– Куди їдете? – запитує Гнат, заступаючи жеребцем дорогу.
– У Крим по сіль, – веселіє очима Джмелик.
– Говори толком.
– Хіба не бачиш куди? Орати, – говорить Бовдюг і спльовує через полудрабок.
– Чому так пізно? Закон знаєте: весняної пори в полі до схід сонця!
– Орали за Пісочковим, там кінчили, тепер переїжджаємо на Радьківщину.
– Дивіться…
– А то що буде? – виграє очима Северин.
– Можемо за ледарство з колгоспу викинути.
Северин глузливо усміхається, цьвохкає биків батогом, гарба із скрипом рушає далі.
– Викидай, блат, та тільки на м’яке, щоб не розбитися, – кричить услід Гнатові Латочка, у якого замість «брат» виходить «блат», бо він не вимовляє букви «р».
Але Гнат не розчув останніх слів і поїхав далі. У нього було ще два пункти, які він мав провірити: медпункт і школа.
Спочатку він заїхав на медпункт. Старенький фельдшер у білому халаті з рудими плямами на полах стояв на задньому ґанку і годував курей. Забачивши Гната, він крикнув до когось у хату:
– Так на що ви скаржитесь?
– Ріже мене і пече попід боками, – обізвався із хати жіночий старечий голос. – Так мене мучить, голубчику, що хоч лягай та помирай.
Гнат зайшов до амбулаторії і побачив на стільці стару бабу з жовтим лицем. Біля її ніг стояв кошик, у якому тріпалася зв’язана курка.
– Хабар? – суворо насупив брови Гнат і показав ногою на кошик.
– Який там хабар, голубчику! На базарі купила.
– Так рано справилась?
– Раненько встала, то й побазарювала.
Гнат лізе в кошик, витяга звідти присмирнілу курку і грудочку масла, загорнуту в ганчірочку, люто витріщає на фельдшера очі:
– Оце ти так трудящих лікуєш? Земську больницю відкрив? Ну, я з тобою поговорю!.. Я тебе швидко одучу від слабості на праву руку!
Він кладе курку і масло в кошик і спроваджує бабу з амбулаторії. Переляканий фельдшер кидається до шаховки із спиртом, щоб як-небудь врятувати своє становище, але Гнат і слухати нічого не хоче; він сьогодні невмолимий.
– Зайдіть до мене в кабінет, – суворо каже він. – Я там з вами побалакаю.
Фельдшер уже знає, що значить зайти в кабінет. Це значить принести туди спирту під приводом офіціальної службової розмови, бо в амбулаторії голова пити не захоче, оскільки він чоловік гордий і знаходиться зараз при виконанні своїх службових обов’язків.
З медпункту Гнат заїжджає в школу. В системі виховання він, звичайно, нічого не тямить, зате переконаний, що без нього там діло не піде, і вважає за свій обов’язок навідуватися туди майже кожен день. Цього разу він застав учительку посеред класу.
– Ну, як тут у вас? Перегибів нема?
– Ні, у нас усе добре.
– Цей ваш новий учитель не говорить, що Махно був революціонер?
– Ні, він такого не говорить, – усміхнулася вчителька.
– Дивіться ж тут…
– Хотіла вас запитати, як із ремонтом школи?
– Жду решенія…
Огляд порядку в селі не проходив без пригод. Так трапилося і цього разу. Проїжджаючи мимо хати Ганни Лященко, Гнат помітив, що в неї ще і досі топиться. Це здивувало його, бо було вже дванадцять годин дня, в цей час усі на роботі, а в неї дим з труби валить. Прив’язавши коня до воріт, Гнат пішов у хату. Ганна, молодиця рум’яна та білолиця, вправно орудувала дерев’яною лопатою, саджаючи у піч хліб. На голих ліктях її засохло тісто. Гнат набирає череп’яним кухлем води з відра, жадібно випивши, запитує:
– Ти чого не на роботі?
– Бачиш? Хліб печу.
– А робота на полі хай сама робиться?
– Не кричи. Ти не в лісі.
– Я голова сільради і маю право вимагати порядку. В другій хаті щось заторготіло стільцем, і через поріг переступив Улас Хомутенко.
– А ти чого тут? – визвірився на нього Гнат.
– Прийшов написати листа тітці Ганні і дивуюся вашій поведінці. Вскочили в хату, кричите. Вам не властиво розмовляти з людьми у спокійному тоні?
– А-а! Студент! Тебе витурили з університету, так ти, знаєш-понімаєш, письомця пописуєш? Скільки ж тобі за це грошей платять?
– Мені не грішми, а дякою платять. А вам тільки грішми?
– Тебе не спитали, сморкуна! – огризнувся Гнат і знову до Ганни: – Ну, ти йтимеш на роботу чи ні?
– Посаджу хліб – тоді піду.
– Ага. Так тобі моє слово не авторитет?
Зеленкуваті очі Гната зробилися оскаженілими, він крутнувся по хаті, вхопив з лави відро і шарахнув водою в піч, залив вогонь.
– Що ви робите? – кинувся до нього Улас. – Яке ви маєте право чинити свавілля в хаті чесної колгоспниці?
– Відійди, студент!
Улас зблід, голос його тремтів і ламався:
– Ви порушуєте закон і конституцію.
– Що? – закричав Гнат. – Геть! Я тут закон! Я – конституція.
Він схопив Уласа за піджачок, відкинув до стіни, а сам вискочив надвір. Страшний, червоний, з вибалушеними очима, скочив на коня, полетів селом, полохаючи сонних курей.
– Я тобі покажу, сопляк! – погрожував він уголос. – Я тобі составлю характеристику!
«Гик-гик, гик-гик», – тюхкала селезінка з жеребця, масні боки його покрилися милом, з трензелів летіла шматками піна. Проскочили міст, мимо сільради. Чорними стрічками стікали назад тини, хліви, тріпнули, мов крильця метелика, чиїсь віконниці, мелькнули тополі, верби, акації. Вирвались у поле. Розкручуючись, замерехтів назустріч м’який сувій дороги. Гната колотило, рвало на шмаття, не вкладалося в береги. «Мені вказувати? Мені заперечувати? Так не діждешся!» – шепотів він, підганяючи ще дужче коня, хоч той і так біг добре. Вже видно луги, потовченим люстром блищить Ташань, на луках бродять чиїсь коні, по травах стелються дими, на зеленому роздоллі брудними плямами – шатра. Що? Цигани? На території моєї сільради? Хто дозволяв?» І вже кінь скаче на луки, чавить копитами траву, аж бризкає із неї сік.
В циганському таборі – тривога. Хто скаче так ша-лено до їхнього табору? Яке ще лихо впаде на їхні голови? Молодесенька циганка поправляє срібні дукачі на жовтій кофті, пильно дивиться із-під руки на дивного вершника і щось швидко й тривожно говорить на своїй гортанній мові чоловікові, кучерявому красуневі з чорними замріяними великими очима, що сидить під возом і грається набірним поясом. Старий сивий циган сидить рядом із молодим і, не виймаючи з рота кутої міддю люльки, спідлоба зорить вперед – на під’їжджаючого. Широкоплечий циган у жилетці на голому тілі, у широких зелених плюшевих шароварах, збивши на потилицю капелюха, лежить на животі, спершись підборіддям на руки, і не звертає уваги ані на тривожне белькотання циганки, ані на вершника, що наближається. Нарешті старий циган виймає з рота люльку і впівголоса сердито говорить щось молодесенькій циганці, вона, притримуючи смуглою худою рукою дукачі, біжить поміж шатрами, розпушує голими п’ятами рясну червону в квітках спідницю, кричить щось, і на той крик, як ошпарені, вискакують із наметів цигани, жваво розмахують руками, і з їхніх чорних ротів летять тривожні крики. Галаслива строката юрба жінок, брудних, красивих і смердючих димом, блискотить очима, сергами і браслетами, і всі вони кричать щось і з рішучістю старих вовчиць стають на чатах біля незгаслих табірних вогнищ. Голопузі, замурзані циганчата, ці гарнесенькі бісики, випущені з пекла на розвагу, в передчутті поживи вириваються вперед цілими гурточками і біжать назустріч незнайомцю. Над їхніми головами свище батіг, і вони розбігаються, як сполохані горобчики.
Гнат осаджує жеребця, кричить, розмахуючи нагайкою:
– Ану, забирайтеся звідси! Геть!
Рудий ситий кінь водить мідними боками, перебирає ногами, випинає дугою лискучу шию, кусає трензеля, на животі чорними п’явками напнулися жили, очі набрякли злістю і дихають вогнем, все тіло його блищить від поту, як вичищена бронза.
– Ах, ах! – прицмокують цигани язиками, і очі їхні блищать від захоплення. Чоловіки обступають коня, вкоськують, мацають за ноги, заглядають у зуби, сіпають за гриву, гладять по шиї, по боках, плещуть долонями по крупові.
– Ай-я-я, а-я, – прихвалюють вони і все тісніше оточу-ють Гната. Чорні бороди, вуса, кучері, набірні пояси, жовті, червоні, сині сорочки, чорні жилетки, куті міддю люльки, блискучі, нові, старі, порвані чоботи, босі ноги – все це вбирає очі і переливається, як райдуга.
– Геть, кажу! – кричить Гнат і люто водить очима. Старий циган виступає наперед, ловить рукою стремено, в якому стримить закіптюжений чобіт Гната.
– Ах, начальник, дорогий начальник, куди ж ми підемо? Наші коні голодні, з ніг падають. Півсвіту проїхали – травиночки не бачили. Треба ж напасти? Хай ти здоров будеш!
Циганки лізуть до Гната, відьмують очима, чорними косами сідло вистелюють:
– Ти русявий, ти красивий, і з лиця воду пий – сп’янієш. Душа ніжна, як вода в Дунаї, серце добре, хоч до рани прикладай: добро робить, образу забуває, правду кажу, щоб своїх діточок не побачила. По службі ти високо підеш, хороше жити будеш. Вороги на тебе копають яму, та самі туди впадуть. Не бійся вітру летючого, піску сипучого, стережися дами жирової. В очі добра – позаочі відьма. Любити не буде, а вжалить смертельно…
Гнат зацьковано озирається навколо, мутніє очима.
– Та ви що? Ану, ану, відступіться! Але вони не відступають.
– Ти щасливий і вродливий, бо живеш по правді. На копійку загубиш, а на двісті рублів знайдеш. Вся печаль опаде в тебе, як дубове листя.
– Ви будете паняти звідси чи ні?
Гнат розірвав конем коло, що замикало його з усіх боків, підскочив до однієї з каруц, шмагонув нагайкою по перині, вона тріснула, пір’я злетіло вгору і тихо заплавало в повітрі, осідаючи на занімілих циган. Але враз гребля прорвалася, чорна хвиля хлюпнула на Гната, закрутила його разом із конем і понесла до провалля, на дні якого холодно поблискувала Ташань.
Спочатку Гнат не міг розшелепати, що робиться навколо і куди його відтискують, але потім зрозумів і закрутився на коні, намагаючись вирватися із живого кільця, та кінь ніби очманів, він не чув Гнатового канчука і, як і раніше, задкував до прірви. Гната опалило смертельним жахом, він зціпив зуби і став бити канчуком по чорних головах, шиях, руках, спинах, і перед ним, як у шаленому вирі, замелькали ошкірені люті обличчя, палаючі ненавистю очі, чорні, в кров’яних п’явках руки, що люто тяглися до нього, щоб зцупити його із сідла або зіпхнути разом із конем у прірву. Хтось вирвав у Гната канчук, і Гнат садив тепер кулаками на всі боки, але це не допомагало – озвіріла маса напирала на нього ще з більшою силою і настирливістю. Гнат так знесилився і так злякався, що в нього побіліли губи і він щосили крикнув: «Р-ря-ту-й-те-е!» – і в той же самий час хтось із циган захльоснув його навколо шиї батогом і сіпнув із страшною силою. Гнат, розуміючи, що це кінець, впав на луку сідла і вхопився за нього руками смертельною хваткою. Кінь, відчувши погибель, що дихала на нього з прірви, осів на задні ноги, плигнув уперед і, прим’явши під себе кількох циган, вирвався і пішов чвалом по луках, несучи на собі переляканого на смерть вершника. Конем ніхто не правив, ремінне повіддя висіло порване і било по передніх ногах; він вирвався на шлях і, розвіваючи гривою, помчав далі. Гнат озирнувся. По шляху, сидячи охляп на конях, гналося за ним чоловік п’ятеро циган. Ось вони скотилися в улоговину і ніби пропали там, але згодом вискочили знову і, настьобуючи коней, продовжували погоню. Проскакали ще кілометрів чотири, доки на обрії не замаячив хутір Княжа Слобода, потім стабунились на дорозі, мабуть радячись, і повернули назад.
«А що, догнали, гади чорнопикі? – посварився кулаком Гнат, що вже трохи відійшов від переляку. – Я вам ще покажу, як нападати на властя».
Він довго стояв посеред дороги, приводячи до порядку порвану вуздечку і розмірковуючи, куди йому тепер їхати і яку вибрати дорогу. На Троянівку він їхати не наважувався, бо на півдорозі його знову могли перехопити цигани, і вирішив їхати на Княжу Слободу. Уже перед самим хутором зустрівся з Оксеном, що повертався лінійкою з полів. Оксен здивовано розвів брови і припинив коня.
– Хто це тебе так розцяцькував?
– Цигани.
– Батогами чистили?
– Нічого зуби лупить. Я, може, смерть перед собою бачив.
– За що ж вони тобі наворожили?
– З лук проганяв. Ну, вони й озвіріли. Я кричу: «Марш!», а вони мене з конем до прірви. Трохи, знаєш-понімаєш, не втопили, сучі сини. Ну, я їм цього не подарую! Я їх під землею знайду!
– Укошкають тебе колись по-дурному, – уже без тіні усмішки сказав Оксен. – Дуже ти на людей налізаєш.
– А що їм, у зуби дивитися?
Разом із Оксеном Гнат приїхав до Троянівки. Засвідчивши у фельдшера свої побої, викликав із району міліцію; двоє вершників-міліціонерів у погоні за циганами домчали до кордонів свого району, заїхали до одного приятеля, два дні смакували смажену рибу, на третій день повернулися в район і доповіли начальству, що цигани нагло загубилися серед лісостепу і що на їхні сліди натрапити не вдалося. Так і не довелось Гнатові звести рахунки із степовими конокрадами.
VII
Сірий, припорошений весняною пилюкою степ збігає на південь і стигне там голубим маревом; суворою лінією стоять по ньому сторожові могили, насипані, може, татарвою, а може, волелюбним козацтвом, що шаблею та мушкетом боронило оці степи від ворожих навал; весною могили оборюють, і ціле літо зеленіють вони густою пахучою травою; росте на них подорожник, біленькі «невісточки», чіпкий спориш, розкішний, з гіркуватим чадним сморо-дом полин, колючий, з могутнім стовбуром і мохнатою червоною квіткою будяк, скромні, лагідні незабудки, нерозлучні «брат-і-сестра» – і весняними вечорами, коли відсиріє від степової вологи земля, голублять душу і серце людини свіжі і ніжні степові запахи і тихо шепочуть трави, облиті сяйвом місяця, що, мов червона діжа, викочується із-за мовчазних могил і фарбує степ в густо-малиновий темнуватий колір. І хто зна, хто може підслухати, хто розгадає таємну мову природи, хто скаже, про що шепочуть зелені трави мовчазним чорним могилам? Може, вони повідають про те, як на них зупинялися постоєм козаки, варили саламату, а кобза дзвеніла у тихе надвечір’я і то рокотала, як грім, то промовляла тихим жалем, і під той сум, під ту жалобу схиляв порубану, в шрамах, голену, з буйним оселедцем голову старий козак та згадував вірне товариство, що полягло десь під Кафою або Трапезундом. Золота порохівниця місяця, вистромившись із-за могил, порошила трави голубим пилом, і здавалося козакові, що там, у степу, ворушиться щось, іржуть чиїсь коні, і вже не рокотання бандур чути звідти, а ледве вловимий передзвін шабель, і не сиділося старому, не їлася йому саламата, свербіла рука до шаблюки, до бою кликало серце. Може, степові трави шепчуть про те, як отут, у бур’янах, лежав зарубаний татарин і вороння клювало йому очі, щоб і з того світу не дивилися вони на священну землю степового лицарства. А може, про те, як червоний комісар бився тут до загину з біляками і востаннє ткнувся вустами в рідну землю, цілуючи її на вічне прощання…
Могили…
Скільки віків стоїте ви отут, серед степу, як німі свідки великих битв, кого хороните ви у своєму чорному затишку? Козака-запорожця чи бійця-будьонівця, якого «ой, убито, вбито, затягнено в жито, червоною китайкою личенько покрито»? Ви німієте, ви мовчите? Так скажіть же, коли настане такий час на землі, що не ростимете ви по зелених степах та роздоллях і не блукатимуть матері, шукаючи вас, не сіятимуть тяжких сліз по несходжених степах? Чому ж мовчите ви і хмуритесь на світло дня? Чи, може, знову надієтесь прийняти в свої чорні ями синів степового краю?
Мовчать могили, і безмежним морем тече до самого обрію припорошений весняною пилюкою степ, петляє в степову безвість покручений шлях…
Від Троянівки до Вовчої долини – сім кілометрів. Оксен їхав туди поглянути, як іде сівба. Коник, запряжений у лінійку, тюпав собі потиху, відганяючись куцим хвостом від набридливих мух.
В душі Оксен непокоївся: весна видалася засушливою. За кілька днів вітри вивіяли вологу, якої із зими було малувато, бо сніги перепадали невеликі, а морози давили, як на пропасть, так що на горбах озимина померзла, і сівба ярих теж велась всліпу. «Як не впадуть дощі, – пропаде зерно», – журився Оксен, помахуючи батіжком. Пилюка, пахкаючи з-під коліс, покривала Оксенові чоботи, і весь він був сірий, як степовий мірошник. «Що ж там у них коїться?» – розмірковував він далі, дивуючись із того, що перша бригада вже закінчила сівбу, а друга плентається в хвості. «Тетеря – хлопець бойовий, – думав він про бригадира другої бригади. – Наче такий, що й дисципліни не попустить, а от не клеїться. Відстають із сівбою».