Поховали діти батька та й недовго журились. Дочки трохи поплакали, але швидко втерли очі й забули про його. Зяті таки зовсім не тужили. А тим часом діти заспівали іншої пісні, як настав час ділиться батьківськими спадками. Ця діляниця вийшла трохи чудна.
В залі Воздвиженського зібрались зяті й дочки і прочитали батьківську духовницю. Все було гаразд, доки не дочитались до флігеля. Тільки що Воздвиженський прочитав, що флігель оддається самим Воздвиженським, як Степанида зблідла, трохи не зомліла і насилу опам'яталась.
– То це так, сестро? – промовила Степанида до Марта. – То це така твоя добрість? То це ти так направила ще за живоття небіжчика нашого батька, царство йому небесне, вічний покій! Я не знала, що так буде.
– Сестро! чим же я тут винна? Така була воля нашого батька ще за його живоття, вічний покій його душі! Я тут і сном і духом невинна.
– Не знаю, хто й винен. Хіба стіни та вікна винні. Воно пак добре ближче жити, частіше до батька ходить, піддобрюваться, підлещуваться, – говорила Степанида Сидорівна, похиливши голову.
– Може, хто піддобрювавсь і підлещувавсь, тільки не я. Чим же я винна, коли Бог навів нашого батька, царство йому небесне, на таку путь, на таку думку.
– Навів Бог на таку думку, якої треба було Воздвиженським, а не на думку Дашковичів.
– Я не знаю, як воно буде. Я не пристаю на це. Все пополовині, та й годі! І дім нехай буде пополовині! – сказала Степанида, махнувши рукою і піднявши голос з останньою фразою.
– Так, сестро, буде, як хотів наш батько, легко йому лежать і землю держати! Дім буде наш, бо й стоїть на нашому подвір'ї.
– А я кажу, що не ваш!
– А я кажу, що наш!
– А я-бо кажу, що не ваш! – крикнула зопалу Степанида, неначе од тих слів так би і сталось, як вона скаже. – То надаремна річ. В духовниці не так написано. А рештою поділимось, як в духовниці написано. Я на те пристаю.
– Ще й на те, сестро, не приставай!
– Бо пристаю! Що правда, то не гріх!
– Була колись правда, та заіржавіла.
– Годі тобі домагаться, бо нічого не поможеться, коли в духовниці так написано, – обізвався Дашкович, – що ж маємо діяти, коли так розпорядився небіжчик. Маємо собі опрічнє житло, та й житимемо якось.
– Розпорядились живі, а не мертві, – сказала Степанида й вийшла з хати. За нею вийшов і Дашкович.
Як не сердилась Степанида на Воздвиженських, одначе треба було мириться з ними, бо ще не було розділене між ними батьківське добро.
Колись світлий, чистий, веселий Сухобрусів флігель був тепер закиданий, наче хамлом. Все добро, що було сховане в скрині, в кімнаті, в пекарні, в хижці, в коморі, навіть на горищі, – все те було знесене в залу й кімнату, все те було кинуте й валялося жужмом, купами по столах, на підлозі, по вікнах. В одному кутку лежали пухові подушки й перина, на столах і на вікнах стояли купи тарілок і всякого посуду. Де колись на вікнах стояли вазони з квітками, там тепер стояли горшки, каструлі, лежали сковороди. На стінах стирчали цвяшки, де колись висіли картини й образи. Павуки встигли вже позасновувать усі кутки, перекидаючи павутиння на цвяхи, навіть на розкиданий посуд. Не стало хазяїна в оселі, і почала панувать за його слідом пустиня. Миші бігали по помості, а мухи покинули хати і своїм гудінням не ворушили мертвої тиші. Все натякало на смерть, скрізь зник дух живоття. Тільки велика картина Ноя з синами стояла на перині і своїм стародавнім сюжетом ще більше натякала на смерть і спустошення.
На те кладовище, в ту не кімнату, а ніби в комору, що так недавно була світла й очепурена, ввійшли Сухобрусові зяті й дочки. Воздвиженський держав у руці цілий листок паперу, навкруги списаний; там були записані всі небіжчикові речі. Зяті й дочки почали ділиться. Найбільше завзяття показувала Марта. Дашкович примостився на скриньці, згорнув руки й довго дивився на дам, котрі бігали по хатах, підіймали дещо з підлоги, говорили, кричали й махали руками.
Вже сонце високо піднялося над київськими горами, а вони все ділились; вже минув час обіду, а вони все ділились та ділились. Воздвиженський спочатку вмикувався в цю справу, але швидко втомився й сів собі на скриньці попліч з Дашковичем. Дашкович думав, думав та під шум і лепетіння жіноче зовсім задумався і перелетів думкою в трансцендентальний світ філософії. Вже сонце пішло за київські гори на захід, а невтомленні сестри все гомоніли, сперечались та все ділились.
– Киньмо та ходім обідать! Нехай йому нечистий! – крикнув Воздвиженський і вже хотів вийти з хати.
– Потривай трошки! ще й зосталось тільки, що подушки та перина, – промовила Марта.
– Діліться вже до кінця; діліться та кінчайте сьогодні, бо завтра я сюди вже не прийду: так обридло, – сказав Воздвиженський і знов сів на скриньці.
Марта і Степанида приступили до подушок і почали їх ворушить. По хаті пішла страшна суха курява, наче густий дим валував клубками, підіймаючись проти сонця.
Всі закашляли й затулили носи.
– Як же ми теперечки поділимо постіль? – спитала Марта.
– А так поділимо! – одказала Степанида. – Ти, сестро, візьмеш перину, а я візьму три подушки.
– Е, ні! потривай! Так, сестро, буде недобре! – сказала Марта. – Коли мені припадає перина, то нехай же буде моя й одна подушка.
– Е, ні, сестро! Для тебе вже буде занадто, а для мене буде кривдно! – сказала Степанида.
Подушка й перина були дуже гарні й великі, ще й до того з чистого м'якого пуху. А обидві сестри дуже любили гарну постіль і м'які подушки.
– То як же це воно буде? – спитала знов Марта.
– А так буде, як я кажу, – промовила Степанида. – Ти, сестро, бери дві подушки, а я візьму одну подушку й перину.
– Нехай-бо не так буде! Лучче ти, сестро, візьми дві подушки, а я візьму одну подушку й перину, – сказала Марта.
– Сестро! гріх тобі Бога гнівить і мене кривдить. Ти взяла флігель, ще й перину хочеш загарбать, – сказала сердито Степанида.
– Сестро! сама ти гнівиш Бога й тривожиш батьківські кістки! Чи то ж я узяла флігель? Хіба ж не батько-небіж-чик, царство йому небесне, одписав мені його? – сказала Марта.
– Годі тобі, Марто, сперечаться та все на батька звертать! Може, скажеш, що й перину одписав тобі батько? – промовила з запалом Степанида.
– То як же воно оце буде? – сказала Марта. – Або ти бери дві подушки, а я візьму перину з подушкою, або я візьму перину з подушкою, а ти бери дві подушки, – промовила Марта, не постерігаючи помилки свого язика.
Дашкович підвів голову, почувши такий надзвичайний рогатий силогізм, якого навіть не вигадала Давня Греція. Його дуже це вразило, і він почав гадать та міркувать, по якій-то формі стулила Марта таку штуку.
– Або ти, тату, їдь у ліс, а я зостанусь дома, або я, тату, зостанусь дома, а ти їдь у ліс, – сказала Степанида. – Та чого ти сидиш та думаєш? – гукнула вона на Дашковича. – Ми самі морочимось, а тобі й гадки нема! – І Степанида потягла Дашковича до перини. – Дивись! Що це? – спитала вона його.
– Перина, – промовив він спокійно, піднявши один палець угору.
– Перина! – передражнила його жінка. – Сам ти перина! Поділи лиш між нами оту перину, тоді скажеш – перина!
Дашкович задумався і згодом промовив: «Нехай буде вам обом по півтори подушки і по одній половині перини».
– Хіба ж пак подушки цифри? Хіба ж їх можна ділить так? – промовила Степанида з серцем.
– А чом же й не можна? Хіба ж перина й подушка, хоч і реальні самі по собі речі, не можуть бути ідеями, котрі можна мислить, ділить й докупи складать?
– Бог зна що верзеш ти язиком!
– Яке бог зна що? Хіба ж не ви вдвох недавно склали з подушок і перини дуже цікавий силогізм?
– Кидайте ви ваші перини й подушки та ходім обідать, бо вже вечір близько, – сказав Воздвиженський і вийшов з хати. За ним вийшов і Дашкович, а за ними мусили вийти й їх жінки.
І знов стало тихо в Сухобрусових покоях. Знов смерть запанувала там, де недавно був гармидер і колотнеча. Курява, остання признака життя й ворушіння, вляглась; сонце освітило червоним промінням руїни Сухобрусового добра, а павуки знов забігали по закутках. І смутно дивився праотець Ноє з синами з картини на людську суєту і корисність, на руїни недавнечко помершої навіки жизності.
На другий день після снідання знов одчинились двері у флігель, знов увійшли дочки й зяті. Воздвиженський так само держав у руці великий листок, списаний навкруги, і писав значки карандашем над тими словами, котрі назначували розділені речі. Дашкович так само примостився на скриньці, не стерши пороху. Сестри знов почали діляницю й приступили до постелі. Перина, як на злість, лежала, як та гора! Здорова, повна дорогого та свіжого пуху, а подушки, що лежали нарізно, були роздуті і такі повні, неначе всередині були напхані не пухом, а набиті питльованим борошном. Марта підняла одну подушку; подушка була легка, як пір'їна! Степанида підняла другу подушку; подушка сама аж підскочила вгору, наче м'яч. Вони неначе дратували їх обох.
– Як же ми, сестро, поділимось постіллю? – спитала Марта.
– Не знаю, сестро! Треба якось ділиться, – одказала Степанида.
– Треба ділиться, – машинально промовила Марта ті самі слова. – Бери-бо, сестро, дві подушки, а я візьму перину й подушку! – аж просила Марта.
– Нехай-бо вже, сестро, буде мені перина й подушка! – просила Степанида.
Воздвиженський слухав і бачив, що тому змаганню кінця не буде, і сказав:
– Коли вже вам обом так трудно розділиться пуховиками, то ви зробіть так, як радив Василь Петрович. Бо що філософія скаже, то проти того нема чого суперечить.
І вони розбили всю постіль пополовині: перетягли шнурками перину й одну подушку й сокирою розрубали якраз пополовині.
Розділивши батьківське добро, обидві сестри посердились. Кожна з їх постерігала, що багато дечого з батьківського добра не прийшло до рук, що його нишком переполовинили. Сестри скоса дивились одна на одну й перестали ходить в гості одна до одної. Зате Дашкович і Воздвиженський не вважали на непомирливих своїх жінок і жили в згоді так само, як і передніше.
Дашкович все глибше закопувався в книжки. Для своїх університетських лекцій йому треба було дуже добре познайомиться з наукою. Він був цікавий не до однієї філософії, і другі науки звертали на себе його ввагу. В його шафах і на столах лежали товсті купи паперу, списані його рукою.
Раз була чудова тепла година. Вечір був такий пишний, сонце стояло на заході таке червоне та ясне, повітря було таке тихе й тепле, що весь Київ, все мале й велике, бідне й багате, висипало з домів надвір. Царський садок, шосе над Дніпром, гори – все те було засипано народом, котрий гуляв, балакав, веселився, роєм вився по алеях садка, де грав оркестр. Воздвиженський ходив у садок, на гори і, вернувшись з гулянки, зайшов до Дашковича. Дашкович сидів над німецькою книжкою і виписував деякі місця. Вікна в його кабінеті були позачиняні. В хаті тхнуло папером і книжками. Вся краса вечора, сонця, неба й Дніпра неначе була десь захована для його під землею.
– Чи вже ж ти оце сидиш в кабінеті? – крикнув Воздвиженський і плеснув у долоні, вступаючи в хату.
– Адже бачиш! сиджу! – обізвався Дашкович і засміявся. Воздвиженський, не розуміючий його, здавався йому зовсім смішною людиною.
– Ти смієшся з мене, а я з тебе! – сказав Воздвиженський. – Та й я ж не романтик, не поклоняюсь квіточкам та пташечкам, але глянь, як здорово, як гарно надворі!
І Воздвиженський пхнув рукою одно вікно й друге. Повітря, свіже як ліс, здорове як степ, так і полилось по кабінеті. В мертву хату влетів шум, гам, розмова живих людей, ворушіння живого життя. Сонце падало на межигірський бір і заглянуло червоним, кров'яним промінням в кабінет, облило рожами утвори давніх, померших філософів Греції й Германії. Бліде й схудле лице Дашковича помолодшало під тим лиснючим свіжим промінням, навіть повеселішало. Веселе сонце зігнало густу тінь дум з його поважного чола.
Дашкович заглянув у вікно й промовив:
– І справді, надворі гарно!
– Чом би пак тобі не піти та не проходиться? І чого ти все човпеш, засиджуєшся? І нащо ти мордуєш себе? Чи тобі не доволі того, що ти знаєш? Чи од тебе хто вимагає, щоб ти світ вдивив своїми думками?
– Мені мало того, що я знаю… Мені треба більше! – сказав смутно Дашкович.
– І на бісового батька все те тобі здалось? Бач, пообкладав себе усяковими книжками! Чого тут нема! – І Воздвиженський почав переглядать порозгортувані на столах книжки. Там було багато усяких філософських, і слов'янофільських – московських, і всяких книжок.
– І се, і те! І філософія, і релігія, і народні пісні, і московські писання, і українські збірники! І що ж оце за збірники! І нащо вони тобі? Чи ти з цього хліб їстимеш?
– Я, бач, задумав писати дещо своє… а тим часом складаю собі свої пересвідчення, – промовив Дашкович несміливо.
– Нащо тобі ті пересвідчення? Чи ти з їх чоботи пошиєш, чи ти їх на гроші переведеш, чи ти їх з'їси, або вип'єш? – питав його Воздвиженський.
Дашкович мав його за легкодума і на його слова вважав, як на жарти.
– Степане Йвановичу! ти жартуєш… І ти ж належишся до категорії людей вчених. Ти ж професор!
– Я професор Божою милостю і волею начальства, але якби мене хто прив'язав вірьовками до цього стола в такий вечір, як оце сьогодні, то я б зубами перегриз вірьовки, а таки б не сидів!
– Кому про що ходиться. Як до людини! А я сиджу, як бачиш, і складаю собі свої власні пересвідчення. І я, і ти, і всі ми живемо чужим розумом, жуємо чужі думки. Я хочу мать свій погляд на все, свою філософію, свій світогляд.
– Ого-го! Отак наші! Вдивляй світ. Боже тобі поможи! Честь і слава Києву й Дніпрові, коли об'явиться тутечки новий філософ! А мені здається, навіщо тобі крячкою сидіть, мордувать себе? Адже ж батько твій прожив вік без пересвідченнів, і я живу так само, і всі живуть так само. Одначе якось живемо, хвалить Бога, і земля нас держить.
– Що ж маємо робить, коли мені так забажалось.
– Знаєш що, Василю Петровичу! Чи не вичитав ти чого в філософії проти жінок? Чи пам'ятаєш, як ми колись романтизували про наших будущих жінок в братському садку, ще як вчились у школі? Чи такі ж вийшли голубки – наші жінки?
– Що не такі, то не такі! Але, мабуть, така вже доля філософів, бо й Сократова жінка не раз наминала йому боки.
– Нехай так! Ти філософ, але я! Нащо вже мені судилась така доля?
– Ти жартуєш і мене не розумієш. Я навіть і не гадав про такі нікчемні речі. Я гадаю про вищий погляд на вищі ідеї. Я хочу виробить власний філософський світогляд.
– Так жінки наші вислизнуть з-під того високого погляду? – сказав Воздвиженський, сміючись. – Коли так, то шкода й заходу; ходім лучче гулять та байдики бить.
– Тобі все жарти. Я хочу постерегти ті ідеї, які колись виявляться в нашому плем'ї і в твоєму великоруському, коли вже ваші давні царі встигли збудувать міцне царство, – і передніше в українському плем'ї, а потім ідеї миру слов'янського… Яка-то філософія засвітить на берегах Неви, Москви, Дунаю і на берегах Дніпра й Чорного моря?
– Ой-ой-ой! Нащо ж тобі вже ті слов'яни? Чудні ви люди вдалися! Тут, голубчику, руські солдати істинно ті філософи! Тут москалики більше варті, ніж всі ваші філософи од Фалеса й до Дашковича! Чи вже ж не краще за мільйоном списів сидіть нишком та хліб жувать! А прийде час, то ми тих німчиків пхиць у Атлантиду! А слов'яни… Ет! та що й казать! З їх в три дні можна поробить таких філософів, як і я, як і ти! Коли тебе мордують такі ідеї, то ти, їй-богу, йди гулять, то краще зробиш!
Дашкович сміявсь, що Воздвиженський так химерно розв'язав його питання, котрі так довго турбували його душу.
– От такого філософа, як ти, я не знаходив ще ні в якій книжці!
– І які то ідеї колись вилинуть з голов твоїх черкасців? – сміявся Воздвиженський.
– А може, й вилинуть. От подивись, які чудові пісні українського народу позаписувані оце недавно! От прочитай, коли ти зугарний! Яка висока поезія!
Воздвиженський взяв у руки збірник українських пісень і почав читати голосно, дуже чудно й смішно перевертаючи слова на руський лад. Його лоб зморщився. Було знать, що йому українське слово в книжках, в літературі дуже й дуже не подобалось! Він читав далі, і його брала злість.