– Ви… із санітарного? – до гостя притьмом. – Себто, як я розумію, з фронту? – Придивилась пильніше до солдата в благенькій шинельчині рядового, в обмотках, що обвисли від колін і до черевиків, який м’яв у руках солдатський кашкет з витертою кокардою і, здається, тріснутим козирком. – Саша-а?… Ви?… Котрий Шурко? – посміхнулась і повернулася до Глашки, яка тінню виросла позад неї. – Який же це санітар? Із санітарного поїзда? Та це ж, хоч і в солдатському обмундируванні, Саша… Себто Олександр… Олександр Вертинський – артист, співак, поет і композитор.
– Та дідько їх розбере, – добродушно пробурчала кухарка. – Представився, що санітар із поїзда, то і я так бовкнула.
– Сашо, ви звідки? – повернулась господиня до гостя. – І чому ви сказали Глаші, що санітар із поїзда?
– Перед вами, Віро, і справді той, кого ви назвали санітаром, і зворушений, – Сашко Вертинський, – він злегка і мило гаркавив, і Холодній було приємно слухати його вимову, від якої вона вже почала відвикати. – Артист, співак, поет і композитор. Поет, як казав мені ще Володя Маяковський перед самою війною, – від Бога. А він у поезії розбирається – у своїй і в чужій. Та й Маринка, котра Цвєтаєва, схвально відгукувалася про мої віршовані спроби, а це така вередлива панійка, якій догодити трудно… Крім усього, ще й ваш вірний поклонник. Але й ваша Глаша не перекрутила, коли доповідала вам, що прибув санітар… Я й справді санітар – принаймні до сьогоднішнього дня ним був. І справді я прибув звідти, де терпить крах руська зброя – із прифронтового госпіталю. Як у тих краях кажуть, шпиталю.
– Сашо, ви навіть не уявляєте, яка я рада вас бачити – живим і здоровим. Хоч і в бідній солдатській шинелі, яку ви, сподіваюсь, швидко поміняєте на фрак. Чи на костюм П’єро…
– Ні, Віро, це ви навіть не уявляєте, як я радий бачити вас! Після фронтових злигоднів, після всього пережитого, після просякнутих медикаментами купе, переповнених закривавленими бинтами і стогоном та криками поранених, котрі й уві сні кидаються в атаки з багнетами наперевіс, і раптом… Раптом переді мною диво. Незрівнянна зірка нашого кінематографа, нашого німого синема. І чарівна жінка, яку мені несила забути. Та й для чого, як ви – найбільше моє щастя. І я стою перед вами, артист, співак, поет і композитор, і до всього ж ще й санітар. О, Боже, за віщо мені таке щастя, бачити вас, Віро? Не знаю, чи й заслужив це щастя у Господа.
– Якщо послав, знацця, заслужив, – вставила з-за спини Глашка.
Але гість не звернув на ту репліку уваги.
– Мабуть, тому мені так хочеться казки. Такої собі… глупої, наївно-дитинної. І хоч трохи пестощів. Невже я їх не заслужив? А знаєте, – він все ще говорив збуджено, швидко, не спускаючи з неї захоплених і закоханих очей. – Я йдучи… Ні, я летів сюди на крилах від вокзалу і придумав дорогою вірш. Який присвятив вам. Ви хочете послухати? – Вона кивнула й зашарілася. – Ось він, творіння моє, присвячене вам, зірко наша!
І продекламував їй вірш «Я сьогодні сміюсь над собою…», прочитав у своїй незбагненній манері, злегка і мило гаркавлячи, і водночас наче розіграв перед нею маленьку п’єску (за це вона й любила слухати вірші у його виконанні):
– «Мне так хочется счастья и ласки»… – повторила вона замислено й по хвилі зітхнула: – Ви тут не оригінальний із своїм бажанням, Сашо: кому не хочеться щастя й ласки? Але ви прибули до мене так нагально не для того, аби поскаржитися, чого вам не вистачає?
Та він її, здається, не слухав. Випалив одним духом:
– Як вам личить цей ліловий халат! І взагалі, ліловий колір. Я неодмінно це використаю у своїх піснях… Ви – королева! Так, так, королева!
– Дякую, приємно, але… Я простого роду, Сашо. Дочка викладача полтавської гімназії, яку мама колись у дитинстві ласкаво називала «полтавською галушкою». А ви – королева!
– О, ні, ви таки королева! Екрана! Там, на екрані, ваше королівство! І це кажу вам я, Сашко Вертинський, який ніколи і ні в чому не помиляється.
Він, Олександр Вертинський, і справді чи не першим назве Віру Холодну королевою екрана, і цей титул всі підхоплять, і вона справді звідтоді й по наші дні утвердиться у своєму новому званні.
– Віро Василівно, ви навіть на уявляєте, як вам личить…
Він не криючись нею милувався.
– Ліловий колір?
– Так, так, колір бузку.
– Додайте: полтавського, я ж бо з Полтави. А там такі бузки!
– І в Києві – а я з Києва родом, – теж росте чарівний бузок. Ліловий бузок.
– Я зворушена вашою увагою, Сашо, котрий санітар із санітарного поїзда.
– Ні, ні, це я зворушений… Я просто отямитись не можу, що бачу перед собою саму Віру Холодну, королеву нашого екрана, чарівну жі-і…
– Ах, облиште! Хоча… мерсі. Зворушена вашою ласкою і увагою, Сашо, котрий із санітарного прифронтового поїзда… До речі, ви ж не за цим прибули – аби похвалити мій халат лілового кольору?
– Цілком доречно, – схопився Вертинський. – Даруйте, Віро Василівно. Побачивши вас, та ще так зблизька, я й геть розгубився. Чи, швидше всього, вознісся у поетичне захмар’я…
– Прошу вас спуститися на нашу грішну землю.
– Спускаюся, а заодно скажу, чого я до вас прибув. Крім того, що я щасливий вас бачити, я ще й маю конкретне завдання… Себто прохання. Передати вам листа, що його й привіз від…
– Невже від… Володі?
Тієї ж миті в кімнаті наче зійшло вранішнє сонечко («Як вона засяяла! І лише від згадки про свого чоловіка», – ревниво відзначив про себе Вертинський).
– Так, так, від прапорщика Холодного. Себто од вашого чоловіка. Прошу, – з цими словами він дістав з-за обшлага шинелі доволі зім’ятий трикутничок якогось рожевого кольору. – Пан прапорщик дав мені його в госпіталі і просив…
– Боже, Володя в госпіталі?
– Для воїна краще потрапити в госпіталь, аніж у полон.
– Та давайте сюди листа, – Холодна схопила трикутничок, гарні руки її з довгими виразними пальцями злегка тремтіли.
– Я… я мушу вас залишити. На якийсь час. Аби наодинці прочитати листа. Почекайте мене тут…
– О, я ладен вас чекати хоч і все життя!
– Ви невиправний, пане Вертинський!
І крикнула вглибину помешкання:
– Глашо?! Де ти поділася, Глашо?? Пригости пана санітара… Себто Сашу… Себто пана Вертинського чаєм з нашим варенням…
– Котре із квіток троянд?
– Так, котре із пелюсток троянд.
– І ватрушки подати? – нарешті вигулькнула з глибини помешкання кухарка.
– І ватрушки теж… А я зараз… зараз… І взагалі, пригости…
– Чим же ще – крім варення із квіток троянд і ватрушок?
– Чим хочеш. Усим, усим, що є в нашому домі достойне такого гостя. Не мені тебе вчити. А я зараз… зараз… Боже, Боже, Володінька в госпіталі! Може, Володінька при смерті, а я… я…
Вибігла.
– Всідайтеся зручніше, пане, котрий санітар, – по-простецькому запросила Глаша. – А я зараз принесу вам чаю з варенням із квіточок троянд. Та ще й з ватрушками. А там подивлюся, що в нашому домі ще є достойне такого гостя…
Частина перша-2
Київ – моя перша й остання любов
Мій дорогий, мій любий Київ
Ім’я при народженні: Вертинський Олександр Миколайович.
Роки життя: 9 (21) березня 1889 року – 21 травня 1957 року.
Місце народження: м. Київ, Російська імперія.
Громадянство: СРСР.
Професія: поет, виконавець пісень, естрадний артист, кіноактор, композитор.
Що пов’язує з Україною: він писав і співав російською мовою, але був українцем із роду Гоголів-Яновських.
Повернення: за 14 років на батьківщині Вертинський дав близько 2000 концертів.
Тут мається на увазі рід Миколи Васильовича Гоголя, українського і російського письменника, чий батько, теж письменник, Василь Панасович, автор водевілів з українського побуту, мав ще й прізвище Яновський. Власне, це було первісне, родове прізвище полтавських Гоголів, але вже дід Афанасій Дем’янович, залишивши духовне поприще – був священиком, – поступив у гетьманську канцелярію: саме він і додав до свого прізвища Яновський, друге – Гоголь, що мало продемонструвати походження його роду від відомого в українській історії XVII cтоліття полковника і наказного гетьмана Війська Запорозького Євстафія (Остапа) Гоголя. Став відтоді йменуватися Гоголем-Яновським – як і всі його нащадки. Але прямих документальних свідчень про походження полтавських Гоголів від легендарного Остапа Гоголя немає. Письменник Микола Гоголь носив уже одне прізвище, відкинувши друге – Яновський.
З приводу того, що Олександр Вертинський писав не українською, а російською мовою… А якою він міг писати в Російській імперії? Та й що тут скажеш – не він перший, не він і останній. Тоді російська мова (справді, як захоплено вигукуватиме Тургенєв «О велик и могуч русский язык!») була панівною і в Україні, як мова імперії. Це стало причиною того, що раніше за нього Микола Гоголь, щирий, стовідсотковий українець, теж писав цією мовою, яку він називав по-своєму: «владычной». Та й сьогодні в незалежній Україні вона теж… Якщо й не стовідсотково панівна, то все ж ще міцно зберігає значні елементи своєї панівності. Але з цього приводу можна назвати і взагалі неймовірні випадки (як росіяни кажуть: из ряда вон выходящие!).
Володимир Набоков… Народився 22 квітня 1899 року в Петербурзі, на великій Горській вулиці, 47, у сім’ї російського політика Володимира Дмитровича Набокова та Олени Іванівни, уродженої Рукавишникової. У 1919 році родина Набокових емігрувала з Росії, залишивши Крим разом з регулярними частинами Білої армії. Володимир Володимирович прожив першу чверть життя в Росії, другу в Німеччині, третю в Америці й останню у Швейцарії, де він і помер року 1977 – лауреатом Нобелівської премії. Про себе Набоков говорив:
«Я американський письменник, народжений у Росії, отримав освіту в Англії, де я вивчав французьку літературу перед тим, як на п’ятнадцять років переселитися в Німеччину… Моя голова думає по-англійськи, моє серце говорить по-російському, а моє вухо чує по-французьки…»
Жив та був – нині за енциклопедичними епітетами «блискучий, самобутній художник XIX – початку XX ст.» – Михайло Олександрович Врубель.
Його доля трагічна – він багато страждав і навіть роками знаходився на межі безуму, але надходило просвітління, і він знову брався за роботу – талановитий художник, автор монументальних розписів, станкового живопису, графіки, скульптури.
У 1902 році у нього вперше виявилися ознаки душевної хвороби, що прогресувала: хоч у періоди ясної свідомості він із жадібністю накидався на роботу.
Його лікар пізніше згадуватиме:
«Це був художник-творець усією своєю сутністю, до найглибших таємниць психічної особистості. Він творив завжди, можна сказати, безперервно, і творчість для нього була такою ж легкою, як дихання. Поки живе людина, вона дихає. Поки дихав Врубель – він все творив».
Його не стане у році 1910-му.
Смерть він зустріне як свою рятівницю, як визволення…
Олександр Блок скаже над його могилою:
«Врубель прийшов до нас як вісник, все одно як у лілову ніч яскраве золото ясного вечора. Він залишив нам своїх Демонів, як заклинателів проти лілового зла, проти ночі. Перед тим, що Врубель і йому подібні трохи відкривають людству раз у сторіччя, я умію тільки тремтіти».
Михайло Олександрович народився в Омську, в сім’ї офіцера.
Малювати почав з п’яти років.
Гімназійні роки в основному провів в Одесі.
Закінчив юрфак Петербурзького університету, після армійської служби стає студентом Академії художеств.
У 1884 році Врубель закінчує навчання і погоджується приїхати на запрошення до Києва та очолити там роботи по реставрації живопису в старовинній Кирилівській церкві.
І мова йшла не лише про відновлення фресок, але й про створення нових речей замість утрачених.
Трудно йому було в Києві (без зв’язків, без надійного заробітку), але тримався. «Мания, что непременно скажу что-то новое, не оставляет меня», – писатиме він батькові.
Кирилівська церква – пам’ятник архітектури Давньої Русі. Споруджена в середині XII століття на північній околиці тодішнього Києва, в урочищі Дорогожичі. Там, де сходилися шляхи – з Вишгорода, Чернігова, Новгорода, Смоленська та інших міст. А шлях той, що вів до північних воріт Києва, у тім місці звався Дорогожищем і знаходився «під святим Кирилом». У XII–XIII століттях храм родового монастиря чернігівських князів Ольговичів був княжою усипальницею. Пізніше там поховають князя Святослава Всеволодовича, одного з персонажів «Слова о полку Ігоревім».
У 80-х роках XIX століття в церкві відбувалися великі реставраційні роботи, оновлювався стінопис. Їх виконували учні Мурашка і художник Врубель.
Михайло Олександрович залишив на віки композиції «Сошествие Святого Духа», «Ангелы с лобарами» (на хорах), «Надгробный плач» і чотири ікони: «Афанасий», «Богоматерь с младенцем» «Иисус Христос» і «Кирилл» для мармурового іконостаса.
Нині ці ікони є гордістю українського мистецтва, а Кирилівська церква стала філіалом Софійського музею.
Пробувши 5 років у колишній столиці Давньої Русі, Врубель виїде до Москви і більше до Києва не повернеться. Але коли якось наприкінці його страдницького життя художника запитають про його першу любов, він умить просвітліє і вигукне, як на духу:
– Київ – моя перша й остання любов![1]
– Київ – любов моя!..
Ці слова не раз – особливо наприкінці свого життя – вигукуватиме, світліючи на виду, Олександр Вертинський…
Із власного зізнання (його звернення до краян):
«Любі мої земляки! Любі мої кияни! Як вам, очевидно, відомо, я українець за походженням, крім того, киянин. Я народився, навчався, виховувався в цьому чудовому, неповторному місті. Я виріс на берегах Дніпра, багатої, привільної, квітучої землі, рівної якій немає у світі. Я киянин! Кожен камінь цього міста я знаю. У фільмі «Полум’я гніву» я зіграв свої ролі українською мовою! Цим я пишаюся».
На запитання Наталі Ужвій звідки у нього справжні українські інтонації, Вертинський відповів: «Таж я тут народжений. Це ж моя батьківщина, моя любов і мій Київ, моя пісня, що вперше зародилася, забриніла і на два крила піднялася саме тут, на схилах Дніпра, у сивому і вічно юному граді Кия…»
І коли я чую, як лунає пісня «Як тебе не любити, Києве мій», то ні-ні, та й вчується раптом і його неповторний голос:
Здається, що він… Ні, ні, він і справді щойно повернувся зі своїх далеких мандрів, піднявся на схили Дніпра, зітхнув на повні груди, що нарешті він удома…
Будинок, у якому він народився, стоїть і зараз по вулиці…
Спершу вулиця звалася Кадетською, але за Вертинського була Фундуклеївською – від прізвища київського губернатора, з 1919-го – Леніна. Нині – Богдана Хмельницького.
Батько майбутнього артиста Микола Петрович Вертинський був приватним повіреним, але крім адвокатської практики займався журналістикою. У досить популярному в ті часи «Киевском слове» він публікував свої фейлетони під псевдонімом Граф Нівер. (Згодом Олександр Вертинський під настрій казатиме: «Я – син графа Нівера», і дехто, не знаючи його біографії, сприйматиме це всерйоз.)
Микола Петрович був одруженим і якось закохався в дівчину на ймення Євгенія (Ївга) з роду Сколацьких. Дівчина теж закохалася в одруженого чоловіка, який заради неї покинув дружину. І стали вони жити в цивільному шлюбі. Шлюбний союз їм так і не вдалося оформити юридично: законна дружина Миколи Петровича навідріз відмовилася віддати юній особі свого чоловіка та майно. Але й не отримавши від попередньої дружини Миколи Петровича згоди на розлучення, вони жили в злагоді та любові. Євгенія Степанівна народила двох дітей – дочку Надю і сина Сашка.
У ті часи цивільний шлюб вважався ледь чи не злочином, його ніхто не схвалював. Ба, його всі засуджували. Засуджували й шлюб Миколи Петровича з молодою Євгенією Степанівною, називаючи останню зміюкою лукавою (у законної жони забрала чоловіка) і взагалі – шалавою.
Євгенія Степанівна дуже цим переймалася, була вразливою і легко ранимою – врешті-решт, нервовий зрив забрав її в могилу.
Батькові все ж таки якось – з чималими труднощами, – вдалося усиновити власного сина. Він так любив свою Женічку-Ївгу, що життя без неї не уявляв. Після смерті коханої Микола Петрович зірвався – став пити по-чорному, підхопив швидкоплинні сухоти і пішов за своєю коханою жоною в інший світ.