Грандіозні крилаті бики Ассирії з людськими головами звалися шеду. Це були стражі царських чертогів, які охороняли їх від ворогів – видимих і невидимих. Зображувалися вони у високих тіарах із занозистими, гордовитими і зарозуміло-пихатими лицями, з очима, що люто виблискували, з великими бородами і кожний такий людинобик мав аж п’ять ніг – гроза грозою!
Взагалі боги Ассирії здебільшого мали людські голови, тулуб лева, крила птаха, а на животі – зміїну луску. Головний бог Мардук теж був крилатим биком з головою людини і зміїною лускою.
В шумерському місті Лагаш (Месопотамія) знайдені зображення биків з людськими головами (у деяких з них і верхня частина тіла людська). Це – відгомін прадавнього землеробського культу бика, що пізніше перетворився в бога-бика і людину водночас. На срібній вазі з Лагоша – шедевр шумерського мистецтва ІІІ тисячоліття до н. е. – зображено чотирьох орлів з левовими головами.
А ось фінікійський бог, відомий з Біблії як золотий телець, зображувався у вигляді позолоченого бика (став символом, ідолом, якому поклонялися іудейські племена, взагалі ж у переносному значенні – це багатство, збагачення як єдина мета життя).
Бик (жуйна тварина родини бичачих роду парнокопитних) був досить популярним у пастуших племен, основою господарства і благополуччя. Дикі бики й нині зустрічаються в Європі, Азії, Північній Америці. Породи великої рогатої худоби, що походять від диких биків (турів) поширені на різних континентах. До биків відносять яків, лобатих биків, зубрів і справжніх биків. Народна назва самців свійського бика – бугай. Воли – кастровані бики, яких використовують як тяглову силу. Скіфи теж кастрували биків, перетворюючи їх на волів – некастрованими биками важко було управляти. Биків обожнювали як могутню силу в ті далекі часи первісного людства, тож і богів своїх уявляли в образі биків. Чи – людинобиків. Як і взагалі – чудовиськами. Згадаймо хоча б грецького міфологічного Мінотавра – людинобика.
Майже в кожного народу на зорі його історії тварини виступають в образі богів чи героїв. У китайців покровитель лікарів і цілителів Бян Цяо – істота з пташиним дзьобом і крилами кажана. В образі птаха китайці уявляли й іншого свого культурного героя Фусі, який навчив людей рибальства та полювання, винайшов риболовні снасті, сітки для ловлі птахів, а також ієрогліфічну писемність. Дві тисячі років тому його уявляли як людину з тілом дракона (дракон – позитивний образ китайської міфології), а прародительку Нюйвой – з тілом змії. Така людина з тілом змії в ранзі богині у світі людей з’явилася задовго до скіфів. А ось покровитель воїнів, які воюють за праве діло – Гуань-Ді в уяві китайців був звіролюдиною з головою барса і кігтями тигра. (Була в китайців ще одна звіролюдина Цзочі з величезним іклом. А герой Юй-Юй спершу був в образі дракона.)
Не відстали від давніх китайців і давні перуанці та інші племена і народи Північної Америки. В ацтеків бог Кецалькоатль, наприклад, був подібний до птаха і змії. Прадавні перуанці зображували людей-соколів, людей-оленів, людей-лисиць, людей-птахів (збереглося зображення людини-ягуара і людини-пуми) – їм поклонялися, особливо племена мочика.
Великі простори нинішньої Центральної і Південної Мексики, Гватемали і Гондурасу колись складали регіон, який вчені називають Месоамерикою. Там на зорі людства жили ольмеки, засновники найдавнішої цивілізації не тільки Мексики, а й усього Нового Світу, адже від них пішли всі інші високорозвинені цивілізації.
Ольмеки залишили після себе величезні скульптурні голови з камінних брил. Жили вони під знаком ягуара, він зображувався на стелах, вівтарях, в багатьох інших місцях, всюди ольмеків супроводжували морди ягуарів. За їхніми переданнями, перша жінка зляглася з ягуаром, і від шлюбу божественного ягуара і смертної жінки і пішло могутнє плем’я героїв – синів неба і землі. Так виникли «ягуарячі індійці» – люди і ягуари водночас, пізніше їх стали називати «людьми із ягуаровою пащекою», а вже потім ольмеками (від ацтекського слова «оллі» – каучук), тобто «людьми із країни, де добувають каучук». Між іншим, кам’яні голови – головні скульптури ольмеків – доставлялися з вулкану, який був за 100 кілометрів! А голови важили по двадцять тонн, і як їх доставляли – залишилося загадкою «ягуарячих людей»). Починаючи з найдавніших часів, людей цікавило питання: а звідки вони походять? Від кого? І як взагалі на землі з’явилися перші люди? Так ось ацтеки підійшли до вирішення цієї проблеми досить просто: їхній бог Кецалькоатль, виявляється, спустився у світ мертвих, зібрав там кістки чоловіка та жінки, виніс їх у світ живих, окропив своєю жертовною кров’ю – так виникли перші люди. (Тільки неясно, де у світі мертвих взялися кістки чоловіка та жінки, якщо людей на ті часи ще не було взагалі? Але над цим тодішні племена не задумувалися, бо як почнеш доскіпуватися, чого та як – чи й лад потім даси.)
В Перу деякі племена теж вирішили це питання просто. Їхній бог Пачакамак зібрав золоті, срібні та мідні яйця, що їх послало Сонце, і з них вилупилися різні племена перших людей.
У племені масаїв (Африка) творець світу Маву-Ліза був двостатевою істотою, тож сам себе запліднював і сам народжував богів, а вже вони – людей.
Бушмени певні, що колись вони були антилопами, а коник-богоміл, меткий Цган взяв і перетворив їх у людей.
В образі грецького божества Пана (Фавна) теж поєднувалися риси людини і тварини (не забуваймо: давні греки, а не якісь там дикі африканські племена!) – його матір’ю була божественна коза Амалфея, тож синок її народився козлоногим і з рогами.
А скандинавський бог Локі ухитрився перетворитися в жінку (а не просто виконував її роль) і навіть міг народжувати дітей – ось звідки пішли перші люди!
Литовське божество Велняс зображувалося з рогами й копитами. Не зовсім людиною був і слов’янський «скотський» бог Волос.
Іранське крилате божество Сенмурвол було з пазурами і крилами. Себто крилатим псом (охоронець посівів, диких тварин і домашньої худоби).
З тибетської міфології відомі дрібні божества Лу («ті, хто плаває у воді і повзає по землі»), які вилупилися із шести яєць, що їх відклала золота космічна черепаха. Уявлялися такі істоти з тілом змії і головами риб, жаб, скорпіонів тощо. Але тіла їхні незмінно були зміїними.
Щодо зміїв. На шумерській вазі з м. Лагош зображено посох, що його обвивали змії – це за тисячі років до грецького лікарського бога Асклепія та його посоха, обвитого цими плазунами! На іншій вазі зображені змії в коронах і з крилами – крилаті гади?
Майя, які колись жили в Перу, вважали себе «народом змії» – збереглося зображення їхньої людини, у якої замість волосся – змії.
Тож немає нічого дивного чи незвичайного в тому, що у скіфів перша богиня, прародителька (за однією з легенд) їхнього народу, дочка священної для них ріки Борисфен була напівлюдиною, напівтвариною. Себто напівдіва, напівзмія.
Про неї й піде мова.
Легенда № 1
Таргітай. Перша людина Cкіфії й одночасно чоловік своєї матері?
«За однією з легенд, скіфи вважали своїм прабатьком «першу людину» Таргітая, батьками якого були Зевс (мабуть, верховне божество) і дочка Борисфена (Дніпра). Від Таргітая народилося троє синів: Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай, що в перекладі з іранської могло означати «Гора-цар», «Вода-цар» і «Сонце-цар», тобто володарі основних сфер – землі, води і неба. При них на землю впали золоті дарунки: плуг, ярмо, сокира і чаша. Коли до золота підходили старші брати, воно загорялося, не даючись у руку; оволодіти священними дарунками вдалося тільки молодшому братові Колаксаю. Визнаний за старшого, він одержав найбільші володіння, в яких зберігалося священне золото. Від Колаксая пішов рід скіфських царів» (Історія Української РСР. Т. І. С. 133).
«Скіфи говорять, що їхній народ молодший за інші і виник таким чином…»
Так починає свою розповідь про Скіфію «батько історії» Геродот з Галікарнаса, який, відвідавши Північне Причорномор’я, на власні очі спостерігав життя скіфів, розмовляв з ними, записував їхні розповіді. В Скіфії ж Геродот записав і першу легенду про походження скіфів:[17]
«Скіфи говорять, що їхній народ молодший за інші і виник таким чином: в їхній землі, що була безлюдною пустелею, народилася перша людина Таргітай; батьками цього Таргітая вони називають, на мою думку, невірно, Зевса і дочку ріки Борисфена. Такого походження, за їхніми словами, був Таргітай, а у нього народилися три сини: Ліпоксай, Арпоксай і молодший Колаксай. За них упали нібито з неба на скіфську землю золоті предмети: плуг, ярмо, сокира і чаша… (Далі розповідається легенда, як лише молодшому Колаксаю далося священне золото, і скіфи передали молодшому синові Таргітая своє царство. – В. Ч.) І ось від Колаксая нібито пішли ті скіфи, які носять ймення роду авхатів; від середнього брата Арпоксая ті, які називаються катіарами і трапіями, а від старшого царя – ті, які називаються паралатами; спільна ж назва всіх їх – сколоти, по імені одного царя (очевидно, у скіфів був ще й цар на ймення Сколот. – В. Ч.); скіфами назвали їх елліни.
Так розповідають скіфи про своє походження; років їм з початку їхнього існування, або від першого царя Таргітая до походу на них Дарія, за їхніми словами, загалом не більше тисячі, а саме стільки».
У скіфському пантеоні політеїзму[18] богиня Апі займала таке ж місце, як у грецькому Гея – повелителька землі. Принаймні Геродот ототожнював скіфську Апі (очевидно, для того, аби грекам було зрозуміліше, хто є хто у скіфів) з грецькою Геєю.
Вважається, що ім’я скіфської богині землі належить до іранського кореня із значенням «вода». Себто Апі – божество землі і води, дочка ріки Борисфен (за іншими даними – річки Аракс). Вона виступає то в ролі дружини верховного бога Скіфії Папая, то незаміжньої дівчини, дочки Борисфена.
За деякими даними, батьком її є Аракс (у скіфській міфології – божество однойменної ріки). Все ж перемагає переконання, що у прародительки Скіфії батьком був таки Борисфен. (За іншими варіантами легенд і передань Апі народжена землею.)
Верхня частина тіла у неї жіноча, нижня – зміїна. Себто вона була напівдівою, напівзмією. У греків такі чудиська звалися Єхиднами, що означає – зла істота, як єхидний (звідси походження цього популярного в нас слова) – злий, насмішкуватий.
Місцем перебування Апі і греки, і скіфи вважали печеру на Борисфені. Вона – героїня двох скіфських міфів (власне, передань), що їх ми знаємо – самі творці легенд були неписьменними – з переказів Геродота. Отож, за першою легендою, у неї народжуються три сини, прародителі скіфських родів: Ліпоксай, Арпоксай та Колаксай, за другою – Агафірс, Гелон та Скіф. Останньому й судилося стати першим царем Скіфії, від його імені вони й стали зватися скіфами – синами Скіфа. (Хоча був у них ще один перший їхній чоловік і цар – Сколот, ось чому їхня самоназва – якщо вірити Геродоту – сколоти.)
Іноді Таргітай – перша людина Скіфії, – за одним із міфів, виступав не лише сином дочки ріки Борисфен, а також і чоловіком її, своєї матері Апі, що свідчить про наявність у скіфів інцесту – статевих стосунків між найближчими родичами. І нічого тут дивного чи екзотичного немає, єгипетські фараони, наприклад, часто брали шлюб із власними дочками, цариця Клеопатра була одружена з рідним братом тощо.
А те, що його мати – донька ріки Борисфен – це відгук давнішніх вірувань, коли Борисфен на зорі їхньої з’яви у степах Північного Причорномор’я був не лише святою їхньою рікою, а й одним з їхніх богів. Тож мати першої людини Скіфії Таргітая, донька Борисфена – свого, місцевого походження, як то й годиться. А ось на роль батька для з’яви першої людини скіфам довелося запрошувати чужого бога, Зевса. Чи свого не знайшлося (хоча за деякими глухими натяками Апі була дружиною верховного бога Папая), чи скіфи так захоплювалися греками та їхньою культурою (і було чим захоплюватися!), що взяли собі в першопредка Зевса, чи у них не вистачило фантазії створити для цього свого, аби батьком першого скіфа все ж таки був скіф, свій рідний бог, а не чужинець (про інтернаціоналізм скіфи, звісно, і чути тоді нічого не чули!). Перед степовиками, очевидно, гостро постала проблема: де і кого знайти на роль першобатька? Подібна проблема у свій час виникала і перед іншими народами, які стояли вже на той час на значно вищому щаблі історії та культури. Єгиптяни, наприклад, вийшли з неї без зайвих мудрувань: у них першобог (де він сам узявся, єгиптяни тим себе не утруднювали) сам себе… запліднив. Хай і протиприродній процес (а втім, боги на те й боги, що на все здатні!), але ж це найлегший вихід із складної ситуації. Сам себе запліднив, і вся тут морока! Наприклад, бог-Сонце Ра, аби створити все суще, теж запліднив сам себе («упало сім’я в мій власний рот») і після цього, даруйте, відригнув першого бога і першу богиню, а вже від них і пішли перші єгиптяни. Просто і геніально!
Між іншим, індійські боги теж удавалися до таких фокусів. «З’явився у них бог (теж нізвідки) Праджапаті («владика творінь» – першовсесвіт, першопредок, який мав подобу людини), так ось він і створив богів, ставши їхнім родоначальником. Від іншого індійського бога (а їх в Індії – сонм!) Пуруші теж народилися різні боги, небожителі, люди, худоба (універсальний взагалі бог), птахи, «вдихання і видихання, рис і ячмінь, вірна істина, поміркованість і закон».
Скіфам для цього довелося вдаватися до послуг чужого небесного повелителя. Але так чи інакше, до скіфської дівчини, дочки Борисфена завітав сам Зевс (щоправда, лише за однією з легенд), і перша людина Скіфії нарешті з’явилася. І отже, від неї пішли всі інші. Правда, й тут вийшла неув’язка, адже неясно з міфу, а як же Таргітай сам-один, без допомоги жінки, якої тоді у Скіфії взагалі не було, зумів народити аж трьох синів, трьох хлопців-молодців?!. Хіба що прижив їх з матір’ю своєю, з дочкою Борисфена[19] – інцест у правічні часи – та й у пізніші – був поширеним явищем. Але для скіфів це було, очевидно, несуттєво – важливо, що з’явилася перша людина, отримала ймення і народила синів, а від них і пішли скіфи. Хоча тут знову загадка: а де трьом синам Таргітая знайшли трьох (чи хоча б одну на трьох) жінок, якщо, крім Таргітая, а пізніше й після того, як у нього народилося троє синів, людей у Скіфії все ще не було й на позір. В тім числі й жінок. Але це знову ж для скіфів вочевидь було несуттєвим, в такі деталі вони не любили вдаватися: народилася перша людина, народила синів і пішли перші люди – що ж тут неясного, люди добрі?
Ще за однією легендою, прабатьками скіфів вважався Геракл (знову грек, знову чужинець!) і все та ж напівдіва-напівзмія, дочка Борисфена, яка жила в лісистій місцевості Гілеї – в заплавах Нижнього Дніпра…
Легенда № 2
З’являється Геракл. Кохання в печері
Гілея (від грецьк. ліс) – вологі тропічні ліси у Пд. Америці, гол. чин. у бас. Амазонки. Для рослинності Г. характерні епіфіти, багато ендеміків. Велика кількість кактусів, ліан тощо. Тут ростуть какао, каучукове дерево та ін. Ліси типу Г. є також у Аргентині, Пд. – Сх. Азії, Океанії.
УРЕ. Т 3. С. 35
Є Гілея і в нас, в Україні нашій.
Власне, була. Але її так досі й не знайшли. (А може, вона й досі є, але тільки ми не знаємо, де вона? За деякими виданнями, це – «ймовірно заплавні ліси у гирлі Дніпра», що цілком… ймовірно).
За Геродотом (книга четверта його «Історії» – «Мельпомена»), Геракл прибув у «так звану тепер країну скіфів» (а втім, тоді ще вона не була країною скіфів, адже й самих скіфів тоді ще не було на світі). Доки він спав (його застукала сніговиця, тож герой, закутавшись у свинячу шкуру, зігрівшись, давав пречудового хропака), то коней (він їх пустив пастися) і слід простиг…