Саша не встигла втримати маму. Та рішуче звернула й перетнула вулицю, підійшла прямо до темного чоловіка і про щось з ним заговорила; чоловік відповідав, не зводячи очей з Саші. Лице його було повернене до мами і губи ворушилися природно й навіть привітно… якщо бувають привітні губи…
Мама повернулася, водночас задоволена й зла.
– Заспокойся, це такий самий відпочивальник, як і ти. Не розумію, що тобі від нього треба… Він з Луганська. У нього алергія на сонце.
Саша промовчала.
В обід, повертаючись з моря, вони зайшли на базар, і Саша сама уважно простежила, щоб не пропустити жодної покупки. Прийшовши в порожню квартиру, по черзі прийняли «душ» з кухлика над тазиком (води, як завжди вдень, не було) і почали куховарити…
Отут і виявилося, що закінчилася сіль.
* * *
Темний чоловік сидів на лаві коло виходу з двору. Саша побачила його, щойно визирнула з під’їзду.
Повернулася назад.
Рудий кіт з рваним вухом доїдав сметану з кимось залишеної мисочки. Плямкав. Облизувався. Дико дивився на Сашу жовтим оком і знову вилизував мисочку.
Саша стояла, не знаючи, що робити. Вертатися? Іти, ніби нічого не сталося? Психоз…
У під’їзді стало темніше. Чоловік у синій кепці стояв коло дверей, застуючи світло.
– Олександро…
Вона сіпнулася, наче її гахнуло струмом.
– Треба поговорити. Можна, звичайно, так бігати нескінченно, але в цьому немає ні радості, ні сенсу.
– Ви хто? Звідки ви мене знаєте?
Вона одразу згадала, що мама багато разів називала її на ім’я – надворі, на пляжі. Не дивно, що він знає її ім’я. Захотів – і дізнався.
– Сядьмо на лавочці й поговорімо.
– Я не збираюся ні про що з вами… Якщо ви не перестанете за мною ходити, я покличу… я звернуся в міліцію!
– Сашо, я не вбивця й не грабіжник. У мене до вас серйозна розмова. Визначальна для всього вашого життя. Краще буде, якщо ви мене послухаєте.
– І не думаю. Ідіть собі!
Вона повернулася й кинулася нагору по сходах. До чорних дерматинових дверей з номером «двадцять п’ять».
На другому поверсі всі двері були руді. З тьмяними скляними табличками, і на них зовсім інші номери. Саша обімліла.
За спиною тихо лунали кроки. Темний чоловік піднімався сходами.
– Я хочу, щоб це був сон! – крикнула Саша.
І прокинулася.
* * *
– Мамо, яке сьогодні число?
– Двадцять четверте. А що?
– Учора ж було двадцять четверте!
– Учора – двадцять третє. Так завжди на відпочинку – числа плутаються, дні тижня забуваються…
Вони спустились у двір, у безвітряний і білий, наче молоко, запашний ранок. «Павичеві» дерева стояли непорушно, мов дві рожеві гори з квітучими на них абрикосами. Весела юрба пляжників текла вниз по Вулиці, Що Веде До Моря. Саша йшла, майже певна, що це знову сон.
Коло туристичного кіоску стояло, вивчаючи маршрути й ціни, молоде подружжя. Їхній хлопчик – жуйка в зубах, коліна в зеленці – приміряв окуляри для підводного плавання. Темного чоловіка не було ніде, але відчуття сну не минало.
Вони купили кукурудзи. Саша тримала її, теплу, поки мама витягала з сарайчика і встановлювала на камінні прокатний шезлонг. М’який жовтий качан просочився сіллю, кукурудзяні зернятка ще не встигли огрубіти й танули в роті. Згризені качани склали в поліетиленову торбинку, і Саша винесла її до урни при вході на пляж.
Темний чоловік стояв далеко, в натовпі. Дивився на Сашу з-під непроникних окулярів.
– Я хочу, щоб це був сон, – сказала Саша вголос.
І прокинулася на розкладачці.
* * *
– Мамо, давай сьогодні поїдемо.
Мама від подиву ледь не впустила тарілку:
– Як? Куди?!
– Додому.
– Ти ж так рвалася… Тобі що, тут не подобається?
– Я хочу додому.
Мама помацала Саші лоба.
– Ти серйозно? Чому?
Саша невиразно знизала плечима.
– У нас квитки на друге число, – сказала мама. – Брала за місяць наперед. І то дісталися бічні. І за квартиру в нас заплачено по друге. Сашо, я не розумію, ти ж раділа…
У неї було таке розгублене, таке засмучене й безпорадне лице, що Саші стало соромно.
– Та нічого, – пробурмотіла собі під ніс. – Це я так.
Вони зійшли у двір. «Павичеві» дерева розливали запах над пісочницею й лавами, над чиїмись старими «жигулями». Уздовж по Вулиці, Що Веде До Моря, чимчикували, як на демонстрацію, відпочивальники з надувними матрацами напереваги. І тривав спокійний, гарячий, розмірено-курортний ранок двадцять четвертого липня.
Коло туристичного кіоску не було нікого. Поруч, у кафе під хирлявими пальмами, компанія хлопців пила пиво й голосно сперечалася, куди поїхати. Усі вони були засмаглі й довгоногі, й хлопці, й дівчата. Усі в шортах. Усі з напівпорожніми рюкзачками на прямих спинах. Саші захотілося поїхати з ними. Начепити рюкзачок, зашнурувати кросівки й рвонути по курних дорогах Криму – де автостопом, де пішки…
Вони з мамою пройшли мимо. Купили пиріжків. Поставили шезлонг, сіли на нього боком з двох сторін. Море трохи хвилювалося, червоний буй підстрибував, оддалеки тріскотіли моторами водні скутери. Саша жувала пиріжок, не відчуваючи смаку. Може, все якось минеться, темний чоловік більше не прийде, а завтра настане, нарешті, двадцять п’яте?
По обіді мама лягла подрімати. В кімнаті було душно, сонце, хилячись на захід, пробивало навиліт закриті штори, колись зелені, а тепер вигорілі до брудно-салатного відтінку. З’явилися сусіди, весело перемовлялися на кухні, лили воду з бака й дзенькали посудом. Саша сиділа з книжкою на колінах, дивилася на сірі рядки й нічого не розуміла.
Оглушливо цокав залізний будильник на тумбочці. Лічив секунди.
* * *
– То все-таки поговоримо, Сашо?
Був вечір. Мама стояла, обіпершись на балюстраду, й жваво розмовляла з чоловіком років сорока, світловолосим і білошкірим, видно, він щойно прибув на курорт. Мама всміхалася, і на щоках у неї з’являлися ямочки. Особлива усмішка. Саші мама всміхалась інакше…
Саша чекала на лаві в затінку акації. Між нею й художником, що влаштувався на другому краю лави, секунду тому сів темний чоловік. Навіть південні сутінки не змусили його розлучитися з непроникними окулярами. Саша відчувала погляд крізь чорні скельця. З повної темряви.
Можна було, мабуть, покликати маму. Або просто закричати: «Допоможіть!» Або сказати собі: «Це сон». І це буде сон. Нескінченний.
– Що ви… що вам од мене треба?!
– Я хочу дати вам доручення. Нескладне. Я ніколи не вимагаю неможливого.
– Яке ви… до чого тут…
– А доручення таке: щодня, о четвертій ранку ви повинні бути на пляжі. Голяка зайти у воду пропливти сто метрів і торкнутися буя. О четвертій ранку на пляжі нікого нема, темно й соромитися нікого.
Саша сиділа, наче мішком прибита. Він божевільний? Чи божевільні вони обоє?
– А якщо я не буду? Чого це раптом…
Чорні окуляри висіли перед її лицем, наче дві дірки, що ведуть у нікуди.
– Ви будете, Сашо. Ви будете. Бо світ навколо вас дуже тендітний. Щодня люди падають, ламають кістки, гинуть під колесами машин, тонуть… Захворюють на гепатит і сухоти. Мені дуже не хочеться вам про це говорити. Але у ваших інтересах – просто зробити все, про що я вас прошу. Це неважко.
Мама коло балюстради сміялася. Обернулася, помахала рукою, щось сказала співрозмовникові – видно, розмова в них зайшла про неї, про Сашу.
– Ви маніяк? – запитала Саша з надією.
Чорні окуляри хитнулися.
– Ні. Давайте зразу відкинемо милиці: ви здорові, я не маніяк. У вас є вибір: до кінця днів борсатися між страшним сном і кошмаром наяву. Або себе опанувати, спокійно зробити, про що вас просять, і жити далі. Ви можете сказати: «Це сон», і знову прокинутись. І наша зустріч повториться знову – з варіаціями… Тільки навіщо?
По набережній прогулювалися люди. Мама раптом вигукнула: «Дивіться! Дельфіни!» і махнула рукою в бік моря, її співрозмовник вибухнув серією здивованих вигуків, перехожі зупинилися, виглядаючи щось на синьому простирадлі, і Саша теж помітила далекі чорні силуети, схожі на перекинуті дужки, які то злітали над морем, то знову зникали.
– То ми, Сашо, домовилися?
Мама розмовляла, дивлячись на дельфінів, і співрозмовник слухав її киваючи. Блищали зуби, горіли мамині очі, Саша раптом побачила, яка вона молода. І яка – в цю саму мить – щаслива…
– Завтра вранці ваш перший робочий виліт, – темний чоловік усміхнувся. – Тільки запам’ятайте: щодня, о четвертій ранку. Поставте будильник. Це для вас дуже важливо – не проспати й не спізнитися. Постарайтеся. Добре?
* * *
Саша лежала без сну. Крутилася на розкладачці. Штори були розсунуті, вікно відчинене навстіж, там, у дворі, співали солов’ї й гриміла здалеку дискотека. Замовкла о пів на другу.
Пройшла по вулиці галаслива компанія. Стихли голоси.
Проревіли один за одним три мотоцикли. Спрацювала сигналізація машини в дворі. Прокинулася мама, покрутилася на дивані, заснула знову.
О третій годині Саша задрімала. О пів на четверту підскочила, наче її штовхнули. Вийняла з-під подушки будильник. Коротка чорна стрілка – годинна – хвилин через десять мала злитися з жовтою стрілкою дзвінка.
Саша притисла кнопку. Провернула жовту стрілку назад. Будильник бринькнув пружиною й обм’як.
Саша встала. Наділа купальник, нап’яла сарафан. Узяла ключі й тихенько, щоб не розбудити маму, вийшла з кімнати. Завернула на порожню кухню, прокралася на балкон, зняла з мотузки пляжний, ще вогкий, пропахлий морем рушник. І так, з рушником в одній руці й з ключами в другій, вибралася на сходи.
Горіла лампочка. Знизу піднімалися, цитькаючи одне на одного, сусіди-закохані. Побачивши Сашу, витріщилися на неї чотирма здивованими очима:
– Що сталося?
– Нічого, – Сашу трусило, зуби цокотіли. – Скупатися хочу. На світанку.
– От молодець! – захоплено визнав хлопець.
Саша дала їм пройти. Швидким кроком вийшла з будинку. Мабуть, уже за п’ятнадцять четверта. Вона спізнювалася.
На порожній вулиці ще горіли ліхтарі. Саша побігла – бігти вниз виявилося напрочуд легко, вона зігрілася й більше не тряслася. Темне небо світлішало. Бігом проскочивши повз ґрати платного пляжу, Саша вибігла на свій, звичний, цілком безлюдний. Біліли пластикові стаканчики в купі сміття. Світилися вікна в найближчому пансіонаті – п’ятеро чи шестеро вікон на весь фасад. Коло входу в головний корпус висів годинник. Показувало за три хвилини четверту.
Саша скинула сарафан. Спотикаючись на гальці, зайшла в прибій. Стоячи у воді по шию, розстебнула ліфчик, згорнула грудкою. Позбулася плавок. І, тримаючи купальник у правій руці, попливла до буя.
У неясному світлі він здався не червоним, а сірим. Саша ляснула долонею по залізному боку. Буй відповів гучною луною. Саша озирнулася на берег – там не було нікого. Ні душі.
Вона попливла назад. Від холодної води нею знову затрусило. Ледь намацавши ногами каміння, стала, балансуючи у хвилі, і зрозуміла, що розплутати мокрі ганчірочки й мотузочки, на які перетворився зім’ятий купальник, не може.
Тоді, схлипнувши, Саша жбурнула грудку вигорілої тканини на берег, на гальку. Стала рачки й так, то на двох, то на чотирьох, рвонула до рушника.
Загорнулася в нього й оглянулася знову.
Нікого. Ні душі. Море грається кинутим купальником, і небо з кожною хвилиною світлішає. У парку співають солов’ї.
Підібравши купальник, сарафан та босоніжки, Саша пошкандибала до синьої кабінки для перевдягання. Розтерлася рушником – і зненацька зраділа. Розправила плечі. Шкіра горіла, наливаючись зсередини, як шкурка стиглого яблука. Уже без поспіху Саша вдяглася, взулася, намацала ключі в кишені сарафана. Викрутила купальник, вийшла з кабінки й майже одразу зігнулася навпіл від блювотного спазму.
Упала навколішки, і її знудило на гальку. Вихлюпнулася вода, і разом з нею – жовтуваті кружальця. Дзенькнули об камінь. Саша відкашлялася, продихалася. Блювота відпустила так само несподівано, як і почалася. На гальці лежали три тьмяні золоті монетки.
* * *
Удома, замкнувшись у ванній, вона роздивилася монети. Троє однакових кружалець, з одного боку – незнайомий знак з округлих переплетених ліній. Чи то лице. Чи то корона. Чи то квітка. Що довше Саша дивилася – то об’ємніший здавався значок, він наче виступав, піднімався над площиною монети.
Вона протерла очі. На реверсі був гладенький овал – чи то «О», чи то нуль. Проби, звісно, не було, а Саша не була особливим знавцем дорогоцінних металів, але в тому, що монети золоті, чомусь сумнівів не виникало.
По Вулиці, Що Веде До Моря, йшли перші перехожі. Доходило до шостої ранку. Саша лягла на розкладачку, з головою вкрилася ковдрою і, затисши монети в руці, знову задумалася.
Трохи дерло в горлі. Нудоти більше не було. Можна, звісно, допустити, що Сашу знудило від учорашньої пахлави, а монети просто лежали на гальці. А чоловік у темних окулярах – маніяк, що складним і дивним чином здобуває можливість подивитися на голу дівчину. У напівтемряві. Рано-вранці.
Вона щільно заплющила запалені очі. Ні. Не можна допустити. Сашу винесло, вимило зі звичного світу в нереальний. Якщо вірити книжкам, це трапляється з людьми і навіть не дуже рідко.
Чи це все-таки сон?
Вона заснула несподівано для себе. А як прокинулась, був звичайний пізній ранок двадцять п’ятого липня. Мама з’явилася з кухні, витираючи руки рушником, подивилася на Сашу стривожено:
– Ти що, кудись ходила?!
– Купалася.
– Ти при своєму розумі?
– А що таке? – заперечила Саша хрипко. – Знаєш, як класно? На світанку. Нікого немає…
– Це небезпечно, – сказала мама. – І чого ти мене не попередила?
Саша знизала під ковдрою плечима.
– Нам треба йти, – сказала мама. – Скоро дев’ята. Ходімо на пляж.
Саша переривчасто зітхнула.
– Ма… а можна, я… полежу поки що? Я погано спала.
– Ти не захворіла? – мама звично поклала долоню на Сашин лоб. – Ні, температури немає… Дограєшся з цими нічними купаннями, весь відпочинок буде зіпсований.
Саша не відповіла. Стисла в кулаці монети так, що вони вп’ялися в долоню.
– Я там яйця зварила, – сказала мама заклопотано. – Візьми майонез у холодильнику… Ці золотенькі сусіди півбаночки нашого майонезу вже спожили, і нехай, на здоров’я, як-то кажуть.
Вона продовжувала витирати рушником сухі руки.
– Я домовилася на пляжі зустрітися з Валентином – незручно, знаєш, не з’явитися, я вчора обіцяла, що ми прийдемо…
Саша згадала вчорашній день. Валентином звали маминого співрозмовника, світловолосого й білошкірого, який так жваво спостерігав за далеким парадом дельфінів. Мама ще й представила її своєму новому знайомому: «Це – Олександра». Якась особлива значущість була в маминому голосі, але Саша тоді не звернула уваги. Темний чоловік підвівся з лави й пішов, залишивши доручення – і страх. Саші було холодно серед теплого, аж задушливого вечора. Солодко пахли квіти на клумбах… У Валентина був приємний одеколон, тонкий і терпкий. Саша пам’ятала запах, але не пам’ятала обличчя.
– Ну йди, – Саша підтягла ковдру. – Я трохи поваляюсь… і теж до вас прийду.
– Будемо на колишньому місці, – швидко сказала мама. – Яйця на столі… Ну, то я пішла.
І, підхопивши вже зібрану сумку, поспішила до дверей. На порозі обернулася:
– Як ітимеш, купальник не забудь! Він на балконі сохне…
І вийшла.
* * *
Коли Саша прокинулася вдруге, залізний будильник показував пів на дванадцяту. На пляжі в цей час спека, натовп, і море кипить од тіл, наче суп з галушками. Пізно йти на море… або рано. Себто, як подивитися. От годині о четвертій…
Її вразили такі прості, такі буденні думки. Піднесла до очей долоню з монетами. Поки вона спала, долоню не розтуляла – кружальця відбилися на вологій шкірі. Саша обережно переклала їх з правої руки в ліву.
Що з ними робити? Зберегти, викинути?
Дзвінок у двері змусив її сіпнутись. Одна монета зісковзнула з долоні й покотилася під розкладачку. Нервуючись, Саша намацала її на запилюженому килимі, накинула мамин ситцевий халат, вийшла в темний передпокій.