– Мене звати Софія. У мене зіпсувався манікюр!
І Софія закусила пальця і крізь пасма блиснула своїми очиськами. «У неї рівна лінія ноги, далека від досконалості, – вирішував про себе Лукаш, – у неї красиві груди, якраз для її віку, але вже потребують уваги. У неї долоні чоловіка і взагалі людської істоти». Вона стояла в білій кімнаті, куди не проникав жоден звук, тиха й одразу відірвана від усіх мелодій, усіх бажань, і Лукашу зробилося моторошно, аж до нудного. Він намагався глянути їй у очі, але ніяк не міг піймати ані блиску, ані кольору. Він хотів сказати щось пристойне, але слова забелькотіли у його роті, наче у старого ворона на смітнику. Потім вона сіла, закинувши ногу на ногу, у його синій джинсовій сорочці на кухні і пила чай, відчуваючи тихий спокій і тихе бажання, що наростало щохвилини – покинути цю домівку, свого рятівника, а водночас якнайдовше тут лишатися. Далі вона почула сухий тріск, повернула голову, і Лукаш нарешті натрапив на погляд – відсутній і присутній водночас, з іскоркою божевілля. Щось нещасне враз ухопило його під серцем – жалість неймовірна, якої довіку не спекатися, яка вивертатиме кишки, або совість, або совість з кишками, і від цього не буде ліків, а лише одна тиха і біла спокійна смерть стоятиме у головах. Вона пройшла повз нього, вона зазирнула йому в обличчя, але він там нічого не побачив. І вона сказала: «Я хочу спати…» Але сон не приходив до неї.
Вона лежала на спині – одна нога зігнута, очі відкриті – і дивилася на небо. Сказала: «Небо нагадує ковдру…» Лукаша підсмикнуло – від п’ят до тім’я. Він чомусь уявив, ні, швидше подумав: «Приходив батько, втомлений, і вона чекала на нього, забравшись під повстяну ковдру, і він був для неї як гість». І тут вона пошепки, майже беззвучно, заворушила губами у фіолетовий, наближаючий свій колір до ночі день: «Гість… Так… Гість…» І Лукаш пошкодував, що підібрав цю гарну, схожу на якогось зламаного янголика, дівчину. Пошкодував так, як невчасній радості, яку треба буде перемішати наполовину з горем чи відчаєм. Безплатність пороку відкрилася для нього маленьким віконечком, і Лукаш побачив когось чорного і горбатого, що прийшов і покликав когось із синьої глибини кімнати… А вона встала серед ночі, пройшлася місячною доріжкою, дійшла до кухні, взяла і налила стакан молока, хоча ніколи до цього не підходила до холодильника, не знала, де саме Лукаш ставить молоко – ну, все, звісно, було як з дешевої містики чи з дешевого американського телесеріалу. Вона випила молоко, повернулася і лягла спати… А на ранок він її не застав.
Лукаш знайшов адресу і телефон якось дуже швидко, навіть сам дивуючись цьому, і за півгодини вже виводив з гаража свій «лексус». Був ранок, але петля траси з підтопленим снігом шипіла під колесами. Він дивився і думав, що їхати немає ніякого сенсу, і без того щось таки станеться…
Мати розставляла баночки з йогуртами по різних кутках квартири. Софія сиділа в одному з цих кутків, і мати посварилася на неї пальцем. Насправді Софія пила на кухні молоко. Перший ковток… Мати відсунула вбік крісло – Софія сіла, поставила лікоть на коліно і подивилася у глиб квартири. Її менший брат, який періодично жив у батька і з’являвся, як фантом, пройшов кімнатою. Тоді вона переставила крісло в інший бік, але він з’явився знову, пройшов, реальний і сильний, – таким був його батько до інсульту. Тоді вона ще раз почала переставляти крісло. Мати тягнула крісло, і воно вищало ніжками по паркету. Але їй ніхто нічого не сказав: ані син, ані вітчим, ані більше ніхто… Вона знову побачила Софію – голу, покірну і нещасну. І це матір втішило. Цього разу кімнатою пройшовся вітчим. Він зупинився, поправив брюки тим звичним жестом, що його весь час повторював, а потім зник у кухні, його улюбленому місці…
Лукаш знав адресу. Потім він здивується, що довго, майже годину, кружляв «лексус» чорними залисинами нового району, хоча її будинок був усього за квартал, і весь час тримав у пам’яті сині холодні очі, без жодної насмішки, ніби утоплені в чомусь масному і слизькому і як начебто їх хто звідкись, з якоїсь рідини, витягнув… «У неї такі милі і добрі очі… Тільки з дикцією щось трохи, але гадаю, з віком воно пройде…» – говорив дід, а золоті бджоли висіли над пасікою… Лукаш труснув головою, наче вискочив з окропу, із чужого життя, що хвилями накотилося, густими чорними хвилями птахів, що повільно падали донизу по білій стіні, а потім знову зривалися вгору і висіли над майданчиком для гелікоптерів…
Софія вийшла у золотистій сукні. Це була сукня від Дольче і Габана. Мати забороняла одягати цю сукню. Вони стояли в пірамідах кімнат, що дивно виходили одна з одної, а то складалися, як труба, і від цього матері стало важко дихати, і вона випила з маленької пляшечки… «Ну-ну. Ну…» – сказала Софія і вийшла. Але невдовзі вона повернулася. Пройшла дві кімнати, лишивши попереду ще дві, з маленьким, але затишним, освітленим малиновим бра коридором. Вона обіперлася об одвірок, виставила гарну ногу – повненьку, тонку у щиколотці, і сказала:
– А у тебе довгий ніс і криві ноги. Ось.
Мати, як стара ящірка, спостерігала за нею. А вона пішла, наче нічого не сталося ані з нею, ані з матір’ю, яка зараз сиділа у калюжі йогуртів, з розпатланим волоссям, а потім кинулася і перемістила важке, з обірваною оббивкою крісло до іншої кімнати. Вона посковзнулася на йогуртах і проїхалася кімнатою. Ударилася головою об перегородку, і вітчим за тією перегородкою заматюкався. Він вийшов за хвилину, витираючи члена нічною сорочкою Софії. Вона зробила ось так: підняла руку, торкнулася чола, закинула голову, розпрямила трагічно і гордо плечі. Вітчим сказав: «Угу…» – і зайшов назад. Останнє – найяскравіше у її житті – запам’яталися міцні його сідниці. Мати підставила крісло до дверей, стала навшпиньки і притулила вухо. Вона почула грюкіт водоспаду, удар шквалу, крик «На поміч!», ну, принаймні вона почула те, чого хотіла. Вона втретє переставила крісло, пішла до холодильника, взяла кефір чи йогурт, розгорнула атлас «Золоті сторінки України» і так просиділа до самого ранку. Ранком вона вирішила, що вкрай необхідно упорядкувати меню: кефір, вітаміни, фрукти і ніякого м’яса. Потім вона опам’яталася: у неї немає тренажера, давно не відвідувала басейн, Софії – вона розіб’є моє серце – треба розповісти про колективне напівсвідоме, трохи про Юнга і секс. На слові «секс» у неї блаженно, наче у корови, закотилися очі під лоба – не зрозуміти, чого більше: міщанської манірності чи хоті. Одяглася вона швидко, спочатку рвучко кидаючи речі на купу, діставала з тієї ж купи якісь там труси чи ліфчик і голосно хникала. Нарешті вона одяглася – досить шикарно, досить вишукано і чинно, з писком останньої моди, щоправда, Софія б так не сказала. У ліфті із синім відсвітом – наче тебе опустили в синю пляшку – вона подивилася у прогнуте досередини дзеркало і показала язика. Вийшла на вулицю під сніг: тонкий, він сік, як розчерк білої голки на оксамиті вечора. І там стояв Лукаш, але вона його не бачила, хоча ні, насправді ні, бо мати намагалася увіпхнути все побачене, все, що переверталося в її світі, і вона відчувала із цим світом спорідненість. А тому на третьому світлофорі почала говорити…
Лукаш повернувся усім тулубом, дивився на її строкату фігуру, що викручувалася на нозі. Щось тріснуло і потекло скоріше, так, наче у неї запаморочилося в голові на самому березі, коли рукою подати. Голова у неї затягнута білою домашньою хусткою, майже дитячою, що пахла дитячим молоком, хлібом і ще чимось невимовно далеким. Як у полудні смачно їсти щось солодке і дивитися на різнокольоровий захід сонця…
І ось так: з думками про Софію, про чужі впливи, про Юнга, вона навідалася до подруги. Подруга покормила облізлу беззубу шиншилу у клітці, нагодувала дога, що навалив у передпокої купу. Вони дві години пили чай з тістечками безе, покурили на балконі трішки марихуани, випили віскі, і по тому вона повернулася додому. Вона йшла під фіолетовим небом, підтопленим більмом ліхтаря, під снігом, ураз відчувши десятки запахів: гострих, тупих, ніжних, відвертих. У голову бахнули тисячі фонтанів, і нарешті воно все зійшлося у неї в одну точку – розпечену, розпалену: в низу живота. Там пекло нестерпно. І тут вона знову побачила Лукаша: його гостру вилицю, сіре італійське пальто, м’який капелюх, такий приємний, що матері захотілося помацати його пальцями. Вона помахала йому рукою, але він не відповів, а продовжував стояти і дивитися у квадратний стакан двору з двома зорями і великим круглим місяцем. Нарешті вона утішено піднялася східцями, зупинилася біля дверей. Однією рукою вона торкалася свого круглого живота і була впевнена, і можливо недаремно, що він ще достатньо приємний, пружний і привабливий. Мати подзвонила до сусідки. Вони побалакали на східцях, і там же вона взяла у неї синю пігулку. Взагалі вона приймала о такій порі синю, зелену і червону пігулки плюс настоянка валеріани. Синьої якраз у неї не було. Після синьої пігулки час у неї уповільнився, став тягучим, як крізь збільшене скло, але статичним і не таким скаженим. У кімнатах стояла тиша. І вона вирішила її не псувати. А Лукаш вирішив піднятися, але ніяк не міг побороти порожнечі і спокуси, і ще чогось такого, що заставляє кинути все, хоча воно оте поруч, і віддатися нелюбимій роботі або останній халяндрі з Борщагівки чи Шулявки.
Софія якраз сиділа перед дзеркалом і приймала всілякі пози, мавпувала, як почула кроки – наче стук, наче вітер б’є у вікна. Принаймні все життя вона описуватиме цю хвилину, цю годину і цей час. Вона підійшла до вікна і стала боком, двома пальцями піднявши золотисту гардину. Напевне, вона побачила Лукаша, його гостру вилицю, довгий ніс і дужий, майже звірячий тулуб. Софія сказала: «Ну й ідіот…» Потім сіла за комп’ютер і відіслала кілька листів друзям. Рівно о першій вона ще раз почула кроки, теплі і тихі. Вона вгадала брата, але продовжувала сидіти і не поверталася. В одних трусах, з рівною спиною і розкиданим попелястим волоссям, що ворушилося під кондиціонером, як купа маленьких зміючок. Брат підійшов і взяв її груди у свої широкі долоні. Вона не поворухнулася, лише подивилася на його тонкі зап’ястки і чомусь здивувалася, а потім повернула голову, захоплено блимнула очима, не відриваючи погляду від нього, зняла труси і відразу так охопила його ногами, що той аж навіть подався назад. Вона вхопила його сильно, як дитина, що бажає саме такого подарунка, а не інакшого, і ти не маєш права відмовити. Брат задихнувся від несподіванки почуттів і – відразу – думок. Вона лягла на підлогу і, приймаючи його в себе, відмітила, що це за відчуттями швидше нагадує, ну, як із самою собою, але далі… Софія відчула, як розійшлися від шиї і до куприка усі хребці і хрящі. Біле світло залило очі, і в паху у неї ворушилося щось тепле і променисте, наче притамований зубний біль. І коли він тільки три рази смикнувся, вона враз упіймала те щастя, яке ніколи не повториться, яке згубне, бо світ, яким вона дихала нині, втрачає тут пружність дитинства й ідеалізму. Вона фіксувала: його рожеві нігті на її твердих сосках, його пальці занурюються у замшу шкіри, а член розвертає ніжні пелюстки, і до її чутливих ніздрів хвилями линуть тремтливі, нетривкі, майже весняні міські запахи. Вона розуміє всю чарівність світу, круглого, як коштовне яйце, що опливає її: почуттями, запахами, ніжністю і чимось набагато більшим і приємнішим, ніж вона могла уявити; але все це – за стіною, прозорою і ганьбливою стіною. І тому Софія зі злістю відкинулася і почала віддаватися тим решткам, які перепали саме їй. Можна сказати, що Соня наша була неперевершеною, якщо не брати до уваги злягання з рідним братом. Він іще не кінчив, а продовжував стукати колінками у підлогу і сопіти їй над вухо, як вона виявила у собі одну особливість: її наповнює злість, коли шкодять її задоволенню. І вона нічого не втрачала раніше, щоб це із чимось порівняти… Вона вивернулася, прихопила член губами, туго, до синьки, і проковтнула, коли він кінчив, – не дала йому навіть отримати повний кайф. І так лежала з блискучими губами, а в небі свистіли хмари, винищувачі, птахи… Літак набирав висоту. Як там йому, з підведеними кишками до голови, з яйцями у гландах, голубчику? – чомусь пройшлося в її темній голові, і вона голосно розсміялася. Утім вона вкотре із здивуванням звіра подивилася, понюхала навіть його тонкі зап’ястки, широкі долоні з дитячою перламутрово-рожевою шкірою – трохи пітні і ще сповнені її запахами, що приємно лоскотали Софії нюх. Вона встала і – розкішна, нага, з вигнутою красивою спиною, витонченими сильними ногами, з тінню у вижолобках, з тілом порочної і водночас прекрасної жінки – підійшла до вікна, тримаючи ще трохи по-дитячому груди на руках. Очі у неї світилися чистотою полудня, і її слюдяний погляд висів над тихими зграйками пилюки в косяках обіднього зимового сонця. Сильний, як удари десяти громів, шум у вухах одійшов, і вона усміхалася дивному голомозому чоловіку, що зробив кілька кроків до парадного і зупинився. Зупинилася і вона, чимось вражена, наче полишилася чогось, наче вийшла, а там позаду лишилося щось вирішене, але надто важливе, а вона ніяк не може пригадати. Щось м’яке пішло поруч і так проводжало її до великого підвіконня, з куполом, наче акваріум балкона; потім стало нарівні, разом з її кроками, плечима і шаснуло малиновим мохнатим звіром на підвіконня, але вона так і не розгледіла, що це було. М’який голос того, що всівся у просякнутім сонцем полудні, заговорив:
– Ти не дивись туди. Там нічого особливого: рване життя, а дивись на тих, що виходять з отих закладів, що зігнуті під цим небом. Вони мічені. Їм страшно зрозуміти всю свою вибраність. Ти дивись і живи так, щоб у тебе вічно пекло в животі і тихі голоси, ніжні голоси відпускали і вуркотіли тобі цілу ніч…
Але вона його не послухала, лише болісно увігналася стегном в одвірок, увігналася так, що від болю і задоволення по круглих сідницях пройшов приск. Софія закусила пальця і позіхнула. Їй хотілося спати, покуштувати солодкого і ще чоловіка. І вона потягнула брата на ліжко, а сама пішла на кухню. Це саме четверта точка, яку ніколи не відвідувала її мати. Вони враз усі почули, як потекла вода з крана на кухні, потім у ванній, потім у туалеті: поволі, але голосно – ось як вона вирішила, боячись зруйнувати кришталеву чашу полудня, кришталеву чашу наповненого молоком щастя і веселощів. О, таке ніколи не повинне припинятися, так, так, так, такого не варто забувати! Вона ще раз глянула на підвіконня, потім на зимовий вилинялий шматок дороги з двома декоративними ялівцями і вже не побачила чоловіка у сірому м’якому фетровому капелюсі. Вона пошукала рожеве створіння – воно зараз було тут, але не видиме, хоча вона знала, що воно сидить напроти в кав’ярні на відкритому майданчику, за чашечкою кави, з чарівною усмішкою в карих очах, круглих і дитячих. Його кирпатий ніс смішно і щасливо вітав цей день. Софія пішла, вигинаючи спину, обережно, з ніжністю торкаючись підлоги пальцями ніг, через піраміди кімнат, що зараз швидко зникали з поля зору; вона подивилася на матір, що сиділа у рясній циганській спідниці від кутюр, серед висунутих шухляд і речей. Мати підвела голову і сказала:
– Ти не пам’ятаєш, чи приймала я сьогодні сині таблетки?
– Можеш повторити. Це тобі не допоможе… Мамо, іди відпочинь… Ти починаєш обридати…
Мати підвелася: одна нога взута у черевик, інша гола, і видно облузані, із залишками манікюру нігті. Софія намагається щось пригадати. Вона розуміє, чисто раціонально, що задоволення помалу відійшло, а лишилося одне розчарування, сама порожнеча, від якої хилило в сон. А спати останнім часом вона боялася. Вона проминула вітчима, не звертаючи на нього уваги, і зайшла до своєї спальні. Із задоволенням, до спазму в животі, у горлі, вона роздивилася велике красиве тіло, без жодного ґанджу. Їй не подобалися тільки очі. Вона повернула його обличчям, лягла на нього і, вчепившись зубами в холку, гуцикала доти, поки його задниця не зробилася мокрою. Але після нічого не відчула. Їй треба було поговорити, будь із ким, але слова лишилися десь поза змістом. І Софії зробилося смішно, дико і щасливо. Треба помиритися з матір’ю, випити з нею чаю, поговорити там про всіляке бабське… Скільки їй років, дивна якась вона… Вона сіла, розправила своє попелясте волосся, відчуваючи якогось теплого звіра між ногами, і на всі кімнати покликала матір. Відповів лише вітчим. Через перегородку він сказав, щоб облишили займати цю ідіотку.
Лукаш ішов, наче перед якимсь відкриттям, не спиняючись і намотуючи в голові тисячі різних думок, що ніяк не в’язалися з раціональним спогляданням світу. Лукаш згадував, як смачно пахне шкіра його дружини, яка приємна вона на смак і які у неї гарні груди, як дві перевернуті піали, з виноградинками сосків. Приємно з нею просто лежати, коли на вулиці за тридцять холоду, вітер, зимова депресія, астенативний синдром; а ти лежиш наполовину в дрімоті, і це найкраще, що може трапитися в цьому житті. Так він ішов, призупинявся, навіть не думаючи, що скаже, що буде говорити їй, цій русявій бестії з випещеним тілом, розумними холодними очима. І його знудило так, що аж засмикалася простата. І з цими думками він увійшов у відчинені двері. Софія темною статуеткою стояла проти пройми дверей. Вона була гола і стояла широко, на ширину плечей розставивши ноги на шпильках, а у невимовно сліпучому білому світлі кухні висіла кольоровою комахою її мати. Лукаш хотів щось сказати. Екскременти гучно вивалилися з-під рясної спідниці на білу підлогу, і покійниця загойдалася. Лукаш відразу зрозумів, що тут нічого не вдієш. Усякі гуманітарні допомоги, усякі там медичні прийоми – дурне діло. І головне, вона його дратувала, і Лукаш зрозумів, що роздратування передавалося від Софії.