Розгубившись (зроду він узагалі був несміливим і довго та вперто з тією несміливістю боровся, особливо перед жінками), що перед ним САМА ВІРА ХОЛОДНА, одним духом випалив:
– Здрастуйте… Я – Олександр… Можна просто: Саша. Або й Сашко.
– Са-ашко-о?… – мило протягла вона, як проспівала. – То це ви, молодий чоловіче, і є… Са-ашко-о?…
– Так у нас кажуть – Сашко…
– Де це у вас, дозвольте спитати, Сашо, котрий Сашко?…
– У Києві…
– То ви з Києва? – вона ворухнулась, наче хотіла ще ближче до нього присунутись.
– Київ – моя батьківщина…
– О, то ми з вами… Майже земляки. Я з Полтави. – Як чарівно дзвенів її милий голос, як чарівно посміхалися її неймовірно гарні, глибокі й жваві очі. – Правда, я там жила ще маленькою, але дещо запам’ятала. У нас були сусіди, а в них був хлопчик Олександр – приблизно одного зі мною віку. То його по-полтавському звали іноді Сашком, а іноді – ніколи не вгадаєте – Шурком. Шу-урко-ом, – як проспівала вона. – Я, тоді мала, думала, що той хлопець – іноземець. Із якихось турецьких чи що країв. Так мене вразило його ім’я – Шу-урко-о…
Срібними переливами бринів її тихий сміх.
– То ви, Олександре, поете, артисте, співаче і композиторе, будете для мене – з вашої, звичайно, згоди, – Сашком. Гаразд? Себто Шурком. Ми ж із вами з України, котру чомусь всі тут називають Малоросією. Ви й справді, як сказав Володимир Маяковський, великий поет. А він у поетах і поезії розбирається, як ніхто інший!
– Віро Василівно, благаю… Заждіть, – прошепотів він. – Подаруйте мені ще кілька хвилин вас бачити, і щасливішої людини за мене у всьому світі не буде!
– О, то ви багато хочете – стати найщасливішою людиною у світі! Про це всі мріють, але це рідко кому вдається.
– А мені вдасться. Але з вашою допомогою, пані Віро.
Він дивився на неї так захоплено, що вона, хоч і звикла до поклонників, що завжди її оточували, відчула, як наче б губиться, що було їй взагалі не властиво. А вголос мовила, правда, тихо:
– Не дивіться на мене так. Навколо нас люди, а я… я заміжня. І взагалі, що з вами?
– Ку де фудр, – прошепотів він по-французькому.
– «Удар грому»? – переклала вона. – Ви знаєте, що це означає?
– Любов з першого погляду, що вражає, як удар грому.
– Ку де фудр, – замислено повторила знаменита актриса. – А раптом це… ку де театр? Театральний ефект…
– О, ні. Я сказав це і, як латиняни кажуть, діксі ет анімам леваві: сказав і полегшив цим душу. Зі мною і справді трапився «удар грому», як вас вперше побачив.
– То що ж нам тепер робити? – Вона, здається, відчула легкий неспокій.
– Але я нічого од вас не хочу…
– О, це вже легше, – зітхнула вона.
– Крім одного: бачити вас. – І вже благально: – Можна мені приходити до вас – аби лишень вас бачити… Бачити вас, і… і більше нічого.
Вона пильно подивилась на нього – він відчув, що потопає у її великих і бездонних сірих очах – і опустила вії. І він той порух її прекрасних вій зрозумів як згоду. Холодна востаннє подивилася на нього своїми неземними – збожеволіти можна, які ж вони прекрасні! – сірими очима, протягла, як проспівала, ніжно, хоч мовби й злегка насмішкувато:
– Бувайте, Са-ашко, котрий Шу-урко-о…
І зникла. А він довго-довго того вечора не міг отямитись. І збагнути не міг – снилося йому те, що відбулося щойно, чи все це наяву, навсправжки? І вдихав її парфуми, що здавалися йому божественними, які все ще хмаркою стояли на тім місці, де щойно стояла вона…
Тоді ж він зазнайомиться й заприязниться з Іваном Мозжухіним, знаменитим актором. Разом вони ходитимуть на гамірливі зібрання футуристів, разом питимуть вино у вільний від зйомок час у ресторанах і взагалі, займатимуться епатуванням наївної публіки.
Вони були ровесниками, обидва 1889 року народження (тільки один народився у Пензі, Росія, а другий у Києві, Україна), тож відразу ж перейшли на «ти» і почувалися чи не побратимами, які давним-давно знають один одного. Ініціативу зближення виявив Мозжухін. Правда, хоч і був однолітком з Вертинським, але все ж здавався наче старшим, і його старшинство визнавав і сам Вертинський. Мабуть, тому, що на час їхнього знайомства Олександр був ще нікому не відомим, а Іван – уже доволі знаним актором, яким захоплювалися у Москві.
Особливий успіх він мав у ролі графа Клермона в п’єсі Л. Андрєєва «Король, закон и свобода» в Московському драматичному театрі, куди був запрошений восени 1914 року. У нього навіть був свій ангажемент (контракт, укладений на певний термін), про що Вертинський тоді ще тільки мріяв. До 1916 року він виступав на одній сцені з такими знаменитостями, як Радін, Полевицька, Блюменталь-Тамаріна, Дуван-Торцов – як рівний з рівними, і Вертинський іноді ловив себе на тому, що дивиться на друга знизу вгору, хоч Іван тримався з ним по-дружньому, по-простецькому.
Він узагалі був з гумором, до всього – навіть до своєї популярності, – ставився злегка іронічно, іноді за чаркою – любив се діло, – казав:
– Сашко, не дивись на мене, як на небожителя, ми, генії, такі ж прості, як і всі смертні…
Підморгував, говорив своїм добре поставленим, соковитим голосом і сміявся – якось красиво, аж мелодійно.
Іван дебютував у кіно в 1909 році і відтоді кінематограф став для нього – вчорашнього артиста театру, – новою професією і покликанням у світі мистецтва. І взагалі, новим життям. Про кінематограф, про «Великого німого» він захоплено писатиме: «Це моя кров, мої нерви, надії, провали, хвилювання… Мільйони крихітних кадрів складають стрічку моєї душі».
Він був від природи наділений геніальною художньою інтуїцією, що багато в чому йому замінила школу. До всього ж він відразу відчув принципову різницю між грою в кіно і в театрі. Намагався розпізнати закони мови кіно, його головні творчі принципи, засновані на «внутрішній експресії, на гіпнозі партнера, на паузі, на хвилюючих натяках і психологічних моментах, коли не все сказано, але все зрозуміло». Казав, бувало, Вертинському (для останнього це була своєрідна школа): «Актору досить щиро, захоплено подумати про те, що він міг би сказати, загорітися під час зйомок, і він кожним своїм мускулом, питанням чи скаргою одних очей відкриє із стрічки публіці свою душу, і вона зрозуміє його без жодного слова, без єдиного напису…»
Мозжухін почав свою кар’єру в студії Ханжонкова. (Про Віру Холодну, з якою часто разом знімався, відгукувався незмінно з пієтетом.) Його перший екранний успіх – фільм «Жизнь и смерть» (1914), де він убивав свою кохану, щоб набальзамувати її труп і зберегти нетлінною її красу. І хоч у тому образі відчувалася патологія, але Іван зіграв свій персонаж зі справжнім драматизмом і вперше продемонстрував на екрані здатність плакати «справжніми сльозами».
Акторський діапазон його був багатим. Вже в перших своїх фільмах він приємно вразив глядачів широтою свого обдарування, а перший успіх йому принесла роль молодого єврея у стрічці «Горе Сарри» (1913).
Тоді ж він створив блискучі за зовнішньою виразністю образи фантастичних і казкових персонажів у фільмах «Ночь перед Рождеством» (Чорт), «Страшная месть» (Чарівник), «Руслан и Людмила» (Руслан)…
Але особливе місце в творчості Мозжухіна зайняла російська класика. У 1913 році він знявся у Чардиніна в екранізації пушкінського «Домика в Коломне» – цей фільм визнано однією із кращих ранніх екранізацій Пушкіна.
Він володів блискучим почуттям гумору, мав якусь вроджену вишуканість, легкість, пластичність – це йому забезпечило успіх у комедії.
Правда, піддавшись загальному тоді патріотичному пориву в серпні 1914-го, Іван Мозжухін йде на війну – «вольноопределяющим». На той час він був уже популярним, тож відразу з’явилася серія листівок улюбленця публіки у військовій формі. Але подвигів на фронті, на щастя, він не здійснить – швидко підведе здоров’я, і артист повернеться до свого любого кінематографа.
Вже з 1915 року Іван Мозжухін – найяскравіша зірка серед зірок російського кіно. «Пікова дама» увійде в число шедеврів ранньої російської кінокласики завдяки талановитій роботі саме Мозжухіна. Коли Вертинський з ним зазнайомиться і подружиться, ім’я Івана гримітиме в Росії. Залишаючись, між іншим, у побуті все таким же простим і товариським.
А вже його робота у фільмі «Отець Сергій» за Л. Толстим буде названа видатною. Він був романтичним руським актором-трагіком (це навіть видно було і з його зовнішності), що допомагало йому створювати драматичні ролі, які всіх вражатимуть. Навіть надумані, фальшиві мелодраматичні сюжети він своїм обдаруванням піднімав до рівня справжньої людської трагедії. І саме ці ролі принесли йому визнання у кіно. Він зніматиметься більше, як у 70 фільмах лише на батьківщині і на гребені свого небувалого успіху року 1920-го емігрує з Росії (преса тоді повідомлятиме: «Уехала за границу почти вся кинематографическая фабрика Ермольева: Мозжухин, Протазанов, Дошаков, управляющий Попов, Вермель и др.»).
На батьківщину Іван, на відміну від Вертинського, який теж того самого року емігрує, вже більше не повернеться.
На чужині Івана Мозжухіна, істинно руського актора, теж чекатиме шалений успіх. Правда, на перших порах йому буде непросто, але Мозжухін не був би Мозжухіним, якби легко здався. Сам він про перші свої кроки за рубежем згадуватиме відверто:
«Когда я приехал во Францию, я не верил в себя как в большого киноактера… На следующий день после приезда в Марсель я пошел смотреть французский фильм. Это был «Карнавал истин» М. Л. Эрбье. Я понял, что все мои знания и теории ничего не стоят. В России кино сковано театром, здесь оно свободно. Я решил переучиваться. Русская манера игры больше недействительна, и затем в Париже другая публика – ей нужно нравиться».
І перевчиться – у чужій країні, в незнайомих йому умовах. І вже другий фільм, у якому він зіграє головну роль – «Дитя карнавала» (1921) принесе йому великий успіх і визнання тамтешньої критики і публіки. Але справжній тріумф прийде до нього наступного року, з виходом на екрани фільму А. Волкова «Кін» за п’єсою О. Дюма, де він зіграє великого романтика англійської сцени Едмунда Кіна. Мозжухін, згадує кінокритика, не грав, а розчинився у цьому образі. Французький кінознавець і критик писатиме, що Мозжухін – «тонкий алхімік пристрастей і страждань» і він «виразив те, що неможливо виразити».
Вертинський про мозжухінського Кіна писатиме так:
«Я никогда не забуду того впечатления, которое оставила мне его роль. Играл он ее превосходно. И подходила она ему как ни одна из ролей. Он точно играл самого себя – свою жизнь. Да и в действительности он был Кином. Жизнь этого гениального и беспутного актера до мелочей напоминала его собственную».
А вже зігравши в екранізації романа Л. Піранделло «Покойный Матиас Паскаль» (1925), Мозжухін буквально ошелешив французьку публіку своєю роллю. Автор роману згадуватиме: «Я впервые доверился искусству немоты, потому что ему служили два великих артиста: Иван Мозжухин и Марсель Д’Эробьє».
Сам Д’Ертьє на старості згадуватиме:
«Мозжухин здесь оказался несравненным, он с блеском переходил от самой настоящей комедии к высокой патетике драмы. Нужно было обладать подлинным талантом, чтобы с такой легкостью переходить от одного жанра к другому, от смеха к слезам. Когда публика увидела его на экране, она не могла не почувствовать его сходства с двумя актерами – Чарли Чаплином и Джоном Берримором, но речь все время шла только об одном Иване, гении с двумя лицами».
У 1926 році Мозжухін зніметься в картині «Михайло Строгов» за романом Жюля Верна. І цей пригодницький фільм матиме і неймовірний успіх у глядача, і комерційний…
Плани на подальше у нього будуть великими, але їм повністю не судитиметься збутися. Після тяжкої хвороби року 1939-го він скінчить свої земні дні у клініці в Нейї – швидкоплинні сухоти – і буде похований на російському кладовищі Сент-Женев’єв-де-Буа…
У роки, коли з ним познайомиться Вертинський і здружиться, Мозжухін перебуватиме у статусі «восходящей русской звезды». Але це на його характері, звичках, поведінці і способові життя аж ніяк не відіб’ється – він залишатиметься все тим же, ким і був – «простым русским парнем». Як згадуватиме згодом Олександр Вертинський, «целые банды приятелей и посторонних людей жили и кутили за его счет. В частых кутежах он платил за всех. Деньги уходили, но приходили новые. Жил он большей частью в отелях… и был настоящей и неисправимой богемой…» (До всього ж він ще й постійно утримував старшого брата Олександра, талановитого камерного співака, у якого не склалася кар’єра.)
Вертинський завжди буде вдячний долі, що вона його колись звела у Москві з такою неординарною і талановитою особистістю, як актор Іван Мозжухін. У цієї незвичайної і на диво щедрої, компанійської людини він на перших порах багато що перейняв.
Іван охоче навчав своєму незбагненному ремеслу, казав, бувало:
– Сашко, котрий Вертинський! Слухай, дивися, всотуй у себе мої премудрості, мотай, як кажуть, на вус. Старанно вчися у мене та в інших метрів театру й кіно. Вчися, вчися і вчися. А тоді, як навчишся, все, що од нас набудеш, викинь до дідька. Викинь і далі йди своєю дорогою. Чуєш, своєю! Без свого ти ніхто. Другий Мозжухін непотрібний, потрібний для тебе один-єдиний – Вертинський. Неповторний і своєрідний. Ось за це – наливай! За це ми з тобою сьогодні добряче хильнемо! Ну, поїхали! За майбутнього Вертинського, який стане… Вертинським, ні на кого не схожим і до біса талановитим!..
Разом з футуристами Вертинський із задоволенням шокуватиме публіку своїм екстравагантним одягом. Ось він проходжується Кузнецьким мостом у жовтій кофті (улюблене вбрання футуристів, у тім числі й Маяковського тих часів) з широкими чорними вилогами і дерев’яною ложкою в петлиці; то вигулькне на Тверському бульварі в якійсь несусвітній куртці з помпонами замість ґудзиків, з побіленим, як у клоунів, обличчям та моноклем в оці…
Але це були безневинні жарти, аби шокувати, епатувати публіку і таким робом завоювати собі популярність. Гірше було з кокаїном, який тоді називали «прокляттям нашої епохи».
«Всі захоплювалися ним, – згадуватиме Вертинський. – Актори носили в жилетному гаманці пляшечки і «заряжалися» перед кожним виходом на сцену. Актриси носили його в пудреницях і нюхали також; поети, художники перебивалися випадковими понюшками, взятими в борг у інших, адже на свій кокаїн у них не вистачало коштів… І кожному здавалось, що він сьогодні незвичайно грав, або писав чи щось говорив. І все це був самообман».
Працюючи в театрі мініатюр, відвідуючи кафе футуристів, мало не потонувши в богемі, Вертинський непомітно пристрастився до кокаїну.
Та так, що невдовзі в нього почалися галюцинації, різні видіння. Якось на Тверському бульварі йому привиділось, що бронзовий Пушкін спустився зі свого п’єдесталу, скочив на підніжку трамвая, і тільки його й бачили…
Мана! Наслання! Видіння було – серед білого дня, – таким зримим і виразним, що Вертинський зрозумів: з кокаїном йому пора зав’язувати.
Інакше – погибель! Кінець кар’єрі співака й кіноактора.
Але кокаїну було не просто позбутися. На той час вже почалася війна, і Вертинський, який ладен був забігти хоч і на край світу від цупких обіймів кокаїну (а втім, на той час крім кокаїну він був – як і більшість російської інтелігенції, – заражений ще й патріотизмом), подався добровольцем на фронт. Знайомий нарколог трохи підлікував його, але порадив: аби врятуватися від кокаїнової залежності, треба хоч на якийсь час змінити спосіб життя.
У кінці 1914 року Вертинський – вже санітар 68-го санітарного поїзда Всеросійського союзу міст, який курсував між передовою і Москвою. Там він, позбуваючись кокаїнової залежності, а заодно й решток патріотичних почуттів, прослужить до весни 1915 року, коли після невеликого поранення повернеться до Москви.