– Я прийшов до пана наймитиси. Переднівок дуже прикрий, дітий маю четверо, а на то лишень латка города. Наймитиси мусю, а роботу кожду знаю, бо я заробний чоловік. Та просю Божої ласки та й панської, аби-м си погодили та аби пан дали мені корець орнарії таки зараз, аби дати жінці межи діти, а до служби я можу зараз ставати.
Перше слово пана буде:
– Ти, відай, злодій?
– Я, пане, ще чужого стебла не порунтав.
– Чого брешеш, лайдаку, а то ж подумана річ, аби мужик не крав?! Хіба ти не мужик?
– Я цалком простий мужик, але я чужого не люблю кивати.
– То-с, певне, пияк?
– Я з горівков собі не заходжу, бо нема відки.
– Гавкаєш, як пес, та ти би вмер без горівки!
– Без горівки не вмер би, а без хліба та й можна!
– Ти змудра мені відповідаєш, бо ти був у криміналі, та там тебе розуму навчили.
– А най мене Бог боронить! Я половину віка свого збув, а ще моя нога в арешті не була.
– А нащо ж ти стільки дітей натеребив?
– То Бог, пане, дає діти.
– То піп тебе такого навчив?
– Я з попом собі не заходжу, бо то гроші коштує, я й до церкви не ходжу, бо не маю в чім.
– То ти радикал та й не даєш попові з себе шкіру здирати?
– Я аби хотів що попові дати, то не дам, бо не маю, а він аби хотів здерти, то не зідре, бо не має що здерти. Ми таки не сходимоси…
Він знав наперед, що пан мусить чоловіка з болотом змішати, що мусить посміятися, аж потім прийме його на службу. Йшов певний себе, аж коло брами приперся. То був двір на другім селі, і він не знав, куди заходити до нього. А двір до того стояв на полі, і не було кого спитатися. І Данило чекав. Його ясний план затемнювався, він чухався в потилицю і несміливо заглядав у город.
– Вони тими стежками ходє собі на спацєрок, бо, аді, як усипали піском.
Його очі блукали довго, аж спинилися на павуні, що блискотів перед двором.
– З оцего фоста мав би якийсь ґрейцір, аби так забіг та обома руками замотавси в него… Не знати, ци мнєсо єго добре їсти?
Він оглянувся по хатах.
– Цес має того поля доста та й робить коло хліба добре. Ба, де він тото все подіває?
Його думки розліталися на всі боки.
– Весна така красна, така красна, що раз!
Чимдалі він нічого не спостерігав. Сидів, як стовп, і чув, що буде спати. Аби не датися, він роздирав очі, потирав рукою лице і виглядав на нещасливого борця, що от-от здасться на ласку і неласку ворога. За часок звалився одним боком до берега і, видко, хотів так урядитися, аби ніби спати, а ніби чекати. Потім потягнувся цілий і замкнув очі. Не проспався ще одної цілої мінути, як щось йому шепнуло:
– Спи, спи під панцьков брамов, та фірман так упереже батогом, що кров сикне!
Він зірвався, перестрашився, оглянувся довкола себе і станув, як підстрілений. Стояв секунду, махнув рукою і пішов від брами на лан. Заліз у траву і розложився до доброго сну. Привиджався йому пан, і його руки, і білі стежки. Пан йому десь казав, аби поклав капелюх на голову, але він не хотів.
– Я проши пана, бідний чоловік, я не можу покласти капелюха на голову, бо я бідний, такий бідний чоловік…
Солодкий сон нагонив ті привиди, і він спав спокійно.
Сонце реготалося над ним, посилало до нього своє проміння, пестило його, як мама рідна. Квіти цілували його по чорнім нечесанім волоссю, пільні коники його перескакували. А він спав спокійно, а чорні ноги і чорні руки виглядали як прироблені до його цеглястого тіла.
Палій[34]
І
Сільський богач Андрій Курочка сидів коло стола і обідав, – не обідав, а давився кожним куснем. Домашня челядь входила до хати, вносила заболочені цебри, сварилася, метушилася і виносила їх між худобу. Богацькі діти і слуги були брудні і марні. Вони двигали на собі необтесаний і тяжкий ярем мужицького богацтва, котре ніколи не дає ані спокою, ані радості ніякої. Сам богач найгірше томився у тім ярмі, найбільше проклинав свою долю і безнастанно підганяв своїх дітей і наймитів.
Коло нього на лаві, під вікном, сидів його довголітній робітник, старий Федір.
– Я ніколи не маю такої щасливої години, аби я спокоєм кусень хліба прожер. Бігаю та вганяю, та лиш десь уздрите, а я впаду та й здохну! А мені ж оца їда має йти в смак, як я знаю, що вони без мене в стодолі нічо не роблєть? Лиш аби нажертиси та день трутити! Що вже чужим казати, як свої діти – та й вони не хотє робити! Я, бігме, не знаю, як цес нарід має на світі жити? Всьо піде на жебри.
І халасував, аж йому очі вилазили.
– А ви чого, Федоре, надходили?
– Ви не знаєте, які наші ходи? Зима йде, а я босіський, та дайте ми два леви на відробок.
– А ви ж годні робити? Вже ваша робота скінчиласи, Федоре.
– Най би-м і не робив, лиш коби хто дав їсти задурно.
– Це не! Сегодні задурно нема їсти, сегодні і за роботу не варт дати їсти, така та робота! А казав-єм вам: найміть у мене дівку, були би-сте тепер мали свої гроші.
– Коли ж бо не хотіла, та й пішла до двора.
– Таже, певне, хто не хоче робити, та й пхаєси до двора, бо хоть їсти трішки, але мож валєтиси. Бідні люди такі настали, що лиш аби раз на день їв, але аби нічого не робив, та й тогди рай! Як робє, так мають, так їм Бог благословить. Сегодні би у вужевку скрутитиси аби щось мати… Та тих два леви я ще вам дам, що буду з вами робити, може, якось відтрутите, але більше не приходіть і не бануйте, бо не дам. Самі видите, що ваша робота ніпочому.
– Та, я Андрію, мусю си коло людий тулити, а де ж я си подію?
– Дівайтеси, де хочете, а межи ґазди ви вже нездатні. Шукайте собі служби у жида або в пана – там робота легша.
– Ви мене файно радите! Як я силу коло вас лишив, аби я на старість ішов жидам воду носити?
– Задурно-сте мені не робили.
– От, бувайте здорові.
І Федір вийшов з хати.
– Ну, та ці жебраки всьо би забрали! Таке воно кашливе та заслинене, що ціпа в руках не годно удержєти, та й ще воно кокошитьси! Іди на зломану голову, гадає, що я гроші кую або краду!
Федір чалапав до своєї хати та не переставав шептати:
– А я ж, Андрійку, де силу пустив? Ци я її проданцував, ци я її пропив? Таже вся вона сіла в тебе, на твоїм подвір’ю. А я ж, Андрійку, де силу пустив?
В хаті скинув чоботи та й ляг на постіль. Лежав до самого вечора і без вечері заснув. Але ще кури не піяли, як він зірвався, гримнув клубами до дощок, знов ляг і знов зірвався. Через маленьке віконце гляділа на нього осіння ніч. Десь то і не ніч, але чорна жура, що голосила по вуглах хати і дивилася на нього сивавим, немилосердним оком. Воно його так зціпило, що він не міг рушитися, і показувало йому ніби образи на віконці, ніби привиди у повітрі.
Ото сидить він між маленькими жидиками, дозирає їх, пістує, а вони його тягають за чупер, плюють у лице…
…То знов клячить він у церкві, у тім куті, де жебраки чолами об підлогу гримають. Він гримає ще голосніше, а всі жінки йдуть до нього і дають кожна по бохонцеві хліба. Він їх кладе в пазуху, кладе і стає такий широкий, що люди розступаються. А йому стид, стид, а чоло так болить!..
…О, він іде городом Курочки – не йде, а скрадається під стодолу. Витягає снопок із стріхи, насипає в нього з люльки ватерки і тікає, тікає… Чує поза собою, як коли очима видить, що з-під стріхи вилизується маленький, червоний язичок, вилизується і ховається…
– Ой, йой! йой! Той язичок запік його у самий мозок. З усеї сили він освободився з невидимих пут, зірвався і подивився у віконце. Воно, як кат, прошибало його наскрізь. Знов звалить і буде мордувати своїми образами. Настрашився, не бачив ніякого виходу, звертівся, аби десь утекти. І перед ним як би якісь ворота отворилися, йому стало легше, і він борзенько подався до них.
II
Може, мав шіснайцять літ, як ішов зі свого села. Такої ясної днини, такого веселого сонця він ніколи вже не бачив. Воно пестило зелені трави, сині ліси і білі потоки. Оглянувся за селом. Коби хто прийшов і сказав одно слово, та й вернув би ся, ой тото вернув би ся!
– Він мене б’є, катує, їсти не дає, нічого на мене не покладе, – лунав його голос по зелених травах.
– Бодай же вас, тату, земля не прожерла!
І ще скорше пішов. Минув сільські поля, поминув ще два села і з горба побачив місто, що вилискувалося проти сонця, як змій блискучий.
…………………………………………………………………………
Усі дивувалися його силі і боялися. Жиди не потручували, а робітники не побирали на сміх і не робили збитків. Шпурляв мішками, як галушками. Отак день від дня то з брики до шпіхліра, то зі шпіхліра на брику.
– Хребет ми тріскає від тих міхів!
– Пий горівку, та затерпне.
І справді від горівки хребет затерпав, як би рукою відняло.
А в неділю і свята йшов з товариством до шинку. Ті шинки стояли за містом, між селом і містом. Хто не мав уже примістя в селі, той вандрував насамперед тут, а хто не мав що в місті робити, то вертався також сюди. Бо то не було ані село, ані місто.
Бували там забави по тих шинках!
Зразу пани з міста перед водили. Розповідали про свої давні достатки, про те, кілько з цісарської каси щопершого грошей побирали, які шати носили. Мужики слухали, частували горівкою з великої пошани. Але як трохи підпилися, то виломлювалися з-під їх моральної власті, і тоді панам приходилося круто.
– Ану, пани, охота! Хапайтеси за шиї та гуляйте нам тої польки, най ми видимо, як то межи таким великим панством водитьси?
Пани гуляли, мусили, мужики обступали їх колесом і реготалися, аж коршма дудніла.
– Гопа дзісь!
– Іще раз!
– Полігоньки, плавно враз!
– Гов, доста! Тепер пийте горівку, забирайте свої панцькі воші по кишенях та й марш із коршми, бо мужики хотє собі самі межи собов погуляти!
І пани, як заяці, висувалися.
– Я тих панів умію ріхтувати, то таке легоньке, як пір’є; подуй – воно полетіло.
– Мой, Юдо, давай вудку, давай піво, давай гарак, бо ми си знаємо!
Жид борзенько накладав усього на стіл і зараз відбирав гроші.
– Ти, Безклубий, ти чого ревеш? За клубом? Пий та й запри собі гамбу, бо в мене забава!
Безклубий іще заревів.
– Тихо, бо б’ю!
– Не руш!
– А то котрий, мо?!
– А ти що за пан?
Федір устав із-за стола і тріснув того напасного в лице.
– Ти в неділю переш? Та то гріх!
І ударом лавки звалив Федора на землю. Зробилися дві партії. В коршмі все заворушилося. Жид утік, горівка булькотіла на землю, столи і лавки почервоніли від крові і, поломані, падали. А в болоті зі слини, горівки і крові лежали обі партії і стогнали. Лише Безклубий сидів у куточку і ревів, як віл, – не знати за ким і за чим.
Незабаром прибігла поліція і тверезила голодняків. З гіркою бідою підоймала на ноги, потім одним махом звалювала з ніг. Голодняки падали, як дуби, а підносилися, як глина. Як їх протверезили, то провадили до арешту.
…………………………………………………………………………
Їхав дорогою поміж полями на бриці міхів. Пшениці і жита, як золоті і срібні гаї, та й легким вітром до себе клонилися. По золоті і по сріблі плавали легенькі, чорні хмарки, як тонка шовкова сіть. Море сонця у морі безмежних ланів. Земля під колоссям лящіла, співала, словами говорила.
– Мошку, на важки, бо йду собі геть!
Зіскочив з брики і пішов межами поміж житами. На вечір зайшов до Андрія Курочки.
– Ти, певне, або злодій, або лайдак, бо добрий не йде із свого села і не блукає світами!
– Мете видіти… Тато що по панчині не пропили, то голодних років попродали, та й приймили зятя до сестри, та й умерли, а зять доти бив, аж-єм утік від хати.
– А у вас, у бойків, бачу, коровами орють?
– Ні, то, відай, ще за нами є німці, та вони коровами орють.
– Та скинь постоли, та вінеси кожушину до хорім, аби-с не напустив нендзи, та й лєгай. А церква у вас така, як у нас? І ксьондз є?
– Так саме, як у вас.
– Та буду видіти, як си вдаш. Не будеш порушливий, а роботи не меш боятиси, та й тє найму.
Наймився. Село пізнало його, що не злодій, що робітник добрий, що добре на себе старає, і приймило за свого. А він пізнав, як котре поле називається, чиє воно, чи вимокає, чи висихає, котре в селі найліпший злодій, котре найбільший богач – і зробився сільський.
Послужив кілька літ, а добрі люди зачали його радити, аби став ґаздою.
– Ти не будь дурний, а як дає кавалочок города, а дівка годна і постарана, та й бери. А маєш гроші заслужені, а ще приробиш, так клади собі хату. А най вона буде як куча, але твоя! А ци дощ, ци зима, ци таки так нема роботи, то вже ти не кукуєш із-за богацького вугла і не гниєш по яслах, бо ти маєш свій кут. Слухай мене, старого…
Оженився, будував хату і тріскав від роботи, від своєї і чужої. Носив дошки на плечах з міста, відробляв старі сніпки, що взяв на стріху, і заробляв гроші то на вікна, то на двері. Два роки минуло, заки поклав хату. Хатчина маленька, непоказна, виглядала між другими хатами, як би хто пустив між громаду гарних птахів маленьку, кострюбату курочку. Але Федорові вона і така була мила…
Минуло кільканайцять років, а перед Федорову хатчину принесли люди червоні хоругви. В хаті на лаві лежала його Катерина – велика і груба, аж страшна. Федір тримав коло себе двоє дівчат: одинайцятилітню Настю і восьмилітню Марійку і все їх питався:
– Що мємо, доньки, без мами діяти? Котра з вас дєдеві обід зварить?
А як жінку ложили в трунву, то він заридав:
– Беріть її полегоньки, бо в неї тіло дуже зболене. Ой Катеринко, я ще не встиг добре з тобов наговоритиси, а ти огніваласи та й пішла собі від мене.
Він припав до небіжки і цілував її в лице.
– Люди, люди, я до неї ніколи слова не заговорив, я за роботов за ню забув та й за бесіду. Прости мені. Катеринко, приятелю мій добрий!
Плач жінок вибіг із хатчини далеко на село.
– Вона, люди, як пішла за мене, то так як під воду пірнула, ніхто її вже не видів межи людьми. Аж тепер вірнула межи вами – на лаві. Я до неї ніколи марного слова не заговорив, маціцького!..
…………………………………………………………………………
І ще минуло кілька літ. Одного вечора прийшла зі служби Настя. Федір глянув на неї і зблід.
– Насте, небого, а ти ж сама, а чоловік твій де?
Настя заридала, заголосила, а він слова більше до неї не сказав. Аж як її відпровадив до міста на службу і розходився з нею, та тоді заговорив:
– Дай тобі, Боже, дитинко, якнайліпше, але дивиси, аби-с дитини не стратила, бо стиду вже не покриєш, а гріха неспасеного докупишси. Та переказуй, як тобі тут буде…
…………………………………………………………………………
А роки йшли, не стояли. Федір не випускав із рук ціпа цілу зиму, чепіг не викидав цілу весну, а коси ціле літо. Кості боліли, кінці їх стиралися і пекли. Але неділя ставала на поратунок, бо в неділю він ішов під вишню, лягав на зелену траву, а вона висисала в землю той біль. Та прийшов такий час, що неділя не годна була направити того, що будні дні попсували, а трава не могла виссати того болю, що запікся в старих костях. А ще вселився кашель, що не покидав його ні коло коси, ні коло плуга, ні коло ціпа…
…………………………………………………………………………
Розвидалося, віконце побіліло, а Федір вернувся з далекої вандрівки свого минулого життя. Вмився, помолився і збирався йти до двора.
– Наймуси у пана від весни, озму на чоботи і трохи орнарії, та й якось я перезимую, заки піду до служби.
III
По селі білі, вузенькі стежки всі хати докупи пов’язали, лише Федорова хата стояла поза сітею стежок, як пустка. Федір зимував, як ведмідь. Рано вставав на годину, аби затопити і зварити собі їсти, а потім цілий день і цілу ніч перележував на печі. Чим дальше заводилося в зиму, тим він сходив на дитинячий розум.
– Тепер, Федоре-небоже, встань та укрій собі гріночку хліба, але тоненьку, панську, бо-с, виджу, зголоднів.
Він сміявся, злазив з печі і краяв хліба та дивився до вікна, чи вона тоненька, панська.
А темних, зимових ночей він голосно, на всю хату, говорив страшні речі.
– Село вімерло що до лаби, а я собі гадки не гадаю, у тот бік не дивлюси!
Але власні слова переймали його переляком, він пітнів зі страху і скакав з печі до віконця, аби переконатися, чи в коршмі є світло. Успокоївшися, він вертав на піч.
А як пробуджувався вночі зі сну, то не міг спам’ятатися, забув за себе і аж як гримнув кулаками до сволока, то приходив до пам’яті.
Тої зими його хатина заполонилася опирями, привидами і марами. Вони гуляли по хаті, як збиточні діти. Вилітали до сіней і вистуджували хату, вибігали крізь піч на стрих і товклися, аж стеля лупалася, дзвонили у вікна, аби його заманити надвір. Він не давався, намагався не боятися, тоді вони вибігали на піч і щипали його, душили і в рот онучі запихали. Одної ночі злетілися до хати всі чорти. Гуляли, аж хата дрожала, а вітер такий здоймили, що він замерзав на печі. Потім позасідали поза стіл і повивалювали з утоми язики, такі самі, як той маленький язичок, що він його поклав під Курочкову стодолу. Він лежав, як мертвий, аж як кури запіяли, то він ледве піднявся і зачав молитви говорити. Але і при молитві вони йому не давали спокою. Він не міг нагадати таких молитов, що їх найліпше знав, – він забував навіть хреститися. Ті мари так його змордували, що як прийшла весна, то він ледво дихав і побілів як папір.