Комашко, син небагатого батька, зріс в степах, любив свої степи, любив народ, був народовцем, любив українську мову, бажав щастя й добра своєму народові. Для його як для демократа були дорогі інтереси як свого народу, так і інших слов’янських і навіть неслов’янських народів.
Мавродін був родом з-під Маріуполя, з одного міста коло Азовського моря. Його батько був грек, а мати – українка. Він вмів говорить по-українській, зріс серед українського народу й звик до його. Як народовець він присвятив себе на службу українському народові. «Не заводить же мені Греції над Азовським морем! Буду працювать для того народу, серед якого живу», – говорив він Комашкові. І він пристав до українців. Мавродін держався такого самого погляду та пересвідченнів, як і Комашко, але був тихий, смирний чоловік, обачний та обережний в словах, навіть трохи хитрий. З його уст не злітало ні одного зайвого слова перед людьми незнайомими, чужими й небезпечними. Він тільки піднімав голос тоді, коли його проймала до серця яка-небудь викохана ідея, а найбільше ідея за національну самостійність, за українське письменство та добробут українського народу…
Випивши чай, Комашко знов повернувсь до моря й задивився на широкий морський простір. Задума й жаль засвітились в його великих виразних очах.
– Що ви таке вгляділи на морі, що так задивились на його? – спитався в Комашка з осміхом Мавродін.
– Задивився на море, – сказав Комашко, – бо люблю величність в натурі: люблю море, високі гори, стрімкі скелі. Хотілось би мені побачити високі гори, що верхами досягають до хмар, здорові ріки, широкі, без кінця прерії.
Величність будить в моєму розумі вищі думи, високо піднімає душу. Як мені хочеться побачить великі європейські городи, постерегти їх життя, не матеріальне тільки, а й життя вище: прогресивний рух думок, соціальний рух, що прокладає стежки до нового прогресивного життя в наступаючих часах.
– А мене зовсім не кортить подивитись на те диво, – обізвався Мавродін, – доволі з мене й наших херсонських прерій та надморських наших городів.
– Люблю усе величне, грандіозне в усьому; люблю читати за славні великі історичні події, за великий рух народів, за великі реформи, за високі розумові питання, що запалювали, мов іскри, життя народів і піднімали його хвилями, як буря піднімає часом страшні хвилі на морі. Коли читаю за великі події, моє серце швидше кидається в грудях, дух піднімається високо. Здається мені, неначе я сам живу в ті часи, перебуваю усю турботу того часу. Коли читаю про заграничне сьогочасне життя, про заграничний будь-який рух, то ніби чую пульс того руху, чую одгомін його в своєму серці. Серце оживає, душа чогось радіє. Надія світить мені. Люблю життя, люблю ворушню, люблю заглядати уперед, сподіватись чогось кращого, жду з нетерплячкою. Летів би туди, злився з тим життям, та… люблю дуже рідний край… А наше життя? мертвота, однаковість, однотонність… Ні руху, ні свіжої думки: будень, усе будень, – і не знаю, коли те свято буде? [Усе мертве, неначе ріки, сковані льодом.
«Знаю тебе добре; знаю твої сили і пал твоєї душі; знаю, що ти призначений на щось вище, але знаю, що грім б’є у високе дерево в лісі», – подумав Мавродін і здихнув.
Йому стало жаль свого приятеля.
– Правда ваша; сум бере, як подумаєш, – сказав Мавродін, – але чи ми ж тому винні?
– Знаю, хто винен, хто закував в кайдани нашу мисль, але од того мені не легше, – сказав Комашко, – а як би хотілось пережити нову фазу людського життя, пережити мислями, взяти гарячу участь в ділі!.. Я хочу діла і діла доброго, на користь людськості і… мушу зостатись тільки з мислями, з задавленою енергією. Важко, невимовно важко! наче камінь лежить на душі. Чую, що якась темна, груба, некультурна сила насіла на нас і душить, як кам’яна гора! Але чую, що мене і сам чорт не задушить; іншим духом віє тепер на світі… Коли б хоч вернулось наше історичне минувше; який-то був би тепер прогрес! Я не говорю про форми нашого історичного минувшого життя… Форма його не сучасна… Але його дух громадський, вибірчий, вольний, як воля…]
Комашко замовк і довго дивився на море, потім важко зітхнув.
– Чого це ви так важко зітхаєте? – спитав у його Мавродін.
– Хіба ви й не знаєте, чого я зітхнув? – обізвався Комашко. – Згадав Саню Навроцьку. Куди не піду, на що не гляну, думка моя за неї, неначе тінь моя за нею слідком ходе. Од того часу, як побачив її, як вподобав її, я неначе на світ народився. Неначе для мене сонце вийшло з-за хмар після довгої негоди та сльоти; наче сонце, освітила вона мою душу, звеселила серце, закрасила життя, збудила потяг до чогось вищого, кращого. Любов – велика психічна сила! Правду співають в пісні: «Ти в мене одна, як ясна зоря вечірняя світиш». Не знаю, чи будеш ти, зоре, світить для мене ввесь мій вік, чи незабаром зайдеш для мене навіки?
– Чого це на вас найшла така сумна поезія? – спитав Мавродін.
– Вільний час, одпочинок, море, поезія… а перше за все любов, любов – найвища поезія, світ для серця, сонце в нашому хмарному буденному животті, – сказав Комашко.
– Чи в вас з Навроцькою хоч трохи пішло діло на лад? – спитав Мавродін.
– Хто його зна, – сказав Комашко. – Не можу напевно сказать, бо не можу вгадати. Я часто буваю в її батька, цілі вечори балакаємо з нею. Часом вона буває до мене привітна, ласкава. Часом моя розмова її зацікавить; в неї очі засвітяться привітом, ласкою, дають надію. Але часом ми в чомусь не зійдемось думками й поглядами, довго змагаємось. Вона не дуже-то здатлива, стоїть уперто на своєму, а я не хочу поступитись своїми пересвідченнями. І я бачу тоді в її очах байдужність до мене, навіть холоднечу. Тоді я й сам збайдужнію до неї, навіть розсердюсь, і – вертаюсь додому з тугою на серці. Чи кохає вона мене, чи бавиться моєю вченою розмовою, – ніяк не вгадаю. Здається, я її зацікавив більше розмовою, ніж своєю особістю. Чи можна пак молодих дівчат причарувати розумом та сьогочасними питаннями?
– Трудно. Я їх багацько знаю, але мало між ними розвитих розумом, зацікавлених наукою, сьогочасними питаннями. Їх причаруєш більш очима, ніж речами, – сказав Мавродін. – Але Саня не з таківських: вона серйозно цікавиться наукою й усякими ідеями, може, тим, що не вітрогонка якась, хоч і весела й любе жарти. Але, сказати правду, вона натуриста, ще й до того трохи опришкувата.
– І я це постерегаю. Але знаєте що? Ми з Санею ніяк не погодимось в деяких принципах, – сказав Комашко. – Вона людина правдива, щира, непотайна; дума й говоре сміливо, часом надто різко й гостро. Її пересвідчення правдиві, щирі й гуманні. Але вона врешті – космополітка. Нашого українського, національного, народного питання вона або не тяме, або не має до його спочування й потягу. Я бажаю, щоб моя жінка була зо мною однакових пересвідченнів в однакових принципах. З ворогом моїх пересвідченнів, таким, як Санина мачуха, я зроду-звіку не оженюсь.
– Не поберуся я й з такою панною, що буде виганяти з сім’ї, з дому національний український дух, народну українську мову, – сказав Мавродін.
– Космополітизм знайшов в Сані добрий ґрунт, – сказав Комашко, – хоч вона по батькові та матері українка, але зросла в Кишиневі серед мішанини сливе десяти національностей, не знає добре ні українського, ні молдавського народу, не знає гаразд мови ні української, ні молдавської. Та й мачуха її йде проти українщини й проти мене; вона, надісь, лякається мене й боїться за свою меншу дочку Маню, щоб я часом не мав на неї впливу.
– Як же старі стають до вас? – спитав Мавродін.
– Старий Навроцький людина проста, чесна, він одразу полюбив мене, а мачуха й досі скоса поглядає на мене, – сказав Комашко і втирив очі в червоне ясне небо, неначе в йому шукав собі поради.
В той час з’явилась на бульварі Саня Навроцька. З нею рядом йшла Надежда Мурашкова. Комашко вглядів паннів, схопився й побіг до їх назустріч; слідком за ним пішов Мавродін. Привітавшись до паннів, вони попросили їх сісти за стіл. Саня ступила на доріжку між двома рядками стільців та столів, потім ніби пурхнула по доріжці жваво й проворно і ніби впала на стілець. За нею, неначе навздогінці, повагом йшла Мурашкова; вона сіла коло стола поруч з Санею.
Комашко повеселішав. Очі в його засвітились. По його нервах, ослаблених од морського купання, ніби вдарила жива електрична течія. Мавродін миттю побіг до кофейні і звелів подати паннам чаю.
– Ой Вікторе Титовичу, чи нема в вас часом окулярів? – спитала весело Саня.
– Нащо це вам окуляри? – спитав Комашко. – В Кишиневі ви їх ніколи не чіпляли на ніс; хіба оце за тиждень старі стали?
– Оце перейшла бульвар, та як глянула на убори одеських дам, то трохи не осліпла! – сказала Саня. – Рябо, червоно, зелено, жовто, синьо й усяково. Йде проти нас здорова, огрядна купчиха єврейка. Пописана й помальована, неначе індійський ідол. Я на її постаті налічила вісім кольорів! Подумайте собі: сукня ясно-червона, накидка темно-зелена, на шиї разок товстих круглих коралів і золотий здоровий медальйон на товстому золотому ланцюжку, ще й зверху рожева стрічка з довгими кінцями до пояса; на грудях синя стьожка: через усі груди до пояса теліпається золотий ланцюжок, а серед грудей зверху на ґудзику вона причепила золотий годинник, неначе орден якогось індуського лева або тигра. На голові чорний парик з начосами, а на парику копиця жовтих та червоних рож, а зверху стримить чорне перо. Прикиньте до того білі черевики з срібними застібками – і вийде американський парадовий індієць! Ну і вподоба в убранні в тутешніх дам! неначе в Константинополі, абощо.
– Мішанина східних та й європейських рас – мішанина й європейського з турецьким, – сказав Комашко.
– Та які багаті, неекономічні убори! – обізвалась Мурашкова. – Купецький Одес не знає економії.
– Отам-то мабуть принципів під тим париком та страусовими перами! – сказав Комашко.
– О, певно, багато: принцип кукурудзи, принцип пшона, принцип гречки, принцип полови – і пануючий принцип убрання біблійної Савської цариці, – сказала Саня. – Це один принцип, що од часів Соломона та Савської цариці, надісь, тільки й дійшов до наших часів незмінно.
– Ви така палка оборонниця жіночого питання й нападаєтесь на дам, – сказав Комашко.
– В чому в чому я оборонниця жіночого питання, тільки не в цьому; це зоставляю будлі-кому іншому. Я в своєму сірому добрі вибігла на гулянку між їх, неначе сірий вовк з лісу, бо кажуть же: «Що сіро, то й вовк», – сказала Саня й весело зареготалась.
– Добре ви обписуєте, їй-богу, добре! – сказав Мавродін.
– Пишуть же паризькі газети за дамські убори на великих аристократичних балах, – сказала Саня. – Якби в нас був такий звичай, то одеські газети мали б багатющий матеріал. Чи не скопіював часом Флобер в своїй «Спокусі св. Антонія» з одеських дам Савської цариці, що з’явилась в мріях святому Антонієві в Фіваїдських пущах?
– А в нас в Одесі є таки чимало Савських цариць, – обізвався Мавродін. – Он, гляньте, йде їх ціла метка, а ондечки за столом сидять аж чотири!
Саня замовкла й трохи зморщила брови; вона не могла знести, коли який-небудь панич говорив щось недоладне за женщин, або сміявся, або навіть критикував їх.
– Треба б намовити Селаброса; от намалював би їх в будлі-які газети! – сказав Комашко. – Ця робота якраз личила б йому.
Мурашкова кинула на його очима й почутила, ніби він пустив на неї гостру стрілку і та стрілка влучила її десь в саме серце; вона почувала, що в неї в грудях десь защеміло гостро й боляче. В неї очі стали сердиті, брови насупились.
– Ти, Саню, й сама обписала б незгірше Селаброса, – обізвалась Мурашкова.
– Якби я почала писати, то писала б не з одної чорнильниці, – сказала Саня.
– Одної чорнильниці було б вам мало? – спитав Комашко.
– Щоб обписати цей убір з маленькою, бачте, ілюстрацією, я поставила б на столі з вісім чорнильниць, з усякими фарбами, – сказала Саня, – почала б писати зверху, цебто з голови, чорним, потім жовтим, потім червоним, далі золотим, далі синім, ще далі зеленим, а на споді намалювала б червоні панчохи в срібних черевиках і підписала б: «Це індійсько-одеська благородно рождена маркиза од кукурудзи, вівса та ріпаку!» І послала б в «Новороссийский телеграф».
Саня зареготалась, за нею зареготались усі. Одна Мурашкова ані осміхнулась.
– Саню! Бога ради! Чого це ти так розходилась? – обізвалась Мурашкова з докором.
– Це на мене, бач, злинув поетичний дух з одеського бульвару, – сказала жартовлива Саня. – Найшла на мене поетична творчість, якої я в кишиневській куряві не чула в собі.
– Може, ви приїхали лічитись купанням од якоїсь слабості? – спитав в Сані Комашко.
– Борони Боже! я здоровісінька. Але не думайте, що я приїхала на купання, як їздять наші степові дідички, щоб втопити нудьгу в морі, – сказала Саня. – Ця забавка коштувала б недешево і була б схожа на панські примхи.
– Я й не думаю так, – сказав Комашко. – А хоч би й так! Чом же не поїхати й не побавитись тому, хто має вільний час, хто має за що забавлятись.
– Моя мачуха слабує на нерви, й лікарі послали її на море лічитись купанням, а вона взяла мене й сестру з собою, – сказала Саня. – Папа приїде до нас через тижнів два, потім буде навідуватись до нас, бо йому не можна кидать служби в канцелярії.
– Тобі, Саню, треба б таких ліків, щоб ти стала не така весела, – обізвалась Мурашкова.
– Ось потривай! Як почну купатись, то, мабуть, загублю в морі половину веселості, бо од морської води спочатку людина стає малосила, – сказала Саня, – тоді посідаємо, понадимаємось та й будемо мовчки дивитись одна на одну, – сказала Саня.
– Лучче не надимайтесь, бо веселість вам більше пристає до лиця, – сказав Комашко. – Чи довго будете купатись в поезії, чи то пак в морі?
– В поезії – ладна купатись цілий вік, а в морі, мабуть, до самої осінньої поезії, – сказала Саня.
«Ти сама вся поезія, й поезія розумна, висока, як поезія великих геніїв, – подумав Комашко і насилу здержав зітхання в грудях. – Чи для мене ти світитимеш, чи моє життя звеселиш своєю поезією, чи, може, на іншого спаде твій світ?..»
Комашко задумався й мовчки милувався веселими Саниними очима, ловив кожний її рух, ловив кожне її веселе слово. Усе, що вона говорила, здавалось йому сто раз цікавішим, і веселішим, і розумнішим. Він слухав її розмову й не міг наслухатись, неначе слухав якісь мелодії, гучні, веселі, чаруючі, що ніби сипались перлами, як радісні мелодії Моцарта.
– В якому ж місці ви думаєте купатись? – спитав у Сані Комашко.
– На Великому Фонтані. Ми вже найняли кімнати в монастирській гостиниці, недалечко од моря, коло самого монастиря, – сказала Саня.
– А ви самі приїхали? – спитав Мавродін в Мурашкової.
– Сама. Моя мати нездужає. Я з Санею буду жити на Великому Фонтані, в тій самій гостиниці, – обізвалась Мурашкова.
– А ми купаємось тутечки, в самому Одесі, – обізвався Комашко до Сані.
Ще ніколи Саня не здавалась йому такою гарною, як цього вечора. В легенькому сіренькому убранні, в солом’яному капелюсі з ясно-синіми незабудками, з блакитною стьожечкою на одному плечі, вона уся ніби сяла й звеселяла Комашка, наче теплий промінь весняного сонця. Ясно-синій колір дуже приставав їй до лиця.
Комашко примітив, що Саня зраділа, побачивши його. Вона говорила до його привітно, сміялась, жартувала. Саня справді не нудилась за ним. Їй подобалась його широка просвіта, нові погляди та пересвідчення. Вона любила розмовляти з ним, слухать його цікаву розмову, але до того часу… щиро любила тільки його душу й розум. Подобались їй тільки жваві, великі, розумні карі очі та його струнка рівна постать.
Пішла далі звичайна розмова про одеських та кишиневських знайомих. Усі були вільні од роботи, всі виїхали одпочивать та гуляти, усі були молоді, через те були веселі й щасливі.
На бульвар налинула публіка, неначе полились хвилі з моря. Народу натовпилось такого багато, що ледве можна було протовпитись. Прислуга в кофейні бігала, вешталась, мов несамовита; в її руках ніби літали стакани з чаєм та кофієм, з кухлями пива, з тарілками мороженого.