Але коли бесіда вже позаду і людина вийшла із затишного приватного маленького світу до менш затишного загального, та ще й нічного, ось-ось готового розродитися дощем, тоді вже час квапить, і нікуди від нього не подітися, тому що замість цокаючих стрілок стукають підошви по бруківці або асфальту, і людині, як особливому годинниковому механізму, дозволяється прискорювати свій рух, прискорювати свій власний час як для звичайної безпеки, так і просто для якнайшвидшого переходу до свого наступного затишного приватного маленького світу.
Десь високо над головою Аліка пролунав дивний шум, і Алік поправив крислатого шкіряного капелюха, насадив його на голову міцніше, щоб раптовий порив вітру його не зірвав.
Попереду, метрів за десять, на дорогу впало щось важке і темне. Алік зупинився. Через хвилину підійшов обережним кроком і присів навпочіпки над розпластаною на асфальті великою мертвою вороною. Її чорна голівка була в крові. Кинувши стривожений погляд у темне небо, Алік підвівся, обійшов нерухомого птаха і продовжив свій шлях. Тільки легкі думки та відчуття залишили його. Тиша нічного міста була тепер співзвучна тиші в його голові. Він тільки зазначив подумки, що до його будинку ще хвилин п'ятнадцять ходьби.
Побачивши свою хвіртку і свій ближній до дороги одноповерховий будиночок, який він ділив зі своєю мачухою, Алік зрадів. Ще кілька хвилин, і він зайде до свого флігеля, кімнати-прибудови з двома віконцями: одне на город мачухи і на дерев'яну будочку туалету, і друге – на вузький прохід між будинком і декількома прибудованими один до одного цегляними сарайчиками. Якщо вийти з його житла, повернути ліворуч, а потім відразу праворуч і вгору, то можна піднятися по стежині на гірку, де зусиллями його та його друзів було влаштовано майданчик для шашликів із дерев'яними столиком, лавками та навісом від дощу.
– Доброго вечора! – прозвучав за спиною Аліка чоловічий напівшепіт, коли його рука вже взялася за верхній край хвіртки.
Алік напружено завмер. Оглядатися не хотілось. Згадалися відважні сімдесяті-вісімдесяті й представники внутрішніх органів, які докучали йому, – міліціонери, кадебісти, що з'являлись абсолютно несподівано й іноді так само грайливо та знущально-ввічливо говорили недоречні слова вітання.
– Хто це? – запитав Алік, не обертаючись і не рушаючи з місця.
– Рябцев, капітан Рябцев, – відповіли із-за спини вже нормальним, не приглушеним голосом, й інтонація тепер виявилася підкреслено привітною.
Алік обернувся. Перед ним стояв його колишній «куратор» із КДБ.
– Що ви тут робите? – здивувався злегка роздратовано Алік. Прохальний вираз обличчя колишнього кадебіста навів Аліка на думку, що Рябцев прийшов попросити у борг грошей. Від цієї думки Алік усміхнувся – смішнішої адреси для позичання грошей, аніж Замарстинівська, 270, у Львові й бути не могло.
– Я ж не з порожніми руками, – Рябцев показав по-глядом на старомодний чорний портфель-дипломат у правій руці.
– А там що? – підозріло поцікавився Алік, згадавши про недавню недвозначну заяву Рябцева на Личаківському цвинтарі.
Рябцев злегка труснув дипломатом, і звідти долинув дзенькіт скла.
– Пляшечка, – солодко мовив нічний непрошений гість. – До розмови…
– Гаразд. – Алік зітхнув, одчинив хвіртку і пропустив Рябцева вперед.
Той, наче був частим гостем у Аліка, тут же пройшов за будинок, повернув ліворуч і зупинився біля вузьких дверець, обліплених плакатами, наклейками та різними пам’ятними етикетками минулого століття.
У маленькій кімнатці спалахнуло світло. На стінах ожили старі фотографії.
– Тут нічого не помінялося! Просто дивно! – вирвалось у Рябцева.
– А ви хіба у мене бували? – здивувався Алік, засовуючи свій капелюх на верхню полицю вішалки в коридорчику.
– Звичайно, бував, але за вашої відсутності… Даруйте, так уже тоді належало. Самі ви мене не запросили б… А мені тут у вас подобалось! – І Рябцев пройшов до канапи біля лівої стіни і всівся на неї без запрошення. Всівся й немов помацав її худою дупою, перевіряючи на пружність.
– Чай? Кава? – ввічливо запитав Алік.
– Що ви, що ви! Не турбуйтесь! Я все з собою приніс! – Рябцев підвівся, розкрив портфель-дипломат і виклав із нього на стіл пляшку горілки, консервований салат із морської капусти, хліб, ковбасу.
Аліку нічого не залишалось, як зайнятися сервіруванням столу. Тішило одне: не потрібно було висувати столик від вікна на середину кімнатки.
Рябцев більше не викликав у Аліка роздратування. Якось занадто легко він вписався в мікроландшафт цієї кімнатки, немов спеціально зменшившись у розмірах, аби не виділятися на тлі предметів життєвого вжитку. Так само легко і по-свійському він скористався садовим умивальником, що висів у лівому кутку над тумбою-раковиною, всередині якої стояло звичайне відро для води. Тут же він витер руки об рушник, що висів на цвяхові ліворуч од умивальника. І вже сидів у позі «завжди напоготові» за столиком, на який хазяїн викладав неспішно чарки, тарілки та виделки.
– Ви не подумайте, що я хотів вас злякати! – Рябцев узяв у руку наповнену чарочку. – Іноді прокидається давній інстинкт. Тому і «доброго вечора» пошепки в потилицю… Розумієте? Я ж зовсім не такий… Та й мене до вас привело серйозне занепокоєння… У мене ж тут нікого немає… Ви та ще кілька давніх колег, із якими зрідка бачусь… А голова працює, інформацію обробляти мене навчили добре, а з обробленою інформацією більше йти нікуди й ні до кого…
– А в СБУ? – пожартував Алік, підносячи свою чарку до рота.
Рябцев відмахнувся лівою рукою.
– Справи ж серйозні… Давайте вип'ємо!
Вони випили. Алік вивалив собі на тарілку морської капусти. Давно він її не їв. Мабуть, із радянського часу. Тоді, в останні роки радянської влади, морська капуста продавалася скрізь і була майже єдиним недефіцитним продуктом. І тоді ж він, Алік, наївся її років на тридцять уперед. Але ось зараз, цієї ночі, виявилося, що не на тридцять, а на двадцять! І смак її освіжив язик після того, як пролилася по ньому чарка горілки.
– У мене, Аліку, вже багато років безсоння. Броджу ночами по місту, думаю, згадую. І от останнім часом щось у місті не так… Щось відбувається…
Алік знизав плечима.
– У місті завжди щось відбувається і часто що-небудь не так, – видихнув він.
– Ні, я не про саме місто… Я про інше… Таке відчуття, що ось-ось станеться катастрофа. Природна катастрофа. Землетрус або потоп…
– Потоп? У місті, де постійно не вистачає води і де немає річки?!
– Я зараз поясню, – Рябцев витримав паузу. – Кілька разів останнім часом під час моїх нічних прогулянок містом я потрапляв у місця, де в повітрі раптом з'являвся виразний запах моря, запах йоду і водоростей. І я ясно чув крики чайок. У цей час повітря мовби тремтіло, розумієте? Ставало не по собі…
– Містика, – задумливо мовив Алік.
Рябцев кивнув і знову наповнив чарки.
– Еге ж, містика. Але мій давній товариш, теж любитель нічних прогулянок, розповідав мені такі ж речі! Я порився в книгах і, звичайно, відразу знайшов інформацію про те, що тут раніше було дно доісторичного Карпатського моря. Тобто ми живемо на дні! Це, звичайно, і нинішній ситуації в країні співзвучно, але я не про політику! Я тоді подумав – а що як це море повертається, піднімається з-під землі, просочується?! Воно ж було солоне! А підніматися воно може і ґрунтовими водами, і джерелами. Місто, звичайно, забудоване, забетоноване. Вода може впиратись у підвали, у фундаменти, але там, де вона знаходить вихід, вона виходить назовні й залишає цей йодистий солоний запах. Мій товариш із моїми висновками згоден… Карпатське море хоче, щоб ми знову стали дном!
Алік посміхнувся.
– У нас років вісім тому в дворі з’явилося джерело, – сказав він. – Я вам зараз наллю!
Він узяв з печі відро з водою, наповнив склянку і простягнув Рябцеву.
Рябцев спробував, посмакував у роті солодкувату м’яку воду.
– Не солона? – запитав Алік. Капітан заперечливо хитнув головою.
– Але щось точно відбувається! – вперто сказав він. – Я це відчуваю… Ви не думайте, що це жарт… Щось неабияке відбувається!
Наштовхнувшись на недовіру до своєї теорії з боку довговолосого хазяїна флігеля, Рябцев знітився й перестав бути балакучим. Так, досить швидко, зустріч-застілля добігла кінця.
– Може, вам викликати таксі? – запитав Алік.
– Не треба, в мене «piaggio» в кущах, – відповів Рябцев.
– У кущах?
– Біля ставка. Мені ж на Сихів, теж не близька сторона! На таксі з моєю-то пенсією дорого!
Алік провів гостя через дорогу до ставка. Там Рябцев сів на свій моторолер, що вразив переконаного хіпі своїм яскравим жовтим кольором, і обернувся.
– Наступного разу ви – до мене! – сказав він. – Ви ж у мене ніколи не були!
Алік кивнув.
– Я подзвоню! Скоро подзвоню! – пообіцяв Рябцев і поїхав.
Алік залишився на березі ставка. Повітря було вологе і свіже, і важке. І здалося раптом Аліку, що дійсно пахне тут морем і йодом. Він озирнувся на всі боки, подихав носом, поворушив у роті язиком. На язиці все ще відчувався смак морської капусти.
«Звідси й ілюзія запаху! – подумав Алік. – Він, певно, ці водорості щодня їсть. Адже вони дешеві!»
Розділ 14
До обіду Тарас прокинувся. На губах яскравий, але уявний присмак жіночої помади з малиновим ароматом – приснилося, що Дарка кілька разів цілувала його в губи, при цьому не торкаючись до нього своїми руками в довгих матер'яних рукавичках.
На вулиці гамірно й ясно. Виглянуло сонце, і його промені пробивалися через щілину у фіранці, падаючи на старий протертий паркет кімнати.
Тарас, умиваючись, згадав про рибок і тут же насипав їм корму, після чого замислився про те, що і йому б обідній корм не зашкодив. Але перш ніж одійти від підвіконня, зачерпнув долонею води з акваріума й окропив нею кактуси, що стояли поряд.
Поки роздивлявся освітлені внутрішньою лампочкою просторі надра холодильника, до його вух донісся виск п'ятої сходинки. Слух різонуло так, що він скривив губи. І зі співчуттям згадав про Єжи, що завжди сприймав «викрик» цієї сходинки як особисту образу. Декілька секунд Тарас чекав дзвінка в двері, але, як не дивно, дзвінка не було. Значить, хтось, не знаючи музичних тонкощів старовинних дерев'яних сходів їхнього парадного, піднявся на поверх вище, де між небом і землею, на третьому поверсі мешкала парочка пенсіонерів, яка час від часу дихала свіжим повітрям на балконі своєї квартири. їжу їм приносила соціальна робітниця, що знала про «п'яту сходинку». Можливо, цього разу її хтось замінював?
Від роздумів відвернув дзвінок мобільного.
Бадьорий голос Льоні повідомив, що він готовий до процедури з виведення останнього, третього каменя.
Тарас, почувши про рішучість пацієнта, завмер.
– Може, іншим разом? – запропонував він після паузи. – Ви вже дві ночі підряд напружувалися… це все-таки не легко.
– Бог трійцю любить, – уперто заявив Льоня. – Давайте! Я доплачу…
– Бог мав на увазі іншу трійцю, – мовив Тарас задумливо. – Передзвоніть, будь ласка, годині о шостій. Я поки що поганенько почуваюсь. Якщо вичухаюся, то поїдемо!
– Я подзвоню! – твердо пообіцяв прямолінійний клієнт.
Тарас зачинив кватирку на кухні, й одразу ж у приміщенні стало тихіше і затишніше. Сів за стіл, згадав про своє бажання що-небудь з'їсти і відразу почув бадьорий дверний дзвінок.
Судячи по тому, що «п'ята сходинка» перед дзвінком промовчала, прийшов хтось зі своїх. Скоріше за все, Єжи. Здогадка не викликала у Тараса радості. Він не поспішаючи пройшов до коридору.
– Привіт, Тарасику! – У відчинені двері впурхнула Оксана. – Я тут мимо проїздила, дай, думаю, загляну до твого холодильника!
І подруга рушила до кухні з синьою господарською сумкою в руці. Клацнули, відчиняючись, дверці холодильника.
– Я так і думала! – продзвенів суворий голос Оксани. – Ти хочеш себе до виразки довести?
Коли Тарас зайшов на кухню, Оксана вже перевантажувала продукти із сумки до холодильника.
– Оце, – вона показала супермаркетівську упаковку телячих ребер, – для супу! Пам'ятаєш, як варити суп?
Тарас кивнув. Він дійсно пам'ятав, адже Оксана йому разів чотири показувала, примушуючи усно повторювати всю послідовність дій.
– Так, із тебе вісімдесят п'ять гривень! Ось чек! – сказала вона, випроставшись і стоячи навпроти.
Тарас поліз до кишені за грошима. Поки витягав, Оксана встигла сходити до кімнати й повернутись із задоволеною усмішкою на обличчі.
– Молодець, що про рибок не забуваєш! Я, до речі, тобі розповісти дещо хотіла!
– Може, сядеш? – запропонував Тарас.
– Ні, поспішаю! У нас за годину репетиція, нові номери вчимо. Так от, минулої ночі була магнітна буря! Такої сили, що в центрі міста світло пропало! А на Франка в одному будинку – два самогубства, уявляєш?! І ще по радіо передавали, що Львівенерго повідомило, ніби не було ніяких аварій і електрика постачалася безперебійно! Розумієш?
Тарас заперечливо хитнув головою.
– Ну, всі лічильники показували, що електрика постачається, а насправді в центрі міста її кілька годин не було! Це означає, що ця магнітна буря на себе енергію перетягнула… Ой, ти постригся! – Оксана звернула увагу на волосся Тараса. – Молодець! Гарна стрижка! Напевно, закохався! – хитрувато посміхнулася вона.
Тарас ледь помітно кивнув і тут же похитав головою, немов прагнучи скасувати свій кивок. Проте Оксана цього не бачила. Вона виглянула у вікно.
– Так, мені пора! – Гостя зробила крок до дверей, але зупинилась і знов обернулася до хазяїна квартири. – Твій сусід мене на каву запрошував! А я його не впізнала спочатку! У вас із ним усе гаразд?
– Так.
– А сходинку він полагодив?
– Ні.
– Передай йому привіт і нагадай про сходинку! Він обіцяв тесляра викликати!
Оксанина «Чебурашка» від'їхала від парадного, й Тарас зітхнув із полегшенням. Ураган промчав, не дуже-то затримавшись і нічого не зруйнувавши.
Приготування простенького супу на телячих ребрах повернуло Тараса до стану комфортного спокою. А виїдена тарілка супу підняла настрій настільки, що навіть думка про те, що й сьогодні вночі, можливо, доведеться возити клієнта із Сумської області, який пахне бензином, не налякала Тараса.
«У нього ж були три камені, два тепер у мене в коробочці. Треба і третій забрати… Бог трійцю любить!» – подумав із усмішкою на обличчі хазяїн квартири.
Розділ 15
Алік сидів на лавці у скверику біля Порохової вежі. Сидів задумливо. Після неспокійного короткого сну, викликаного розповідями капітана Рябцева, йому захотілося вибратись у центр міста, хоча особливої потреби в цьому не було. Але у старого хіпі слова «потреба» та «необхідність» у думках виникали рідко. Причесавши своє довге пряме волосся перед квадратним дзеркалом на стіні, він одягнувся у джинсову уніформу, що не потребувала прасування, і вийшов на вулицю.
Сонце на небі не світило, але посвічувало, перебиване хмарами. Спочатку, крокуючи у бік центру, Алік прийняв його свічення за тепло, але незабаром налетів прохолодний вітер, і Алік згадав, що свій надійний крислатий капелюх забув удома. Проте повертатися не захотів.
Ще кілька разів маківкою голови він відчував у дорозі сонячне тепло, але про капелюх уже не думав. Думав про кафешку на Вірменській – єдину, що зберегла з давніх часів атмосферу доступності й «самості»: це коли сам підходиш до барменші, сам замовляєш, сам платиш і сам відносиш до свого столу замовлене. Аліку не подобалися кав'ярні з офіціантами. Колись він зрозумів, що в країні підготували надто багато офіціантів і для них не вистачило робочих місць у ресторанах. Саме тоді вони і хлинули в кав'ярні, піднімаючи ціни на каву й чекаючи чайових.