Пармський монастир - Стендаль Фредерик 7 стр.

По тій бурі, відверненій непохитністю вдачі, подружжя перебивалось пенсією, якої їм не довелося довго чекати завдяки сприянню генерала Бубни.

На щастя, уже п'ять чи шість років графиня приятелювала з багатим молодиком; той, будучи також і графовим другом, залюбки надавав до послуг подружжя найкращу в Мілані упряжку англійських коней, власну ложу в театрі Ла Скала[65] і свій заміський палац. Проте палкий на вдачу граф, що був свідомий своєї доблесті, в хвилини гніву дозволяв собі гострі вихватки. Якось на полюванні один з молодих людей, що воював під іншими прапорами, висміяв хоробрість вояків Цізальпінської республіки.[66] Граф дав йому ляпаса, тут же на місці противники стрілялися; в оточенні цих молодих людей граф вийшов до бар'єру сам, без секундантів, і був убитий. Багато чуток ходило про цю дивну дуель, і ті, хто брав у ній участь, передбачливо вирушили подорожувати по Швейцарії.

Зате графині аж ніяк не була властива безглузда мужність, яку називають покірністю долі, мужність дурнів, ладних, не кажучи й слова, дати себе повісити. Чоловікова смерть надзвичайно її розгнівила. Вона зажадала, щоб Лімеркаті, тому багатому молодикові, який був її приятелем, теж заманулося вирушити в подорож, щоб він розшукав у Швейцарії вбивцю графа П'єтранери і відплатив йому рушничним пострілом чи ляпасом.

Лімеркаті визнав цей план безглуздим, і графиня переконалася, що презирство убило в ній любов. Та все ж вона подвоїла увагу до Лімеркаті. Їй захотілося розпалити в ньому кохання, а потім кинути його і цим довести до розпачу. Щоб такий задум помсти зрозуміли французи, скажу, що в Ломбардії, краю досить віддаленому від нашої Франції, через нещасливе кохання ще й досі впадають у розпач. Графиня П'єтранера, яка навіть у жалобі затьмарювала всіх суперниць, почала кокетувати з найблискучішими салонними левами, і один із них, граф H ***, який завжди казав, що Лімеркаті трохи незграбний, трохи мішкуватий для такої розумниці, до безтями закохався в неї. Тоді вона написала Лімеркаті:

Прочитавши цю записку, Лімеркаті поїхав до одного зі своїх маєтків. Кохання його спалахнуло з новою силою, він шаленів, нахвалявся пустити собі кулю в лоб, а це річ нечувана в тих краях, де вірять у пекло. Прибувши до села, він одразу написав графині, пропонуючи їй руку, серце і двісті тисяч ренти. Листа вона повернула нерозпечатаним, пославши його з грумом графа H***. Цілі три роки провів Лімеркаті в селі; кожні два місяці він приїздив до Мілана, але не мав одваги залишитись там і набридав приятелям патяканням про своє палке кохання до графині і її колишню прихильність до нього. Попервах він завжди додавав, що з графом H*** вона занапастить себе, що такий зв'язок її безчестить.

Насправді графа H*** графиня нітрохи не кохала і заявила йому про це, як тільки цілком переконалася в розпачі Лімеркаті. Граф, людина світська, просив графиню не розголошувати гіркої правди, яку вона йому повідомила.

– Будьте великодушні, – додав він, – приймайте мене, виявляючи всі зовнішні знаки уваги, якими вщедряють щасливих коханців, і, може, мені тоді пощастить зберегти належне місце в світському товаристві.

Після такої геройської заяви графиня відмовилась користуватися екіпажем і ложею графа H ***. Проте за п'ятнадцять років вона призвичаїлася жити на широку ногу, і нині їй доводилось розв'язувати вельми важку, точніше – нерозв'язну проблему: жити в Мілані на пенсію в півтори тисячі франків. Із палацу вона перебралася в дві кімнатки на п'ятому поверсі, розрахувала всю челядь і навіть покоївку, замінивши її старою прибиральницею. Ця жертва була, власне, не така вже й геройська та важка, як нам здається: в Мілані з бідності не сміються, а, отже, вона не лякає, як найгірше лихо. В цій шляхетній бідності Джіна прожила кілька місяців. Лімеркаті і навіть граф H ***, теж претендент на її руку, постійно бомбардували графиню листами. Та ось маркіз дель Донго, скнара, яких мало, подумав, що його недруги, бачачи сестрине убозтво, можуть позловтішатися. Як? Уроженка дель Донго змушена животіти на пенсію, яку призначає генераловим удовам віденський двір, що виявив таку несправедливість до нього!

Він написав Джіні, що в замку Гріанта її чекають палати й утримання, гідні її як його сестри. Думку про новий спосіб життя графиня сприйняла з захватом, душа в неї була мінлива. В цьому статечному замку, що велично височів серед столітніх каштанів, посаджених ще в добу герцогів Сфорца, Джіна не гостювала вже двадцять років. «Там мене чекає спокій, – казала вона собі. – А хіба в моєму віці це не можна назвати щастям? (Джіні пішов тридцять другий рік, і вона гадала, що їй пора на відпочинок.) На березі чарівного озера, де я народилася, я віднайду нарешті щасливе, мирне життя».

Не знаю, чи помилилась вона, але, безперечно, ця палка душа, яка легко відмахнулася від двох величезних маєтків, принесла щастя до замку Гріанта. Обидві її небоги нетямилися з радості. «Ти мені вернула чудові дні молодості, – приказувала маркіза, цілуючи її. – А перед твоїм приїздом мені було сто років!» Разом з Фабріціо графиня знов одвідала чарівні околиці Гріанти, справжній рай для мандрівників: віллу Мельці на тому боці озера, саме навпроти замку, з вікон якого розгортається краєвид на неї, священний гай Сфондрата, розташований вище по крутосхилу, і гострий виступ того мису, що поділяє озеро на два рукави: один звернутий до Комо, чудовий млосною розкішшю своїх обрисів, і другий, простелений до Лекко серед похмурого бескеття. З цими величезними й затишними ландшафтами може зрівнятися, але аж ніяк не перевищує їх мальовничістю найславетніший куточок у світі – Неаполітанська затока. Графиня захоплено відчувала, як воскресають у ній спогади ранньої юності, і зіставляла їх із свіжими враженнями. «Довкола озера Комо, – думала вона, – не видно, як на берегах Женевського озера, широких полів, тут нема родючих нив, обнесених огорожею, оброблених за найкращими способами рільництва, що, знай, нагадують про гроші та зиск. Тут звідусіль підносяться високі й невисокі горби, на них довільно розкидані купи дерев, і рука людська ще не зіпсувала їх, не обернула в статтю прибутку. Мальовничими узбіччями збігають до озера ці горби з дивовижними обрисами, і переді мною, як живі, постають принадні картини природи, змальовані Тассо[67] та Аріосто. Все тут шляхетне і лагідне, все промовляє про кохання, ніщо не нагадує про потворність цивілізації. Тонуть у рясному листі села, притулені на гірських спадах, а над кронами дерев бовваніють стрункі дзвіниці, тішачи зір своєю архітектурою. Якщо нивка завширшки в п'ятдесят кроків оброблена де-не-де між каштанниками і заростями дикої вишні, то як любо бачити, що все там росте буйніше, вільніше, ніж деінде. А ген за тими високими узгір'ями, чиї гребені ваблять самітними будиночками, такими затишними, що в кожному з них хотілося б оселитися, здивованому оку відкриваються піки альпійських вершин, укриті вічним снігом, і ця сувора картина, нагадуючи про пережиту недолю, посилює втіху від усього теперішнього. Уява зворушена далеким благовістом у якомусь хутірці, захованому за деревами, звуки линуть над озером і тануть, навівають солодку меланхолію, покору і ніби кажуть: «Життя минає, не носися так високо, бери щастя, доступне тобі, і тішся».

Те, що промовляли ці чарівні, ні з чим незрівнянні береги, повернуло душі графині її шістнадцять років. Їй здавалось неймовірним, як вона могла прожити стільки часу, ні разу не приїхавши помилуватися цим озером. «Невже, – думала вона, – щастя чекало мене на порозі старості?» Вона купила човна; Фабріціо, маркіза і сама Джіна оздобили його власноруч, оскільки їм завжди було сутужно на гроші, хоча в домі панувала розкіш: після опали маркіз дель Донго нічого не шкодував задля аристократичної пишноти. Так, наприклад, він звелів насипати греблю, витративши на це вісімдесят тисяч франків, щоб відвоювати в озера прибережну смужку завширшки в десять кроків перед славетною каштановою алеєю, що тягнеться в бік Каденабії. В кінці греблі підносилась капличка з циклопічних гранітних брил, споруджена за проектом відомого маркіза Каньоли, а в цій капличці модний міланський скульптор Маркезі споруджував тепер усипальницю для маркіза – численні барельєфи на гробниці повинні були зображувати подвиги його предків.

Супроводити дам у прогулянках хотів і старший брат Фабріціо, маркезіно Асканьо, але тітка бризкала водою на його пудрене волосся і щодня вигадувала, як би уїдливіше дошкулити цьому чванькові. Нарешті веселе товариство, що боялося сміятись при ньому, перестало бачити в човні його бліде пухке обличчя. Ні для кого не було таємницею, що він бігає до свого таточка зводити наклепи, а всі однаково мусили остерігатися того деспота, який після своєї вимушеної відставки просто казився з люті.

Асканьо дав слово помститися Фабріціо.

Якось схопилася буря, і човен мало не перекинувся; хоча грошей було обмаль, перевізникам заплатили щедро, щоб вони не сказали про це маркізові: той і так бурчав, що його обидві доньки катаються в човні. Згодом їх ще раз захопила буря, на цьому гарному озері борвії налітають раптово і бувають дуже небезпечні: з двох гірських ущелин на протилежних берегах понесуться раптом шквали і зітнуться між собою на воді. В самий розпал хвищі і громових ударів графині закортіло висадитись на самотню скелю посеред озера, площею не більше, ніж кімнатка; вона казала, що звідти перед нею розгорнеться незвичайне видовище: вона побачить, як звідусіль розбиваються об острівець скажені вали; проте, вискочивши з човна, графиня упала в воду. Фабріціо кинувся її рятувати, і обох занесло далеченько. Що й казати, топиться не дуже приємно, але нудьгу, на її превеликий подив, було прогнано геть із феодального замку. Графиня любила простакуватого абата Бланеса й дуже захопилася астрологією. Після купівлі човна залишилися гроші, всі вони пішли на придбання маленького телескопа, що трапився випадково. Майже щовечора, разом з небогами й Фабріціо, Джіна вмощувалася з цією трубою на майданчику готичної замкової вежі.[68] Фабріціо ділився своїми знаннями, і товариство дуже весело проводило кілька годин на вежі, далеко від підслухачів.

Щоправда, бували дні, коли графиня не хотіла озиватися ні до кого й словом. Задумана, вона самотньо блукала під розлогими каштанами. Вона була надто розумна, щоб іноді не відчувати, як важко, коли нема кому відкрити душу. Але назавтра після такої душевної кризи графиня вже сміялася, як і раніше. Звичайно до похмурих роздумів цю невсипущу натуру спонукували нарікання маркізи, її невістки.

– Невже в цьому понурому замку минуть останні дні нашої молодості? – вигукувала маркіза.

До графининого приїзду їй ніколи не спадали такі скорботні думки.

Так минула зима 1814–1815 років. Незважаючи на своє убозтво, графиня двічі їздила на кілька днів до Мілана: треба було подивитися чудові балетні вистави Вігано[69] в театрі Ла Скала, і маркіз не забороняв дружині супроводжувати зовицю. Одержавши в Мілані тримісячну пенсію, вдова генерала Цізальпінської республіки кілька цехінів[70] позичала пребагатій маркізі дель Донго. Поїздки були чарівні, жінки запрошували на обід старих приятелів і тішилися, сміючись з усього, як діти. Повна запалу й щирості італійська веселість дозволяла їм забувати, як гнітюче діяли в Гріанті криві погляди маркіза та його старшого сина. Фабріціо, уже шістнадцятилітній хлопчак, виконував обов'язки гостинного хазяїна дому.

Сьомого березня 1815 року дами, повернувшись напередодні з чудової подорожі до Мілана, прогулювались гарною платановою алеєю, недавно продовженою до самого берега. З боку Комо показався човен, з його борту хтось подавав дивні знаки. Скоро на греблю вискочив маркізів агент: у бухті Жуан щойно висадився Наполеон.[71] Такій події простодушно здивувалась Європа, але маркіза дель Донго вона нітрохи не вразила. Він одразу написав цісареві листа, сповненого вірнопідданських чуттів, запропонував свої здібності та кілька мільйонів і повторив, що міністри його величності – якобінці, які злигалися з паризькими бунтарями. Восьмого березня, о шостій годині ранку, маркіз, убравшись у мундир при всіх орденах, переписував з голосу старшого сина чернетку вже третьої депеші і статечно мережив своїм гарним охайним письмом папір, оздоблений августійшим портретом у вигляді водяного знака. А в цей самий час Фабріціо, звелівши доповісти про себе, входив до покою графині П'єтранера.

– Я іду, – заявив він. – Хочу пристати до імператора, адже він також і король Італії, і він так прихильно ставився до твого чоловіка! Я вирушаю через Швейцарію. Цієї ночі мій приятель Вазі, торговець барометрами з Менаджо, дав мені свій паспорт. Дай мені кілька наполеондорів,[72] я маю тільки два золотих, але якщо доведеться, я піду пішки.

Графиня заплакала з радощів і туги.

– Отче небесний! Як тобі спала така божевільна думка? – вигукнула вона, стискаючи руки Фабріціо.

Вона встала з ліжка і добула з одежної шафи старанно прихований гаманець, розшитий бісером – усе її добро.

– На, – сказала вона Фабріціо. – Але Богом святим благаю – бережи себе. На кого ти залишиш безталанну матір і мене, якщо тебе вб'ють? А сподіватися на перемогу Наполеона годі: ці панове зуміють його з світу зігнати. Хіба ти не чув тиждень тому в Мілані розповіді про те, як його двадцять три рази пробували вбити? Замахи були так добре підготовлені, що вцілів він лише дивом. А тоді ж він був усемогутній. Тобі добре відомо, що наші вороги сплять і бачать його мертвим. Після його вигнання Франція геть занепала.

З глибоким хвилюванням говорила графиня про долю, що чекає Наполеона.

– Дозволяючи тобі їхати до нього, я жертвую найдорожчою для мене істотою на світі, – промовила вона.

Очі Фабріціо зволожилися, і він заплакав, обіймаючи графиню, але воля його ні на мить не схитнулася. Він із запалом розтлумачив своїй дорогій приятельці, які мотиви схилили його до такої постанови; ми дозволимо собі вважати їх вельми потішними.

– Учора ввечері за сім хвилин перед шостою ми, як ти пам'ятаєш, прогулювалися платановою алеєю на березі озера, під Каза Соммаріва, і простували в південному напрямку. Саме в цей час я помітив здалеку того човна, що плив з боку Комо і ніс нам велику новину. Я дивився на човна, зовсім не думаючи про імператора, я лише заздрив долі тих, хто має змогу подорожувати, і раптом глибоке хвилювання пройняло мене. Човен пристав до берега, агент батька щось прошептав йому, батько раптом пополотнів, відвів нас убік і переказав нам моторошну новину. Я одвернувся і почав дивитись на озеро лише для того, щоб приховати сльози радості, які бризнули з моїх очей. І тут високо-високо вгорі, по праву руку, я вгледів орла, Наполеонового птаха. Орел велично летів у бік Швейцарії, а отже – Парижа. І я одразу сказав собі: «Я теж перетну Швейцарію з прудкістю орла, пристану до цього великого мужа і запропоную йому, що в моїй змозі, – підтримку моєї кволої руки. Він хотів повернути нам вітчизну, він любив мого дядька!» Перш ніж орел зник, у мене раптом висохли сльози, – ось доказ, що ця думка послана мені згори: тільки-но я ухвалив цю постанову, як одразу побачив, яким чином можна її здійснити. І одразу весь смуток, що, як тобі відомо, отруював мені життя, де й подівся, ніби розвіяний Божественним подихом. Великий образ постав перед моїм зором: Італія підводиться з того болота, куди втоптали її німці; вона простягає до свого короля і визволителя знівечені, ще закуті в кайдани руки.[73] І я подумки сказав собі: «Я, досі незнаний син нашої багатостраждальної матері, піду, щоб померти чи перемогти з тим, кого послала сама доля, хто хотів змити з нас ганьбу від погорди, з якою на нас дивляться всі, навіть найпідліші, найпоневоленіші жителі Європи».

– Знаєш, – додав він тихо, дивлячись на графиню розпаленілим поглядом, – знаєш той каштан, який у рік мого народження мати власноручно посадила напровесні на березі струмка в нашому ліску, за дві милі від Гріанти? Так ось, перш ніж вирушити в похід, я пішов подивитись на своє дерево. «Весна тільки почалася, – сказав я собі, – якщо на дереві є вже листячко, це буде добра призвістка для мене». Я теж повинен скинути з себе заціпеніння, в якому животію тут, у цьому похмурому й холодному замку. Хіба ці старі зчорнілі мури, що колись правили за знаряддя деспотизму і тепер залишилися його символом, не є символом понурої зими? Для мене вони те саме, що зима для мого дерева.