Ми тихо перейшли колії. Простір пропливав, наче чорне густе шосе. Повітря ватяне. Ми йшли і не знали, що о цій порі безногий Валера Кавалер засунув шило в серце Серьожі Сероняну за те, що той підкинув трипер його доньці, своїй полюбовниці, яку ж і присадив два роки тому сам на наркоту. І тоді Валера, який відійшов від справ, звернувся до Джулая. Валера говорив, а Джулай мовчав, тільки ганяв то вперед, то назад візок. Валера повторював щось багато разів, але Джулай мовчав, мовчало і його оточення, і всі розуміли: якщо старий не скаже слово, то це принаймні початок кінця. Тиша була така глуха, що можна почути, як на Пристані кричать чайки. Повітря стояло до того чисте, наповнене сонцем, що можна було простягнути руку, торкнутися озер, степу, а білі купки сіл нагадували кондитерські вироби. Нарешті Джулай сказав, що до часу треба потерпіти. Валера нічого не сказав, а розвернувся і пошкандибав на своїх протезах додому. І він пішов чекати свого часу. І зараз він пробив: далекі звуки пароплавів нагадували залиті морською піною, обдуті солоним вітром порти. І цієї миті, із жахом дивлячись на обличчя Ульяна, непорушне, як вирізане зі шматка крейди, я раптом зрозумів, що час пробив і це добром не скінчиться. Ульян курив і дивився, як на світлофорі проблимало зелене вічко вогника. Він мовчки обернувся до Пономаря. І бригада рушила, розщеплюючись на три хвости, наче нічне чудисько, котре слизько і мокро повзло до своєї жертви. Три частини бригади обходили вагони, що стояли в тупику. Темнота ватяна. Тільки вогні вікон вилущуються. Це був початок війни, і тут ми могли схибити, бо цього разу вірмени виставили нехилого відкупного Жорі та Кузі, верткому, схожому на шоколадного чортика, з вологим поглядом хронічного наркомана. У місті обстановка не дуже була приємна, взагалі, прийшлі окуповували метр за метром, і нашим не вистачало ані роботи, ані торгівлі, ані дівчат. Можливо, це нам так здавалося. Але вірмени поставили на биту карту. Кузя мав язик без кісток, тому переконав, що основна бригада покірно перейде під вірменське крило. Головне – їм необхідно накрити Джулая. Але того ж дня приїхав рідний брат Марго, Тюльпін, а насправді він носив прізвище батька – Батрак, а те Тюльпін невідомо де взялося, – і вони втрьох – Джулай, Ульян і Тюльпін – проговорили до ранку, а Марго подавала закуски, і ніхто не звернув уваги, що дівці всього п’ятнадцять років, просто дивина, та й годі. Небезпечно думати, що ти знаєш те, чого ніхто не знає, коротше – всі ідіоти, лише у тебе в голові рій золотих бджіл. Саме так, напевне, думав Серьожа Серонян. Ми взагалі нічого не думали. Але до того часу на забутій фермі сховали чотири саморобних стволи, а ще два вальтери й один карабін. Ось так. Нам не треба учитися не боятися, якраз була пора – нічого не боятися.
Пономарь дізнався про Батрака ранком, у четвер. Пономарь куснув губу, переглянувся з Ульяном, але у ньому вже кипіла гримуча ртуть, і нічого змінити, здавалося, не можна. Вони ударили з Ульяном по руках, і справу про війну було в одну мить вирішено. Можу вам упевнено сказати, що, окрім Джулая, Батрака, Ульяна, Пономаря, ніхто не знав істинної причини цієї заворухи, яка гордо називалася війною. Паскудне те, що ми, решта – Кабан, Хохо і я, – не відчували себе героями. Взагалі у Хохо на те, що пахне смаленим, був особливий нюх. Від того часу пройшло двадцять, якщо не більше, років, і я, сивіючий, ставлю собі питання: повернись назад час, зупинися на тій межі, яку ти вибрав, чи вчинив би кожен з нас інакше? Гадаю, що ніхто з нас інакше б не вчинив. Нам не треба було ставати чоловіками. Ми ними вже були. Ми відстоювали свою честь в один тільки нам відомий спосіб. Ми відстоювали свою честь саме так, наче від цього залежало врятування цілого світу. Не інакше… І отже, ми тихо перетнули колії, торкаючись один одного плечима, наче випадково, але тримаючись один за одного. Ми були дітьми з дорослими серцями. Ось хто ми були. З лісосмуги наступав Шнапс, озброєний важкою артилерією: одним дробовиком і купою ланцюгів та арматури. До цього дня ми до подібного не вдавались, але самі не знали, як пішли на таке. Я ж кажу: ніхто не вважав сумнівним те, що ми робили. Ульян з Пономарьом мали нюх на час і на людей. І у мене засмоктало під ложечкою. Мені захотілося, щоб це виявилося сном і я враз прокинувся і побачив яскравий ранок.
Пономарь підійшов і вдарив ногою у двері. Всередині загуло і заворушилося. Пономарь ударив ще раз.
– Дивись за дверима, – сказав я Кабану. – Зараз вони полізуть.
Кабан мотнув головою, але не тому, що згоден. Різкий удар цеглини потрапив йому в щелепу.
Двері розчинилися, і кілька чоловік висипало звідти, лементуючи, мов купа чортів. Удари посипалися на них звідусюди. Я звалив одного, добив ногами. Другий свінгонув мене в щелепу. Пономарь працював одними кулаками проти здоровенного, у два метри зросту, вірменина. Здебільшого вони малі. Я такого зроду не бачив. Шнапс підоспів вчасно. Хуркнула арматура, здоровило звалився мов підкошений. І тут заговорила артилерія. Забабахкали берданки. Крупний дріб ударив по обшивках. Вірмени, рачкуючи, подалися до виходу. Ми добивали їх дорогою. Збивали з ніг і гамселили так, що тріщали кістки. Вірмени кричали, щоб їх не вбивали. Нарешті всі вони сховалися у вагончику.
– Кабан, – крикнув я, – дріт!
Ми закрутили дротом двері. Вагон обліпили і покотили гуртом до тупика.
– Там є наші, – сказав Шнапс. – М’який з Сявою.
– Нічого, прокатаються, – відповів Пономарь, пхаючи вагона. Нарешті вагон набрав швидкість і з усього розгону вмазався у стіну.
– Тепер навперейми. До смоловарні! – крикнув Ульян.
І ми побігли в темряву. Бігли, наче цілу вічність, хоча всього перескочили через колію, пройшли бурти з буряками і зупинилися біля смоловарного будинку.
– Не стріляйте по вікнах, – сказав Пономарь.
Четверо наших стрільців зробили добрячий залп. Потім решта ввалилася у кімнатку, де лежали на ліжках обдовбані наркотою вірмени. Загули гідравліки. Хруснули ребра, і бризнула кров. Кабан місив у дикому отупінні.
– Суки, ви мені носа поламали. Суки! Найнещасніший мужик у світі!
Усе закінчилося через п’ятнадцять хвилин. Ми посунули до заготзерна. Там ще шестеро. Їх застали з нашими блядями. Двох почепили вниз головою, решту роздягли, а одяг забрали. Кабан якійсь бляді розквасив усю мармизу. На сьогодні все закінчилось. Ульян звернув до заярського ставка і потопив там ланцюги, стволи, арматуру.
Я прискочив, коли все закінчилося. Нічого страшного, окрім поламаних ребер, підбитих очей та двох зламаних щелеп. Проте вірмени мовчали. Двоє сержантів витягли цілий кульок макової соломки. Я подався в центр, де лежав Серонян, проткнутий у серце шилом.
– Що у тебе, старий? – під’їхав полковник Коломієць.
– Найстрашніше, товаришу полковник, – качан в задниці, – відповів я тим же поважним, навіть трохи панібратським голосом.
– Та чорт з ними. Хтось за нас порядок наводить. Але ось грабонули Білявського й ощадкасу, – сказав полковник і подивився на темні яри.
Я проковтнув і подивився на нього.
– Значить, так. Я їду в Трускавець, – двоє санітарів вантажили Сероняна. – Блядь, а він куценький був. Тьху, на місці баби я б з ним на одному гектарі срати не сів.
– Так точно, товаришу полковник.
– А ти давай, Гриша, розбирайся. Без Сероняна у нас четверо жмурів. Ось так. А я до Трускавця.
Я на той час давно покинув поліклініку. Зразу після смерті лікарки влаштувався на бензозаправник слюсарем. Який слюсар на бензозаправнику? Така у мене і робота. Того дня я прикручував стопсигнали одному вірмену. Я вам роз’ясню: тут до бензозаправника приліпилося маленьке СТО. От я на дві парафії і тягався. А мій бовдур ґарував, як виявилося, у центрі, вибиваючи зуби. Але точно можу сказати: вірмен сидів у машині. Курить і слова, бидло, не зронить, наче я йому щось винен. Але мало того. Підкочує чорна «Волга». І вилазить з неї Едік Батрак. В диміну. На Батрака подивишся – то мій нащадок, який висиджує на паркані в центрі міста, плює крізь зуби, товче писки, смалить дешевий портвейн, – ангел, а не синаш, коли подивишся на цього Батрака. Він ще в тому році натягнув нещасну секретарку самого голови райкому. Зайшов, типу, дядя Ваня, привіт вам, а виходив, то заволік до туалету і відтрахав по повній програмі. От він на напівзігнутих підходить і говорить:
– А, Ашот-кашалот, здоров.
– Коли ти чоловіком станеш? – спитав Ашот, струшуючи у вікно попіл.
– Все путьом. Все буде, як домовилися. Підкинь трохи ширива. У мене гості.
– Бля, токо запалишся, то…
– А то шо, – Батрак озвірів, очі скляні зробилися, витягнув вальтер і ткнув у ніздрю вірмену.
– А це бачив? Я вас, усю падаль, перешаткую. Зрозумів? Я – Едік Батрак, а ти – чорносрака мавпа.
– Ну-ну. Я просто хотів, щоб усе було, як домовлялися, – Ашот подався назад. Потім витягнув з бардачка якийсь пакунок і передав Батраку.
– То-то, – сказав Батрак і, вихляючи, подався до чорної «Волги», а Ашот продовжував незворушно сидіти, курити на заправній станції, наче від смерті у нього був ліміт.
3
Автострада лилася сріблом, пройшов дощ і стояв десь далеко сірим стовпом, а машина наздоганяла його, ковзаючи колесами чорним милом гудрону. Авто рухалося на великій швидкості, наче жук, новенька біла «копійка» летіла зі швидкістю сто кілометрів на годину, лишаючи за вікном дерева, самотні прямокутні ферми, що вночі гудуть, як тисячі привидів, вибитими вікнами. У чорних тінях дерев гніздилися білі хати. Над нами слюдяне чисте небо відбивало сонце. Іноді на ньому можна побачити білі вихрасті проріхи від слідів винищувачів, які копошилися десь там, біля Миргорода, і це «десь там» було сонною країною чи країною сну, як вам заманеться. Марго сиділа за кермом. Обличчя насторожене, шия витягнута, ще, здавалося, худіша. Вона наче майнула наприкінці солодкого полудневого сну, ось так виглядала тоді Марго, зовсім чужою. В такі хвилини завжди на язик проситься така дурня, що то й не вона зовсім. Ти відчуваєш себе чужим. Пізніше у вітряний сонячний день прийшла проста думка, свіжа і туга: Марго тоді була надто дорослою для свого віку, щось сиділо в ній, наче шматок скла в ніжній серцевині плоду. Зовні вона виглядала, як птаха, що поранена сиділа на гілці, намагаючись чистити пір’я. Але все це відкидало реальність, безглузду в цьому прохолодному і чистому дні: наче не було перед цим дикої ночі, коли ми втікали невідомо від кого, а машину не кидало, мов ту пір’їну, у вибоїнах, заносило на вузьких дорогах на купи хабняку та рогози, що червоним пекельним кольором світилася проти ліхтарних вогнів. А на ранок ми вискочили на 224-й кілометр. І тоді полив дощ, здавивши груди сильною задухою. Марго зупинила машину і сиділа мовчки, врівноважена, спокійна, наче дитина, яка грала роль дорослої людини, і балачки тут не мали ніякого сенсу. Каштанові, майже червоного кольору локони ковзали на її блідому обличчі. Лив дощ, і я чув лише її на запах, ледь уловимий і водночас гострий, а простір за склом авто, густий і остогидлий оку, розщеплювався розрядами блискавки і летів зі свистом разом з нами. Пізніше, коли розвиднілося і степ разом з вітром закидав у прочинене вікно оберемки запахів та сонця, я побачив іншу Марго, від чого відчув самотність і незручність. Потім усе пройшло, і я лише дивився, як одна за одною змінюються целюлозні хмари, а небо мокрим простирадлом зсувається за горизонт. Але у нинішньої Марго було і таке, що накочувалося пекучим щемом: ця надумана, як видавалося, непроникність нагадувала літніх людей, які ховають свою байдужість до світу. Марго закурила «Данхіл» – однією рукою вставила в рожеві губи сигарету, підкурила від автомобільної запальнички.
– Ти точно викинув? – запитала вона.
– Так, – сказав я і подивився в інший бік.
Марго мовчала і слідкувала за трасою.
– Нам треба сховатися, – вона затягнулася димом, глибоко, із задоволенням і смачно. – На деякий час.
– Я зрозумів.
– Добре.
Марго повернула на ґрунтову дорогу. Ми обоє розуміли, що траса не краще місце, де можна сховатися. Пилюка, незважаючи на те що пройшов дощ, відразу полізла в легені.
– Чорт, – вилаявся я.
Марго мовчала, тільки нижня, красива, наче вирізана, вишнева губа гидливо скривилася, зовсім як тоді, коли ми кулею вилетіли з міста, а вона зупинила машину неподалік АЗС і сказала, що Джулай помер. Наче взагалі нічого не трапилося, помер і все. Більше нічого. Хитрий вузол тіней у зелених мельхіорових очах; смикнулася раз, удруге нижня губа. Пізніше, коли ми виїхали на лисий пагорб, вона різко розвернула машину, як справжній гонщик, зупинилася, і в глухій тиші я почув, як гупотить її серце. Марго намагалася запхати сигарету до рота, але руки від утоми чи напруження не втримали пачку. Марго нахилилась, і я ніздрями вловив солодкий, ніжний запах парфумів і легкого сигаретного диму. Вона відсунула руку і притулилася до мене – жест, наче вона намагалася щось узяти від мене або так, у що не хотілося вірити, прощалася. Вітер кисло гудів над дахом автомобіля. Ми поцілувалися в солоні від поту, від нічного кохання, від божевільної дороги, з порожнечею і сонцем, губи. Марго стягнула рожевий пуловер, тріпонула грудьми, красивими, свіжими.
– Сюди, – сказала вона. – Між груди. У мене місячні.
Пізніше ми лежали над урвищем, а внизу вуркотіла вода. Несло пріллю, гнилими водоростями – Градизьке море. Втомлені коханням очі дивляться вниз разом з потоками світла в провалля мертвої води, так мені видавалось, і так воно було, їх нічим не зупинити, наче вони вибрали саму смерть. Коса намитої ріні блищала проти сонця лускою хижого доісторичного звіра. І ми відчували, як земля тягне нас до себе. Мені не було страшно. І я, напевне, це повторив уголос, а вона відповіла, я по губах розбирав лише окремі звуки, але вичитав зміст, що для азартних людей нічого немає страшного, так, Ульян, для пристрасті немає смерті, а смерть… Мені не було страшно. З якоїсь пори я визначив, що доля моя крутиться, мов дзиґа, тільки ти підступаєш до сокровенного, як дійсність паскудно щирить пащу, повну чорних гнилих пеньків.
– Будемо під вечір, – сказала Марго, і груди у неї натягнулися під тканиною. Очі нерухомо дивилися в небо, потім вона повернулася на бік, усміхнулася хтозна для кого і поцілувала мене в губи. Зігнута нога. Між коліном і литкою затиснута вузька рука, з трохи вузлуватими, майже хлопчачими пальцями, з обгризеним нігтем на вказівному, манікюр на якому облуплений.
– Викрутимося, – сказав я.
– Пусте. Забудь. Через тиждень, не більше, – і знову припала до мого рота. – Хочу вина.
Я бачив, як вітер протікає її обличчям, ворушить каштанові пасма волосся, як тремтять закручені вії; сон – це побічна дія звички і нічого більше. Сни нас вигадують, витворюють, і хай йому трясця: з кручі варто опустити голову і глянути на людські гнізда, що білим шнурком витягнулися вздовж горизонту, і ставало зрозумілим, наче назавжди відкривалася паща безсмертя, що самотність ніяк не буває страшною. Страшніше, коли ти боїшся, а не втрачаєш. Ми сиділи під вилинялою парасолею, що роздувалася легенями, і я бачу тільки руки Марго. Відчуваю запах вітру, риби, води і смак її тіла на губах, солодкий і гарячий, з кислим запахом мого і її поту, і від цього зносило голову. Біла халабуда, з розтягнутими сітками, з написом «У рибалки», огризок глиняної кручі, не видно ані дороги, ані путівця, тільки повітря грає воланами, закручується у вири, і в цьому потоці нерухомо, біло-чорними карлючками висять чайки, здіймаючи стовпами пилюки самотній крик, що розпачливо падає до води. Тільки теплий вітер дихає парасолею, відкриваючи замшеве обличчя Марго, засклілі, целулоїдні очі, наче її тут уже давно немає, лишається тільки дивитися на красивий відбиток на пилу.
– Може, тут лишимося? – говорить вона, і ми не віримо, обоє.
За пагорбами тягнула музика, сідало сонце, обличчя Марго і її волосся мідно світилися проти мене. Нарешті в її очах щось ожило. Вона подивилася на недопите вино, стенула плечем, торкнувшись підборіддям іншого.
– Ходімо в машину.
Ми повільно пішли уздовж води. Пізніше, через багато років, через каламутну бовтанку подій, окреслених чіткими рубцями забутого і наново відкритого, згадуючи сонне поселення і мертву воду, я подумаю, що нічого не могло з цього вийти нормального, – це лише відчинило вузькі ворота болю. Щогодини, щодня зі швидкістю падаючого каменя я все чіткіше уявляв Марго: каштанове волосся, з тугими, алебастрової міцності локонами, прекрасне обличчя, привітний погляд, який нічого не виказував, і очі з краплинами мідного сонця. Є жінки, які відтіняють одна одну, наче дерева, яких можна порівняти або назавтра забути, навіть не здобувши, і зі світлою головою думати про іншу. Принаймні у мене пізніше виходило саме так.