Гарольд засопів:
– Бо він злий! Гроші йому непотрібні – його там і так годують. І взагалі – не став зайвих питань. Ходімо.
Я не рушила з місця.
– Скажіть, майстре… А якщо у мене не вийде?
Гарольд вже добряче розсердився. У нього навіть ніс почервонів.
– «Якщо у мене не вийде…» – Ще раз почую – дістанеться, як сидоровій козі! Ніяких «якщо»! Має вийти! Вперед!
І ми увійшли до шинку «Чотири собаки».
Вам відомо, як виглядає мерзотне кубло? Я дотепер не знала.
По-перше, там смерділо в стократ гірше, ніж на вулиці. По-друге, ядучий дим виїдав очі. А за брудними столами сиділи такі гидотні пики, що якби я була стражником Королівства, просто загребла б усіх підряд і запроторила у в’язницю довіку.
Вони сиділи й хлебтали щось із брудних кухлів. Коли ми ввійшли, покосували на нас каламутними очиськами, ніби вирішуючи: як зручніше з нами впоратись. Я затремтіла, а пики тим часом – зирк-зирк – і байдуже так відвернулися, ніби даючи нам зрозуміти, що ми їм нецікаві. Я пригадала Вовка з казки: «Я передумав! Я не їстиму цих хирлявих поросят!» – і зрозуміла, що вони тільки вдають, що їм на нас наплювати, а от коли ми не чекатимемо нападу – вони я-я-як…
– Добридень, Гарольде, хлопчику мій…
Я ледве втрималася, щоб не вискнути, як оте порося. Із-за шинквасу вийшов чолов’яга з пов’язкою на півголови. Наче у нього одночасно боліли зуби, вухо, шия, потилиця і ніс (або він був мумією, хоча й не повністю обмотаною).
– А це ж хто з вами? Їстимемо, питимемо, бешкетуватимемо?
– Це новий маг дороги, – похмуро відповів Гарольд.
Людина-мумія окинула мене поглядом. Праве його око ніби нормальне, зате ліве дивилося крізь проріз у бинтах. У мене аж морозом по спині сипонуло.
– Оце? – запитала людина-мумія так, ніби йому підсунули таргана і кажуть: ось, мовляв, пес-ротвейлер.
– Наказ короля.
– А-а-а, – протягла людина-мумія зовсім іншим голосом. – Його величності – уклін і привіт… Заходьте.
Гарольд узяв мене за руку й потягнув через увесь шинок, повз столи розбійників, які там сиділи; повз піч, біля якої метушилася огрядна жінка, котра виливала помиї. Потягнув у найдальший куток. І я побачила, що там справді сидить жебрак – лисий, як гарбуз, брудний і, здається, ще й горбатий.
– Ну, – Гарольд нахилився до мого вуха. – Запам’ятала? Зло. Не має. Влади.
– Ага, – відповіла я тремтячим голосом.
– Іди!
І він підштовхнув мене в спину.
Жебрак сидів, схрестивши тонкі ноги. Між його коліньми лежав на підлозі солом’яний бриль із широкими крисами. Я підійшла, затиснувши монетку в кулаці. Жебрак на мене не дивився – він, здається, дрімав сидячи.
Кроків за три чи чотири до жебрака я прицілилася. (Ну з фізкультури-то в мене завжди були гарні оцінки – я й бігаю швидко, і в баскетбольну корзину влучаю із середини поля. Мене б і в шкільну команду взяли, якби не мій зріст…)
Тож я прицілилася – і послала монету в корзину… тобто в бриль. Монета вдарилася об солом’яну стінку і скотилася на дно. Є!
Не встигла я зрадіти, як жебрак розліпив повіки і люто зиркнув на мене. І ноги мої… враз приклеїлися до брудної підлоги.
– Щоб ви всі здохли… – просичав жебрак. І в його проклятті була така сила, що я раптом зрозуміла – воно збудеться! Збудеться і занапастить не тільки мене, а й усе це місто, Гарольда, Оберона… Потім воно просочиться в наш світ і занапастить маму, Петрика і Дмитрика, навіть вітчима, навіть завучку і весь наш клас…
А жебрак, побачивши мій страх, посміхнувся гнилозубим ротом і заволав на всю горлянку:
– Щоб ви всі здохли! Ви! Всі!
– Зло не має влади, – забурмотіла я крізь сльози, що раптом виступили на моїх очах. – Зло не має влади…
І провела рукою, як показував Гарольд, проте навіть дим не розігнала.
Жебрак випростався, горб його зник, він повищав і став огрядніший, рот зяяв чорною дірою.
– Здохли… Здохли!
– Зло не має влади, – я вже ревіла. Бо ясно ж: «чарівні» слова – брехня, зло має владу, та ще й яку!
– Зло не має влади, – сказав хтось за моєю спиною.
Жебрак раптом затнувся на півслові. Глянув поверх моєї голови, потім зіщулився, як квашений помідор, який прокололи виделкою. І стало ясно: все, що він казав, – тільки базікання старої, злобливої божевільної людини. У цього беззубого зла дійсно немає влади ні над чим…
Жебрак знову склепив повіки й умить заснув (чи вдав, що спить).
А в мене за спиною стояв Гарольд. Блідісінький. І губи в нього трусилися.
І всю дорогу, до самого замку, він не промовив ані слова.
* * *
– Ну скажи, що я зробила неправильно?
– Все неправильно. Бо ти взагалі нічого не зробила! Замість того, щоб зупинити зло, ти стала підживлювати його своїм страхом. Хіба я тебе так учив?
У великій і затишній кімнаті палав камін, пахло свіжим деревом, димком і сіном. Уздовж стін стояли лави з матрацами – лягай собі й відпочивай, слухай тишу за розчиненими вікнами, мрій про польоти…
Аби ж то…
Я сиділа на лавці скоцюрбившись, а Гарольд, чорний, як хмара, ходив із кутка в куток. І це виходило в нього так люто, що будь-який тигр у клітці позаздрив би.
Мій страх улігся. Залишилася тільки образа.
– А про що ти мене просив? Підійти і щось сказати! Я підійшла. Сказала. Вийшло не так – бо ти мене не навчив, як треба!
Він метнув на мене такий погляд, що я відсунулася у куток, геть подалі. Ще битися полізе, чого доброго. Ну, нехай тільки спробує, я його як дряпону…
– Знаєш, – сплюнув він спересердя, – якби його величність… сам не сказав, що в тебе є здібності – я б…
І він замовк.
– Що? – запитала я єхидно. – Не повірив би? Королю не повірив би, так?
Гарольд нічого не відповів. Ще раз пройшовся туди-сюди.
– А знаєш, – сказав він раптом спокійно. – Давай спати. Завтра рано – в похід… Якщо ти не передумаєш, звичайно. Адже поки не засурмить сурма, можна попросити його величність повернути тебе туди… звідки взяли. Тобі варто лиш сказати…
Він відійшов у дальній куток і влігся на солом’яний матрац. Укрився картатою вовняною ковдрою і невдовзі засопів.
Розділ п’ятий
Коли засурмить сурма
Звісно, я не заснула.
Хоч матрац був чистий і досить м’який, і вогник у каміні затишно палахкотів, і за вікном тихо співало нічне птаство, й світилися розсипи зірок… Скрізь усе було начебто гаразд, але ж мені було погано.
По-перше, соромно й мулько згадувалось моє перше «магічне» завдання, і те, як я його провалила. Це вам не контрольна. Якби Гарольд не втрутився – навіть і не знаю, що зі мною сталося б.
По-друге, мене страшенно образили слова Гарольда. Він не вірив, що я маг. Він хотів, щоб я переполохалася й утекла у свій світ. Та він просто мріяв про це! Тоді він сказав би Оберонові зітхнувши: «Ваша величносте, на жаль, вона всього тільки дівчинка, та ще й маленька, як на свої роки. Я дуже хотів навчити її магії. І я б її навчив, звичайно, якби вона не злякалася…»
І коли я уявляла, як Гарольд говорить усе це Оберонові й скрушно хитає головою, мені хотілося рвати ковдру.
Окрім того, мені дуже-предуже хотілося додому. Ну просто до сліз. Звідси, із Королівства, всі домашні біди здавалися такими дрібними й несправжніми…
Гарольд сопів уві сні. Якось дуже гучно, ненатурально. Я раптом подумала: а хіба просто і йому заснути? Адже якщо я провалила перше завдання, то й він провалився як учитель. А Оберон йому довіряє…
Ніби у відповідь на мої думки, Гарольд засопів ще дужче й перевернувся на другий бік. І захропів так, щоб усім було зрозуміло: людина спить.
Камін догорав. Невдовзі в кімнаті стало зовсім темно.
* * *
Розплющую очі – а у вікна б’є сонце… На підлозі соломинки блищать, як золоті. У дальньому кутку Гарольд натягує чоботи.
– Уставай. Іди вмиватися.
– Доброго ранку, – сказала я ввічливо.
У коридорі був умивальник (я ще вчора запам’ятала, де він стоїть). І тільки задумалася, як прилаштуватися, щоб злити собі на руки з ковша, як з’явилася жінка у фартусі – кругленька, веснянкувата, привітна. Здається, я її десь раніше бачила.
– Доброго ранку, новий магу дороги! Давайте-но підсоблю. Вбиральню, – вона стишила голос, – знайшли вже?
«Вбиральню» я знайшла ще вночі. Просто відро у закутку – та й усе.
– Умивайтеся, збирайтеся, скоро вирушаємо, – вона лила мені воду в долоні, вода була холодна, туга, з мене одразу злетіли рештки сну. – Нате ось, – простягла чистий рушник. – Тут вам одяг прислали з майстерні – особливе замовлення… Гарольде! – гукнула вона в кімнату. – Його величність веліли поквапитися!
– Зараз, – глухо озвався мій навчитель. Жінка безцеремонно заглянула за двері.
– І щоб ти стару куртку не кидав тут, – візьми із собою. Вона тепліша, ніж нова, а в горах буде мороз.
– Ну чого ти, ма? У мене й так торба тріщить…
– Ти чув, що я сказала?
– Ну, чув…
– Поквапся, уже сурмачі до воріт поїхали. За годину вирушаємо.
І вона побігла кудись, усміхнувшись мені на прощання. Я зрозуміла, на кого вона схожа: такий же веснянкуватий ніс, довгі біляві вії, руде волосся. Тільки Гарольд був худий і кістлявий, а мати його – кругла, наче кавунчик.
На лавці, де я спала, лежав величенький мішечок. Одяг?
– Це кому? – я була впевнена, що вчорашні недоноски на весь похід так мені й залишаться.
– Тобі, – відповів Гарольд не дивлячись. – Мені чи що?
Я простягнула руку, обережно заглянула в мішок…
Це ж треба…
Полотняні сорочки (саме мого розміру, три штуки). Спідні штани – двоє. Жилет із нашитими на нього сталевими пластинками (проте й не дуже важкий). Шкіряна куртка – скроєна точно за міркою, гарна й м’яка, на залізних застібках, із закотами на рукавах. Ще одні верхні штани – теж зі шкіри, найтоншої обробки. Теплий плащ – здається, вовняний, темно-синій, та ще й із гербом! Пояси, хустки, ще якісь чудові дрібниці, а головне – чоботи! (Якби Зайцева побачила мене в цих чоботях у школі… Вона б луснула від заздрощів!) Ось які це були чоботи…
– Це все – мені?
Гарольд дивився на мене здивовано й ледь презирливо. Під цим поглядом я ледве стримувала радість – усе-таки я маг дороги, а не дівчинка в універмазі.
– І ось іще, – він витягнув з самісінького дна мішка дивну річ, схожу на вишиту сріблом хустину. – Пов’язуєш на голову, але щоб вузол був якраз над правим вухом. Це знак мага дороги.
Я взяла хустину в руки…
І радість моя зникла, ніби її й не було. Хіба я – справжній маг? Хіба маю на все це право – на такий плащ, куртку… на королівський герб із буквою «О» і драконом?
Гарольд помітив, що я скисла.
– Ну що? – запитав із фальшивим співчуттям. – Вирішила залишитися з нами? Чи сумніваєшся?
Я подумала: можу ж я одягнути все це хоч раз? Хоч єдиний раз у житті?
* * *
Біля воріт замку до мене підвели коня. Ой, лишенько! Адже я ще тільки мріяла навчитися їздити верхи, а сама якщо й осідлала когось, то тільки сусідського сенбернара!
Сірий кінь був такий високий, що я могла (трішки пригнувшись) пройти в нього під черевом. І, звичайно, нічого було й мріяти залізти в сідло без сторонньої допомоги! Я уявила, як мені до сідла прив’язують сходинки…
Якби на мені зараз був мій звичний одяг чи хоча би вчорашні недоноски – я б удала, що опинилася тут випадково. Але на той час на мені було повне убрання королівського мага: чоботи до колін, плащ із гербом, на голові – чорна зі сріблом хустка. І тому я не чекала допомоги, а вилізла спочатку на стулку воріт (вони були фігурні, ґратчасті, із чавунними гілками й листям), а вже звідти перебралася в сідло.
Мені здалося, що я сиджу на слоні, а земля внизу – десь далеко. Кінь переступив ногами – я вчепилася в луку сідла. Кінь поволі рушив уперед; я нічого не бачила й не чула, у мене була єдина мета – хоч би не впасти…
– Ноги запхай у стремено…
Гарольд, виявляється, їхав поруч. Сидів у сідлі прямо і розслаблено, як принц.
– Ноги в стремено, кажу. П’яти вниз. Носаки вгору і вбік. Інакше ступня провалиться крізь стремено вперед, кінь злякається й понесе, а тебе волочитиме позаду…
Я зрозуміла: все, досить, треба звідси драпати. Походила в гарному одязі, покрасувалася гербом, покаталася верхи, уявила себе королівським магом – пора й честь знати. Поки я тут не скалічилася – додому!
Стремена виявилися підігнаними під мій зріст. Я абияк виконала пораду вчителя – розвела носаки, опустила п’яти. Мій кінь поволі й плавно йшов за конем Гарольда, і я змогла нарешті відірвати очі від землі й роззирнутися навколо.
А навколо люду! Стовповисько…
Стражники стояли вервечкою. Поважні, вусаті, зі списами напереваги. За цими списами товпилися городяни – колишні мешканці Королівства, які тепер залишалися самі по собі.
– Ура! Ура! Слава!
Щось промайнуло у повітрі. Лясь коня по шиї! Квіти… Букетик фіалок. Він упав у куряву, а вслід за ним полетіли троянди, гвоздики, ще якісь величезні й невідомі квіти… Вони пролітали в мене над головою, над головою Гарольда, падали під ноги коням.
А коні й вухом не вели. Ішли собі й ішли. Урочисто ступали, як на параді.
Десь заграла музика, вона лунала все голосніше.
– Слава королю!
– Прощавай, Королівство!
– Слава Оберону!
– Слава магам дороги!
Мої щоки палали все дужче й дужче. Я випросталася в сідлі, наслідуючи Гарольда. Набігли сльози – чи то від вітру, чи тому, що я розуміла: це єдині хвилини мого тріумфу. (Більше ніхто й ніколи не назве мене «магом дороги» й не кине букет під копита мого коня…)
Услід за Гарольдом я виїхала на площу. Тут уже вишикувалися вервечкою коні й вози, карети й вершники – це й було мандрівне Королівство, і воно несподівано здалося мені таким маленьким…
Сірий кінь – ну й розумаха! – без жодної моєї спонуки зайняв своє місце поряд із конем Гарольда. За нашими спинами стражники стримували натовп, який хотів усе бачити і тому напосідав і напосідав…
– Гарольде. Гарольде…
Мовчання.
– Скажіть, майстре…
– Чого тобі?
– Що зараз буде?
– Вийде мер. Скаже кілька слів. Потім Оберон… Його величність віддасть йому символічні ключі від міста. Просурмить сурма… До речі, ти не передумала?
Я промовчала.
Натовп захвилювався сильніше.
– Мер!
– Де?
– Отам! Дивіться!
– Слава панові меру! Слава Королівству!
Верхи мені було все чудово видно: на вкрите килимом підвищення піднявся товстенький, ніби діжечка на ніжках, чоловік. Він виряджений був у парчу й оксамит, але капелюх тримав у руках. Вітер куйовдив ріденьке волосся, що кучерявилось навколо рожевої від хвилювання лисини.
І майже одразу натовп відсахнувся від ряду зімкнутих списів. Я сама ж підскочила в сідлі.
Оберон з’явився ніби й нізвідки. Він височів над усіма – над пішими, над вершниками і над мером, що піднявся на підвищення. Король гарцював на білому коні з дуже довгою гнучкою шиєю, як… у дракона. Я придивилася й завмерла: морда королівського коня чимось скидалася на морду крокодила – зуби стирчали вгору і вниз. Шовкова біла грива то відкривала, то знову закривала від мене цю зубасту пащеку…
Та все одно цей крокодило-, ні, драконокінь (!) був прекрасний у кожному своєму порусі. Здавалося, він летить над землею. А може, так воно й було?
Король сидів у сідлі, злегка відвівши руку з великим білим посохом, на кінці якого мерехтіла червоно-зелена куля. (Мабуть, це був якийсь чарівний жезл.) Я хотіла запитати про це Гарольда, але в цю мить городяни отямилися й залементували так, що навіть кінь піді мною (вже який спокійний), та й той здригнувся.
– Обе-е-рон!
– Слава королю!
– Слава!
У цьому гаморі потонули слова мера – той звертався до Оберона й кланявся, притиснувши руку до серця. А король сидів у сідлі й дивився на нього так спокійно й уважно, як дивився ще зовсім недавно на мене…
Я покосувала на Гарольда. Він не зводив з Оберона очей і був незвично блідий, навіть ластовиння зникло. Я подумала: для Гарольда ж усе це, як і для мене, вперше. Уперше за його пам’яті Королівство залишає насиджене місце і йде в нікуди, і невідомо, що там, попереду, всіх чекає…
(Цікаво, чи узяв він із собою стару куртку, як веліла йому мати?)
Поки я про це розмірковувала, мер закінчив свою промову. Оберон кивнув йому й обвів площу очима. І сказав лише одне слово – ніби й неголосно, проте голос його перекрив гул натовпу: