– Гей, Марго! Агов! – гукнула вона. – Бери праворуч. Твій шостий єгерський[86] стоїть там.
– Ну, хлопче, доведеться розлучитися, – сказала маркітантка нашому героєві. – Мені, їй-богу, шкода тебе. Сподобався ти мені, хай тобі грець! Нічогісінько ти не знаєш, кожен тебе пошиє в дурні, бігме! Їдьмо краще зі мною до шостого єгерського.
– Я й сам розумію, що не знаю нічогісінько, – відповів Фабріціо, – але я хочу битися і пощу он туди, де білий димок.
– Та ти поглянь, як твій кінь стриже вухами! Тільки-но туди над'їдеш, тобі його не втримати, – хоч який він захльостаний, подасться галопом і бозна-куди тебе занесе. Хочеш послухати доброї ради? Ось як зроби: тільки-но під'їдеш до цепу, спішся, підбери з землі рушницю і ладунку, ставай у лаву й роби все так, як солдати. Але ж, Боже милосердний! Ти, мабуть, і набою не вмієш скушувати!
Зачеплений за живе, Фабріціо мусив признатися своїй новій подрузі, що вона вгадала.
– Бідолаха! Заб'ють тебе одразу, істинний Бог! Заб'ють. Чи довго до лиха! Ні, тобі неодмінно треба їхати зі мною! – владно заявила маркітантка.
– Але я хочу битися!
– А ти й будеш битися! Ще й як! Шостий єгерський – бравий полк, а роботи сьогодні всім вистачить.
– А скоро ми розшукаємо ваш полк?
– Найбільше десь за чверть години.
«Ця добра жінка відрекомендує мене, – міркував Фабріціо, – мене через мою недосвідченість не приймуть за шпигуна, і я зможу взяти участь у битві».
Раптом гуркіт канонади посилився, постріли почастішали. – Ніби чотки перебирають, – сказав собі Фабріціо.
– Ось уже й рушничні залпи чути, – сказала маркітантка, поганяючи коня, підбадьореного звуками бою.
Жінка звернула праворуч і рушила путівцем через луки; болото тут було до колін, віз мало не загруз. Фабріціо підпихав колеса. Кінь його двічі упав. Незабаром під ногами стало сухіше, але дорога перейшла на стежку, що плуталася в траві. Не встиг Фабріціо проїхати нею кроків з п'ятсот, як кінь його став мов укопаний: поперек стежки лежав труп, що злякав і коня, і верхівця.
Обличчя Фабріціо, звичайно бліде, позеленіло. Маркітантка глянула на мерця і буркнула собі під ніс: «Не з нашої дивізії». Потім, зиркнувши на нашого героя, пирхнула сміхом.
– Ха-ха-ха! Ну що, хлопче? Це тобі не цяцьки! – гукнула вона.
Фабріціо скам'янів із жаху. Найбільше його вразили босі брудні ноги, вже роззуті, та й сам труп роздягли, залишивши тільки подерті, обляпані кров'ю штани.
– Ближче, ближче! – сказала маркітантка. – Спішуйся, тобі треба звикати. Ти диви! – гукнула вона. – В голову влучило!
Так і є, куля влучила біля носа і вийшла через ліву скроню, огидно спотворивши обличчя. Вціліле око залишилося розплющене.
– Чого став? Злазь! – повторила жінка. – Підійди, привітайся, поручкайся! Може, він тобі відповість.
Фабріціо від огиди млоїло, проте він скочив з коня, підійшов до трупа, взяв його за руку й міцно труснув. Але відійти вже не міг, ніби закляк. Він відчував, що йому забракне сили сісти в сідло. Особливо жахало розплющене око.
«Маркітантка вважатиме мене за боягуза», – гірко подумав він. І все-таки не міг ступити й кроку: одразу упав би. Для нього то була страшна хвилина. Він справді був майже непритомний. Помітивши це, маркітантка жваво скочила з воза і мовчки піднесла йому чарку горілки. Фабріціо одним духом вихилив її, потім виліз на коня і, ні слова не кажучи, поїхав далі. Маркітантка вряди-годи зиркала на нього спідлоба.
– Завтра, хлопче, підеш у бій, – сказала вона нарешті, – а сьогодні залишайся зі мною. Сам бачиш, тобі ще треба призвичаїтися до солдатського ремесла.
– Навпаки, я зараз же хочу битися! – вигукнув наш герой із таким завзяттям, що це здалося маркітантці добрим знаком.
Гарматний гуркіт дужчав і ніби ближчав. Постріли лунали поспіль, звук зливався в безперервну басову ноту, і на тлі цього безугавного протяглого реву, подібного до далекого шуму водоспаду, дуже чітко вирізнялись рушничні залпи.
Саме цієї хвилини дорога привела їх до гайка. Маркітантка побачила, як назустріч прожогом біжать четверо французьких солдатів. Вона скочила з воза і, відбігши кроків двадцять від шляху, сховалася в ямі, що залишилась після викорчуваного дерева. «Ага, – сказав собі Фабріціо, – зараз побачимо, чи боягуз я». Він став біля покинутого воза і видобув шаблю. Не звертаючи на нього ніякої уваги, солдати побігли краєм гайка, по ліву руку від шляху.
– Це наші, – спокійно сказала маркітантка, повертаючись, геть засапана, до свого візка. – Якби твій кінь міг бігти чвалом, я б сказала тобі: скачи до краю гайка, поглянь, чи є хто на луках.
Просити себе двічі Фабріціо не змусив. Він виламав тополину гілку, обчухрав її і заходився щосили шмагати свою шкапину. Вона понеслася галопом, але за хвилину знову потрюхикала. Маркітантка пустила свого коня учвал.
– Стій, почекай! – кричала вона Фабріціо.
Невдовзі обоє виїхали з гаю. Зупинившись посеред луків, вони почули страшенний гуркіт, гармати й рушниці гатили звідусіль: справа, зліва, ззаду. В далечині їм відкрився куточок битви, – гайок, із якого вони виїхали, ріс на пагорбі, що височів на вісім-десять футів над луками, але на самих луках не було ані душі. Луки на відстані тисячі кроків од них були облямовані довгою смугою рясних верб. Білий дим підносився над вербами, іноді клубочачись і вихрячись у небі.
– Аби ж то знаття, де наш полк, – мовила заклопотана маркітантка. – Їхати навпростець луками не можна. Послухай-но, – сказала вона Фабріціо, – якщо ти наткнешся на ворога, штрикай його одразу шаблею, а не показуй, який ти рубака.
Та в цю мить маркітантка помітила тих чотирьох солдатів, про яких ми щойно згадували. Вони показалися з лісу, що по праву руку од шляху. Один їхав верхи.
– Ось і кінь для тебе, – сказала вона Фабріціо. – Гей, повертай сюди! Агов! – гукнула вона вершникові. – Вихили склянку горілки.
Солдати рушили до воза.
– Де шостий єгерський? – крикнула жінка.
– Тут поряд. П'ять хвилин ходу. Он біля рову, за вербами. Там оце полковника Макона вбили.
– Хочеш за коня п'ять франків?
– П'ять франків? Та ти, матінко, жартуєш. Юнь же офіцерський! Я за чверть години продам його за п'ять золотих.
– Дай-но мені золотого, – стиха мовила маркітантка Фабріціо. Відтак, підійшовши до вершника, скомандувала:
– Злазь! Мерщій! На тобі золотого.
Солдат спішився. Фабріціо весело скочив у сідло. Маркітантка заходилась відв'язувати скрутку шинелі, приторочену до сідла його шкапини.
– Нуте, допоможіть мені! – гукнула вона солдатам. – Жінка надривається, а вони стоять собі, руки в боки.
Та як тільки впійманий кінь відчув на собі тороки, він забасував. Фабріціо, хоч і вершник добрий, на превелику силу втримав його.
– Зразу видно породу, – мовила маркітантка. – Не призвичаєний, щоб хребтину йому в'юком муляло.
– Генеральський кінь! – гукнув вояк, що продав скакуна. – Такий кінь вартий десять золотих, та й то мало.
– Ось тобі ще двадцять франків, – сказав йому Фабріціо, нетямлячись на радощах, що під ним справжній огир.
Тут по вербах ударило навскіс гарматне ядро. Фабріціо з цікавістю дивився, як навсібіч, ніби косою стяті, полетіли галузки.
– Еге, стрілянина наближається, – сказав солдат, беручи у Фабріціо двадцять франків.
Було десь близько другої дня.
Фабріціо все ще захоплено згадував незвичайне видовисько, як раптом через широку луговину, край якої він стояв, проскакали вершники – кілька генералів у супроводі почту з двадцяти гусарів. Кінь Фабріціо заіржав, кілька разів ставав дибки, потім почав люто шарпати вуздечку. «Ет, нехай!» – подумав Фабріціо.
Юнь, пущений на свою волю, ринув з копита і наздогнав генеральський ескорт.[87] Фабріціо нарахував чотири капелюхи з перами. За чверть години з кількох слів, зронених сусідами-гусарами, він збагнув, що один з генералів – славетний маршал Ней. Від щастя Фабріціо відчув себе на сьомому небі, але ніяк не міг угадати, котрий з чотирьох генералів маршал Ней. Щоб довідатись, він віддав би все на світі, але вчасно згадав, що йому краще не балакати. Ескорт зупинився, збираючись перехопитися через широкий рів, що заповнився водою після вчорашньої зливи. Обсаджений високими деревами, цей рів перетинав з лівого боку луговину, край якої Фабріціо купив коня. Майже всі гусари позлазили з коней. Рів був крутий і слизький, вода текла на кілька футів нижче луків. Фабріціо, нетямлячись з радощів, більше думав про маршала Нея[88] і про славу, ніж про свого коня, і скакун, розходившись, шубовснув у воду. Бризки злетіли високо вгору. Одного генерала облило з ніг до голови, і він лайнувся:
– Чорт би взяв цю кляту худобину!
Фабріціо до живого дійняла ця образа. «Чи можу я зажадати від нього сатисфакції?» – подумав він. А тим часом, аби довести, що він не такий уже бевзь, наш герой вирішив виїхати верхи на той бік. Проте берег піднімався круто, та ще й на п'ять-шість футів угору. Довелося зректись цього наміру. Тоді Фабріціо, пустивши коня водою, що сягала до храпа, нарешті знайшов місце, де, мабуть, був водопій. По цьому положистому схилу він легко виїхав на той бік лугу. Він перехопився перший з усього почту і гордо затрюхикав понад канавою. Гусари, потрапивши в халепу, борсалися в рівчаку, бо в багатьох місцях глибина сягала п'яти футів. Деякі коні, схарапудившись, пробували пливти і розбризкували цілі фонтани води. Вахмістр[89] помітив маневр жовторотого хлопчини, в якого не було й сліду армійської виправки.
– Агов, назад! Повертайте ліворуч, там водопій! – гукнув він.
Незабаром усі перебрели на той бік.
Виїхавши в поле, Фабріціо застав генералів самих, без супроводу. Гуркіт гармат ніби подвоївся. Він ледве чув голос генерала, котрого оббризкав був водою, дарма що той кричав йому в вухо:
– Де ти взяв цього коня?
Фабріціо, розгубившись, відповів по-італійському:
– L'ho comprato росо fa. (Тільки що купив його.)
– Що ти сказав? Не чую! – крикнув генерал.
Але тут над головою загуркотіло так, що Фабріціо не міг відповісти. Мусимо визнати – цієї хвилі наш герой мав дуже мало геройського. Але страх посідав у його почуттях друге місце, найбільше діймав хлопця цей гуркіт, від якого мало не лопали барабанні перетинки. Кінний ескорт пустився вскач, їхали ріллею – виоране поле тяглося зразу ж за канавою і було всіяне трупами.
– Червоні мундири! Червоні мундири![90] – радісно закричали гусари почту.
Спершу Фабріціо не розумів, але, нарешті, помітив, що справді майже на всіх трупах червоні мундири. І раптом його пройняв дрож, він зауважив, що багато хто з цих червономундирників ще живі. Вони кричали, очевидно, волаючи про допомогу, але ніхто не зупинявся, щоб допомогти. Наш герой, на вдачу жалісливий, всіляко намагався, щоб його кінь не вдарив копитом якогось із цих червономундирників. Ескорт зупинився. Фабріціо, не дуже дбаючи про дотримання дисципліни, все ще галопував, задивившись на якогось пораненого.
– Стій, жовторотий, стій! – гукнув йому вахмістр.
Фабріціо зупинився й побачив, що він випередив кроків на двадцять генералів і що вони дивляться в цей бік у підзорні труби. Повернувши назад, щоб стати на своє місце у хвості почту, за кілька кроків позаду начальства, він помітив, як один генерал, найгладший, повернувся до свого сусіда, також генерала, і владно щось каже, ніби лає його і навіть сипле чортами. Тут Фабріціо не зумів стримати цікавості. Забуваючи про раду своєї подруги-тюремниці мовчати, він озвався до сусіда, склавши коротку, досить правильну, досить гладеньку французьку фразу:
– Хто цей генерал, який шпетить свого сусіда?
– Як хто? Маршал.
– Який маршал?
– Маршал Ней, дурило! Де це ти досі служив?
Фабріціо, людина образлива, і гадки не мав сердитись за образу. З дитинним подивом він вирячився на славетного «князя Московського», найхоробрішого з хоробрих. Раптом усі помчали учвал. Через кілька хвилин Фабріціо побачив, що за двадцять кроків попереду рілля якось дуже дивно ворушиться. Борозни стояли залиті водою, а мокра земля на їхніх гребенях злітала чорним груддям. Фабріціо глянув на цю дивну картину і знову задумався про маршальську славу. Позаду коротко зойкнуло: то впали з сідла двоє гусарів, стяті гарматним ядром. Коли він озирнувся назад, ескорт уже був за двадцять кроків. Найжахливіше було бачити, як борсався на зораному полі кінь – увесь закривавлений, заплутавшись ногами у власних кишках, він усе ще силкувався звестися й бігти слідом за своїми бойовими товаришами. По болоту рікою текла кров.
«О, нарешті я під обстрілом! – думав Фабріціо. – Я – в бою! – повторював він, задоволений. – Тепер я справжній солдат!»
Ескорт помчав щодуху, і наш герой збагнув, що це ядра піднімають з усіх боків земляні бризки. Але марно він вдивлявся туди, звідки летіли ядра, він бачив лише білий дим: батарея стояла дуже далеко. Серед рівного, безперервного гуркоту, в який зливалися гарматні залпи, Фабріціо ніби розрізняв, набагато ближче, рушничну перестрілку. Проте він не міг нічого збагнути.
Тут генерали з ескортом з'їхали на вузеньку, залиту водою стежку, що тяглася під косогором, футів за п'ять нижче поля.
Маршал зупинився і знов навів свою підзорну трубу. Цього разу Фабріціо міг добре роздивитись його. Виявилось, що в того зовсім світле волосся й широке рожеве обличчя. «У нас в Італії немає таких облич, – думав Фабріціо. – Я ось, наприклад, блідий, а волосся в мене каштанове, зроду мені таким не бути!» – сумно додав він подумки. Для нього ці слова означали: ніколи не бути мені таким героєм. Він позирнув на гусарів: окрім одного, у всіх були рудуваті вуса. Фабріціо дивився на гусарів, а вони дивились на нього. Він зашарівся під їхніми поглядами і, щоб приховати збентеження, повернувся у бік ворога. Він побачив довгі лави червоних постатей, і його здивувало, що вони такі дрібненькі, їхні ряди, а складали вони полки чи дивізії, здалися йому не вищі за кущі живоплоту. Одна лава червоних вершників клусом наближалася до тієї стежки в низині, якою їхали ступою маршал і ескорт, чвакаючи в болоті. Дим усе оповив у тому напрямку, куди вони їхали. Лише вряди-годи на тлі цього білого диму пролітали вчвал вершники.
Зненацька Фабріціо побачив, як з боку ворога скачуть верхи четверо. «Ага, атакують нас!» – подумав він, але потім помітив, що двоє вершників під'їхали до маршала і щось кажуть йому. Один генерал з маршальського почту помчав у бік ворога, слідом – два гусари з ескорту і ті чотири вершники, що прискакали звідти. Потім на шляху трапився рів і вони форсували його. Фабріціо опинився поряд з вахмістром, людиною, як подивитися, досить простодушною. «Треба з ним побалакати, – подумав Фабріціо, – може, вони тоді перестануть так розглядати мене». Він довго міркував, що сказати вахмістрові.
– Пане, – мовив він нарешті, – я вперше опинився в бою. Скажіть, це справжня битва?
– Та ніби. А ти хто такий?
– Я брат дружини одного капітана.
– А як його звати, того капітана?
Такого запитання герой наш не передбачав і геть спантеличився. На щастя, маршал і ескорт знов пустилися чвалом. «Яке французьке прізвище назвати?» – думав Фабріціо. Зрештою йому згадалося прізвище хазяїна заїзду, де він мешкав у Парижі. Він під'їхав до вахмістра впритул і щосили крикнув йому:
– Капітан Меньє!
Вахмістр, погано розчувши в гарматному реві, відповів:
– А, капітан Тельє? Так, його вбито.
«Браво! – сказав собі Фабріціо. – Не забути: капітан Тельє. Треба удати смуток».
– Ох, Боже мій! – промовив він із жалібним виглядом.
З бічної стежки виїхали на луки; скакали щодуху, ядра свистіли знову; маршал повернув до кавалерійської дивізії. Ескорт мчав серед трупів і поранених, але це видовище вже не вражало нашого героя так, як раніше. Його думки витали десь-інде.
Коли ескорт зупинився, Фабріціо помітив маркітантського воза, і ніжні почуття до цього шанованого об'єднання переважили все, – він рушив учвал просто до воза.
– Куди ти? Стій, сто чор…! – гукав позаду вахмістр.
«Що він може мені зробити?» – подумав Фабріціо, скачучи до маркітантського воза. Він підострожував коня, сподіваючись побачити свою знайому – славну жінку, яку зустрів уранці. Кінь і віз були досить схожі, але хазяйка їхня була зовсім інша, і нашому героєві здалося, що обличчя в неї дуже лихе. Під'їжджаючи до воза, Фабріціо почув, як маркітантка сказала комусь:
– А який з нього був красень чоловік!