Минуло два тижні занять. Якось в обідню перерву, коли всі подалися в їдальню, Саша повернулася в гуртожиток, знайшла серед Лізиних речей запас сигарет – кілька пачок – і всі спустила в унітаз.
Ліза нічого не сказала. На другий день уся Сашина косметичка – і пудра, і тіні, і блиск для губ, і дорога помада, подарована на день народження й вживана рідко-рідко, по святах – усе це виявилося в сміттєвому баку, розбите, розчавлене й розмазане по іржавих залізних стінках.
Саша виявила розгром пізно вранці, коли Лізи в кімнаті вже не було. Не тямлячись з люті, Саша кинулася в інститут, наміряючись учепитись мерзотниці в коси. Спізнилася: першою парою йшла спеціальність, і нова порція огидної абракадабри остудила Сашин гнів швидше, ніж це могло б зробити цеберко крижаної води.
…Зрештою, вона перша почала. Перша викинула її сигарети. А що робити, якщо на цю заразу не діють слова! Нічого, Павленко, як Саша пам’ятала, от-от повинна була знайти квартиру й переїхати… І тоді можна буде зітхнути з полегшенням… З Оксаною ж вони домовляться…
До кінця пари лишалося п’ять хвилин. Саша закінчила читати параграф і витерла мокрого лоба мокрою кволою долонею.
– Самовій, ідіть сюди.
Саша здригнулася. Кравець дивився на неї впритул – поверх окулярів.
– Ідіть сюди, кому кажу.
Костя глянув стурбовано. Саша незграбно вибралася з-за стола, переступивши через власну сумку.
Усі подивилися на Самовій.
Вісімнадцять пар очей – байдужих, співчутливих, навіть зловтішних – уп’ялися на неї з очікуванням. Саша не витримала й потупилася.
– Ця дівчина на даний момент досягла найбільших успіхів у навчанні. Не завдяки своєму талантові, бо дані в неї скромні. Дехто з вас значно талановитіший. Так, Павленко, це і вас стосується. Самовій виявилася попереду всієї групи тому, що вона вчиться, а ви просиджуєте штани!
Саша мовчала, відчуваючи, як палає лице. Дехто зі студентів напроти неї теж почервонів. Помідором спалахнула Ліза Павленко. Костя, навпаки, зблід.
Кравець витримав довгу, вагому паузу.
– Самовій, показавши відмінний результат, одержує індивідуальне практичне завдання. Слово – срібло… а всі ваші слова – взагалі полова, сміття, що не варте повітря, витраченого на їхнє проголошення. Мовчання… Мовчання – що, Самовій?
– Золото, – видавила з себе Саша.
– Золото. З цієї хвилини ви, Самовій, мовчите. Ця вправа повинна активізувати деякі процеси, які намітилися, але поки що йдуть в’яло… Ви не промовляєте ані слова ні тут, ні надворі, ні на вулиці, ніде. Я забороняю.
Саша підняла здивовані очі. Зовні, в холі, задзвенів дзвінок.
– Усі вільні, – повідомив Кравець. – На завтра параграф дванадцять, читати докладно, червоний текст – вивчити. Самовій, вас це теж стосується. Вчіться. Старайтеся.
* * *
У цей день Саша вперше прогуляла фізкультуру. Їй просто неможливо було залишатися в юрбі, навіть у спортзалі, навіть з такою приємною людиною як фізкультурник.
Крім того, групі «А» треба було поговорити про неї. За її відсутності. Вона це прекрасно розуміла.
Вона пішла в гуртожиток. На півдорозі повернулася. Порожня кімната, пропахла тютюновим димом, рештки улюбленої косметики в сміттєвому баку – навряд чи все це могло б її втішити чи розважити. Саша вийшла на вулицю Сакко і Ванцетті, побрела в бік центру, пройшла повз пошту й раптом подумала про маму. Як же вона їй дзвонитиме?!
Думки про те, що Кравцеву заборону можна порушити, у неї не виникало. Її губи, язик й гортань вийшли з покори. Хвилин сорок після закінчення пари вона не могла розімкнути судомно зціплених зубів.
Зуби розімкнулися, коли вона купила пляшку мінеральної води в гастрономі, знаками пояснивши продавщиці, що саме їй потрібно. Тоді тільки зуби розтислися, застукали об скляну шийку. Саша одним махом випила цілий літр, після чого в животі в неї забуркотіло, й довелося сісти на лаву перед поштою.
Вона дзвонила мамі в минулу неділю. Дізналася, що Валентин повернувся з Харкова, але весілля знову перенесено. Голос у мами, незважаючи ні на що, був веселий і навіть безтурботний. м добре без мене, подумала Саша.
Вона зайшла на пошту, жестом попросила бланк і написала текст телеграми: «У мене все добре дзвонити поки не буду телефон зламався». Віддала папірець здивованій жінці за стойкою, заплатила за кожне слово й знову вийшла на вулицю.
Виходить, тепер вона перша учениця.
Не дивно, що Павленко так почервоніла. Але Саша знову віддала б улюблену помаду – та що помаду… Що завгодно віддала б за те, щоб Павленко поставили перед усіма, назвали найкращою ученицею – хоч і зі скромними здібностями – і заборонили говорити. А вона, Саша, пішла б разом з усіма на фізкультуру – обговорювати небувалу подію, розповідати про неї ДеДе, зіграти в м’яча й валятися на горі матів…
Чого вона повинна мовчати? Чого вона таким чином може навчитися? Які такі «намітилися процеси»?!
Спочатку вона хотіла прогуляти й філософію, але потім раптом злякалася пропустити щось важливе. В її зошиті з конспектами все так красиво, логічно вибудовувалося, шкода залишати пробіл на місці Платона; вона пішла.
На загальних лекціях групи «А» і «Б» сиділи впереміш. З одного боку від Саші сів, як завжди, Костя, з другого прилаштувалася Оксана.
– Поздоровляю, – шепнула на вухо.
Саша підняла брови.
«Світ ідей (ейдосів) існує поза часом і простором. У цьому світі є певна ієрархія, на вершині якої стоїть ідея Блага…»
– Кравець тебе так розхвалював… – бубоніла Оксана. – Каже, в нашій групі всім до тебе далеко…
Саша зітхнула.
«У міфі про печеру Благо зображується як Сонце, ідеї символізуються тими істотами та предметами, які проходять перед печерою, а сама печера – образ матеріального світу з його ілюзіями…»
– А самі предмети – це тіні ідей? – запитав Костя вголос. – Проекції?
Філософиня почала пояснювати. Саша відвернулася – і встигла піймати погляд Лізи Павленко, кинутий з іншого краю аудиторії.
* * *
– Насправді це розв’язок проблеми. Якщо Самовій заткнеться, в нашій кімнаті хоч якось можна буде жити.
Саша мовчала. Ліза не могла заспокоїтися, походжала між ліжками в трусах і майці, піднімала щось з підлоги й знову впускала, скрипіла дверцями шафи й рилася у своїй валізі.
– Ти ж хотіла найняти квартиру, – неприязно нагадала Оксана. – І звалити звідси.
– І звалю… Нема коли цим зайнятися. Звалю, не переживай.
– А я не переживаю.
– От і не переживай!
Оксана була з тих, кого чужа винятковість, хоч найменша, змушує шукати дружби з її носієм. Ліза була з тих, хто сам претендує на винятковість й ображається, опинившись у другому ешелоні.
Саша могла б сказати: нема чому заздрити й нема чого злитися. Ти ж сама казала, що це не навчання й не наука, а шарлатанство, гіпноз, психоз або й щось іще гірше. То чим же мені пишатися: успіхами в психозі?!
Але Саша мовчала. Єдина її спроба заговорити – увечері, з Костею, через забудькуватість – закінчилася муканням та бризками слини. Саші соромно було згадувати цей епізод.
Ліза ширше розчинила вікно. Холодна вереснева ніч пахла вологою та пожухлою травою. Ліза закурила – демонстративно.
– Тебе ж просили не диміти, – сказала Оксана.
– Іди в дупу.
Саша заплющила очі.
* * *
Безглузді фрази проверталися в мозку, мов гусениці танка. Саша читала двадцятий параграф; ішов другий тиждень її мовчання, і їй здавалося, що навколишній світ повільно поринає в тишу.
Вона відчувала себе дирижаблем, повним мильних бульбашок. Бульбашки – її непромовлені слова – піднімались до горла й лізли назовні, нависали на язиці, наче невмілі стрибуни на трампліні. І лопалися, лишаючи гіркий присмак. Жодне слово не було таке міцне, щоб подолати бар’єр, вирватися й полетіти.
«Ваші слова – полова, сміття…» Кравець мав рацію, розуміла Саша. Слова не мали значення. Погляд, інтонація, голос – усі ці тоненькі ниточки, спрямовані в космос антенки повідомляли навколишніх про байдужість чи про співчуття, про спокій, нервозність, любов… Не слова. Але без слів було важче.
Вона читала нісенітницю, вона вивчала напам’ять абракадабру. Безуспішно: це була Сізіфова праця, розпачливі зусилля Данаїд. Холодні вересневі дні змінилися бабиним літом, Ліза Павленко так і не знайшла собі квартири. Курила вона не менше, одначе Саша встигла притерпітися до вічного запаху диму. З філософії завдали написати реферат; Саша вибрала Платона й пішла в бібліотеку, навіщось прихопивши з собою «Текстовий модуль». У маленькому, тісному, заставленому шафами залі заборонено було голосно розмовляти, Саші це підходило: ніде вона не відчувала свою німоту так гостро, як у гамірному натовпі.
Вона пройшлася вздовж стелажів. Потім сіла коло вікна й розгорнула «Модуль» – сама не знаючи чому, автоматично.
До кінця книги лишилося всього кількадесят сторінок. Саша звично почала продиратися крізь нісенітницю буквених поєднань. Вона читала й читала, поки зі скреготу в її мозку не прорвалися раптом слова: «…про що співає птах; зрозумів дзюрчання води в чаші фонтана…»
Саша рвучко підняла голову.
У читальному залі, крім неї, нікого не було. День за вікном хилився до вечора. З відчиненої кватирки пахло димом далекого багаття.
Вона спробувала перечитати абзац, але нічого не вийшло. Вона повернулася до початку параграфа; геть забувши про Платона з його ейдосами, про реферат на завтра і про те, що читальний зал скоро закриють, вона читала «Текстовий модуль, 1». Наростав головний біль: наче сотня алюмінієвих ополоників лупила по чавунних сковородах за тонкою стіною, а Саша читала й не могла зупинитися, як бочка, що покотилася з гори.
«…зрозумів, про що говорять хмари на небі… Йому здалося, що й сам він – слово, вимовлене сонячним світлом…».
Бібліотекарка, що явилася замикати зал, застала Сашу в прострації над розкритим підручником.
* * *
Вона зайшла на пошту й купила зошитів у клітинку, три штуки. На задній обкладинці була картинка – ряботіння з крапок та карлючок. Якщо не вдивлятися, якщо дивитися крізь аркуш, мов крізь скло, з ряботіння через якийсь час проступала об’ємна фігура: на одному зошиті єгипетська піраміда, на другому кінь, на третьому ялинка. Колись учитель фізики їм пояснював, за яким принципом побудована дія цих картинок, однак Саша все забула.
Вона брела по вулиці, затиснувши зошити під пахвою. Вона могла б сказати: те, чого нас навчають, насправді має сенс. Ми не знаємо, який. Але це не просто зубріння, не тільки знущання: сенс у цій каші проступає, як об’ємна картинка з ряботіння, але це не «кінь» і тим більше не «ялинка»: скоріше за все, цю науку не опишеш одним словом. Чи навіть двома словами. Можливо, взагалі немає слів, щоб описати цю науку… або процес. Жоден другокурсник, не кажучи вже про третьокурсників, і досі не явив такої ласки, щоб хоч натякнути, чого нас навчають. Може, Кравець – чи якийсь інший викладач – заткнув їм роти? Можливо. А може, вони теж не знають.
Одноокий третьокурсник Вітя розповідав, що після зимової сесії його група в повному складі відбуде «на іншу базу», де перебувають четвертокурсники й дипломники. Самій Саші третій рік навчання, тим більше зимова сесія, уявлялися чимось дивовижно далеким, вона навіть не відчувала цікавості: де ж саме та «інша база», чому старші студенти навчаються окремо…
Смеркалося рано. Крони лип на вулиці Сакко і Ванцетті, недавно густі й непрозорі, тепер пропускали вогні далеких ліхтарів. Було так тепло, що не хотілося вірити ні в жовте листя під ногами, ні в насування зими. Саша постояла, глибоко дихаючи, дивлячись на зірки над черепичними дахами міста Торпи. У неї було два шляхи: через будинок інституту і через провулок, вузенький, зате прямо до гуртожитку. Подумавши, вона вирішила зрізати шлях.
– …Ну, чого ти виламуєшся?
Чоловік говорив пошепки, іноді зриваючись на приглушений басок.
– Чого ти корчиш з себе целку? У п’ятницю… у Вовки в кімнаті… це була не ти, ге?
– Відчепись, – Саша впізнала голос Лізи Павленко.
– Ну, кицю…
– Відчепися, паскудо!
Саша зачепила в темряві порожню пляшку. Покотившись по бруківці, пляшка дзенькнула; голоси стихли.
– Хто це тут ходить? – запитав хлопець.
Саша не могла відповісти. Повернулася й, оступаючись на камінцях, вийшла з провулка.
* * *
Ключ од двадцять першої кімнати висів унизу, на щиті. Саша бігцем піднялась на другий поверх, відлучилася ненадовго в санвузол і, нашвидку почистивши зуби, залізла в ліжко.
Перша повернулась Оксана. Пошаруділа своїми торбинками (звідки, звідки в неї стільки тріскучого поліетилену?!). Вляглася, зітхаючи, погортала в ліжку підручник, погасила лампу, заснула. Саша лежала в темряві, слухаючи, як хтось регоче на кухні, верещить, співає, гримить посудом; Оксана безтурботно спала, а Саша не могла склепити очей…
«Слово, вимовлене сонячним світлом». Чому Саша так зраділа, коли осмислена фраза випливла, ніби сама собою, з набору букв? Ці слова знайомі, і складаються в граматично правильне словосполучення, однак сенсу в ньому все одно немає. Сонячне світло не говорить… Це потік фотонів… що має одночасно хвильову й корпускулярну природу…
А уявити цього не можна. Все одно, що бачити зачинені двері одночасно з двох сторін. Перебуваючи і всередині, і зовні. Як же все-таки задушливо в цій кімнаті…
Покрутившись з боку на бік, Саша встала. Ширше розчинила кватирку, ковтнула повітря. На вулиці горів ліхтар, його яскраве штучне світло заливало підвіконня, у багато шарів фарбоване білою олійною фарбою. У кутку, коло самої рами, стояла майонезна баночка для недопалків і валявся забутий, чужий підручник філософії.
Саша, майже не думаючи, розгорнула книжку навмання – на першій-ліпшій сторінці: «Універсалії, згідно з номіналізмом, це імена імен, а не сутності або поняття…»
І ця фраза теж не має сенсу, розчаровано подумала Саша. Взагалі, якщо довго повторювати одне слово – «сенс, сенс, сенс» – воно розпадається на звуки, стає таким же інформативним, як дзюркіт води у фонтані, і…
Вона взялася за голову. Зі мною щось відбувається, зізналася собі. Може, я божеволію. Врешті-решт, і другокурсники, і третьокурсники дуже схожі на божевільних. Дивацтва… іноді фізичні каліцтва… як вони завмирають, дивлячись в одну точку, або промахуються повз двері, заходячи на кухню, або «застрягають» посередині простого руху, наче іржаві механізми… Іноді, звичайно, вони говорять розумно, жартують дотепно, буває, що непогано співають…
«Джерела номіналізму сягають античності. Його перші представники в ранній античності – Антисфен з Афін та Діоген Синопський, противники «світу ідей» Платона…»
У коридорі почулися важкі кроки, і, перш ніж Саша встигла повернутися в ліжко, двері відчинилися.
За ними, в коридорі, горіло світло, а в кімнаті було темно, тому Саша побачила чорний, ніби картонний, силует скуйовдженої, розхристаної дівчини. А Лізі – Саша знала – побачився привид у ситцевій нічній сорочці, що лякливо завмер посеред кімнати на півдорозі до ліжка.
– А ти не спиш, – сказала Ліза.
Саша не могла говорити, та й не хотіла. Шмигнула в ліжко, відгородилася від Лізи ковдрою. Почула, як хряснули двері. Оксана засопіла вві сні, але не прокинулася.
Повернувся ключ у замку. Ліза, нетвердо ступаючи, підійшла до вікна. Саша почула, як клацнула запальничка.
– Знаєш, – сказала Ліза задумливо, – мені плювати, що ти про мене думаєш. Що там за думки у твій головешці. Я займалася в танцювальному ансамблі… Прийшов він… Показав монетку. Сказав: запам’ятай цей значок, не нулик, а цей, інший. До тебе підійде незнайомий чоловік і покаже цей знак, тоді ти повинна будеш іти з ним без питань і виконувати його примхи. Теж без питань. Я, каже, неможливого ніколи не вимагаю. На другий день мого Льошку забрали нібито за вбивство… Він того чувака і не знав, навіть не бачив ні разу, а тут балістична експертиза, і свідків підігнали… Пістолета Льошка купив… з рук… Казав: у мене така дівчинка, треба охороняти… І от підвалює до мене лось, років сорока, здоровенний такий, і тицяє цього значка… І я з ним іду, як вівця. На ранок мене рве грішми. А ще через два дні Льошку відпускають, батьки його відмазали, чи що, але й свідки, і пістолет цей проклятий зникають, наче корова язиком… Добре відмазали. Я знаю, що він ніколи з того пістика не стріляв, тільки по пляшках у лісі… Льошка живий і на волі. А ці, різні, приходять до мене щомісяця. Тицяють під носа значка. І я лягаю під них без питань, а зранку мене рве грішми, а Льошка поруч і щось відчуває… Танці свої я кидаю, які вже танці. Льошка кидає мене. А він… каже: я не вимагаю неможливого…