Як оповідають старі люди – старожили степових подніпровських та великолузьких сіл, дикі коні (тарпани), сайгаки, шакали та полози зникли з цих околиць десь в останні роки існування Запорозької Січі: дикі кабани (вепри), бобри, видри, бабаки зникли десь у 1870-х роках, а дикі кози – в 1880-х. Диких кіз дуже багато водилося у Великім Лузі, особливо у великих маєтках графів Строганових та Конкрина, поміщиків Попова, Миклашевського, Струкова та в Крутім Яру й на всіх значних островах Дніпра. Вони дуже добре плавали, під час поводі Дніпра, коли заливалися пороги, кози переходили в лісові балки берегів та в степи, які ще тоді вкривала трава у зріст людини заввишки.
А скільки тоді було риби, раків, – як оповідав дід Штепа, – і в Дніпрі, і в річках, і в озерах. «Тепер хочеш рибальчити – плати оренду; тоді було не так, лови де хочеш, і чим хочеш і скільки хочеш. Наші діди думали так: земля, вода, ліс – все це Божьє, ну й користувалися всім, що Бог послав чоловіку…»
«Гілея. Заліснена область Скіфії, яку згадує Геродот. Про місце знаходження Гілеї існує багато думок, але більшість дослідників вважає, що Гілея починалася на лівому березі Дніпра, від Кінбурзької коси, й тяглася на схід, між лиманом і морем. За її північно-західну межу звичайно приймають нижню течію Дніпра до м. Нова Каховка. Спорово-пилковий аналіз Кардашинського торф’яника поблизу Цюрупинська показав наявність тут у періоді голоцену дуба, в’яза, вільхи, берези, граба, клена, горіха, липи, сосни…» (Словник-довідник з археології, Київ, 1996).
І все ж…
Хто сьогодні достовірно скаже (і покаже, бодай на мапі), де була колись Гілея-Лісиста, у печері якої серед розкішної природи бравий молодець Геракл, за однією з легенд, мав любов з донькою Борисфена і прижив з нею аж трьох синів?…
Хто тепер скаже, хто тепер покаже?…
Цій легенді Геродот, за його власним зізнанням, не повірив – дуже вона схожа на казку – навіть для його епохи, в якій міфи були популярними, хоч так йому буцімто розповідали приморські скіфи та елліни.
«На підтвердження того, що ця версія міфа (легенда № 2. – В. Ч.), – зазначає один з істориків, – була справді широко поширена в Північному Причорномор’ї і, зокрема, у греків, які там жили, можна зіслатися на зображення змієногої богині, що виявлені при археологічних розкопках…»
І далі історик констатує (так, ніби читачі йому можуть повірити, що легенда № 2 – історична правда): друга легенда, як і перша, теж казка. Схожість їх в цьому відношенні дозволяє думати, що цивілізовані елліни в області віри в міфи не так уже й далеко відстали від варварів скіфів…
О, це вже інша мова.
Так воно й було – прибилися скіфи в Причорномор’я, а де й коли у них з’явилися перші люди і від кого вони пішли – це залишиться, як кажуть, за кадром. Та ще в легендах – справді прекрасних, як прекрасною була – віримо! ВІРИМО!!! – любов Геракла, парубка голінного та Змій-Дівиці в печері серед розчудесної природи Гілеї, краю загадкового, який, попри свою таємничість, таки колись існував на теренах нинішньої України!
Навівши обидві легенди щодо походження скіфів, ще раз звернемось до «Історії Української РСР», до вже цитованого тут тому 1, стор. 134:
«В обох випадках походження скіфів з материнського боку пов’язане з Подніпров’ям. У першій легенді найпочесніше місце (про них ще буде згадка в нашій розповіді окремо. – В. Ч.) займають обожнені предмети знаряддя землеробства: плуг, ярмо, сокира. З місцевим землеробським середовищем пов’язана і священна чаша – особлива ритуальна округла посудина.
Зіставлення легенд та історичних відомостей щодо походження скіфів показує, що, крім кочових скіфських орд, які вторглися зі сходу, з-за Дону, до їх складу влилася значна маса аборигенного населення. Близькість мови та культури цих двох угруповань сприяла природному процесу такого злиття». Себто утворення скіфського етносу і – як наслідок – державного утворення під назвою Велика Скіфія. Влилися в те утворення, очевидно, й кіммерійці, чи залишки їхнього народу, асимілювавшись згодом із скіфами…
«Батько історії» до обох міфів про походження скіфського народу віднісся однаково скептично – як до розповідей своїх співвітчизників, так і до оповідок аборигенів придніпровських степів.
«Та є ще й інший переказ. Він найбільше поширений, отже, вважаю його правдивим. Згідно з ним кочові скіфи жили в Азії. На них найшли війною масагети. Під їхнім натиском скіфи перейшли до країни кіммерійців, – бо ця країна, що її тепер займають скіфи, належала здавна, як кажуть, кіммерійцям».
…Після поразки кіммерійців, скіфи «прийшли й зайняли порожні землі».
Вони прийшли з глибин Азії
Свою розповідь про них, загадкових чужинців, здавалося, не просто людей, а – лише кінних воїнів, вершників, таких собі кентаврів степових, котрі невідь-звідки вигулькнули в степах Північного Причорномор’я, Геродот почав вельми впевнено:
«Вони прийшли з глибин Азії…»
І цим твердженням наче крапку поставив.
Азією прийнято називати найбільшу частину світу, що разом з Європою становить єдиний материк Євразію. Площа Азії (з Кавказьким перешийком) 44 363 тисячі квадратних кілометрів, у тім числі острови – понад 4 мільйони км2. Азія лежить у Північній півкулі, лише Малайський архіпелаг частково заходить у Південну півкулю, на півночі Азія омивається Північним Льодовитим океаном, на півдні – Індійським, на сході – Тихим океаном, на південному заході – морями Атлантичного океану (Середземним, Егейським, Мармуровим, Чорним). Межу між Азією та Європою проводять по східному підніжжю Уралу, річках Ембі та Маничу, межу з Африкою – по Суецькому перешийку.
На середину 1975 року численність населення Азії становила близько 2,3 мільярда чоловік. В антропологічному відношенні населення Азії в основному належить до монголоїдної раси і австралоїдної раси. Крім того, в результаті змішання окремих рас виникли нові антропологічні раси. В Азії живе понад тисячу народів (націй, народностей і племен), які належать до багатьох мовних сімей і груп.
Зокрема, народи індоєвропейської сім’ї (710 млн чол.) представлені в Азії індоєвропейською, іранською, слов’янською та іншими мовними групами.
Народи іранської сім’ї (65 млн чол.) – перси, афганці, таджики, дарі, тати, курди та ін. До мертвих мов іранської мовної сім’ї належать давньоперська й середньоперська (пехлеві), мідійська, авестійська, парф’янська, аланська, согдійська, хорезмійська, скіфська та ін. Отож героїв «Синів змієногої богині» відносять до іранської сім’ї. І саме їх вважали – на всіх законних на те підставах! – неперевершеними воїнами, народом-вершником, товаришами по мечу, яких до того нікому не вдавалося подолати.
Греки дивувалися тій простоті, з якою жив цей народ-воїн (зокрема царі), і жахалися, що в них такий страхолюдний поховальний обряд.
Отож «батько історії» свою розповідь про них почав упевнено:
«Вони прийшли з глибин Азії».
І це відповідає історичній правді: найдавніші сліди їхні виявлено на Алтаї. З кінця VIII – початку VII ст. до н. е. скіфи на Північному Кавказі майже на три десятиліття створили своє – теж жахне для тамтешніх народів! – «царство ішкуза». Тоді ж вони – як врешті-решт розпалося їхнє, здавалося, вічне царство, – з’являються в Північному Причорномор’ї, що належало кіммерійцям. Принаймні вони там владарювали довгий час (загалом чи не триста років).
Кіммерійці були войовничі, не знали поразок і віками наганяли жах на всі тамтешні народи й племена.
Аж тут з’явилися якісь скіфи, котрі виявилися ще сильнішими за них, адже наганяли жах на весь цивілізований світ від Персії до Піренеїв, від Месопотамії до Карпат!
І кіммерійці почали чи не вперше зазнавати поразок. Від прийшлих. Кіммерійська кіннота не знала спину – її зупинили скіфи.
Скіфська кіннота виявилась ще навальнішою, ще разючішою!
Вершники прийшлих кочовиків та їхні коні були захищені лускатими обладунками. Ішкузи були озброєні важкими списами, довгими мечами (такими ж, як і в кіммерійців), короткими кинджалами, званими акінаками, дальнобійними луками. Підраховано: скіфський воїн – вершник чи піший – за одну хвилину міг пускати до десяти стріл! Одну за одною! Одну за одною! Як автомат. І коли перша вже валила з ніг противника, пробивши йому груди чи вп’явшись йому в око, в повітрі ще летіло 5–6 і більше стріл. Зважте: у сагайдаці кожного скіфа вміщувалися чи не дві сотні цих снарядів! А тому загін міг за лічені хвилини знищити загін супротивника, а рештки його докінчити тараном – навальним ударом кінноти. Не треба забувати й про «підступну» конструкцію скіфських стріл з дволопатевим гачком – їх не так просто було видобути з тіла, не завдавши мук і значних пошкоджень потерпілим. І ось із таким військом, що налітало вихором, сараною, що все на своєму шляху пожирає, залишаючи позад себе тільки вбитих та конаючих, і зітнулися кіммерійці – до того теж непереможні.
І почали програвати одну сутичку за іншою, одну битву за другою, несучи величезні втрати, не маючи аніякої надії на перемогу.
І непереможні відступили.
А скіфи, прийшовши з глибин Азії, стали повновладними господарями колись кіммерійських степів – на цілих сімсот років, аж доки не надійде черга і їм уступити ті краї ще сильнішим…
Аракс? Аракс!!!
Але за 2500 років версій та гіпотез все одно не зменшилося
Питання про походження скіфів наукою все ще не з’ясоване – так застерігають офіційні джерела. В цьому застереженні звучить глухий підтекст: і навряд чи буде коли з’ясоване достовірно – надто багато води спливло звідтоді. Скіфський початок губиться в пітьмі історії, в такій сивій минувшині (сивій відносно нас, а для них вона була юною), куди проникнути можна хіба що на машині часу, але її немає і невідомо коли й буде. Якщо буде. Основними писемними джерелами про скіфів є свідчення античних авторів (Геродот, Гіппократ, Страбон та ін.) і тексти Стародавнього Сходу. Та ще наслідки розкопок їхніх могил, себто археологія.
З невідомості вони вигулькнули в VII ст. до н. е. і тоді ж їх зафіксувала історія. З неба вони, звісно, не впали в Північне Причорномор’я і до VII ст. до н. е., коли світ про них уперше дізнався, все ж таки десь жили. Ось тільки де?
Аристій – легендарний грецький письменник із Проконнеса (VII ст. до н. е.) написав епічну поему «Аримаспія» з вигаданими сюжетом про якихось аримаспів, міфічний скіфський народ, представники якого мали буцімто всього лише одне око. До наших днів з поеми збереглися лише фрагменти, зокрема у Геродота. І все ж навіть ці шматки несуть цікавий матеріал про життя північно-причорноморських народів.
Так ось, якщо вірити Аристію і тій інформації, якою він володів і яку виклав в «Аримаспії», скіфи вторглися в Північне Причорномор’я з-за ріки Аракс, що в Середній Азії – їх у свою чергу витіснили звідти приуральські масагети чи якісь інші тамтешні племена. Скіфам ніде було діватися (так це чи ні – невідомо) і вони, відходячи під натиском супротивників, дійшли до Північного Причорномор’я, перемогли кіммерійців, а край їхній, Кіммерію, зробили своєю Скіфією.
Діодор (давньогрецький письменник, автор «Історичної бібліотеки» в 40 книгах – повністю збереглися книги 1–5 та 11–20, інші в уривках), розповідаючи про ранньоскіфську історію, починає оповідь з того, що ще в давнину скіфи захопили передкавказькі степи, а ще до того, живучи біля Араксу, вони були нечисленні й слабкі. За Діодором, скіфи довго жили в передкавказзі. Змієнога богиня, дочка Борисфена, яка народила Скіфа, з’являється не відразу ж після захоплення передкавказзя, а – «потім». Брати Пал і Нап не є синами Скіфа, який дав ім’я народу, а його «потомками», а вже потомки Пала і Напа «через якийсь час» заволоділи степами Причорномор’я…
Версії Аристія та Діодора повторюють і ряд сучасних істориків, принаймні як одну з версій про походженню скіфів. Згадав її й автор цих рядків – але теж як одну з версій – у своєму історичному романі з життя синів змієногої богині «Ольвія», що свого часу витримала три масові видання. Проте версія Аристія та Діодора – всього лише версія і всього лише одна з версій. Чи припущень. Археологічні ж пам’ятки не несуть нам ніяких даних про вторгнення в Північне Причорномор’я у VII чи VIII ст. до н. е. нового народу з особливою культурою, що підтвердило б появу скіфів саме в цей час і заодно підтвердило б версію вигнання ними кіммерійців… І все ж скіфи справді приходили в Північне Причорномор’я з Азії, з-за Аракса-ріки, але не за своєї першої появи, а пізніше, у VII ст. до н. е., коли вони поверталися через Кавказ після багатолітнього панування в Передній Азії, поверталися не куди-небудь навмання, а до себе додому, у своє Подніпров’я. Аристій же, звідкілясь дізнавшись про цю інформацію (що скіфи прийшли з-за Араксу), сприйняв це як їхню першу з’яву в північному Причорномор’ї.
Посилаючись на Аристія, писав про скіфів та їхнє перебування в Азії і Геродот («Скіфи прийшли з глибин Азії»). Сам він, до речі, повідомив світу, як ми вже знаємо, три версії чи гіпотези з приводу походження скіфів. Звідтоді, за 2500 років, цих версій та гіпотез не зменшилось, а значно збільшилось. Тільки один огляд їх склав окрему книгу (Семенов-Зусер С. А.Скифская проблема в отечественной науке. Харьков, 1947). Але і вона не внесла ясності в порушене питання. «Якщо говорити відверто, – писав один скіфолог, – то спірними, дискусійними залишаються і всі основні питання історії скіфів».
Сьогодні ряд вчених притримується думки, що скіфи все ж таки прийшли в степи Північного Причорномор’я, а потім і в степовий Крим з глибин Азії (можливо, і не всі, а лише якісь воєнні дружини кочовиків), до них у Подніпров’ї приєдналося аборигенне населення, близьке їм за мовою, культурою та способом життя, а вже потім до них долучилися праслов’яни – так поступово й утворилася причорноморська Скіфія. (До речі, згадувані автори, зокрема, свого часу й греки, під скіфами розуміли і деякі нескіфські племена, котрі жили разом з ними. Оскільки ж політична влада скіфів поширювалась на всі тодішні племена Північного Причорномор’я, то всі ті племена і називалися одним словом: скіфи.) Об’єдналися племена в єдину Скіфію у VII ст. до н. е. – ось чому розповідь про них історія веде саме з цієї дати. А прабатьківщиною їхньою виступає якась чи не легендарна річка Аракс…
Аракс – назва кількох рік, із яких найбільш відомі в давнину впадали безпосередньо в Каспійське море, а нині в Куру, колись Кірос («Словник античності», укладач Йоганнес Ірмшер).
Аракс у скіфській міфології – божество однойменної ріки (Волга, Сирдар’я, Амудар’я), одне з утілень нижчого, хтонічного (хтони з грецьк. перекладається як земля, край, частина складних слів, що означає «місцеві», «корінні», напр. автохтони) світу, батько прародительки скіфів (Міфологічний словник).
Аракс – права притока Кури. Довж. 1072 км, пл. бас. 102 км2. Бере початок у Туреччині, нижче впадіння р. Ахуряну. У верхів’ях гірська річка, в пониззі виходить на Кура-Араксинську низовину. По Араксу проходить (проходив колись) державний кордон СРСР з Туреччиною та Іраном (УРЕ).
Аракс – ріка в Закавказзі, права притока Кури. Походження назви спірне. Зближувалося з турецьким у значенні «річка, що руйнує», грецьке арасо – «шумлю». В давнину, очевидно, існувало прозивне «аракс» – річка в країнах Передньої Азії (Короткий топонімічний словник).
За «Історією Української РСР» (т. I, ст. 126, видання 1977 р.), з посиланням на Діодора Сицилійського: Аракс – це Волга, біля якої скіфи жили, а потім розширили свої володіння до Танаїсу (Дону) і Меотійського озера (Азовське море), а згодом завоювали Північне Причорномор’я до Істру (Дунаю), підкоривши багато племен, що проживали на цій території. Тоді ж вони вперше й зіткнулися з кіммерійцями. Ось тоді – це вже за Геродотом – з появою скіфів кіммерійці, не бажаючи ризикувати в боротьбі з грізним ворогом, відступили відомими їм шляхами через Кавказ, вздовж східного узбережжя Чорного моря до країн Передньої Азії. А знатні кіммерійці («царі»), не бажаючи залишати рідну землю, перебили один одного у взаємній битві й були поховані в пониззі Дністра.