– Чи ви знаєте, яку неприємну звістку я вам скажу: батько мій не згоджується пускати мене в університет, – сказала Саня.
– Не може бути! – промовила Надежда Мурашкова. – Чудно мені. Твій батько людина розсудлива, просвічена, любить тебе.
– От через те він і не хоче пускати мене, що мене любить, – сказала Саня, – але я таки поставлю на своєму. Я бажаю вищої просвіти й її таки добуду! Ми можемо добути своїх прав, прав женщини, тільки через вищу просвіту.
– Просись у батька й їдь з нами в університет, – обізвались дві сестри Махнівські, – ми без тебе не поїдемо.
– Поїду, хоч мушу посваритись з батьком. Що я раз задумала, те повинно статись, – сказала Саня й вдарила легенько рукою по столі. – Я присвятила себе педагогії, й педагогії, передніше за все, для женщин, щоб вивчати й довести до вищого розвитку наших принижених сестер.
– Тільки з вищою просвітою ми станемо вольні, матимемо право жити самостійно, знайти будлі-яку службу і… потім виходити заміж по любові або й зовсім не виходити, як кому буде уподобніше. А то знаєте, як буває на світі: панни часом йдуть заміж не по любові… – обізвалась Надя Мурашкова.
– Куди там по любові! – сказала Саня. – Хто виходить заміж по серцю? Йдуть заміж так, як паничі займають урядові місця. Яка ж там любов! Вийди отак заміж та й раюй: літай в ефірі небесному, позирай на якусь чорну бороду та нюхай небесний фіміам цигарного диму. Ото рай! ото щастя!
– Або милуй та цілуй якусь гладку товсту морду, що й глянути гидко, – сказала Мурашкова. – Це теж світлий рай!
– Жарти жартами, а вчора мачуха дуже мене розсердила. Вирекла таку гадку: коли панна йде в університет, то це все одно, що вона йде в солдати. Аж до сліз мене довела.
– Твоя мачуха й деякі панії дивляться на жіночу вищу просвіту як на якісь нові модні сукні та капелюші незвичайного фасону, – сказала Мурашкова.
– Ти, Надю, бачила, який капелюш виписала собі з Парижа мадам…
Саня оглянулась і спинилась. В кімнату ввійшла наймичка.
– Мадам «Люлю»… – сказала Саня наздогад.
– Бачила, бачила, – сказала Мурашкова. – В неї грошей сила, то й дуріє.
– А мадам «Сусу» оце пустилась в лібералізм: попиває не винце, а таки горілочку… з молодими гусарами… Це вона так чудно розуміє лібералізм, – сказала Саня.
– А мадам «Муму»! – сказала Мурашкова, вкорочуючи прізвища й поглядаючи на двері, куди вийшла наймичка, – виписала оце недавно для гостинної ту мебіль, що була в Парижі на виставі; за одну комоду втелющила тисячу карбованців! А полюбовників у неї! По два разом крутяться коло неї, бо, мабуть, одного мало. Дуріє з нудьги та од розкоші. Ні, якби в їх було менше грошей, то й не дуріли б. Економічне, соціальне питання – це для мене перше од усього. Я практична людина передніше за все.
– А оце недавно мосьє «Куку» казав знайомим: «В мене вже заведено програти щороку в карти двадцять тисяч карбованців! Такий в мене звичай». Нівроку! Двадцять тисяч карбованців! Це не жарти. А скільки можна за ті гроші позаводити шкіл? Навісніють од розкоші, – сказала Саня.
– Якби їх усіх поставити до роботи, щоб самі собі заробляли на хліб, то й не дуріли б, – сказала Мурашкова. – Оце позавчора молодий гусарик «Зузу» катав на коні й хотів перескочить через екіпаж, в котрому їхали його знайомі панни. Це теж розумні жарти.
– Мосьє «Гого»! Теж гарний! – сказала Махнівська. – Оце недавно позивався з мужиками й одтяг у їх поле, що вони орали ще, мабуть, споконвіку… але… не мали документів чи їх десь втеряли. Хоч і в самого мосьє «Гога» теж не було документів на ту землю.
– Знаєте, яке питання кинув мені вчора Комашко, та ще з докором? – сказала Саня. – Він докоряв мені, що я космополітка, не знаю й не люблю народу, що я не національна людина, що я не дуже-то демократка. Він вважає космополітизм на Україні і в усій Слов’янщині без національного ґрунту за непотрібне, не сьогочасне й навіть шкідливе діло. Я задумалась над цим новим для мене питанням.
– Гм… гм… Я не знаю народу… Я зросла в місті… Гм… трудно… це для мене нова ідея…
– А мені не трудно, бо я зросла в Херсонщині в містечку, бо я знаю, що я українка. Хіба ж ви великоросіянки? – говорила Махнівська до паннів.
– І то правда… по національності – ми ні се ні те. Але ж я ніяк не погоджусь в цьому принципі з Комашковим, – говорила Саня. – І то правда, скільки тих принципів на світі? скільки ідей? Голова ходором ходить, як почнеш міркувати та метикувати…
– То не метикуй. Адже ж мадам «Муму» та «Сусу» не дошукуються та й сплять спокійненько, – сказала Мурашкова.
– Гм… Цебто – живи, аби тільки животіти… живи життям курячим. Спасибі за раду, – сказала Саня. – Комашкова думка збиває мене просто з пантелику. Я знаю, що націоналізм прусський – діло консервативне й негуманне, бо робить діло непотрібне для культури, пригнічує інші народи. А Комашко каже, що український націоналізм – то зовсім інше й нове діло, бо він злучується з гуманними, просвітніми принципами, з прогресом, встоює за маси, за народ. Український націоналізм, навіть історичний, козацький, а найбільше в своїй давнішній формі був теж – свобода й прогрес. Передаю його розмову до слова. Мій папа згоджується з Комашком і думає так само, як і Комашко. Тим часом ці усі принципи для мене мало зрозумілі. Ніяк не перетравлю їх в думках.
– А я їх дочиста розумію, – сказала Махнівська.
– Гм… гм… трудну роботу завдав для моєї голови Комашко, – сказала Саня.
– Цебто як прикласти ці принципи до діла, то треба або йти в народ, або силкуватись, щоб націоналізуватись й з народом зливатись? – обізвалась Мурашкова.
– Воно б то так… Логіка приводе до такого кінця, але… але… гм… – сказала Саня й знов задумалась. Пішло змагання, трохи не сварка за принципи.
Одні панни встоювали за те, щоб добувати передніше за все вищої просвіти; Надя стояла на тому, що економічне питання найпотрібніше; другі говорили проти деспотизму. Піднявся галас, гаряче змагання. Майське сонце неначе вливало завзяття в душі, тривожило думи, давало свіжість думкам. А молодість, а розбуджені думки не давали спокою, непереможно намагались на складання пересвідченнів і розумних поглядів на все, на все, що панни бачили в житті навкруги, чого вони сподівались в житті.
Несподівано двері в кімнату одчинились. Увійшла Надеждина мати, стара Зоя Полікарпівна Мурашкова, чорнява та смуглява на виду. Вона була напнута чорною вовняною хусткою, убрана в чорну сукню й держала чотки в руках. Здавалось, ніби черниця увійшла в кімнату.
– Що це в вас за галас! Добривечір вам! – сказала вона до паннів.
– Доброго здоров’я, Зоє Полікарпівно! – гукнули усі панни.
Стара Зоя вміла говорить по-грецькій і говорила добренько по-молдавській. По-великоруській вона ніяк не могла вивчитись добре говорити, мішала великоруські слова з українськими, ще й до того шепеляла в вимові, як шепеляють усі греки, що не зросли в Росії. Їй великоруську мову було навіть трудно розуміти.
– Де це ви були, Зоє Полікарпівно? – спитала в неї Саня.
– Була в церкві на вечерні та молилась за вас Богу, бо знаю, що ви Богу не молитесь. Молилась за тебе, Саню, щоб тобі Бог послав гарного жениха, якогось царевича або князя, – сказала Зоя.
– Ого! дуже високо для нас! Я заміж не піду. Я буду жити для науки, для просвіти, – сказала Саня.
– Ой ти, ти, моя біла рожа смирнська. Ще спить твоє серце. Прийде час, то й покинеш свою науку. Якби мені сказала та біла лелія, що росте в садку: «Не любитиму», – я б пойняла їй віри. А ти жива квітка: в тебе є серце, ще й до того, твої щоки, як білі лелії; в тебе уста, як повна троянда, в тебе очі сині, як небо. Не йму віри тобі.
Зоя обняла Саню й поцілувала її в чоло; вона любила Саню більше за всіх паннів.
– Яка я біла лелія та рожа? От ваша Надя – так правда, що троянда, – сказала Саня, – вона красуня, а я…
– Надя чорна троянда, а ти біла, – сказала Зоя.
– Хіба ж де ростуть чорні рожі? Може, в Смирні? – сказала Саня.
– Може, червона? – поправила Надя й засміялась.###Надя сказала матері по-грецькій про її помилку. Стара весела Зоя й собі зареготалась.
– А я ж по-вашому яка рожа? – спитала в Зої Махнівська.
– Ти… ти… жов… жов… зелена рожа, – обізвалась Зоя й сама догадалась, що не потрапила на колір: ті кольори по-великоруському вона все перемішувала з українськими та молдавськими.
Піднявся регіт. Дочка знов сказала матері по-грецькій про її помилку. Стара Зоя тільки рукою махнула.
– Надю! чи готовий самовар? Напою я свій живий квітник чаєм, – сказала Зоя Полікарпівна, – в мене і в садку квітник, і в хаті квітник. Дивіться, панни, як зацвіли в моєму садку квітки!
Зоя просунула руку через залізні ґратки й одчинила вікно. Квітник цвів усякими квітками й був і справді схожий на Зоїну кімнату. Попід стінами кругом садочка неначе вилася гірлянда з бузкового цвіту. Над доріжками цвіли густі рядки синіх та жовтих півників, неначе зелене бадилля обсіли роєм квітчасті метелики. На грядках червоніли повні півонії. Огнем горіли букети жовтогарячих лелій. Розцвітались делікатні троянди-центифолії. В вікно повіяло ароматом рож, вперемішку з гіркими пахощами волоського горіха та бузку.
– Моя мама трохи не цілується з квітками, – обізвалась насмішкувато Надя.
– Як у Смирні, як у Смирні мій квітник, – сказала Зоя.
– О, в вас поетична вдача, – сказала Саня до Зої.
– Люблю квітки, люблю вас, молодих, люблю й пісні. Після чаю заспіваєте мені. Я й сама колись співала: як я співала! та минуло моє, – сказала Зоя й здихнула. – Оце, як довго не несуть самовара, а я пити хочу, – сказала Зоя згодом.
Одчинились двері з пекарні. Надя Мурашкова внесла самовар, поставила коло порога, а сама метнулась до камоди шукати скатерки. Вона вийняла попелясту скатерть і хотіла застелити стіл.
– Надю, застели-бо стіл білою скатертею! Я люблю білий колір, – сказала Саня, – в йому є щось ідеальне, ідеально чисте.
– Вже й в тебе смак! Чорний колір кращий. Я люблю чорний цвіт, – сказала Надя.
– Вулкани, вулкани, прикриті чорним попелом та лавою, – сказала насмішкувато Саня. – А під тим чорним попелом огонь! Скільки вогню. «Чорний цвіт, мрачний цвіт ти мне мил навсегда», – заспівала Саня.
Надя Мурашкова насупила трошечки брови. Саня виявляла її потайну вдачу, не для всіх паннів відому.
Стара Зоя знайшла білу чисту скатерку й застелила стіл. Од скатерки полився білий світ і залив і без того світлу од сонця кімнату.
Надя поставила на столі самовар і посадила поруч з собою Саню. Декотрі панни посідали коло стола, декотрі сиділи на софах. Надя наливала чай і подавала паннам.
– А чи переговорили вже своє? Я більше люблю, як ви жартуєте, бігаєте, співаєте. Ану, Саню, заспівай мені тієї гарної пісні, що в той раз співала, – сказала Зоя. – Як-бо вона починається: «Ой не світи, кониченьку, не світи нікому».
Усі зареготались. Зоя догадалась, що помилилась.
– Ні, не так: якось іначе… – сказала Зоя.
Всі аж лягли од сміху. Одна Надя ані осміхнулась. Лице в неї було поважне. Вона рідко коли сміялась. Надя сказала матері по-грецькій за її помилку. Весела Зоя й собі зареготалась. Саня почала пісню. Стара Зоя забулась, що недавно прийшла з церкви, і, намотавши чотки на руку, підтягала Сані: «Ой не світи, місяченьку, не світи нікому; тільки світи миленькому, як іде додому». До їх пристали деякі свіжі голоси паннів. Одна Надя не співала: вона не мала голосу.
І свіжий, як здоров’я, майський вітрець, що повівав в вікна, і аромати бузку та рож, і майське сонце, і весняне тепло, й пісня – все ворушило, веселило молоді душі, розворушувало серце навіть в веселої старої Зої Полікарпівни, розвеселило її й нагадало за давні літа молоді на берегах синього південного моря.
Задзеленькав дзвоник. Двері в гостинній рипнули. Усі замовкли.
– Хтось прийшов. Це, мабуть, ваші грекоси вже збираються до вас, – сказала до матері Надя.
Увійшла горнична й сказала Зої, що прийшов якийсь панич.
– Який же це панич? – спитала Надя в горничної.
– Не знаю. Такий гарний, що й сказати не можна, – сказала горнична.
Надя стривожилась і опустила очі. В гостинну увійшов Аристид Селаброс.
– А! не в добрий час прийшов гість! – сказала Зоя Полікарпівна. – Так мені весело з вами; я саме розспівалась, а тут на тобі гостя!
– Одначе треба йти до того грека та поговорити за кукурудзу та пшеницю, – сказала Надя.
– Вийди ж і ти, Надю, – сказала мати.
– І зроду не вийду! Од ваших греків тільки й чуєш, почому пуд пшениці та тютюну, почому кіло кукурудзи. Нецікава задля мене розмова, – сказала Надя.
– Зоє Полікарпівно! Як будуть сьогодні говорити за овес та гречку, то й я вийду до гостей. Це вже буде нова, цікавіша тема, – обізвалась Саня.
– О, ти вже наговориш! Побачимо, хто прийшов… Може, такий грек, що й сама вилетиш до його. Ой ти, моя ангорська кізочко, моє біле ягня! ти кіпрський виноград, – говорила Зоя до Сані.
– А може, я якийсь там мудрий трапезунтський полинь? – сказала Саня.
– Ой ні! ти кіпрське вино, – говорила Зоя свої смирнські порівняння і пішла в світлицю.
Панни в кімнаті трохи притихли. Надя сиділа мовчки й прислухувалася, що говорилось в світлиці.
«Чи той прийшов, що я рано бачила в садку, чи хтось інший? – думала вона… – Горнична сказала, що дуже гарний… певно, він. Коли б він», – майнула в неї думка, і їй забажалось побачити ті горді, пишні очі, що вона бачила того дня в садку. Вона почутила, що серце в неї почало тривожитись. В гостинній крізь двері було чуть дзвінкий голос, низький баритон. Говорили по-грецькій. Слова не долітали виразно, але баритон лився в розмові то голосніше, то тихіше, неначе пісню співав. Здавалось, ніби оратор чудовим голосом говоре промову з кафедри.
«Який чудовий голос! – йшла думка в Наді. – М’який, як оксамит, ласкавий і веселий. Ні, це не його голос. До його гордовитої постаті, до його суворих очей не пристає ласкавий м’який голос. Ні, це не він…»
І Наді чомусь стало шкода, що не той прийшов, кого їй несподівано забажалось побачити. Вона не чула, за що розмовляли приятельки, й сиділа задумавшись.
– Надю! чом ти не говориш? Чого задумалась? Чи не літають твої думки в тих краях, де «цитрони стигнуть, де гордий лавр та мирт ростуть?» – сміялась з неї Саня.
Надя ледве вдержала легке зітхання: її дума неначе залинула в якийсь інший чудовий край, де й квітки кращі, і небо синіше, і зорі ясніші, і пісні голосніші…
В гостинній почулися ще й другі голоси. Надя впізнала по голосу двох агентів з Смирни, що приїхали на Бессарабію скуповувати пшеницю та кукурудзу. Розмова йшла грецька. Голоси товсті, низькі неначе булькотали та клекотали, як вода кипить та вбивається в ключі в здоровому казані. А той баритоновий голос, м’який, ласкавий, не заглушався. Надя ловила його артистичні сутони й тони.
Довгенько сиділа й розмовляла Зоя з своїми гістьми. Коли це двері з гостинної одчинились. Увійшла Зоя. В неї очі світились ще веселіше.
– Надю! причепурись та вийди до нового гостя. З Смирни! З Смирни! – трохи не кричала Зоя.
– Хто? Гість з Смирни? – спитала Надя в матері; і ця звістка стала для неї неприємна. «Не той, кого я ждала!» – подумала вона.
– Ні! Гість з Одеса. Його мати з Смирни, – сказала Зоя.
– Велике диво, що його мати з Смирни! Невже задля цього я повинна виходить до його в світлицю, – сказала Надя. – Я ж в Смирні не була.
– То зате я була. Його мати через дві вулиці, через дві вулиці! – говорила Зоя з запалом.
Панни засміялись. Надя й собі осміхнулась.
– Що через дві вулиці? – спитала Надя в матері.
– Єлена Кипрі! через дві вулиці! – говорила Зоя й кинулась шукати слоїків з варенням.
– Ви в такім запалі, що ми нічого не втямимо з ваших слів, – сказала Саня.
– Жила Єлена Кипрі, його мати, Аристида Селаброса, через дві вулиці од нас в Смирні! Моя давня подруга. Виходь-бо, Надю, мерщій, хутчій! – говорила Зоя і разом накладала варення з молоденьких волоських горіхів, варених на меду.
– Чого це ви такі раді, Зоє Полікарпівно? Чи не закохались ви часом в вашого знайомого гостя через дві вулиці… – говорила Саня.
– Ой ти! – І Зоя вжарти вдарила легенько по плечі Саню. – Ож вийди та подивись, який гарний гість: як сонце! – сказала Зоя.