Батько узяв хлопчика за руку і став виводити з хати. Хлопчик повернув голову до матері, кликав її за собою очима.
– Мамо! Мамо! ідіть за нами! – крикнув він, виглянувши з-за дверей.
– Ідіть, ідіть… я зараз.
Батько з сином скрилися. Зосталася сама мати і почала перестилати маленьку постілоньку: перебила подушку, заслала простинею, покрила коцем, положила дві головні подушечки зверху і напрямилася з хати. Вона пройшла кухню, де куховарка кришила зілля на страву, і одчинила другі двері, що вели у столову.
Там за столом сиділи уже батько з сином. Перед кожним стояло по стакану чаю. Батько потроху сьорбав; а син, махаючи попід столом ногами, колотив у стакані ложечкою. Серед столу, на мідяному підносі, стояв блискучий самовар і мугикав стиха якусь журливу пісеньку. Сумно у хаті роздавалася та пісня.
– Чому ти не п'єш чаю? – спитав батько сина.
– Гарячий, – відказав той і звів очі на двері.
Якраз вони відхилилися – і хлопчик побачив добре знайоме йому лице матері; очі його заграли, заіскрили радістю.
– Ось і мама йдуть! – радо промовив він.
З приходом її усе зразу повеселіло: і хата мов прояснилася, наче вступило в неї сонце, і самовар дужче заблищав, переводячи своє журливе мугикання на дрібну веселу пісеньку з перебоями. Мати зразу вгадала, чого синові треба: сіла коло його на стулі і налила чаю з стакана у блюдце. Син узяв шматок хліба і почав пити чай. Швидко його й попили. Батько узявся за картуз.
– Збирайся, сину, ходімо.
Хлопчик швиденько скочив з стула, подякував батькові-матері за чай і побіг у свою хату. Швидко побіг, швидко і вернувся з картузом у руках.
– Прощайте, мамо, – підбігаючи до матері, мовив він своїм дзвінким голосом, у котрому почувалася дитяча радість і разом тихая туга.
Син припав до матерньої руки, а мати – до синової голови. Потім він міцно обхопив її шию руками і згаряча поцілував у запалу щоку.
– Я буду вчитися, мамо… – тихо прошептав, одскочив від матері, підбіг до батька, ухопив його за руку – і разом з ним вийшов з хати…
Тінь – не тінь, щось темне, невідоме закрило рідне дворище перед очима!.. Жовта пляма затремтіла, потемніла. По непривітній хаті розлився рожевий світ; сірі стіни загорілися, двері зажовтіли. Мана, наче легенька тінь, тремтіла, тікала, поти, як дим, не зникла. Петро Федорович повернув голову.
У невеличке надвірне віконечко заглядав світ рожевим поглядом. Крізь його шибки, через залізні штаби, лився він довгою стягою, розсіваючись по стінах, по дверях, по долівці. У Петра Федоровича зарізало в очах, мов хто у їх піску насипав. Він одвернув голову до стіни – і задумався.
«І нащо сей світ розбив дорогу мою ману? Де вона ділася, куди втекла?…» Шкода йому стало того давнього, на котрому він серцем одпочивав; шкода стало дитячих літ, що в такій любій та милій споминці виступили тепереньки перед ним. «Чому я довіку, довіку не зостався тим малим хлопчиком, тією невеличкою дитиною, котру так пестили материні руки і доглядав її добрий погляд? Тепер інша доля – холодна і хмура, заступила матір; своїми холодними руками обгортає мою шию… Трудно мені дихати од її обіймів. Своїм темним і злим поглядом заглядає у вічі – і стигне, холоне кров у моєму серці!.. Діло, дороге моє діло, зразу перервалося; чужі ворожі руки перервали його!» Жаль гострим ножем краяв йому серце, на сухі очі набігли сльози.
Коло дверей стукнув засов – і злякав Петра Федоровича. Він мерщій схопився і боязко глянув на двері. Вони розчинилися, мов рот лютого звіра, і в темній прорісі заметушилася постать чоловіка. Незабаром старий, кривоногий сторож уступив у хату, несучи перед собою стілець.
– Устали, ваше благородіє? – скрикнув він глухим голосом і знову злякав Петра Федоровича.
Він мовчав. «Благородіє! благородіє!» – дзвонило в ухах у його і тоді, коли сторож пішов і коли знову вернувся, несучи миску і глек води.
– Умиватися будемо, ваше благородіє! – знову гукнув сторож, бажаючи, видно, почути, як балакає «його благородіє». «Його благородіє» не забалакало: воно, правда, порвалось сказати щось, та язик пристав у роті, не повертався, – очі тілько божевільно упилися в сторожа. Сторож постояв і, не добившись слова від «його благородія», вийшов, зачиняючи двері за собою.
«Благородіє! благородіє!» – стрибало перед очима і гуло в голові Петра Федоровича. «Благородіє! благородіє!» – вимовляли стіни, двері, поміст, стеля. Уста його скривилися; в очах заграв божевільний регіт. «От тобі і рівноправность! – подумав він, махнувши рукою. – Умиймося краще!»
Петро Федорович устав; кров ударила в голову; потемніло в очах. Нетвердою ступою добрався він до миски, налив в неї води і почав хлюпостатися, примочуючи найбільше голову. Чим довше він її мочив, тим більше вона розгорялася; лице почервоніло; на висках налилися жили кров'ю, набрякли; у голові – наче горіло що, аж пекло йому в очі, мов хто піском засипав їх, – різало; обличчя – парувало.
Довго він хлюпостався, довго мочив голову – не помагало. Ось він ще раз линув води на голову, підвівся, узяв рушник і почав утиратись. Сухе тіло його ще дужче розгорялося; очі застилало заволокою; у висках – сіпало; у грудях – боліло-хрипіло. Безсонна ніч давала себе почувати: не тільки груди, – руки, ноги, голова боліли, мов хто здавлював їх у лещатах. Йому робилося нудно. Важко дишучи, нетвердо ступаючи, пройшовся він по хаті раз, удруге. Голова упала на груди; руки обвисли, мов не його руки, а приставлені; він їх не міг підняти угору. Доплутавши до постелі, він ліг. Очі від утоми закрилися; рот розкрився; гаряча з його виходила пара. Стіни, стеля, долівка закрутилися, заходили ходором, мов хто навсправжки крутив їх перед його закритими очима. А це зразу – все стало, покрилося темнотою: забуття насунуло; трудний сон наліг.
Ненадовго він упокоївся. Мучена голова робила своє; мучені думки і в сні його не покидали: страшними причудами вони трясли його душу. Очевидячки дні зливалися з сонними марами ночі – і лякали його. Сторож, несучи снідання, стукнув дверима: йому здалося щось страшне, темне, без образа, без обличчя, звідкільсь уставало, росло, все ламало по своєму шляху і наступало на його… Він кинувся, устав, поводячи тривожно очима по хаті. Сторож здався йому страховищем – височезним, широчезним, немилосердним. Задуте з похмілля лице його здавалося колесом; очі – ямами, в котрих жевріли іскри якогось злого огню, пекучого і уразливого; рот – прогалиною, з котрої виглядали чорні зуби, як спиці обода; ніс – трубою, котра пихтіла та диміла, колишучи синьо-червоними боками… Страх, як трясця, затряс усе тіло Петра Федоровича. Він зложив руки на грудях, притис їх до серця і замолився очима… «Я ж нікого не займав, нікому нічого не зробив лихого», – казав його зляканий погляд, тривожно бігаючи і шукаючи спокою.
– Заснули, ваше благородіє? Снідати приніс, – доводив сторож; а йому вчулася лайка, докори.
Він опустив голову на груди. Сторож подивився-по-дивився, поставив снідання на стіл; узяв миску і глек з водою, ще раз обернувся, ще подивився, крякнув, хитнув головою – і вийшов, зачиняючи двері.
– Ну, цьому недовго ряст топтати! – почувся з-за дверей його голос.
– Как так? – почувся і другий, незнайомий.
– А так, – на ладан дише!.. І що вони, моя матінко, роблять таке, що ними, мов мишами, набивають оці печери?
– Не нашего, брат, ума дело… Начальство про то ведает, – одказав невідомий голос.
Далі залізо загарчало, засов стукнув. І знову тихо, тілько ступні чийогось важкого чобота роздаються в коридорі… Петро Федорович знеміг, повалився на ліжко – і знову заснув…
І сняться йому давні привиденьки. Сниться йому улиця, запружена народом, що вертався з базару; сниться базар, котрий переходять вони удвох з батьком, ідучи до школи. Батько іде помалу, веде його за руку. Стрівають їх знайомі, становляться, розпитують. Хрещена мати, котру він поцілував у руку, погладила його по головці і наказала учитись. Се було біля бублейниць. Тілько що мати одійшла, як ціла купа бублейниць кинулась на їх і трохи не збила з ніг: поміж народом, наче в'юн, звивався щось за хлопець.
– Лови! лови! – гукали бублейниці і мчалися, мов вітер.
Він озирнувся, пізнав Попенка, що тікав з в'язкою бубликів.
– Що то? Кого лови? – спитав батько.
Товста бублейниця з масним лицем, масним очіпком та не кращою й одежею, розмахуючи руками, розказувала, що за проклятими школярами не вдержиш бубликів: як та миша – підкрадеться, ухопить в'язку – і драла!
– То, папо, Гриша, – казав він батькові.
– Який Гриша?
– Попів.
Батько засміявся і повів його далі. Усю дорогу не сходила з ума його думка про Гришу, що крав бублики. На всі лади розказував він батькові про того Гришу всяку всячину: що він і не учиться; що він і в школу не хоче ходити; що він ото уже й бублики краде!
– Ти не бери з його приміру. Бач, він який, – сказав батько.
– Ні, я не буду його слухати.
Ось і школа; і учитель – зажовклий та замлілий чоловік, в бакенбардах, з великим горбатим носом. Учитель дивиться на його, гладить по голові і питає, чи буде він учитися? – Буду, – одказує він тихо. Ось ще щось спитав його; він одказав; учитель погладив по голові, засміявся і… повів його у школу, велику хату, уставлену лавами, за котрими сиділо багато всяких хлопців і, колишучись над розкритими книжками, товкли уроки. Галас від їх крику окривав усю хату. Як тілько показався учитель – все зразу утихло, і всі, як ті москалі, посхоплювалися, стали.
– Сідайте, – сказав учитель.
Мов що глухо ламалося-опускалося: то школярі сідали.
– А ось і твоє місце, – сказав учитель, вказуючи йому на передню лаву.
Він пішов і сів.
– Учіться ж, – мовив учитель, виходячи разом з батьком із школи.
Тілько що учитель за поріг, як знову несамовитий крик та галас піднялися з усіх боків… «Бе, а – ба; ве, а – ва», «І очисти мя од всякія скверни…» – роздавалося то там, то там. «Посунься!» – крикнув хтось. Десь щось стукнуло, писнуло. Скоро побачив Петрусь, як два хлопчики зчепилися битись. «Не лізь!» – «Лисичка, лисичка!.. Зайчик! Вовцюга!»… І пішов викрик по всьому класу: перекидалися прозвищами з усіх боків. Петрусь сидів і, дивуючись, повертав голову то в ту, то в другу сторону.
– Хто се? – роздалося коло його уха.
Петрусь оглянувся: два хлопчики його літ сиділи на одній з ним лаві – один чорноголовий, другий білоголовий – і перешіптувалися між собою.
– Не знаю, – одказав чорноголовий.
– Новичок? – знову запитав білоголовий.
– Новичок. Ото його батько, що приходив з учителем.
– Хто ти такий? – запитав Петруся білоголовий.
Петрусь злякався і посунувсь від їх.
– Не займай, – раяв чорноголовий. – Ще розквисне, учителеві пожаліється.
– Хто?! – крикнув білоголовий, і зелені його очі уп'ялися в Петруся. – Ти тілько мені будеш що казати учителеві, то – дивись! – І, показуючи кулак, шпарко замахнувся ним. Коли б не одскочив Петрусь, так би духопелик і влип у його спину! Петрусь поспішив одскочити, хоч так порвався, що аж упав з лави додолу… Гук роздався по хаті.
– Тю-у-у! – скрикнув хтось.
– Новичок упав! Новичок упав! – І всі кинулися до Петруся, обступили його, підвели.
– Чого ти упав? – спитав його високий мордатий хлопець з чорним лицем.
Петрусь трусивсь, а не плакав. Він глянув кругом: між школярами не видно було білоголового з зеленими очима.
– Хотів бити мене… – одказав Петрусь мордатому.
– Хто?
Зелені очі заіскрили між школярами.
– Оттой, – указав Петрусь.
Як звірюка, кинувся мордатий на білоголового. Білоголовий тремтів, одступався.
– Я його не бив… їй-богу, не бив. Він бреше.
– О-о, жаб'ячі очі! – гукнув мордатий. – А гусочки хоч? Кажи, дати?
– Їй-богу, я його не бив, – прохався той.
Миттю рука мордатого опинилася на білій голові… хрусь! – і відлясок пішов по хаті.
– Ай! – скрикнув білоголовий, і його зелені очі залилися слізьми.
– За що ти б'єшся, бісова ведмеда! я буду учителеві жалітись, – плакав білоголовий.
Петрусеві жаль його стало.
– Ні, він мене не бив. Він тілько намірявся мене вдарити, та я одсунувся.
Білоголовий пішов за дошку, що стояла в кінці хати, плачучи. Мордатий приступив до Петруся.
– Як тебе зовуть? – спитав.
– Петро.
– А прозивають?
– Телепень.
– Слухай же, Телепень: тілько хто буде тебе займати, зараз мені кажи. Я йому дам! Учителеві тілько не хвалися.
– Ні, я учителеві не буду казати. – То-то ж, гляди. А гроші у тебе є?
– Ні, немає.
– Ф'ю-у!.. – мордатий свиснув. – Тут немає, а може, дома є?
– Дома є.
– Принеси завтра, я подивлюся які.
Петрусь не знав, що одказати.
– Так при…
Тут саме показався на порозі учитель. Усі пороснули по місцях. Мордатий мов крізь землю провалився.
Коли сів Петрусь на своє місце, то біля його сидів уже білоголовий і весело дивився своїми зеленими очима на учителя. У хаті стало так тихо, що чуть, коли і муха пролетить. Коли-не-коли роздасться луск лави або глухий поворот кого з школярів.
– Білобров! урок! – сказав учитель.
Школяр з зеленими очима підвівся і почав казати урок. Нешвидко, розтягуючи, читав він його, затинаючись то на тому, то на другому місці. Так підсліпий дяк читає панахиду, хмурячись і розтягаючи слова. Сумно, сонно… Щось десь стукнуло, наче упало. Роздався регіт.
– Хто то? – грізно спитався учитель.
Один з школярів підвівся і сказав, що то Гудзь заснув і, сонний, посунувся з лави.
– Гудзь! – обізвав учитель. – Сюди!
Невеличкий хлопчик з сонними зляканими очима, з жовтим у плямах лицем, вийшов насеред хати. Учитель глянув – і вказав пальцем на долівку. Гудзь стояв, мов його прибив хто гвіздком.
– Накарачки, скотино! – гукнув учитель.
Гудзь упав навколюшки… І знову тихо, і знову урок…
– А-а-а-а! – позіхнув хтось.
– Хто то? – знову гукнув учитель.
Усі оглянулись, шукаючи винуватого.
– Хто то?! – ще грізніше гукнув учитель.
Як у рот води набрали.
– Жук! – кликнув учитель.
Високий мордатий школяр піднявся з-за послідньої лави.
– Ти? – визвіривсь учитель.
– Що таке? – спитав Жук.
– Ти не чув! Не чув?! – мов ужалений, скрикнув учитель. – Телепень!
Петрусь підвівся.
– На лінійку, дай тому великантюзі напальків і скажи йому, чого він не чув.
Очі усіх уп'ялися у Петруся, а він стояв і не знав, що йому робити: чи учителя послухати, чи провалитися крізь землю.
– Чого ти стоїш? На! – сказав учитель.
Петрусь поблід, скривився.
– Чого ти кривишся? На, кажу!
Петрусь залився сльозами… Як йому свого недавнього заступника та бити?
– Дурний! – сказав учитель. – Сідай. Шестірний! Невеличкий і юркий, як миша, хлопчик пірнув під лаву
і миттю опинивсь біля учителя.
– Гарячих, Костянтин Іванович? – спитав він, беручи від учителя лінійку.
Регіт, як гадячий клекіт, зірвався.
– Гарячих… Тихше!
Шестірний побіг до Жука.
– Я не винуватий, Костянтин Іванович! – басив Жук, – я нічого не чув…
– Держи руку! – скрикнув Шестірний, і хижа радість загорілася в очах малого.
Жук наставив руку, Шестірний замахнувся; Жук одхопив руку – лінійка ударилась об лаву і зазизчала. Усі засміялися. Зло невдачі скривило личко малого: щоки почервоніли, ніс роздався, очі – насупились-позеленіли.
– Держи! – гукнув він і вхопив Жука за пальці.
Трісь-лясь!..
– Ай!..
Петро Федорович кинувся, схопивсь. У голові в його ще снував сон свої візерунки, перед очима ще манячила мана: він бачив Жука, котрий хукав на набряклу, посинілу руку; сльози на очах його тремтіли, тоді як радість світила в очах Шестірного. Йому жаль стало Жука – здорового, чорного, мордатого. І серце у його стало, коли він глянув на Шестірного – малого, злого. Він злякався його – і затремтів. Сон, як дим, знявся, зник.
І знову він один у сирій сірій хаті; ліжко під ним; у кутку столик, на котрому лежав хліб і ще щось з їжі; а вгорі вікно, перевите залізними штабами, дивилося на його, як темний рот якогось страшного звіра з гострими іржавими зубами.
Петро Федорович пізнав, де він, – і холод пробіг по його гарячих жилах.
День промчався над землею, – хороший, ясний, літній день пробіг, як тінь, над нею; запало сонце; ніч підняла своє темне крило – і прикрила ним світ. Заблищали зорі у небі, як очі у добрих діток; зароїлися-заворушилися вони, мов живі; одна з їх зірвалася – і огненний слід переписав небо; загорілося зарево за горою, де сходив місяць; ось і він виткнувсь – здоровий, червоний, кривавий. Заходили легкі тіні понад землею, мов душі померлих або сонні причуди. Мир утихав після денної праці: згорталися його натруджені руки – одпочивали; німіли важкі болі у серці – затихали; закривалися натомлені очі – засипали. Сон, як добра мати, чарував усе чарівничим спокоєм, прикривав стиха темним пологом. Все заснуло під його добрим поглядом; заснуло, щоб назавтра прокинутися знову, з ясним сонцем проснутися на нове змагання з життям, з новими окріплими силами, і знову оголосити світ своїм гуком, своїми слізьми і радістю, котрі, як і кожен день, зіллються у один гомін, у один голос, і понесуться над розбудженою землею. Не спали тілько записні гуляки; не спали калічені дівчата; не спали матері, доглядаючи недужих дітей; не спали голодні й холодні, котрим денний заробіток не приніс ні шматка хліба – загасити голодну згагу, ні ганчірки – прикрити голе тіло… Вони тілько дрімали – і страшна була та дрімота! З ними дрімала земля, і колихали ту дрімоту співучі соловейки, а доглядав місяць своїм блідим поглядом…