Зрештою, кожна людина жадає безсмертя. Ніхто не хоче і не визнає смерть як цілковите зникнення, адже духове єство не підвладне часові і простору. Але, оскільки новочасна міфологія переконала її в протилежному, людина прагне безсмертя через матерію, вірячи в те, що вона є єдиною формою вираження… Високими спорудами, потужними автами, розумними машинами, величезними архівами вона волає до безконечності, жадаючи вічного життя, прагнучи закарбувати себе в спогадах і перенестися в майбутнє.
Тож не варто позбавляти людину її амбітності. Амбітність, як і всяка суб’єктивна властивість, не є ані доброю, ані поганою. Усе залежить від того, як нею скористатися.
Вкажімо людині, до чого вона має докласти свою амбіцію, в чому полягають тривкі вартості і глибинний філософський шлях, на якому жодне прагнення не матиме перепон, якщо душа вимагає свого права на безсмертя.
Для тих, хто хоче знати, для тих, хто полюбляє відкривати таємниці природи, для тих, хто прагне пізнати самого себе, для тих, хто шукає гармонійного вираження в мистецтві, для тих, хто прагне осягнути Таїну, Новий Акрополь пропонує школу для цілеспрямованих.
…Людину, одурманену наркотиками
Сьогодні я бачила людину, одурманену наркотиками.
Людину край дороги невизначеного віку і навіть статі – скоцюрблену і оспалу… Вона не приймала допомоги від інших і не збиралася виходити з цього стану: вона хотіла бути такою, і тільки такою.
Звісно, мене обсіли думки. На гадку спадає усе колись сказане з цього приводу, аргументи для витлумачення таких украй прикрих ситуацій. Що пороблено цій людині, цьому юнакові, якого я сьогодні бачила? Можливо, річ в алкоголі або в іншому наркотичному засобі, яких сьогодні не бракує у вільному обігу і щодо яких не личить виказувати якусь погорду, інакше можна набути репутації «ретрограда». Утім байдуже, що саме затьмарило свідомість цього молодика – алкоголь чи добірний наркотик. Ясна річ, він стратив тяму і дуже ризикує до часу занапастити своє життя, якщо й далі простуватиме шляхом, який, власне, сам і обрав.
Так, я знаю, що молодь вживає наркотики, щоб «утекти», уникнути суспільства, яке її зневажає, не розуміє і не дає їй розправити крила… Аргумент, безперечно, не новий, але не позбавлений сенсу.
Звісно, наркотики допомагають втекти від того, що викликає відразу. Певне, старші і батьки, що мусили б зорієнтувати цю молодь, не мають часу на уважливість та чуйність, позаяк самі намагаються в усьому наслідувати молодь, яку, власне, не розуміють. Тим часом як старші не журяться домашнім вогнищем, зодягаються і танцюють у молодіжному стилі, шукають пригод, аби бути «сучасними», забуваючи про батьківський обов’язок, їхні діти кидаються в обійми наркотиків і здаються на ласку лихих порадників, яких і шукати не треба.
Та чи варто все суспільство винуватити в такому стані речей? Можливо, певна частка відповідальності і лежить на суспільстві, яке сьогодні воліє не виказувати свого занепокоєння, але не вся. Неймовірно, щоб усе суспільство свідомо погодилося втратити свою молодь, своє майбутнє…
Є інші винуватці, і саме їх треба шукати. Винні ті, що зробили все можливе й неможливе для розвінчання усього вартного для людської душі, ті, що «вбили Бога», ті, що спаплюжили пам’ять героїв, ті, що забруднили власною ницістю великі подвиги історії, ті, що, прибравши личину «навчителів молоді», вивищили ґанджі над чеснотами…
Винні ті, що, мов ті «печерники Платона», ховаються від світу, тим часом як їхні прислужники розповсюджують наркотики, привчаючи до них молодь. Це збагачує жменьку людей, а більшість – занапащає.
Винні ті, що, спаплюживши все – кохання, дружбу, родину, честь, почуття обов’язку, спромоглися заповнити цю порожнечу хіба що втечею в ілюзорні світи, які існують доти, доки є гроші в кишені наркомана.
Винні ті, що, почуваючись нікчемами і невдахами, зі шкури пнуться, щоб звести інших до свого стану, щоб не було відмінностей, щоб панувала рівність, щоб ніхто не вивищився своїми чеснотами.
Наскільки легше руйнувати, ніж будувати! І, нарешті, винні самі молоді люди, що підпадають під вплив наркотиків. Хай вони й менш винні, але вина з них не знімається. Їхня вина у відсутності мужності. Для того, щоб уживати наркотики і бунтувати проти суспільства, мужність не потрібна. Натомість, вона потрібна для того, щоб відмовитися від наркотиків і трудитися в суспільстві, яке варто удосконалювати.
Нікого не можна змусити робити чи думати те, чого він не хоче. Кожен має вроджену силу волі. Можна піддатися на підмову ошуканцям, а можна дослухатись до голосу власного сумління, яке, через свою природну схильність до справедливості, вкаже різницю між добрим і недобрим. Дарма що батьки не виправдовують сподівань, дарма що немає щирих друзів, дарма що життя не таке, як мріялося! Ми не одні! З глибин історії тисячі мислителів, філософів, доброзвичайних людей промовляють до нас і напучують на добру путь. Не втікати треба, а трудитися задля загального добра!
Історія, попри всі спроби її знищити, плине своїм плином. З неї ми бачимо, що набутки тих, хто обрав шлях зусилля та волі, значно тривкіші, ніж мильні бульбашки тих, хто руйнує, а не будує.
Обирати тобі, обирати і стуманілому юнакові, якого я бачила край дороги… Нас чекає новий i кращiй світ.
…Наркомана
Сьогодні я бачила наркомана… Історія життя цього бідолахи була немов на долоні. Я побачила в теперішньому нещасливці вчорашнього допитливого юнака без певних поглядів, але з неймовірною жагою «жити». Я побачила його в товаристві приятелів, котрі намагалися «зробити з нього людину», прилучаючи до нових досвідчень. Я бачила, як його звабила можливість позбутися щоденних проблем, не журитися більше такими дурницями, як навчання і праця, а натомість шукати «мерехтливої візії неймовірних барв і звуків…» Я бачила, як він боявся, перш ніж ризикнути і піддатися на підмову своїх приятелів, але бачила і те, як він таки поступився, аби ніхто не міг сказати, що він боягуз. Отак усе й почалося.
Коли він призвичаївся тікати від себе самого за допомогою наркотиків, то дивився на світ вже іншими очима. З’явилася зневага до всіх людей довкола (вони, звісно, не вживали наркотиків) і, зрештою, до суспільства, в якому він живе. Хіба можна шанувати суспільні системи та репресивну мораль буржуазних родин? Що вони тямлять у «диві вільного духу»? Настало збайдужіння до книжок, нових знань, до праці та обов’язків. А відтак він почав нарікати, що все в цім світі тільки «буржуазні пастки» задля визиску, і брати на глузи будь-яку віру та людську чуйність.
І, врешті-решт, він опинився у великому рабстві… Бідолашний хлопчина, що мріяв про абсолютну свободу, про дух, що уникає пут матерії, про пізнання нових незнаних світів у царині уяви, набув залежності від конкретної і доконечної для осягнення всіх тих свобод хімічної речовини. Йому лишився якийсь крок до фізичної, психологічної та моральної проституції, адже він хотів бути вільним за всяку ціну. Тим часом він живе у власноруч побудованій в’язниці, залежний від добровільно набутої потреби, від нижчого й темного світу, де сходяться всі ниці пристрасті.
Юнак нагадував мені ганчір’яну ляльку… Він переходив вулицю, не звертаючи уваги на автомобілі та розпачливі сигнали водіїв. Руки йому теліпалися, а очі нічого не бачили. На устах блукав сумний чи то дурнуватий осміх. Певне, міркував, – якщо він ще здатен міркувати, – як то ще трохи уярмитися для того, щоб «визволитися».
Я дивилась на цього підстаркуватого юнака, і мені стало сумно. Власне, засмутилася я не тільки з приводу так званих «заказаних плодів» чи складних молодіжних проблем. Мені стало сумно через усе безталання, уособлене в цьому бідоласі, через усі спалені мрії, через змарновану енергію. Прикро, що молодим людям так важко знайти свій шлях у житті. Мене засмутила ця людина, яка не вірила ані в Бога, ані в кого, а втім, безмовно благала про допомогу, як та дитина, що заблукала в темряві.
Мені завжди треба побачити, щоб зрозуміти. Але тепер я звернулася з молитвою до Бога, щоб він відвернув мої очі від такого прикрого видовища… Лише на мить піддалась я егоїстичному почуттю, і нараз усвідомила, що для того, щоб більше не бачити страждання, слід віднайти його причини.
Для того я маю обмаль скромних засобів: своє слово, своє перо, але офірую їх зі щирістю молодості, знаючи шляхи визволення, які не ставлять пастки тілові, а навпаки, дають душі крила.
…Гіпі
Сьогодні я бачила гіпі…
Мені здалося, що я бачу тінь з далекого минулого. Проте, якщо подумати, ще недавно рух гіпі був на злеті. Я знала, що час своїми циклічними іграми спричинює виникнення і зникнення світів, але гіпі, якого я бачила сьогодні, змусив мене застановитися ще й над тим, як швидко, немов у вирі, спливають нині ці цикли, пришвидшуючи рух стрілок цивілізаційного годинника.
Цей гіпі з довгим скуйовдженим волоссям, у благенькому, зумисне витертому вбранні, уособлював живий протест… Але не той протест, що постає з ідеї гіпізму. Десь глибше прозирав протест нездійснених змін. Це був протест поразки, малоконструктивної ідеї, яка не змогла змінити світ і тепер згасає як звичайнісінька мода.
Коли з’явились перші гіпі, і їх було нетрохи, коли по всіх усюдах тисячі молодих людей обрали такий спосіб самовираження, існувало багато речей, проти яких варто було протестувати. Молодь, яка прагнула чистоти й автентичності, мала радикально змінити зужиті ідеї та звичаї. Нещирій, поверхневій моральності вона протипоставила нові, шляхетні вартості. Забруднення довкілля у містах вимагало повернення до лона природи; анонімність механізованої праці – пріоритету особистого зусилля: хай то буде якась саморобка чи оригінальна абищиця; на зміну мистецтву, яке втратило своє високе призначення або стало малозрозумілим, приходило ремісництво; саме вбрання цього віджилого світу було відкинуто, натомість утвердився новий «однострій» – однострій «бідака»…
Так, гіпі справді хотіли змінити триб життя, але, певне, не завважили, що зміна – це не тільки руйнування старого, віджилого ладу, а й запровадження нового, вартного і тривкого. Ще раз хибне тлумачення свободи стало на заваді цілком здійсненній мрії… На вівтар «свободи» було покладено системи, організацію, зобов’язання, і кожен робив, що йому заманеться… Але гіпі, котрого я бачила, не може претендувати на уособлення всіх гіпі. Вони були різні і сповідували різні погляди – настільки складні й суперечливі, що від них лишився тільки загальний заклик до протесту. Протесту проти вся і всіх.
Щось змінити так і не вдалося… Врешті-решт, довколишній світ – великий і могутній – увібрав в себе «дорослих гіпі», а деяких, навпаки, рішуче відторгнув через їхню не тільки психологічну непристосованість, а й тяжкі фізіологічні вади, спричинені, як правило, наркотиками.
Отож гіпі, котрого я бачила, не можна назвати щасливим і життєрадісним. Це мандрівне уособлення вічного протесту задля самого протесту. Його зернята добрих ідей, прагнення автентичності, мрія про життя серед братів, що діляться останнім, любов до природи сьогодні викликає тільки поблажливу усмішку. Історія взяла своє, і гіпі не мали успіху. Ось тобі й увесь протест. Суспільство лишилося зі своїми старими виразками.
А в душах молодих досі живе властивий цьому вікові невпокій, бажання повстати проти несправедливості та прагнення витворити новий і кращий світ.
Та ніщо не минає намарне. Тепер протестувальники коротко стрижені, жінки знову вбралися в спідниці, усі мають ошатний вигляд. Сьогодні вони навчаються і працюють. Вони знають, що не варто скочуватись на узбіччя у пошуках якоїсь романтики, бо у самому серці урагану завжди б’ється щире серце юнака, готового упокорити себе самого і безкорисливо допомогти всім іншим.
…Чужопланетянина
Сьогодні я бачила чужопланетянина…
Усупереч загальноприйнятій думці, він не вийшов з літаючої тарілки. Та й нічим не відрізнявся від нас. Очі як очі, і жодних телепатичних здібностей. Він навіть не обмовився про свою загадкову планету чи про неймовірні можливості еволюції, певна річ, значно вищі за земні.
Він не претендував на роль утаємниченого вчителя і не пророкував надзвичайного майбутнього нашій планеті.
Не намагався приписати великі здобутки прадавніх цивілізацій чужопланетянам, котрі нібито приходили в різні часи на допомогу людям, керуючись великим «науковим співчуттям». Не тлумачив мені загадку єгипетських пірамід, Брами Сонця в Тіагуанако, «посадкових смуг» для космічних кораблів у пустелі Наска або космічного мандрівника, зображеного на саркофазі майя в Паленке. Він не хвалився своєю причетністю до поступування людства і не намагався переконати мене, що без чужопланетян це людство досі перебувало б на найнижчому, магічному етапі розвитку.
Не подивував він мене і прихованим матеріалізмом, не проголошував всіх богів, яким поклонялася людина, символами позапланетної фізичної науки, що вивищилась над релігією.
Він не пишався заслугами позапланетної науки перед Землею і не вимагав від мене нечуваної відданості чи особливих фізичних та інтелектуальних або, що значно серйозніше, моральних і духових зобов’язань перед якимись незнаними мудрецями.
Не пророкував прийдешнього, коли світом правитимуть Можновладці Космосу, і не запрошував мене відвідати його дивовижну планету.
Він не був ані резонером, ані критиканом. Не просив тримати в таємниці його неймовірні одкровення і не запевнював мене, що тільки такі обрані, як я, можуть спізнати цю нову форму космічно-планетарної істини. Нічого такого не було, оскільки чужопланетянин, якого я бачила, – це звичайна людина… То чому він видався мені чужопланетянином?
А тому, що, попри новомодні вигадки, найпершим і достеменним чужопланетянином, з котрим можна запізнатися, є сама людина, якщо не забувати, що земного в ній тільки матеріальне тіло, а вітчизна її вуші – це безмежний шир духу. З цієї вітчизни постало все живе, що, ймовірно, існує і на багатьох інших планетах.
Тож не варто шукати істину бозна-де і вважати, що все добре має прийти ззовні. Навпаки, слід пильніше придивитися до нашої довколишньої реальності, і саме в ній шукати найвищі вартості.
Самозамиловані люди прагнуть зацікавити зовнішній світ своїми нікчемними викликами та експериментами. Звісно, Великі Душі вельми спочутливо ставляться до людей, їхніх страждань та здобутків, але вже тому, що вони Великі, їм не треба прибирати людської подоби, щоб явити себе.
Окрім самозамилування, існує й інша крайність: погорда до людини та планети, бо на землі, мовляв, навіть за допомогою ззовні, нічого доброго не досягти.
Таким чином, ми або чогось варті і здатні на великі звершення без допомоги з космосу, або нікчемні й безпорадні і не заслуговуємо на космічний дар.
Однак людина, яку я бачила, – справжній чужопланетянин, – є водночас великою і малою. Її мализна полягає в матеріальних рамках, в доконечній необхідності досвідчення для еволюціонування, а також у прив’язанні до часу і простору. Але вона несе в собі великий позаземний елемент: свою душу, своє безмежне єство, iскру вічності, що пульсує на споді і спонукує до незнаних світів – не тільки матеріальних, а й світів віри та мудрості.
Цей чужопланетянин і всі ми перебуваємо тут у тих самих умовах побудови космічного ковчегу з дерева жертовності, з потужним рушієм знання та автентичної релігійності. Наш ковчег скориться спонуканню внутрішньої людини – неземної істоти – і дістанеться забутих планет чеснотливості, гідності, неегоїзму, міці і любові. А в часі цих подорожей він принесе в наш світ таке сподіване знезараження, очистивши земну атмосферу від хмар матеріалізму та зіпсутості.