Його куца фігура, з маленькими іграшковими руками, затягнута у вилинялий піджак, звідки виглядали куці ніжки, похитувалася в такт співу його вихованок-хористок. Здорова рука у Зосі піднялася у привітанні, а потім обвисла, ніби хтось невидимий перебив одним махом тяжкою чавунною кочергою. Сонце червоним німбом блимало у нього за головою. Ані йому, ані мені нічого сказати.
– Здоров, – видобув нарешті я; і тут від залишку паскудного кокаїну у мене з носа пішла кров, і я відчув шалений голод. І втратив свідомість.
– Я ж говорив тобі, старий, що краса врятує світ? А? А ти, сучий потрух, мене не слухав. Наркота на голодний шлунок діє дуже шкідливо… І ще одне… Або ти йдеш до кінця, або ти зригуєш… Манько, Шпулько, несіть його до харчоблоку, – його сизі бульки зависли двома кульками над моїм обличчям, і в них плавали рештки якогось нам з ним незрозумілого світу, за який я, Алекс Вовк, хотів, навдивовижу, учепитися.
– А ти здохнеш від прищавого банального передозу, – сказав я йому на те і вирубився. Час припинив накручувати мізки. Було темно і приємно. І я вже радів, що нарешті дав дуба, але приємне приходить, як уже зазначалося, не так часто. Цього-то я і боявся найбільше. Витрахана ілюзія може існувати в чиїйсь гиблій божевільній уяві. Такого не зародиться навіть у цих дебілок, що несли мене, як кіношного Нібелунга, великим квітневим садом, з покаряченими п'ятдесятилітніми яблунями, грушами та вишнями. Хор зіскаженілих ангелів припинився. Все було б здорово, аби тільки людина навчилася змінювати, як амеба, там, лапи, як ящірка хвіст, або дрочила, як гібон, без усякої там фантазії та кайфу. І я знову від'їхав, наостанок зловивши своїми камерами чесані рейтузи та стрижені черепки дебілок.
За три дні серед буколічних корів, що смачно ляпали кізяками перед самим носом, ревли у відкрите вікно, мені видалося, ніби я пролежав так довго, що срака моя стала подібною до пральної дошки, а дні булькали і ліпились у моїх мізках, як нічне провінційне небо. Повз мене пропливала фантасмагорична істота, видно, рідкісна викопна рептилія часів неоліту, але я піднімав голову і бачив перед собою Зосю з рожевим херувимським обличчям. Усе б тіп-топ, аби не одна особливість, яку я з пекучим жаром намагався відкинути, а вона поверталася в банальний спосіб, і мої нейрони, що висукувалися з соплями на груди, підтверджували істотно щось таке, що сам чорт не добере. Я бачив червоні, просвічені палаючі очі, і амнезія майбутнього захоплювала мене. Зося. Потім якийсь грьобаний міст десь у столиці. І знову несправжній Зося. Його як хто вирізав з глянцьованого часопису, що побував на пожежі і його витягла чиясь кмітлива рука, мов той раритетний експонат. Видно, я вже тоді побачив своє майбутнє. Кажуть, на п'ятому десятку таке буває. Воно буває і раніше, і завжди, але не завжди ти розумієш, що за хрєнотєнь залазить тобі в довбешку.
Гудіння золотого джмеля в мармеладі рожевого неба виявилося роздовбаним кукурузником. Вже з тиждень я мешкаю серед неповноцінних дітей мажорних батьків, що скидають їх сюди, наче старіюча повія викиднів до сміттєвого бака. Останнього, третього ранку я кволо підвів голову, і білі анфілади колишньої келії вирвали мої легені булькаючим кашлем. Кашель булькав у грудях, знову піднімалася температура і таке-сяке. І головне, Зося.
Від одного покидька інший покидьок не чекає нічого хорошого. Це закон, хоч неписаний, але такий же міцний, як і всі затверджені конституційними судами, в глянцевих обкладинках. Але з тією різницею, що коли ти потрапляєш у біду, то всі виблядки скопом кидаються тобі допомагати, щоб потім одним рипом загнати до ями. Таким був Зося, і нічого від нього було чекати. Але на цей раз він дуже потішив моє відсутнє себелюбство: хвороба, грошовий крах, уже не кажучи про сімейне життя, якого насправді не існувало. Можливо, Зося – це те, що було не найкращим у моєму житті, але коли звалюєшся до ями, то тебе повинен звідти хтось-таки витягти, хоча б навіть і той, хто штурхонув тебе туди. Чимось в біографії ми були подібними із Зосею, як би нам обом того хотілося чи ні.
Обидва з порядних сімей, наскільки чиновники держустанов можуть претендувати на порядність. Ми були набитими ледацюгами і нічого не вміли робити. Різниця між нами – двадцять років. Нудьга, вседозволеність перед законом, відносна, – завжди це дає приємний вибір чимчикувати в будь-якому напрямку. Здається, нас якось ще тоді називали, ага, золота молодь. І таке колись було. Ми вибрали вулицю. Нічого фігового. На свій ідіотизм у кожного своя ціна, так говорив Зося. Ось він сидить у червоному шезлонгу з написом «Кока-кола», тасує для проформи колоду карт і вирікає:
– Вулиця – це те, де немає солодкої нудьги за минулим, за майбутнім, де просте розуміння, як любов, зникає в суспільній тріскотні про хліб насущний. Ми маємо прекрасний сурогат – секс. А це вже цивілізація…
Зося сидить серед десятка охламонів з тонкими шиями, витонченими жіночими пальцями, і вони дивляться на нього, як на божество. Він найперший катала в столиці. Він обкатував синків міністрів, генсеків разом з їхніми виблядками. Він сидить і пророцтвує, але не знає, що цьому скоро настане край.
– Вулиця якраз те, де люди знають, як жити, а живуть так, як вимагає від них розуміння сліпоти наступного дня…
Через тиждень Зося програється в пух, залізе в борги, знову програється. І тоді в екзальтації, щоб не звертатися до свого впливового тата, вижлуктить три пляшки горілки, зажере пачкою етаміналу і при свідках чесного катрану відрубає кисть лівої руки.
– Вулиця – це безліч перспектив, що сходяться і розходяться, сплітаючись вузлом на вашій горлянці…
Я завжди знав, що коли ти нічого не тямиш у музиці, то не фіг сідати за піаніно. І тут немає ніякої ані моралі, ані романтики. Напевне, це і трапилося із Зосею, зі мною і моїм поколінням. Але і це б не було правдою. Ми прийшли на вулицю, як на великий атракціон. Нам невідома була надія, щоб виживати. Ми були приживалами на вулицях столиці, а тому швидко її окупували. Бо ми були розумними, сильними, молодими.
Нині ми оглухлі і сліпі, як кроти, що їх водою повиганяли із темних затишних дір. Ось так, якщо ви щось зрозуміли з усього цього. І таке буває.
Після того випадку, з власноруч відрубаною рукою, трохи поваландавшись серед професійних катал, Зося, у якого мораль розв'язалася, як шнурок на черевику, ще в утробі дорогої матусі, кинувся освоювати новий бізнес. У сенсі – ні фіга не робити, отримувати гроші і трахати молоденьких дівчаток. У своєму роді, Зося був педофілом. Якщо вірити лікарям з дурдомів, де ми якось із Зосею навперемінки поперебували. Але із Зосею була своя хроніка. Тупість щодо моралі. Кінець і мораль не дружать. Але він не був полишений романтики. Зося любив музику. Особливо класичну. Бетховен, Бах, Моцарт там. Ну, звісно, і шансон. Зося навіть писав вірші. Паскудні, але вірші. Щось про сонце, квітки та кохання. Для дванадцяти– чи тринадцятилітніх сцикух. Цього вистачало. Він ще малював. Писав картини. Такі ж невиразні, як і сам. Досить бідово торгував польською біжутерією, сколотив капітал. У тата виклянчив дачу під майстерню і влаштував щось подібне, як і в цій богадільні, за винятком того, що командував він цілим полком прищавих дівиць. Там-то він і знюхався з Тоцьким та Фармагеєм, тобто під час удосконалення творчих сил та педагогічної діяльності. Останній благополучно почив у віці сорока п'яти років від проривної виразки. Перебудова розкручувалася на всі сто, Фармагей справно, на всі сто, торгував іконами, антикварною рухляддю, картинами – Саврасовими, Шишкіними, ну, усім тим мотлохом, що знову почав входити в моду, який «нові» розвішували по кухнях та туалетах. Навіть не несмак, а моральний дебілізм якийсь. Справа тут не у Фармагеї, він-то якраз був мужиком нічого, без всіляких відхилень. Навіть не у Зосі, що на той час присів круто на наркоту і вирулити йому швидше, судилося на тому світі. Я тоді перебивався з хліба на воду, якщо зважити на те, що я обкатував у карти товстосраких партійних бонзів. Їв із золота чорну ікорку з такими людьми, що прямо ого-го і що нині вже історія. Тоді-то я вперше почув про якогось Тоцького. Останнє, що я чув про цю паскудь, що він намагався поправити свої грошові справи, підторговуючи жмурами в Таїланді після нещодавньої катастрофи, видаючи фальшиві посвідчення, не безкоштовно, звісно, родичам убієнних. А Зося, охєрівши від наркоти, зовсім здраво, як на думку його молокососного оточення, виношував план убивства президента. Сміх та й годі. Зося, у порівнянні з цими фраерами, був лише дебілом з претензіями.
Нарешті я очухався від сну зовсім. Зося сидів біля мене, трохи ліворуч, ніжно, по-дитячому усміхаючись. У прочинене вікно банально летів яблуневий квіт. І спів. Це звучав якийсь релігійний гімн. Гімн лунав урочисто, але не так, як у церквах, не так, як велична пісня духу; спів підіймався сталактитовими стовпами догори й осипався вниз з ніагарським гуркотом, підіймаючи хвилю притлумленої, як виття собаки, пристрасті.
– Чуєш? – Зося підняв руку, трохи повернув обличчя до вікна, винувато усміхнувся, обтрушуючи налиплий квіт з губ. – Це мої янголятка…
– Здурів ти, Зось, чи шо?
– А які вони солоденькі, мої янголятка, – не слухаючи, базікав Зося.
Мене знудило, але не від смутного здогаду. Просто ця паскудь, доки я хворів, періодично наширювала мене морфіном. Я векав у кутку, стоячи на чотирьох, а Зосю вже несло. А я ригав. Та ось Зося заглух. І надовго. Лунав божевільний хор і моє бекання. Потім він став і простягнув мені слоїка з молоком.
– Випий, це теж мої янголятка. Дуже допомагає, – сказав він.
У відповідь я тільки векнув, пустивши зеленого дракона на волю. Людина швидше повірить в існування чорта, ніж янгола. Такі ми вже вродилися.
Перше, що прийшло мені в голову сидячи біля широкої сірої труби сміттєпроводу, думка про сукню. Яскраву і білу, з червоним, зеленим, синім по полю. Полегшити душу можна на смітнику. Нічого особливого. І нічого нового. Спочатку я лежала в коридорі і вже ні про що не думала. Спочатку, відколи побачила цих двох гоблінів, я зраділа: хоч які не які захисники або свідки. Та не тут-то було. Потім навкарачки перебралася до смітника. Виблювала. Напевне, я туди тільки й добиралася, аби поблювати. У задниці пекло, мовби туди влучила новорічна шутиха. Я подивилася у крихітне віконце. Зелені ліхтарі осліпили мене. Бридка липка сльота. І якого мене понесло до смітника. Напевне, напівсвідомо хочеться повернутися звідти, звідки ми вийшли. Чорт, ці зелені ліхтарі. Я знову уперто почала думати про сукню. Нічого особливого не сталося. Нічого. Навіть голова Тоцького не з'являлася, ніякого тобі співчуття, а я ж не зла, їй-богу, не маю зла, хоча зі мною всі так паскудно поводилися. Навіть сам Бог. Та з ним-то якось розберемося. Його не видно, та й чи це все його робота, а не купи двоногих паскудів. Знову виблювала. Попорпалася у сумочці. Знайшла зжовану хустинку, колись білосніжну, упаковку презервативів. Косметичка відсутня. Життя черговий раз мене нагнуло. Ткнулася було до ліфта, та облишила. Зайшла вона, Мама. Я її знала. Я почала, нічого кращого, дурепа, не знайшла, як молитися. Мама понюхала своєю бульдожачою харею повітря і пішла. Гавкнули двері. Було холодно, але довелося зняти чобітки і спускатися через чорний хід, східцями. Я хлюпала носом, ляпала босими ногами по голому бетону. Нагорі заґвалтувало, щось гуркнуло, тупо так, десь на шостому поверсі. Ну і чорт з ними, з поверхами. Тоцький мертвий, слава тобі боже. Тьху, що мені в голову лізе. А між ногами пожежа. І помочитися, і потрахатися водне. Отой, якого звали Лу, трохи ліпше. Боже, скільки я вже не була з мужиком, справжнім мужиком. Та пішли б вони всі… Тоцький мене заставляв і мені заставляв лизати тим маленьким сучкам. Інакше у нього не виходило. А Клавка трахала його ділдо в сраку. І, блядь, він хрюкав як свиня, пускав соплі від задоволення. А мені лизати. Чому ти мене, Господи, так караєш. От свинство, лак на нігтях облуплюється з кожним кроком. Але швидше, сонечко, золотце, кицюню, воруши своїми лапками, бо нам не ходити більше.
На вулиці вийшло ліпше, аніж мені видавалося: волого, прохолодно і чисто. Зелені ліхтарі, риплять двері у підсобці для двірників. Тхне сміттям. І картриджі. Тю ти! Влізе таке в голову. Одягнути чобітки і марш на таксі. Пару баксів, усього пару баксів. І чого, якого дідька не йдуть картриджі з голови. Каблуки підламуються.
– Куди, кицю?
– В центр. До людей.
– Де ти їх знайдеш?
– Де немає, там і треба шукати, любчику. Серед козлів!