Алік зупинився. Зупинилися поруч і ті, що йшли за ним. На очах у тих, що стояли під надомною, освітленою слабенькою лампочкою табличкою «Личаківська, 84-А», темрява наповнювалася повітряним молоком туману.
У роті в Аліка, на язиці, на піднебінні, відчулася легка солодкість.
«Фабрика «Світоч»?! – подумав Алік. – Цей туман явно звідти… повітряні відходи молочного шоколаду?!» – посміхнувся він своїм по-дитячому іронічним думкам.
Втупився у надомну табличку, що зникала на його очах.
– Аліку, я піду, – сказав голос капітана Рябцева. – Іншим разом.
– Яким разом? – запитав Алік.
– Ти ж ні разу не переселявся, – доброзичливо говорив капітан. – Адресу я твою із сімдесятих знаю. Зайду, розповім тобі все. Може, навіть завтра.
Хлопці попрощались і розчинилися в цьому раптовому нічному тумані. Залишився поруч тільки Аудрюс, він стояв, майже торкаючись плечем Аліка.
– їдьмо до мене, – запропонував Алік своєму прибалтійському другу. – У мене бальзам є.
– У мене також, дві пляшки «Трьох дев'яток», – відповів той.
Алік дістав мобільник. Набрав фірму таксі, але телефон диспетчера не відповідав. Набрав іншу – той же результат. І раптом почув звук мотора. Він пам'ятав, що стояв поряд із дорогою. Намацав підошвою черевика край бордюру, почав удивлятися в бік, звідки наближалася до них усе ще не видима, але вже чутна машина. Ступив на проїжджу частину, заздалегідь підвівши праву руку.
Із молочного туману випливли два жовтки фар, зовсім поряд. Алік зробив іще крок, аби його було краще видно. І тут завищали гальма, і машину понесло по мокрій бруківці просто на Аліка. Правий жовток фари несильно вдарив його в коліно, і він відскочив, змахнув руками, намагаючись знайти рівновагу та втриматись у вертикальному положенні, але не втримався.
Машина зупинилась. У салоні спалахнуло світло, і в цьому світлі Алік побачив два перелякані обличчя. Одне належало молодому, можливо, тридцятирічному чоловікові, друге було старше. Гострота носа і доглянуті вуса старшого пасажира видавали в ньому іноземця, скоріше за все, поляка. Молодий відчинив дверцята, вийшов. Його руки тремтіли. Він був у шоку.
– З вами все гаразд? – запитав він Аліка, який знову стояв на ногах, потираючи забите коліно. – Я вас не бачив!
– Нічого, нічого, – примовляв Алік. – Аудрюсе, ти тут? – озирнувся він.
– Тут, – відповів приятель, підходячи ближче до машини.
– Може, вас відвезти куди-небудь? – запитав водій старенького «опеля», зчепивши п'ятірні в замок, аби спинити тремтіння.
– А я якраз машину ловив, щоб їхати, – мовив трохи відчужено Алік. – На Замарстинівську, в кінець…
– Сідайте! – водій відчинив задні дверці й тепер зацікавлено, все ще переляканими очима розглядав цих немолодих довговолосих приятелів.
Машина рушила і немов попливла всередині туманного молока, як підводний човен темними, глибокими та непрозорими водами.
– А ви мою вулицю знайдете? – не без сумніву в голосі запитав Алік.
– Або ми її, або вона нас знайде. Головне – не поспішати. Ви ж не поспішаєте?!
Мала швидкість заспокоїла Аліка.
– Ти як? – запитав він у Аудрюса.
– Нормально.
– Як ти думаєш, Рябцев правду сказав?!
Аудрюс знизав плечима. Відповідати йому не хотілося, та й не було в нього конкретної відповіді.
їхали з півгодини мовчки, і враз у тумані, що раптово розступився, з'явилися стовбури сосен і знайомий паркан міліційної лікарні.
– Ну от, – видихнув полегшено водій. – Вам далі?
– Ага, тут уже недалеко, – Алік кивнув. І знов озирнувся на Аудрюса. – Посидимо у мене трохи, відпочинемо, – сказав.
– Мені б поспати кілька годин, – мовив Аудрюс утомлено.
– Тоді спочатку поспимо, а потім відпочинемо, – сказав Алік і позіхнув.
Розділ 2
Висадивши довговолосих пасажирів, «опель» розвернувся і поїхав назад, цього разу в бік центру.
– У нас такіє хіпі давно вимерлі, – сказав по-російськи з помітним акцентом вусатий пасажир. – Наркотікі, гашиш… Хіпі вообще долґо нє жілі, зато с сексом і весело! Ми єщо спробуєм?
– Що спробуємо, пане Ярек? – здивувався водій, в якого з усього щойно сказаного поляком у голові залишилися тільки слова «сєкс» і «вєсєло».
– Ну а за что я тєбє плачу, курва-мать?!
Водій уважно вдивився в дорогу. Туман розсіювався.
– Спробуємо, – закивав він і позіхнув, одночасно натискаючи на педаль газу.
По протертій вологою ганчіркою ночі бруківці вулиці Шпитальної, розсовуючи туман фарами й корпусом, «опель» Тараса «мчав» зі швидкістю двадцять кілометрів за годину. Машину трясло – не пристебнутий ременем безпеки пасажир підстрибував на правому передньому сидінні. Тарасу навіть ця швидкість здавалася небезпечною. Але ніякий туман не був спроможний скасувати капіталізм, який в Україні настав двадцять років тому. А капіталізм – це жорстко. Хочеш їсти – йди працюй!
– Ну як? – зупинивши машину, запитав Тарас у пана Ярека, поляка років п'ятдесяти, що спеціально приїхав до Львова.
Місяць тому цей поляк знайшов в Інтернеті рекламну сторіночку Тараса й зацікавився. Зацікавився – і приїхав. Скільки сюди від Польщі їхати? Смішно подумати. Польща цілком могла виявитися передмістям Львова – такі тут відстані!
– Ви якщо втомилися, то пристебніться! – додав Тарас. – Або можемо вже й закінчити на сьогодні?
– Нєт, – хитнув головою поляк і перейшов з ламаної російської на польську. – Вєш цо. Може, єще трохе… мінут пєтнаща. – Пан Ярек говорив, зціпивши від болю зуби. Його очі були згаслими, такими ж, як і голос.
– А може, все-таки краще завтра продовжимо? – вже тихіше та обережніше спробував Тарас наполягти на своєму після хвилинної паузи. – В такому тумані…
– Завтра?! То задрого бенджє… Хіпі ваших одвозили тоже за муй рахунек?
– Гаразд, – видихнув Тарас.
Сірий «опель вектра» з довгою і міжнародною біографією – Німеччина кінця вісімдесятих, Польща дев'яностих, Білорусь двотисячних і ось тепер Україна 2011 року – рушив і покотився по горбатій, нерівній бруківці, передаючи водієві та пасажирові в точності кожну вібрацію, кожен поштовх, кожну ямку.
Тарас нахилився ближче до лобового скла. Він майже лежав грудьми на кермі. Вдивлявся. Стрілка спідометра піднялася до «60». Пасажир мовчав, підстрибуючи на дорозі разом із машиною та її водієм.
Особисто розроблені «лікувальні» маршрути нічним Львовом Тарас знав напам'ять. Не просто назви вулиць, а навіть повз які будинки вони проїжджають і які машини під цими будинками найчастіше стоять. Коли б не туман – ніяких проблем.
Пан Ярек різко застогнав, кинув руки в пах, затиснув між стегон, затягнутих у джинси, так, наче хотів їх зігріти.
Тарас глянув скоса на пасажира. На його губах з'явилася ледве помітна усмішка. Рішучіше натиснув на педаль газу, і машина помчала по густо затуманеній вулиці як скажена.
В очах Тараса застигли одночасно азарт і страх. Страх був присутній на самому кінчику його погляду, що впирався разом із променями фар у туман. І хоч фари пробивали туман метрів на двадцять, але, з'явися на дорозі якась перешкода, неважливо – жива чи ні, машину вчасно було б уже не зупинити. Мокра бруківка не набагато краща за звичайну ожеледь.
Несподівано «опель» підкинуло так, що Тарас, цього разу не пристебнутий, торкнувся маківкою стелі салону. Поляка струсонуло сильніше, і він зціпив зуби, мовби намагаючись зупинити виття, що ось-ось мало вирватись із його нутра назовні.
Тарас кинув нервовий погляд на пасажира.
– Стой, стоп! – заволав пан Ярек, розціпивши зуби, і тут же мовби судома скрутила все його тіло. Скрутила і відразу ж відпустила. Він обм'якнув, якось увесь зіщулився, опустив лікті до ніг. Губи на його зблідлому обличчі витяглися в трубочку, наче він збирався свиснути.
Тарас ударив ногою по педалі гальма. «Опель» кинуло до бровки.
Поляк простягнув ліву руку до Тараса. Рука тремтіла. Тарас миттєво, завченим рухом витягнув із-під свого сидіння літрову скляну банку і передав полякові.
Вимкнув двигун. Завмер. Туман із нав'язливою цікавістю обліпив собою «осліплу» машину та її мешканців.
А пасажир, продовжуючи стогнати, відчинив дверці. Квапливо й водночас незграбно вибрався назовні. Зупинився спиною до машини, спустив джинси, нахилився вниз. Рукави шкіряної куртки дивно-жорстко шелестіли через рухи його рук.
Тарас заплющив очі. Ні, особливої втоми він не відчував. Його біологічний ритм давно включив у себе нічні поїздки по місту. Просто туман зазвичай не входив до його планів. Туман завжди заважає. Але все-таки туман куди краще, ніж сніг або ожеледь! Адже випаде сніг, потім розтане, потім знову вдарить морозець – і все, прощай, заробіток, до весни! Дивно, що робота, як-не-як, безпосередньо пов'язана з медициною, і та може виявитися сезонною! Хоча існують же сезонні захворювання! Тарас, щоправда, до лікування цих сезонних захворювань ніякого відношення не мав. У цьому, мабуть, і полягав головний парадокс.
У цілковитій тиші пролунав дзвінкий удар камінчика об скло, і тут же задзюркотав струмочок – поляк мочився у скляну банку, що тремтіла в його руках.
Потім бжикнула залізна «блискавка» – поляк застебнув «блискавку» чи то на джинсах, чи то на куртці.
До вух Тараса долетіло важке і часте дихання пасажира. Той іще стояв, тепер нерухомо і беззвучно. Стояв перед сплячим триповерховим будинком, перед сплячими вікнами міста. Він перебував метрів за два від фасаду будівлі, й навіть у цьому короткому проміжку між каменем і людиною, яка щойно позбулася маленького, але настирливого ниркового камінчика, висів туман.
Тарас терпляче очікував. Знову почулося дзюрчання – пасажир акуратно виливав сечу зі скляної банки в каналізаційні ґрати.
Через кілька хвилин він обережно сів на своє місце поряд із водієм. Опустив на килимок під ноги порожню банку, а водієві простягнув розкриту долоню, на якій лежала мокра сіра крупинка, маленький, розміром із гречане зернятко, камінчик. Тарас увімкнув світло в салоні, акуратно взяв двома пальцями крупинку, підніс до очей.
– Поцо вам ето? – запитав поляк хрипким, усе ще здавленим від згадок недавнього болю голосом.
– На пам'ять, – спокійно і неголосно відповів водій. – Щоб було що дітям показати, коли запитають: а що ти, тату, раніше робив?
Втомлена усмішка зробила обличчя Тараса привітним.
– Маш джєчі? – байдуже запитав поляк, що перейшов на напівшепіт.
– Немає, і дружини немає теж.
– А ілє маш лат?
– Тридцять сім.
– О! Та ви младше вашей автувкі! – посміхнувся пасажир.
– Ні, вона молодша. На кілька років.
Поляк знову поліз до внутрішньої кишені куртки і видобув звідти гаманець.
– Вот, – простягнув він Тарасу кілька купюр по двадцять злотих.
– Вас до готелю підвезти? – ввічливо запитав Тарас.
– Я пешком, я тутай рядом, в «Старом Кракове».
Пасажир вибрався з салону, махнув рукою на прощання і зник у тумані.
Тарас зачинився в машині. Дістав із бардачка маленький пластмасовий тубус із-під гомеопатичних кульок від кашлю й опустив усередину камінчик, отриманий від поляка. Вимкнув освітлення.
Захотілося подрімати. Опустив спинку водійського крісла, відкинувся, заплющив очі. У салоні було темно, тепло і затишно. Цього тепла вистачить на півгодини-годину, а потім сира прохолода сама його розбудить.
Розділ 3
Повітряна вогкість, що просочилася до салону «опеля» через ледве приспущене скло дверець, доторкнулася до щік Тараса. І він прокинувся. Напівсонний, одразу поліз рукою до кишені куртки і витягнув зароблені цієї ночі злоті. Ввімкнув світло в салоні. Очі, спрямовані на затиснуті в пальцях купюри, наповнювалися різкістю. Голова, здавалося, вже повністю відійшла від дрімоти, але ноги і руки поки що не слухалися. Заснув він сидячи, а сон у такій позі тілу не подобається. Ось воно і мстить. «Треба б розім'ятися», – подумав Тарас. Потягнувся, підняв спинку сидіння. Завів мотор.
«Додому рано, ще сусіда розбуджу, – вирішив він. – Поміняю, мабуть, я краще злоті й посиджу години до шостої в інтернет-кафе».
Поглянув на годинник. Пів на п'яту.
Фари освітили тонкий туман, пробили його метрів на сорок.
Тарас гмикнув, зрадівши тому, що туман розсіюється. Повз сірого «опеля» попливли неспішно будинки вулиці Шпитальної.
Як йому набридла ця осінь! Дощі, тумани. Майже як у Лондоні, в якому він ніколи не був. До літа далеко. А було б непогано зараз потрапити в літо, в тепло. Викупатися де-небудь у морі або в річці…
На обличчі Тараса чітко проступила страдницька гримаса. Хто придумав побудувати це розкішне місто так далеко від моря? А ще гірше – далеко від води! Навкруги суцільна суша, найближчий пляж – у Винниках, але там улітку ступити ніде. Може, поїхати? Перебратися до Одеси? Одеса теж прекрасне місто, до того ж на морі!
Попереду праворуч з'явилася трамвайна зупинка, а поряд із нею цегляна будівля для надання двох дуже важливих для кожної людини послуг, про що повідомляли дві скромні вивіски: «Ремонт годинників» і «Обмін валюти». Ремонт годинників, звичайно, вночі ніхто не робить, а ось віконце обмінника сяяло яскравим жовтим світлом. До цього віконця по вулиці Івана Франка Тарас під'їжджав іноді по три-чотири рази на тиждень. Це якщо, звичайно, була робота. Іноді міг і тиждень не приїжджати. І тоді залишалося тільки сидіти вдома, читати книги та газети або бродити-блукати по Інтернету.
Адже він міг би так само комфортно й без особливих претензій жити і в Одесі, теж на другому поверсі. Так само, як і тут, у Львові. Він був би не проти, навіть якби там, в уявному одеському будинку, так само скрипіли дерев'яні сходинки і була така ж дивна наскрізна проникність звуків. Йому наплювати. Було б море! І люди навколо! Будуть люди навколо, – знайдуться і клієнти для його надійного заробітку. Головне – знайти в Одесі погані дороги. Але хіба це проблема? Немає, напевно, в країні міста, в якому важко було б знайти нерівні бруківки! І слава Богу!
Машина зупинилася навпроти обмінки. Не заглушивши мотор, Тарас вибрався з салону. Підійшов до сяючого віконця.
Злегка затемнене скло з маленькою вирізаною нішею внизу для прямого контакту з клієнтами дозволило розгледіти симпатичну дівчину – беззмінну нічну працівницю цієї цілодобової обмінки. Хто працював у цій обмінці вдень, Тарас не знав. Якось не виходило у нього користуватися послугами «денного» обміну валюти.
– Доброї ночі! – Тарас усміхнувся, дивлячись їй у вічі й просовуючи у вирізану в склі нішу чесно зароблені злоті.
– Доброї, – вона кивнула.
Її рука в білій ажурній матер’яній рукавичці, що йшла під рукав червоного светра і, напевно, доходила майже до ліктя, забрала купюри.
Тарас побачив, як вона покрутила в руках кожну з них.
– Ось, візьміть, – просунула вона в нішу гривні.
– Вам там не холодно? – грайливо поцікавився Тарас, затримавши погляд на її тонких пальчиках, прихованих тканиною рукавичок.
– Не турбуйтеся, – відповіла вона. – У мене тут тепловентилятор.
Тарас прислухався і дійсно почув легке дзижчання.
– А я думав вас на каву запросити… Якщо вам холодно.
– Буде холодно, сама напрошуся! – трішки єхидно прозвучав її голосок.
Тарас, уже підійшовши до машини, на мить обернувся. Обличчя дівчини звідси було не розгледіти. Яскрава лампа, що світила в обміннику, виштовхувала своє світло у віконце з такою силою, що воно било по очах.
Тарас залишив «опель» під своїм будинком на Пекарській, а сам вирушив пішки до найближчого «Інтерактивного клубу».
Загадково-тьмяне освітлення підкреслювало, мабуть, те, що заклад цей цілодобовий і не дуже популярний. Декілька столиків із комп’ютерами, ліворуч – гола барна стойка, праворуч від неї – холодильник зі скляними дверцями, за якими стояли рядами пляшки пива, коли, води. Але навколо – нікого.