– Так то ж Москва, а не якась там, даруй, Полтава.
– Навіть кулик, і той своє болото хвалить. А Полтава – це таке місто, таке…
– Яке це – таке?
– Найкраще у світі. Принаймні для мене, полтавця. Коли б не ти, Катю-Катерино моя, кинув би я твою владичну Москву і подався б до своєї тихої Полтави на замріяній Лтаві.
– О!.. А я при чому, Васю?
– А при тому, Катю-Катеринко… Кохаю я тебе. Не можу без тебе. – Катерина шарілася і в ту мить ставала гарною. – Тобі в Москві любо жити, бо це ж батьківщина твоя, ти тут народилася і виросла, а мені – в Полтаві. Бо я там народився і виріс – що ж тут довго кумекати? Але без тебе мені життя – не життя. Ти у Москві, то і я мушу жити у Москві – аби лишень біля тебе, аби з тобою, Катю-Катеринко… А коли б не ти – пішки б подався до своєї Полтави!
– Так ось ти який, Василечку…
Після отого ніжного «Василечку», мовленого, як йому здавалося, аж з українським акцентом, Василеві Левченку і в Москві ставало любо жити. Бо з коханою. А з нею, кажуть бувалі, і в курені рай. Тим більше, у них у Москві був цілком пристойний «курінь» – Катеринині родичі допомогли його придбати й облаштувати, спасибі їм! А без коханої не те що Москва, а й навіть Полтава йому нелюбою буде. Катерина сміялась.
– То давай, Василечку, твою Полтаву та перетягнемо у мою Москву – тоді й тобі тут гарно буде.
– Якщо вже перетягувати, – починав Василь Андрійович, закохано дивлячись на дружину, – то, може, Москву перетягнемо в мою Полтаву?
– Е-е, такого не може бути. Це навіть вашому Мазепі… Свою історію, сподіваюсь, ти пам’ятаєш? Так ось, навіть гетьману Мазепі не вдалося свого часу і за допомогою шведів відірвати Полтаву, чи пак Україну, від Москви. Тож змирися, любий, не Москва буде у твоїй Полтаві, а навпаки, Полтава – у моїй Москві.
– Невже твоїй Москві мало свого, що й мою Полтаву забрала?
– Мало – не мало, а ми… Ми – руські, ми такі. Нам усе… мало. І все буде наше. І не сподівайся: те, що ми беремо, ми не повертаємо. Ще предки наші казали: «Що Москвою взято, те свято…»
Катерина була істинною русачкою, навіть ратувала, аби Росія швидше йшла воювати якісь там Дарданелли – здалися вони їй, – і приєднувала їх до своїх неміряних володінь… Але він її кохав. І цим усе було сказано.
І сприймав її таку, якою вона була й іншої йому не треба. Та й до всього ж вона його теж кохала і, як самі росіяни кажуть, душі у ньому не чула…
– Годі, годі, – поспішно казав, – з політикою. Давай краще… кохатися. Люблю кохатися – кращого у світі людей, по-моєму, немає. І не буде ніколи. А буде любов, буде і все інше…
Пригортав дружину до грудей і почувався щасливим-щасливим.
– За одну Вірусеньку, що ти мені подарувала, я буду тобі до гробу вдячний!.. А Москва… Де будеш ти, там буду й я. Ти у Москві, то й мені випадає бути в Москві. Тільки Полтаву я все одно забути не можу.
– А ти й не забувай, Василечку…
Так вони й жили у Москві – в любові та злагоді.
А все чому? Та ось чому…
І кожна корова знаходить свою хвіртку…
На правах вставної новели
…Досі мене тягне… подивитися на хутір з жіночим йменням Руда.
І де ж це, де ж це у світі білому, в яких палестинах той хутір Руда, що до нього так тягне чоловіка – навіть на схилі віку? Напевне ж у тому хуторі було йому колись любо (пригадуєте, так співав ще батько Махно: любо, братці, любо жити…)
А втім, у фразі зроблена невеличка купюра – там іще згадуються Прилуки. І повністю вона так звучить: «Досі мене тягне в Прилуки подивитися на хутір Руда…»
А Прилуки – місто обласного підпорядкування Чернігівської області, райцентр на річці Удай (басейн Дніпра), Україна…
– Всього лише… Україна? – вигукнув майже розчаровано один із тих, кому я розповів якось цей випадок, історію цю.
Ось вона.
Так-так, дитячі спогади у нього, москвича за народженням, народним артистом Росії, пов’язані з Україною – його бабуся мешкала в Прилуках. А тому літа його дитячі – і до Другої світової, і невдовзі по ній, минали то в Прилуках, то на хуторі Руда, то в селі Варва – все там само, на Чернігівщині…
І що тут, здавалось, такого – що дитячі літа його минули у бабусі на Чернігівщині, то в Прилуках, то на хуторі Руда, то в селі Варва, а дивись же – не забув…
Розмінявши дев’ятий десяток літ, все ще архіпопулярний не лише на своїй батьківщині, а й на просторах колишнього СРСР («Мене масово упізнають, я той, хто надокучив», – зізнається він не без іронії), московський артист з коротким і дещо не руським, і звичайно ж, не українським, але все ще гучним прізвищем, у ранзі живої легенди, найбільше любить згадувати Україну, Прилуки, свою бабусю, до якої він через Бахмач щоліта охоче їздив поїздом – сімдесят або більше років тому.
Гай-гай!..
– Журавлі, білі хатки з солом’яними стріхами, глиняна долівка з домотканими постілками-доріжками, а ще ікони і… Як їх? (вжив слово з його мови – «полотенца», йому підказали: рушники). Так, так, – усміхнувся він, пригадуючи, аж засвітився тихою радістю: – Рушники… Знамениті українські рушники, що їх сама бабуся й вишивала… А на них – ружі, червоні півні співають… Квіти, якась фантастика, і добрі ледь усміхнені леви, виконані у староруському стилі… Маленькі віконця, через які до мене приходив великий і таємничий світ… А ще піч, теж розмальована квітами, на якій я в негоду – особливо восени, – любив спати на теплій черені… Лавки… Най-найсмачніші борщі з часником…
І далі розказуватиме в тому ж таки інтерв’ю:
«Тоді життя було нелегким, щоб не сказати – тяжким. Після війни. У 1946–1948 роках, коли в безправних селах обкладали податками кожне деревце – вишеньку, яблуньку, переписували у кого одне порося, у кого їх аж двоє… Смалити кабана при забої – ні-ні. Суворо заборонялося. Шкуру треба було здати в «Заготсировину», а яке ж – самі знаєте – сало без шкурки? Та ще для українців! Колгоспники жили без паспортів – як кріпаки. Отримували на трудодень копійки…»
Але з якою радістю він згадує тодішнє життя в Україні – бідній, замученій податками! Тож і зізнається, як про заповітну, але вже нездійсненну мрію свою:
– Досі мене тягне в Прилуки, подивитися на хутір Руда – якщо він ще вцілів, на село Варва, якщо воно теж уціліло!.. (Він вже не виходить зі своєї московської квартири – ноги не тримають.)
– Хіба забудеш ті дивні жіночі лиця, що їх я там зустрічав – та й не тільки лиця… Досі мені сниться… І в снах моїх – коли я поринаю в сон хоч на часинку, – бачу своє українське дитинство: теплі південні ночі, садки, що потопають у зелені (а як вони по весні квітнуть, як!), коні, яблука, кукурудза, корови, яких гонять додому з пастівника, і кожна сама знаходить свою хвіртку… Люблю Україну! До того ж моє коріння там – звідти і мати моя, і батько…
Чи кожен з нас – хоч через одного-другого…надцятого! – українців, – чомусь із сумом подумалось мені, як слухав його, – здатен отак просто і щасливо-усміхнено та щемко водночас сказати замріяно: люблю Україну?!
Живучи в Україні, ми її мовби й не помічаємо. Сприймаємо, як щось дане, те, що само собою розуміється. Просто як край, у якому нам випало жити. Як якусь адміністративну територію.
Один мій знайомий якось, пригадую, вражено розказував:
– Уявляєш? Мені приснилося, що я… Що я живу… в Україні!
– Уявляю, – відповів я механічно, хоч нічого в ту мить і не втямив…
– Віщий сон!..
– Гм… Чому – віщий? Що було… такого, коли ти проснувся?
– А те… Виявилось це, коли я проснувся…
– Що – виявилося?
– А те, що я й справді живу… Уявляєш, справді живу в Україні – це мені моя половина повідала, як я проснувся… Ось чому кажу: віщий сон! В Україні, виявляється, я живу. В Україні!
Що я повідаю вам у світлі цього, як кажуть, факту з віщим сном? Моєму знайомому ще й повезло – хоч уві сні йому приснилося, що він живе не де-небудь, а в Україні. Інші все життя у ній живуть, запитай їх, у якій вони країні живуть, то й не згадають одразу…
– Ну… вопше, в Кийові…
Такі ми… українці. До нас хіба що у снах і доходить… Але щось не дуже нас тягне подивитися на той хутір. Пригадуєте: «Журавлі, білі хатки з солом’яними дахами, глиняна долівка з домотканими доріжками, рушники…»
А на них червоні півні піють…
Дивні лиця чорнооких, чорнобрових українок, теплі південні ночі, садки, що потопають у зелені…
І корови, які повертаються у село надвечір, і кожна з яких знаходить свою хвіртку і заходить у свій двір…
І треба ж так збігтися, що саме того року, як Левченки переїхали до Москви, в далекому від Полтави Парижі відбулася прем’єра того дива, що згодом буде названо на французький лад – синематографом і який розпочне нову еру – еру кіно.
Жив-був у Парижі в 1864–1948 роках дехто (хтось, такий собі, один якийсь, рос.: некто) на прізвище Люм’єр Луї Жан, якого згодом буде названо французьким ученим, винахідником кінематографа (членом французької Академії наук він стане у 1919 році).
Після закінчення промислової школи працював Луї Жан на фабриці фотоматеріалів свого батька.
У 1895 році він разом з братом Огюстом (Огюст Люм’єр виконував в основному роль організатора і менеджера, а Луї більше займався технічною стороною кінематографа та винахідництва) розробив конструкцію апарата кінематографа – для знімання, проекціювання «рухомих фотографій». Перша демонстрація кінопрограми, знятої на цьому апараті, відбулася у Парижі в березні 1895 року в підвалі «Гран-кафе» на бульварі Капуцинів. На перших сеансах брати Люм’єр демонстрували сценки, в основному зняті на натурі: «Вихід робітників з фабрики братів Люм’єр», «Прибуття поїзда на вокзал Ля-Сіота», «Сніданок маляти», «Виловлення червоних рибок», «Вольтижування», постановочний комедійний сюжет «Политий поливальник» та інші.
У 1896 році брати здійснять світове турне зі своїм винаходом, відвідають Лондон, Нью-Йорк, Бомбей…
З того дня «рухомі фотографії» стали популярні, почалися регулярні сеанси «кінематографа» братів Люм’єр – сеанси йшли під акомпанемент піаніно або саксофона, з текстом під фотографіями.
За порівняно короткий час Луї Люм’єр зніме з братом і виготує тисячі короткометражних фільмів, навчить операторів і розішле їх по всьому світу знімати. З їхньої «легкої руки» слово «кінематограф» стане означати новий вид видовиська.
(У Росії «рухомі фотографії» побачать у 1896 році – спершу в Петербурзі, потім у Москві та в інших містах.)
Створюючи свої фільми, брати Люм’єр придумали багато прийомів кінозйомки. Наприклад, метод, використаний братами при зйомці проїзду по каналу у Венеції на гондолі, нині називається тревелінгом.
Платна демонстрація кінопрограми братів Люм’єр відбулася 28 грудня в Парижі. Було продано 35 білетів вартістю в один франк, але потім до братів – винахідників синематографа – почнуть вишиковуватися довжелезні черги.
«Рухомі картинки розважають увесь світ. Це краще, що ми можемо робити. І ми пишаємось цим», – скажуть брати про свій винахід.
Дивно, але брати Люм’єр не передбачали тріумфального майбутнього свого дітища і вважали кінематограф лише «живою фотографією» – атракціоном, що здатний привабити багато глядачів і приносити значний прибуток. Але швидко стало явно: французи відкрили шлях новому виду мистецтва – по суті брати Люм’єр започаткували документальне кіно. Знімаючи на плівку короткі (тривалістю 40–50 секунд) репортажі з буднів життя міста і своєї родини, вони не інсценували події, а тільки фіксували їх з допомогою кінознімального апарата. Тому фільми брати Люм’єр створювали без сценаріїв, без декорацій, без участі акторів, просто знімали, що бачили в натурі.
Але був і виняток – знаменитий короткий кетч «Политий поливальник». Хлопчик-підліток наступає на шланг за спиною у садівника, і той у результаті цього несподівано обливає себе водою. Сцена була знята на натурі, а в якості виконавців виступали приятелі. Природність екранного образу, відсутність якого б то не було втручання творців фільму в реальний хід подій, що знімалися на плівку – характерна особливість кінематографа Люм’єр.
Невибагливі «рухомі картинки» заворожували глядачів. Виявилось, що зображення може змінювати свій масштаб (план), на відміну, наприклад, від театрального спектаклю, представляючи світ і людину як у цілому, так і окремими деталями (крупні плани обличчя, рук, речей, що буквально заворожували перших глядачів). Класичний приклад – ролик «Прибуття поїзда на станцію Ля Сіота».
Крапка, що пульсує в глибині екрана, стрімко розростається до розмірів локомотива, який невідворотно насувається на глядачів, котрі впадали в паніку в очікуванні катастрофи. І полегшено зітхали, коли поїзд зупинявся – природно, в межах екрана.
На пероні з’являвся залізничник і біг відкривати двері вагона, з якого виходили пасажири і, наближуючись до кінокамери, «втрачали» в кадрі половину своєї фігури. Інші перехожі навпаки, спершу виникали на екрані частково, а потім, відходячи від об’єктива, здобували цілісність. Брати Люм’єр установлювали свою камеру непорушно і фіксували все, що потрапляло в об’єктив. Зміна масштабу зображення відбувалася стихійно, в основному за рахунок саморуху реальності, наближення і віддалення об’єктів.
Їхні фільми були дуже короткими – 15–18 метрів, і складалися з одного монтажного кадру.
У 1898 році Люм’єр організував серійний випуск кіноапаратів, виробництво кіноплівки і знімання фільмів (пізніше проводитиме досліди в галузі об’ємного і кольорового кіно). Так зародилося те, «важнейшее из всех искусств», як назве кіно пролетарський вождь. (Кіно – від грецьк. kineō – рухаю. Кінематографія – мистецтво, яке продукує рухомі зображення на плівці і створює відчуття реальної дійсності.)
У 1946 році Луї передасть французькій синематиці 1800 стрічок, знятих разом із братом.
У 1898 році він зніме свій останній фільм «Пристрасті Ісусові», і брати повернуться до промислового виробництва кіно– і фототоварів на своїй фабриці в Ліоні.
Уже в 1913-му брати виготовлятимуть по 6000 фотопластинок на день, щомайже 30 років користуватимуться великою популярністю – аж до появи нових матеріалів, які лежать в основі сучасного кольорового фото.
У 1948 році Луї Жан Люм’єр помре в місті Бандоль. (У Франції нині створена премія імені Люм’єра, що присуджується за документальне кіно.)
…Зайняті клопотами з переїздом до Москви, Левченки тоді на появу в Парижі якихось там «рухомих фотографій» не звернули уваги. Черговий атракціон по викачуванню грошей у наївних! Та й атракціонів уже було-було… А що його названо якимось там кінематографом – чи не все одно.
Не могли й уві сні подумати, що минуть роки і саме їхня первісточка Віруся, «полтавська галушка», стане королевою того кінематографа, що його винайшли кмітливі брати Люм’єр і який спершу назвуть «Великим німим»…
Частина друга-2
І прийшло двадцяте сторіччя
І було наказано «учинять стрельбу из пушек или из ружей, пускать ракеты, по ночам зажигать огни из хвороста или соломы»
…На стиках рейок стукотять колеса, вагон похитується, щось скрипить та й скрипить у нічній тиші, наче хтось скаржиться на долю свою…
За вікном, коли виглядала, – на далекому обрії в пітьмі ночі, куди мчав поїзд, все щось спалахувало червоно й загрозливо – чи то гроза в тих краях шаліла, чи то навстріч котилася війна…
Віра Холодна їхала назустріч фронту, а їй у ту ніч здавалося, коли згадувала своє полтавське дитинство, що вона, маленька Вірусенька, тоді ще «галушечка» двох рочків, разом з мамою і татом, якого вже немає у цьому світі, і меншими сестричками, яких тоді ще не було, поїздом Полтава – Москва спішить до бабусі у загадкову Москву, де її чекає звичайно ж, нове і, звичайно ж, незнане їй життя, де вона має стати якоюсь там королевою – власне, якогось – теж їй незнаного екрана…
Стукотять колеса, брязкають буферні тарілки, м’яко похитувався привілейований («панський»!) вагон, але все ще десь щось скрипить і зітхає, наче скаржиться на долю свою невдатливу, лиху, а там, попереду, куди на всіх парах мчить поїзд із зеленими вагонами, у яких плакали й співали, із жовтими та синіми, у яких німувала благодать, мчать назустріч далекій, яскраво– чи загрозливо-червоній заграві в твулок – обмежений двома рядами будинків простір для їзди та ходіння між двома вулицями) у Москві й нині чотири: Великий, Малий, Середній та Нижній. І всі вони виникли на території колишніх Кисловських слобід.