Увечері того ж таки дня Семен прийшов до Мотрі. Він застав у хаті Софію, перву сестру Мотрину, ще не стару, балакучу жінку. Баби про щось радились. Семен вийняв з-під поли око горілки і поставив на стіл. Зняли розмову про посуху, про господарство. Нема дощу та й нема. Ярина показує погано, на озимину мала надія. Бабам притьмом треба дощу на бараболю, на огірки. Вчора набігла хмарка, мов чумацьке ряденце, та лише покропила суху землю… Розмова йшла мляво. Мотря щезла з хати й за часинку привела з собою Гната. Затопили в печі, приставили окріп на тісто та горщичок з покладками. Мотря та Софія місили тісто, порались коло печі. Двері рипнули; в хату вступила Явдоха, Настина мати. Семен скоса глянув на її. «Оця богомільниця з другого кутка носом почула оказію», – подумав він. В невеличкій хаті стало мирно, аж тісно. Бесіда йшла жвавіше. Усі вже знали, що Семен просить Мотрю сидіти на віру. Всі радили Мотрі йти до Семена. Він чоловік добрий, путящий, має своє поле, свою хату. Мотря згоджувалась, але не виказувала сього ясно, хоч їй самій хотілось позбутися самоти та знов стати такою хазяйкою, якою вона була колись.
Вечеря поспіла. Мотря насипала галушок у миску і поставила на стіл коло тарілочок з покладками та кришеним салом. Гаряча пара від галушок знялась над мискою, стіл неначе повеселішав. Гості любенько поглядали на здорову зелену пляшку з горілкою.
– Прошу, частуйтесь! Сестро, кумо! Семене, Гнате, сідайте, прошу вас, та пожийте, – припрошувала Мотря.
Семен налив чарку і обернувсь до Мотрі:
– Дай же нам, Боже, дожити віку вкупі, любо, у згоді… Дай, Боже, почати се діло у добру годину, а ще в кращу скінчити, щоб і нам добре жилося, і хазяйствечко добре велося… Пошли вам, Боже, в моїй хаті тихую старість, як погожая вода в криниці…
Семен перехилив чарку і цідив горілку поволі, немов прислухаючись, як вона струмочком дзюрила з чарки в живіт. Вихиливши до краплі, він налив Мотрі.
Мотря взяла чарку і скинула очима на гостей, не знаючи, до кого пити.
– Пийте до куми Явдохи, – обізвалася Софія.
Мотря ковтнула півчарки, зібрала губи на шнурочок і, обтерши їх рукавом, вкинула в рот друге півчарки, вже не кривлячись. Чарка обійшла круг стола. Гості приказували, бажаючи Семенові та Мотрі і з води, і з роси повну торбу всякого добра. Закусивши салом, присунулись гості до миски й почали носити страву з миски до рота, підкладаючи під ложку хліб, щоб не закапати скатірки. На хвилину зробилось у хаті тихо, лише дерев’яні ложки цокали об глиняну миску. По другій чарці розговорилися. Говорили всі, перехоплюючи один одного.
– Ідіть, сестро, до Семена, йдіть, любо! Вам буде краще, не будете так бідити гірко, як тепереньки…
– Думаєте ви, голубко, не докучила мені та біда? Встану вдосвіта, запалю в печі, приставлю страву… Ет, яке там вариво! Знаєте – більш про людей: варити, не варити, аби враз з людьми курити… Попоїм там чого, хапаючись, та й біжу на поденне, як на панщину. Одно знаю, хоч не з’їм солодко і напрацююся гіренько, так ніхто мене не налає, ні від кого не почую докірливого слова, – говорила Мотря наздогад буряків, поглядаючи на Семена.
– А, Боже ж мій! Я не така людина, кого хочте поспитайте, – хвилювався Семен.
– Ні, гріх сказати, – загомоніли всі разом. – Семен не такий! Він своїх жінок жалував, хоч покійниця друга жінка була така лиха, що часом аж вогню креше, як що не по їй.
Випили знов по чарці.
– А як мене люди засміють, як мені кожне в очі цвікатиме, що я живу на віру? – сказала неначе до себе Мотря.
– І-гій на вас, що се ви вигадали? – заторохтіли молодиці. – Хто з вас сміятиметься, з чого? Таж ви не повія яка, вибачайте на слові, адже вам не пусте в голові, не розпуста! Адже сидять на віру і Микола Козачишин, і Іван Бондар, і Олена Сидоручка, а Андрій Муржак вже дев’ятий рік сидить з Марією… і ніхто з їх не сміється, всі поважають, як людей. Лучиться оказія яка – запрошують, частують їх; вони в себе приймають, як Бог приказав. Тут кожне бачитиме, що звела вас докупи неминуча потреба, що живете ви на віру, бо піп не звінчає вчетверте! Правда, єсть такі, що сходяться з розпусти, але ледачому ледачий і кінець: нажене через який там час чоловік, та й повіється знов шукати чоловіка на два дні… А що вже наглузуються, накепкуються та наганьбляться – про те сама знає… Буває й таке, що з великих любощів, з кохання того йдуть сидіти на віру, бо звінчатися не можна: чи вона чоловіка має, чи він жінку покинув. І се погано, але все-таки якось інше, все-таки чоловік має увагу на теє кохання щире. Старі таки геть противляться сьому, бо перш сього не було, вони не звикли до сього; але молодіж інакше вже дивиться на се діло: «Як сидять, – каже, – на віру, то чоловік жінку більш любить та жалує, бо вона його може повсякчас покинути»… Або: «Все одно, – каже, – чи звінчав піп, чи не звінчав, аби кохалися…»
– Такий тепер світ настав, любо! – зітхнула Явдоха. – Адже і в пісні співають:
– Та й буде добро! І вже!.. Не буде на світі краще задля гріхів наших тяжких! – плакала Явдоха. Вона була вже п’яненька, і п’яні сльози текли по жалібно скривленому, зморщеному обличчю.
Гнат уважно слухав бесіди. Кожне слово глибоко западало йому в серце, болісно торкало чутливі струни його серця. Він слухав та розважав, що доведеться йому витерпіти, коли він житиме з Настею на віру. Правда, не варт усього переймати, що по воді пливе. Люди – божі собаки: і брешуть, і кусають. Йому ще байдуже, але бідна Настя навряд чи витриває. Серце в його щеміло, немов хто стискав його у жмені, однак він не міг спинити бажання хоч раз в житті зазнати того щастя.
На дні здорової пляшки мало що лишилось. Гості гомоніли, їм було весело. Богомільна Явдоха розказувала, як вона ходила на відпуст у Браїлів, що чула від черниць. Одна черниця розказувала, що скоро Бог покарає людей за гріхи. Настане страшне лихоліття, люди почнуть мерти, але не всі помруть від слабості. Випаде здоровий град, завбільшки з баранячу голову, і поб’є тих, що не ходять на прощу, що сваряться до служби Божої, не подають старцеві. Софія тяжко зітхала, але не дуже пильно слухала того оповідання, бо їй самій хотілось розказати про недавню пригоду з кумою Одаркою: як вона посварилась з Одаркою і що Одарка говорила на неї перед кумою Марією. Вони говорили разом, одна про те, а друга про інше, і їх бесіда зливалась в якусь кумедну мішму… Гнат підлещувався до Явдохи, бо вона була матір’ю його Насті.
Семен та Мотря сиділи близенько одно коло одного. Вони приязно вели розмову. Семен був веселий, трохи напідпитку. Його кирпатий ніс цвів, як повная рожа. Горілка розігріла Мотрю, і вона наче покращала та помолодшала. Гладка, опасиста, здорова, вона здавалась ще більшою попліч з малим сухорлявим Семеном. Семен казав, що як тільки Мотря перебереться до його хати, він полагодить стару повітку, бо треба купити коненята… Може б, там заробилося який гріш хурманкою, а наспів орати під озимину, не треба буде наймати худоби. Мотря казала, що повітку таки треба злагодити, але купити корову, бо за Петрівку можна скласти масла й сиру, все буде гріш, а там і самим буде чим харчуватись. Вони гомоніли, незважаючи на гостей. З їх розмови що хвилина вихоплювалось: «Будуть бички – продамо… купимо кабанчика… зробити нову терницю… без корови не можна!..»
Умовились, що завтра Мотря прийде на розглядини до Семена, а потому й зовсім перебереться до нього.
Було пізно. Гості почали прощатись.
– Ой, я п’яна в вас, кумо, п’яна, аж мені співати хочеться!.. Доленько ж моя, як же я задибаю до хати? Доведеться десь під окопом ночувати! – бідкалась Явдоха.
– Не журіться, тітко, – обізвався Гнат, – я вас заведу.
Гості попрощались, порозходились. Софія лишилась ночувати в сестри.
Другого дня сонце стояло вже на вечірньому прузі, коли Мотря з Софією увіходила в Семенів двір. Рябий пес з кудлатим хвостом кинувся на них та аж до землі присідав, гавкаючи. Семен рубав дрова коло повітки. Він відборонив гостей від Рябка і завів до хати. Мотря дивилась на поколені, пооббивані жовті стіни. «Ото здулася глина, неначе худобина, обпившись, – думала вона. – Треба буде геть пообвалювати та накидати свіжою глиною…» Долівка в хаті була чорна, з ямами, стеля покололась. В хаті було чорно, як у димарі. Чорна постіль зібгана лежала на полу. Купчаки за образами та хрести з ласкавцю були аж чорні від пилу. «Ой, буде муки на мої руки!» – подумала Мотря, але вона хоч би й зараз залюбки завдала тую муку своїм рукам, аби звити собі затишненьке, чепурненьке кубелечко. Семен просив вибачити, що немає чим приймати гостей. Вони самі гаразд знають, що хата без хазяйки – сирота. Най же самі потрудяться щось зготувати, от і двері в комірчину, а він піде по горілку.
Скоро Семен вийшов з хати, молодиці – цікаві, як усі молодиці, – метнулись оглядати кожний куточок в хаті, кожний закапелочок. В комірчині стояла діжа з борошном, а біля неї горох у розколених ночвах; в діжечці насподі кілька шматків сала, на жердині висіла одежа. Надворі зозуляста квочка, надувшись та настовбурчившись рябеньким пір’ячком, водила шестеро курчат. Молодиці зварили вечерю. Семен привів з собою сусіда. Пішла бесіда, частування.
– А як я не догоджу вам, а ви здурієте, наб’єтеся мене, і я муситиму покинути вас та іно сорому наберуся від людей? – журливо питала Мотря, підпершись рукою.
– Що се ви, Мотре, Господь із вами! Та я вас і пальцем не торкну, побила б мене свята земля, коли брешу. При свідках присягаюся…
Мотря поняла віри і легенько зітхнула.
На другий день перевезла Мотря скриню до Семена і розташувалася в Семеновій хаті, як справжня господиня.
IV
Гнат нудив світом. Він ще й досі не говорив з Настею, все якось не міг зважитись просити її жити з ним на віру, поки не втихомириться та нещасна пригода з жінкою. Непевність та тривога, мов вогонь, жерли Гнатове серце, він аж зблід від безперестанного зворушення. Молодий вус ще виразніше зачорнів проти білого обличчя.
Раз теплого рожевого вечора зустрілись вони на вулиці. Гнат йшов з косовиці. Настя – з буряків. Вони розминулись, віддавши одно одному на добривечір. Але сталося так, що вони разом озирнулись і стали. Настя осміхнулася до Гната куточками червоних уст. За останній час Настя покращала, погладшала. М’які, делікатні контури її обличчя вирівнялись, стали ще лагіднішими. Здорові сиві очі кидали цілі снопи м’якого проміння. Вона була повна та свіжа, як ягода. Гнат задивився на неї.
– Щось маю тобі казати, Насте, – наважився Гнат, підійшовши до неї ближче.
– Кажи!
– Та тут якось ніяково, вештаються скрізь. Вийди, як смеркнеться, під яблуню, бо маю конче щось казати…
– Е, ще виходити! Кажи тут!
– Ні, не можна, виходь у садок, то скажу… Вийдеш?
– Побачу! – Настя знялась з місця, неначе наважилась тікати. – Вийду! – сказала вона, зробивши кілька ступенів, і обсипала Гната ясним промінням із сивих очей.
У Гната аж коло серця залоскотало від того погляду.
Ніч була темна. На синім небі густо зоріли зорі. В ставку голосно кректали жаби. Село спало. Гнат обережно переліз через лісу і опинивсь у густому садку. Він подавсь до крислатої яблуні, під котрою не раз стояв із Настею. Під яблунею темно, аж чорно. Гнат вдивлявся в темряву і нічого не бачив. Насті не було. «Нема!» – тихо сказав Гнат, а те слово болісною луною відгукнулось у нього в серці. Вмить з-за стовбура почувся тихий сміх; хтось ударив Гната легенько по плечах. Гнат затремтів увесь, як осика на вітрі. Він побачив Настю і взяв її за руку. Він тримав її за руку і мовчав.
– Отак! Ти будеш мовчати, а я буду слухати, – обізвалась Настя.
– Ти знаєш, Насте, що мені нема життя без тебе… Без тебе я нуджу світом, без тебе я нещасний, – промовив сумно Гнат.
– Що ж я тобі пораджу?.. Маєш жінку, чом з нею не живеш у згоді?
– Не печи мене жінкою, бо я вже й так опечений… Я її ненавиджу, вона перевела мій вік молодий… Олександра не переступить мого порога, ми навіки розійшлися… Насте, як не схочеш зо мною жити, то я собі смерть заподію!.. Краще мені в сирій землі гнити, ніж без тебе на світі жити.
– Оце сказав! Як же нам зійтися, коли ти жінку маєш? Як би я показалась тоді межи люди?
А як живуть другі? Хіба вони будуть перші чи останні? В селі більш десяти хат, де живуть на віру. І живуть же люди не гірш від шлюбних, хазяйнують, статок мають… Вона каже: «Поговір»… та хоч позабивай двері й вікна та сиди в хаті і не рипайся – і тоді не втечеш від того поговору. Поговір що? Пес бреше – вітер несе… Аби було щастя… А щастя буде: він її вірно любить, він її, як квітку на городі, посадить у хаті, він її жалуватиме, годитиме їй, як малій дитині… Невже ж вона схоче, щоб він пропадав марно, ні за що, вкоротив собі віку молодого?
Настя слухала, притулившись до шершавого стовбура яблуні; їй жаль стало того тихого, щирого чоловіка, що так вірно її кохає, що гине за нею. Вона сама любила Гната, і десь у далекому закуточку серця ворушилась згода на Гнатове жадання. Її вже турбували перешкоди, що неминуче мали стати на дорозі до щастя.
– А мати? Таже вони загризуть мене, бо й так лихі, що я дала гарбуза аж двом сватачам! – промовила Настя наче до себе.
– Е, мати – пусте! Можна впрохати тітку Мотрю, вона се діло облагодить. Кума з кумою побесідує, кума з кумою порадиться, то якось діло й стане!..
Овіяні чарами літньої ночі, заколисані любою розмовою, вони замовкли, але думи їх літали коло одного осередка.
Гнат мав надію, що Настя згодиться жити з ним на віру.
– В нашім краю тихо! – засміялась Настя.
Той свіжий, сливе дитячий сміх роздратував Гната. Він обняв Настю за стан, пригорнув її до себе. На нього тхнуло теплом молодого жіночого тіла. Настя не пручалась. Вона відхилила голову і блиснула білою шиєю з-під разків червоних коралів. Гнат припав устами до білої теплої шиї…
Крислата яблуня розкинула над ними могутнє гілля та лише інколи, наче крізь сон, тремтіла чорним листом. Під синім, зоряним шатром неба було тихо та тепло… Пізно вертавсь Гнат додому, п’яний від щастя.
На другий день раненько забіг Гнат до тітки Мотрі. Мотря місила коло хати глину; її ноги, замазані жовтою глиною, здавалось, були взуті в жовті сап’янці. Стіни були пошпаровані; шпарування здавалось величезним жовтим павутинням, котре заснував на стіні якийсь велет павук. Мотря місила глину і слухала, що казав Гнат. Вона обіцяла побалакати з Явдохою про його діло, але не скоріш, як у неділю, бо тепер, як сам бачить, заходилась коло мазання – треба ж довести його до ладу.
Гнат, подякувавши тітці, подавсь на роботу.
В неділю по обіді зібралась Мотря до Явдохи. Явдоха сиділа на призьбі і куняла на сонечку. Насті не було вдома.
– Добридень вам, кумо! Здорові будьте з неділею, – гукнула Мотря від воріт.
Явдоха здригнулась, глипнула на куму і відказала:
– Дай, Боже, здоров’я! Сідайте, кумо, за гостя будете. Як же вам ведеться на новім господарстві, кумо?
– Нічого, кумо, нічого… Старий мій так чепуриться, що куди й молодому до його! Заходивсь пересипати повітку: пошити ще сніпками та обмазати, то й готова буде. А я коло хати такого мазання мала, що ще й досі болять мене, любко, руки й ноги, а крижі як перебиті, неначе хто бучком попер…
Мотря розказувала про свої клопоти в новій оселі, Явдоха про відпусти, черниць, про тяжкі кари Божі за гріхи…
– Кумо мої любі та милі! Що я маю казати вам?! – почала Мотря.
– Кажіть, серце, буду чути…
– В п’ятницю рано, іно влізла я місити глину, прибігає мій небіж – Гнат. Глянула я на нього й бачу, що чогось він не такий став, немов йому що пороблено… «Що тобі, сину?» – питаю. «Тітко мої любі та милі, – відказує, – як ви не схочете допомогти мені, то доведеться мені марно погибати…» А я аж заплакала гіренько та й кажу: «Сину мій любий та милий! Як же мені не стати тобі у пригоді, коли ти в мене найближча родина. Адже в мене не поле засіяно родиною». А він, правда, поцілував мене в руку та й каже: «Самі ви, тітко, знаєте мою недолю… знаєте, як ми любилися з Настею – себто дочкою вашою, кумо! – та розлучили, – каже, – нас вороженьки люті, не дали нам подружитися. А тепер я ходжу, світом нуджу, нема мені життя без Насті… Як не буду з нею жити, то буду в сирій землі гнити… Йдіть, каже, до тітки Явдохи, просіть їх, най пустять свою Настю зо мною на віру жити…» Так мені його жалко стало, кумо, так дуже жалко, що й не сказати… От я й прийшла до вас, любко: еге, пустіть свою Настю до Гната, він чоловік тихий, трудовитий…
– Що се ви, кумо? Господь із вами! Моя дочка удовиця, їй люди трапляються, не сьогодні-завтра хтось посватає. Нащо ж їй сидіти на віру?
– Коли ж вони, кумцю, дуже любляться, Гнат із Настею! Як ви їх розлучите, то дочка плакатиме на вас, а у вас одна дитина, не годиться їй світ зав’язувати!