Усе те слухали люди з великим страхом у душі і молилися, щоб Господь їх помилував, одвернув свою караючу руку. Чули те і тюремщики – і якісь лихі почуття закрадалися у потайники їх серця; вони і собі молилися, – молилися, щоб грізний грім розбив їх домівку, а блискавиця обернула її у попіл… Злі, лихі люди! їм і трохи не шкода свого безпечного захисту, даремного хліба… Злі, лихі люди!
Помчалися темнії хмари далі, зоставляючи по своєму сліду воду, понеслися вони на другий край, гудючи та блимаючи: край чистого неба усміхнувся своїм голубим личком, з блискучими зірочками-очима. Повіяв легенький вітрець, струшуючи з листу неопалі краплі, блиснув місяць – і усміхнулась до його земля. Заходив він, мов дозорчий, по горах, по долинах, по людських оселях; заглядає у темні шибки вікон довідатись, чи впокоїлися люди; прокрався крізь цямрину в криницю; пірнув на саме дно невеличкою іскоркою, – вискочив – і пішов никати по калюжах, заглядаючи в яри, зазираючи в провалля.
Люди, зрадівши, що минула лиха година, слалися спати. Розбишаки безнадійно махнули рукою, зо зла сплюнули – і собі простяглися, мов собаки, на своїх нарах… Сказано: злі, лихі люди!
Петро Федорович не спав. Він слухав, як достукувався дощ у його вікно; як гула хата, коли розкочувалися страшні грюканини грому; додивлявся, які кривульки чертили блискавиці… Коли ж усе затихло, як занімів надвірний гомін, – знову стала над його очима знайома пляма; знову заходили по їй знайомі тіні…
Ось він мчиться додому – вільний, скінчивши гімназію. У його пилом припалій голові зароїлися усякі думки. Сонце стоїть серед неба – і світ його розстилається по полю: то половіє на жовтих нив'ях жита, то зеленим огнем горить-миготить на ярині, то червоніє на лапастій гречці… навздогін йому понеслися його думки.
– Чиє се поле? – пита він у машталіра.
– Трапове, – понуро одказує той.
– А де ж людське?
– Се все грапове: верстов на тридцять вподовж і на двадцять ушир.
І думає він молодою головою: чи грап-то його оброблює; чи копаються його білі руки у сій чорній землі? А серце йому шепче: ні, грап у столиці гуляє; тепло йому і затишно; весело і розкішно; не знає він ні в чому недостачі, – бо не знає і краю у своєму добрі… Тут, замість його, німець заправляє: чужими руками землю оре, чужою працею орудує; а єврей за те гроші носе… Тепло німцеві, тепло і євреєві. Куплене добро, добуте чужою працею, склали на мужичі хури; без краю потяглися вони степом до залізниці; а там – залізний кінь помчить їх до моря, а море підхопить на свої чорні ребра – і понесе по всьому великому світу, по всій широкій землі, кинувши дома стілько, скілько треба, щоб не поздихали з голоду робочі руки… Добро пішло по світу, а гроші до пана… І гудуть його палати серед столиці бенкетами, грають огнями, блищать золотом… А тут, серед поля, скиглить голодний люд свою голодну пісню… Стелеться вона вітром на змочених його потом ланах; а сонце їх золотить своїм ясним світом… Що йому до того, хто плаче, хто скаче? Воно всім однаково світить, усім однаково гріє…
І темніє світ у Петрових очах, – застилає його важка туга.
Ось бовваніє завод. Височенний димар викидає клубки чорного диму.
– Що то? – пита Петро.
– Винниця.
– Чия?
– Грапова. Єврей куре.
– А то чий палац?
– Грапів. Німець живе…
«А то на пригірку чиї чорніють хати з кривими верхами, дірчавими оселями, оббиті дощем, обшпуговані негодою?» – думає сам собі Петро.
– Торкай, торкай коней! – каже він, одвертаючи своє лице від того…
Коні помчались; дзвоник залізним язиком вибива йому зичну, голодну пісню… І гуде та пісня увесь шлях, усю велику дорогу, аж до рідного дому. Там стрівають його рідний батько і мати. Постаріли обоє, згорбилися. Не старіє тілько радість у їх серці: батько радіє своїм сином; мати не надивиться на свого сокола.
– А куди, сину, тепер?
– Туди, куди й усі. До університету, у Київ.
– Тепер, сину, небезпешно по тих неверситетах, – каже мати: – ганяють вашого брата; кажуть: з учених все лихо встає…
– Петро не той, стара, – перебиває батько: – він не стане з такими якшатися!
У Петра дух захопило у грудях. Шкода йому рідного батька й матері, що зросли у інших установах, викохалися на інших звичаях… «Что мне и тебе, жено?» – вчувається йому – і носиться перед його очима святий образ святого чоловіка.
– Чи знаєш, сину, Шестірного? – пита мати. – Ви з ним хоч і не разом ішли, та ти б повинен його пам'ятати.
– А що він?
– У столиці вчиться. Через рік, кажуть, великим паном буде…
– А Жук де? – пита Петро.
– То – пропащий, сину! – безнадійно відказала мати.
– Як саме?
– Так. Змандрував кудись. На заробітки пішов, чи що; тільки як пішов – то й слух за його запав… Бідна мати часом до нас прийде; розпитує за тебе – і плаче-плаче, розказуючи за свого… «Чи йому недобре дома жилося? чи він у чому недостачу терпів?… Ніт же, узяв у голову: на заробітки піду! І пішов, і скрився, мій сокіл, і нема від його ні вістки, ні чутки!..» Та так плаче, так плаче, сердешна мати!..
Канікули не забарилися пробігти. Петро знову в дорозі. Виряджав його батько, наставляючи; виряджала мати, наказуючи, щоб стеріг себе, не давався у руки лихим людям, котрих тепер стілько розвелося, що хотять в достачах усіх порівняти, – зрікаються свого добра, свого роду і йдуть на неминучу погибель… «То – лихі люди!» – каже мати. А серце Петрове болить разом з матернім серцем… Йому вчувається пісня голодного люду; йому ввижаються їх недостачі, чорні коряві руки, попечене обличчя, їх нечесані кустраті голови… Ось ціла вервечка їх, з засуканими по лікоть руками, з перегнутими спинами, ворушаться по жовтій ниві… Як крюк журавлів, тихо-помалу сунуть вони уперед та вперед, колишучись-хитаючись; поперед їх – стіна жита; позаду – як побите військо, снопи лежать рядами… Кланяються довгі стеблі додолу, – лягають під їх зубчастими серпами… Сонце стоїть над головою; пече, а не гріє. Біжить піт з женців, заливає очі, капає з носа, мов з лійки. А вони все колишуться, все посуваються далі та далі… Ось підвелася одна молодиця у чорній дерзі, підперезана червоною крайкою. Ухопилася вона від нестямки руками за спину і, охаючи, розгинається.
– Боже поможи! – обізвався Петро з воза.
– Спасибі.
– Своє жнете?
– Ні, панське.
– А з якого?
– З десятого…
Машталір зупинив коней, даючи волю паничеві побалакати.
– Поганяй! поганяй швидше! – каже Петро.
Коні рвонули; курява знялася – і видно тілько було, що молодиця знову схилилась, – і знову заколихалася ü постать. Далі курява усе закрила. «Лихі, лихі люди!» – думається Петрові, а серце його щемить-боліє. Окриває його важка туга; обгортають голову чорні думки; а перед очима – з одного боку мати шепче: «Лихі люди!», – а з другого – вони, лихі, і вказують йому на тілько що минуле поле. «Дивись! дивись!» – мов кажуть їх понурі очі… Петро і без того бачить… «Ой мати, мати! ти ж учиш любити!» – шепче Петро… Виривається з його душі крик журби, лемент горя і росте, росте у його серці, окриває думками голову, ширить-просторить перед очима знайоме поле, перегнутих людей…
шепчуть гарячі уста Петрові…
Далі… далі… Степи широкі; могили високі; села з дрібною дітворою, що в одних сорочках, побравшись за руки, ганяє по вулицях, босими ногами слід пише, малими руками підкидає пил угору і криє себе, мов запоною, від цікавих очей… Німі хутори між горами, покій котрих сторожать зелені верби, посхилявши свої віти над ставами… Городи курні, нечисті, з тиском крамарів, що, як черва та, кишить серед базару, серед міста, виглядаючи з крамниць, з шинків… І знову поле, і знову перегнуті люди, могили, хутори, села, городи і нудна та курна дорога… Далі… далі… Ось засиніла на небосклоні попруга. Чи ліс то, чи гори? Ось блиснула золота баня церкви; зазеленіла її покрівля; забіліли боки… Цілий ряд палат, будинків, мов низка білих зубів, виставилися на горі… Київ! Київ!.. Тихий, мов підземний, гомін разом з забоями дзвонів доноситься до його вуха… Де ж Дніпро? Ось і він – синій, аж чорний, мов шкура велетця-змія, піднімає свою гребенясту спину, роздимає покручені боки і з ревом та гуком стрибає на глинястий берег; думка-то збити з ніг німу величезну гору!.. І сердитий! лютуючи від невдачі, котить назад свою піняву хвилю… Далі… швидше!., кватиря на кінці Києва… університет… товариство… Скільки-то його? З різних кінців, з різних сторін назліталося юнацтво набиратися розуму, слухати правди-слова… І всі молоді, як перемиті, і всі хоч часом прикриті і латами, пригнічені нуждою, – а з гарячим завзяттям у серці боротися з нею, – з дужими руками помірятися з життям, – з молодою головою, повною надій широких, шукання правди… І все те тілько і дивиться уперед, тілько й знаходе там свою утіху, свою радість, своє добро. Теперішнє, що колесить кругом його, таке непривітне, таке темне, безрадісне!.. Там тілько, у туманному просторі грядущого, горить-сяє ясне сонечко правди! До його, до того кращого стану, де не чутно сліз та горя, де не видно нужди та недостачі, де воля усміхається своїм теплим сміхом, – до того тілько й назброїлися оці молоді сили! Кожен тілько тим живе і дише, кожному воно сниться і ввижається. А тут? перед очима? Се треба розвіяти, як пил; змести – як нечистоту; вирвати з корінням – як жалку кропиву… Прикрим поглядом дивляться на його молоді очі; холодним сміхом обдають його гарячі уста… Тепле юнацтво! чесне юнацтво! З його клекотом зливав свій голос і Петро: до його надій приклонив він і свою душу: до його сили приложив і свої руки – і… помчався по тій широкій річці розумового життя, яку котять університети.
Він, такий чулий до сліз та болю, уразливий до безталання та нужди, – він узявся ті сльози виливати, ту нужду показувати… Гарячим словом, мов гострим ножем, він вирізував-обчірчував тяжкі візерунки нужди: в страшних постановах безнадійності та горя малював він її гіркі затії. Перед очима він ставив живих людей, з живими муками, з своїми невеличкими надіями: тілько хату теплу, працю повсякчасну, безнужне життя, – і того немає!.. І стогнали перед очима люди, розливаючи свої живі сльози… Товариство обгорнуло Петра, як доброго товариша; привітало, як свого талановитого писаку. Воно покладало великі надії на його; помагало йому у його праці – то добрим словом, то розумною порадою.
– Знаєш, Петре, що тобі бракує? – раз опитав його один з товаришів, прослухавши сумну Петрову приповістку, як крамар обдурює хлібороба.
– А що? Кажи.
– Ти мало бачив людей. Ти все малюєш нам тілько своїх хліборобів та орачів. Правда, добре малюєш; та хіба ж тілько все хлібороби та хлібороби? Є багато й майстрових, усяких ремісників. Ти нігде їх нам не виводив, не показував, – буцім їх і немає, і ніхто їх не бачив ніколи… Чого краще? Щоб недалеко ходити, – ти бачив наших рибалок?
– Ні.
– Ге-е! Завтра, братця, ходімо на рибалки. Чуете? Завтра, чуть зоря – туди. Там можна і страви зварити, хліба тілько візьмемо з собою.
– Добре! добре!
Другого дня, ще сонечко не виткнулось з-за гори, ще не встигло продрати свої огненні очі, коли київські гори курилися туманом, а Дніпро, запнувшись своєю димчатою запоною, ховався від людських очей, – по зеленій оболоні метушилися в тумані щось за тіні. То – Петро з товариством простував до рибалок. Туман обдавав їх своєю холодною парою; осідав на їх одежі дощовими краплями; велика роса мочила їх ноги. Вони, не потураючи на те, ішли собі, – молоді, жваві, веселі. Вели жартовливу розмову; співали пісень; ганялися один за одним. Ось крізь сірий туман щось зачорніло; пляма дедалі все висовувалась, виразніше витикалася.
– Що то – сіно? – спитав хтось.
– Та то ж курінь.
Підійшли. Кругом куреня не видно нікого, тілько поверх його лежали сітки та геть осторонь на вбитих у землю кілках дебелів невід.
– Чи тут є хто? – відхиляючи двері в курінь, спитався один з товариства.
Звідти не окликався ніхто. Декотрі порвалися увійти в курінь.
– Не ходи туди. Там немає нікого.
– Та ні, он щось чорніє, – сказав один і, нагнувши голову, поліз. За ним – другі.
В курені було вогко; трюхла солома жовтіла на долівці; по боках стояли казанки, лежали торби; в одній мисці жебріла мілька, у другій – жовтіло пшоно. Ген – аж у самому кутку на розісланому сіряку лежав чоловік. Голова його закустрана: борода висипала, як щітка; обличчя – одні кістки, обмотані блідою шкурою; очі великі горіли якимсь болізним огнем. Чоловік лежав і, не обзиваючись, дивився на їх своїми гарячими очима.
– Здорові були! – привітало його товариство.
Чоловік скривився і ледве чутно вимовив:
– Здорові.
– Що це ви, дядьку, недужі?
– О-ох!.. бодай не казати! – І безнадійно махнув рукою.
– Що ж у вас болить?
– Та все болить… – Чоловік став підводитись, і чутно було, як хрущали його кістки. – А найбільше руки, – передихаючи, вимовив він. – Ще хоч би не сі виразки. – І показав свої чорні порізані пальці. Широкі шрами, уже підживші, перетиналися недавніми, що мов серпом були порізані, червоніли і ятрилися. – Сказано, не можна ні до чого і доторкнутись… аж пече – так болить! Пальців не можна зігнути… О-ох! – Він узявсь за голову рукою і промочив смажні уста язиком.
Товариство з жалем дивилося на його.
– А де ж ваші?
– Та ще не вернулися. Вони надходять тоді, як сонце геть підіб'ється… А ви що за люди?
– Та ми з города… Вийшли погуляти та й завернули. Чи не можна б у вас риби добути?
– Підождіть, наші прийдуть. Може, і можна буде. Не ловиться щось і риба тепер. Чи її вже виловлено, чи такі вже літа настали, – Господь його знає!.. Колись було закинеш раз невід – насилу витягнеш; а тепер бовтаєшся-бовтаєшся цілу ніч, змокнеш, виморишся, як собака; а що того влову? і на базар соромно поткнутись!.. А треба ж то і за воду заплатити, і на невід відділити… Б'єшся-б'єшся, як та риба об лід; а що того заробітку? Що заробив – те і віддав; а собі знову позичай… Трудне наше життя! Ще хоч би здоровий був, а то – от валяєшся, як я тепер… то вже краще з човна в Дніпро головою!.. Учора жінка приходила… їсти, каже, нічого… Думка-то – чоловік заробив… А чоловік – дохлий валяється… Посиділа-посиділа, пожурилася-поплакала та з тим і додому пішла. – Знову чоловік провів по лобові рукою, знову промочив язиком смажені уста.
Товариство заметушилося, почало шептатись… Декілька срібляків упало коло чоловіка на сіряк.
– Нащо се? – спитався той.
– Візьміть, дядьку; на ліки буде.
– Спасибі вам!
Сонце почало пробиватися крізь густе курище туману, здавалося – мов хто стиглий червоний кавун викотив з-за гори. Туман почав рідшати, підніматись угору. До куреня доносився глухий людський гомін і томлене чавкання чобіт.
– От і наші ідуть, – сказав чоловік.
Гомін наближувався: стали виразно доноситись слова. Чогось затіпалось серце Петрове, коли він зачув той голос. Щось за рідний, знайомий голос здався йому. Товариство почало виходити з куреня; здоровкалось з рибалками, котрі порались то коло снасті, то коло свого убогого добутку. Ті знімали сухий невід, навішували мокрий, щоб просушувався. Чорний мордатий чоловік, як ведмідь зарослий, ухопив здоровенну кошевку з рибою і з натугою поніс її у курінь.
– Що, Пилипе, не краще тобі? – спитав він недужого.
Ще знайоміше здався той голос Петрові: він чув десь його, та не пригадає де.
Петро напрямивсь до куреня. Чорний чоловік якраз виходив з дверей; очі їх стрілися.
– Жук! – скрикнув Петро.
– Петре! – придавив Жук, – і кинулися один одного обнімати, цілувати.
Рибалки, витріщившись, дивувались, що панич так обнімається та виціловується з їх чорним товаришем.
– Як се ти? Яким побитом? Неждано, негадано! – казав Петро.
– Отак, як бач. Рибу ловимо.
– Братця! – гукнув Петро до своїх. – Мій давній товариш – Жук.
Товариство підходило, знайомилось. Жук познайомив і їх з своїм товариством.
Незабаром заблищало огнище коло куреня; захитався казан на триніжку: варилося снідання. Рибалки і студенти, як рідні брати, перемішалися між собою, – посідали кружком недалеко від багаття – і почали балакати. Деякі розпитували рибалок про їх працю, про влови, про снасть; ті одказували і розказували. Жук з Петром одрізнились геть одсторонь і вели між собою розмову.
– Так се ти приїхав у Київ премудрості набиратись? – питає Жук Петра.
– Як і всі. – А ти ж?
– Як бач. Шукаємо премудрості у Дніпрі…
– Коли був я дома, то твоя мати скілько разів була у наших. Розпитувала все за тебе: чи не чув, де ти? Плакала… – відповідав Петро.
– Не вона одна плаче на сьому світі, – журливо одказав Жук. – Ще її доля і нічого. Другим їсти нічого, у чужій холодній хаті коліють. Що ж будемо робити?
– То ти хоч би написав до неї, що живий, мов, здоровий.
– Нащо? Щоб приїхала сюди довідатись? Не треба!
Розмова на часину перервалася; обидва задумалися.
– Не так, Петре, – почав знову Жук журливим голосом, – не так наше життя порізнилося, щоб ждав я від моєї матері собі помочі… Вона, вигадувана ще за часів кріпацтва, виношена кріпацькими руками, вихолена у панській сім'ї, не буде чистити тії риби, що син її наловив своїми руками; не буде ходити коло мого товариства, коли воно зляже, як отой лежить; не дасть свого добра гоїти болячі виразки та порізи; не допоможе бідній сім'ї безталанного рибалки, коли заробітку немає, і вона, холодна й голодна, клене своє тяжке життя у чужій хаті… Чого ж нам сходитись? навіщо стрічатись? Щоб вилити каплю панських сліз на якесь безталання свого сина?… Господь з ними! Хай дожива вона віку на своєму добрі, а я… Я, як бач: знайшов собі захист і роботу! Коли б ти знав, що за добру душу та серце має оцей темний та необтесаний мужик, як його усі величають, йому просвіти бракує – правда! Та де ж йому її узяти, коли йому і хліба не стає?! А що до душі та до серця, – то хай наші просвітителі поповчаться у його і добро так любити, і лихе прощати… Я, Петре, з сим сірим мужиком косив по Катеринославських степах; тягав чуже добро з барок і нагружав судна на Дніпрянському лимані; був по всяких заводах… І всюди він однаковий! Все він теплий, привітний… Тепер от – рибалкую…