– Ваша милість не п'є шинушаси? – з жахом перепитав Архіват.
– Моя милість, коли тримає за повід коня, стомленого коня, господарю, коня, який потребує заміни, – багатозначно підняв пальця гонець, – нічого міцнішого за томатний сік не п'є.
– Непогана звичка, – схвально кивнув Архіват.
– Ха! – виразно промовив Лупер, якій сидів за стіл від гінця, – усі знають, що томатний сік п'ють лише мамині синки.
Гонець заскреготів зубами, але стримався.
– Ну, чого ж ти? – поквапив він Архівата. – Я вмираю від спраги!
– Архівате, принеси цьому йолопові водички! Кип'яченої! – І вся компанія, яка сиділа за одним столом, кривдно зареготала. Усі зрозуміли, що в корчмі з'явився саме той, на кого вони так довго чекали. Лупер тут-таки вирішив, що найлегше забрати листа в гінця під час бійки, яку він і силкувався зчинити, чіпляючись до гінця з найобразливішими словами. Товариство реготало від душі, тим більше, що привід вельми цьому сприяв. Гонець, молодий широкоплечий юнак, знову заскреготів зубами, і його рука сама стисла руків'я шпаги.
– Чого до хлопця присікалися? – заступилась за гінця тітонька Фло, дружина Архівата, дебела жіночка з широким та щирим обличчям. – їсте собі, то їжте. Не чіпляйтеся до добрих людей.
– Стули пельку, стара! Тебе ще не питали!
– Хто це стара? Я стара? Ах ти ж, негіднику!
– Йди звідси, відьмо, кому сказано!
– Що?! Кривдити мою жінку?!! Ах ти ж, бридке цуценя! – Архіват вихопив із-під прилавка величезного ціпка, яким настановляв на розум клієнтів, які, бувало, добряче гуляли в корчмі, та вийшов у залу, став поряд із гінцем, який ще й досі сидів за столом, подумки картаючи себе за необачність.
– Ось твої сік та м'ясо! – громовим голосом сказав корчмар, ставлячи однією рукою перед гінцем велику таріль зі шматком м'яса та глиняний кухоль соку, а пошепки додав: – Коли я піду із зали, знайди привід та вийди за мною слідом, – і знов заволав так, що задрижали шибки: – Якщо людина в моїй корчмі бажає випити навіть кип'яченої води, це її особиста справа. І я нікому не дозволю цьому заважати. Я вже зі своєю подружкою подбаю про це! Чи не так, подружко? – корчмар лагідно погладив свого ціпка. – У таких випадках дружина не ревнує. Чи не так, рибко моя? – корчмар звернувся цього разу до жінки.
Лупер побачив, наскільки серйозні наміри в господаря корчми, що взявся захищати свого клієнта, й не ризикнув зачинати бійку, розуміючи, що віддухопелити гінця – це ще нічого, а ось сварка з місцевим, вельми поважним корчмарем – може дорого обійтися.
«Нічого, – подумав він, – нікуди він від нас не дінеться. Переймемо біля дерева».
Тим часом Архіват погукав дружині:
– Я до підвалу по шинку. Коли ці свистки знову почнуть присікуватися до клієнтів, тільки поклич! – та затупав своїми ножиськами по сходах, і від того, здавалось, уся корчма ходором ходити почала.
Гонець відкусив м'яса, пожував та обурено закричав:
– Господарю! М'ясо несвіже!
– Та ви що? Як ви можете? – обурилася тітонька Фло. – Найсвіжіше м'ясо!
Гонець відштовхнув таріль.
– Гниле! Це так ви годуєте гінців Великого Процесора?!
Він вихопив шпагу та кинувся сходами донизу. Нічого не розуміючи, тітонька Фло тільки руками сплеснула.
– Ось і захищай таких…
А гонець стрімголов скотився по вузьких, крутих сходах.
– Агов, господарю, де ти там?
– Швидше! Ворушися! Підбурюють тебе до бійки, а ти ведешся, як останній дурень! Вони на тебе вже другу добу очікують, – Архіват поквапливо підтягував попругу на свіжому коні. – їм аби лишень бійку влаштувати та під цій гамір пошту в тебе відняти… Вони ж навмисне глузують, а ти і не в'їхав… Ти навпростець не їдь, у них за містом засідка. їдь навкруги, через Нові Файли. Коли будеш передавати листа Великому Процесорові, вклонися від корчмаря Архівата. Усе зрозумів? Стережися, може, в них ще де-небудь засідки є.
– А чиї це люди? – запитав гонець. – Хто сміє нападати на гінця Хазяїна та Володаря?
– Та вже ж не друга… – резонно зауважив корчмар. – Швидше за все, то слуги якогось вірусу.
Повчаючи гінця, Архіват швидко та звично надягав вуздечку на коня, прогонистого жеребця золотаво-брунатної масті. Той нетерпляче переступав, помахував хвостом і трусив головою. Кільця на вуздечці подзвякували.
– Коня на зворотному шляху повернеш, – з цими словами Архіват скінчив сідлати коня. – Давай уже, їдь…
– Дякую, дядьку… – гонець легко заплигнув на коня, жеребчик захропів, копита глухо вдарили в дерев'яний поміст, по тому дзвінко простукотіли бруківкою. Коник поніс геть від небезпеки гінця та листа Сержа Першого до Великого Процесора.
Архівата в залі не було всього кілька хвилин. Четвірка глюків нічого не встигла запідозрити, коли він знову з'явився, несучи на плечі величезне копчене стегно.
– Рибко моя, – заволав він на всю залу, – я приніс свіжої шинки!
– Та ще старої половина лишилася… – нічого не розуміючи, озвалася тітонька Фло.
Цю відповідь почув Лупер і миттєво зв'язав не зовсім зрозумілий виступ гінця щодо несвіжого м'яса, його стрімку гонитву за Архіватом та теперішню відсутність у єдиний вузол. Вихопив із-за халяви ножа, одним стрибком підскочив до корчмаря, який ще й досі тримав на плечі величезне стегно.
– Де гонець? – заволав Лупер, бризкаючи слиною в обличчя корчмаря. – Куди подів гінця?
Гострий, мов голка, кінчик ножа натяг шкіру на шиї старого списоносця.
– Ну? – погрозливо кинув Лупер.
– Ах ти ж, – захлинувся від обурення Архіват, – мене, старого списоносця… Ножиком лякати?
Він невловимим рухом вільної руки відкинув ножа від шиї та присів, одночасно скидаючи з плеча стегно. Стрімко крутонувся дзиґою, ніби метальник молота, знизу вгору так міцно заліпив важкеньким стегном Луперові у вухо, що тому здалося, ніби йому відірвало голову. Віруса, мов пір'їнку, перенесло через стіл, що стояв поряд, та розпластало на стіні. Біти втрьох зіскочили з-за столу та вихопили шпаги.
– Мене? Ножиком? – і далі ревів Архіват із виряченими очима, аж червоніючи від натуги. – Свистки! Шелупонь!
Лупер ніби залишився без кісток. Обтікаючи кожну нерівність на стіні, сповз на підлогу та влігся на ній безформною, але дуже мальовничою купкою. Архіват зробив крок уперед, і далі обертаючи над головою стегно, яке розсікало повітря, ніби важка булава.
– Геть звідси! – не вгавав Архіват. Він зробив ще крок у напрямку столу, біля якого стояли біти, й ті не тільки відчули пахощі гарно прокопченого м'яса, а й вітерець від обертання стегна, швидкість якого шалено наростала. Вони тверезо зважили ситуацію та зрозуміли, що після наступного кроку хтось муситиме зійтися зі стегном упритул, і підскочили до свого командира, підхопили його під руки та поволокли до виходу. Очі в Лупера розплющилися, й він засукав ногами, намагаючись підвестися.
– Агов, ти… – невиразно пробурмотів він, тицяючи пальцем у бік Архівата, який нарешті припинив крутити стегном над головою. – Ти ще мене згадаєш…
– Геть, геть звідси! Ти ба! Мене! Ножиком! І більше тут зі своїми плюгавцями не з'являйся! Довбешки повідкручую!
Лупер проїхав кілька хвилин верхи, поки цілком отямився.
– Стій! – він підняв руку. – Ти давай до дерева. Якщо за півгодини гонець там не з'явиться, повертайся до корчми та чекай на нас там. Якщо гонець з'явиться – обшукати, листа забрати, самого гінця порішити. По тому всі до корчми. Ти, – тицьнув у груди іншого біта, – до Залізної брами, ти – до Дерев'яної, я – до Золотої. Розпитайте охорону, чи не виїжджав хто за останні півгодини. Якщо так, розпитайте, в який бік поїхав, який з вигляду. Отже, я вважаю, що гонець прямо до Столиці не поїде. Шукайте слід… Збираємося біля корчми. Хутко! Помчали!
Усі роз'їхалися в різні боки.
Розділ 4
Лист від Сержа Першого
Кадим та Рикпет стояли перед Макровіром. Обидва були неприродно спокійні. А той уважно вдивлявся в їхні обличчя, намагаючись знайти бодай що-небудь від колишніх Петька та Дмитра, і, до своєї втіхи, не знаходив. З полегшенням відкинувся він на високу спинку зручного крісла та заплющив очі.
Рикпет та Кадим і далі стояли мовчки та нерухомо, ніби великі шахові фігури офіцерів, вирізьблені з дерева. Тільки одяг в них не відповідав цій стародавній грі: джинси, футболки та кросівки.
– Рикпете! – тихо покликав червоний вірус.
– Так, мій пане.
– Чи знаєш ти, чому ви тут обидва опинилися?
– Так ви звеліли.
– Це зрозуміло… Це так має бути… Ви тут ось чому: нещодавно Великий Процесор розклав на цифру мого брата, чорного віруса Макровіра. А допомогли йому в цьому ваші дружки Васла та Серж Перший, колишній король Глюкландії. Це вам відомо?
– Так, мій пане.
– Так ось, ви повинні повернути мені брата.
– Так, мій пане.
– Та чого ти як папуга: «Так, мій пане», «Так, мій пане»… – Макропойнт невдоволено випростався у кріслі. – Хоч знаєш, як це зробити?
– Ні, мій пане.
– Ось і я не знаю, хоча щось таки є… Заекрання має одну величезну таємницю. Настільки таємну, що навіть я, червоний вірус Макропойнт, її не знаю до кінця. І не певен, чи знає її Великий Процесор. – Вірус заплющив очі й знову відкинувся у глибоке крісло. – А коли й знає, то ніколи нікому її не розкриє, бо це порушить природний хід буття, баланс життя та смерті. Річ у тому, що цілковитої, остаточної смерті нема. Але це все, що я знаю, хоча й цього немало. Отже, якщо смерті не існує, то мій брат живий, десь він є… Поверніть його мені – ось мій наказ. Для цього ви тут.
Макропойнт звівся та пройшов кабінетом. Чи не бовкнув зайвого? Адже напрошується запитання: чому він самотужки не спробував повернути брата, раз такий могутній, як каже? А він розумів: те, що може зробити людина, не завжди зміг би навіть дуже потужний вірус. З однієї причини: вірус – творіння віртуальне, а людина зовсім інша по своїй природі, є представником іншого світу й, цілком можливо, впорається з тим, чого глюкові ніколи не здужати.
– Для початку ви підете на гостину до веселого барона Асіста. Цей відьмак та чародій знає геть усе. Навіть те, про що ви не знаєте, що його взагалі можна знати. Він жартівник, цей барон-веселун на ім'я Асіст. Що означає «смерті немає» і де знаходиться ті, хто пішов, можна вивідати лише в нього.
Макропойнт змахнув рукою, й на обох нових вояках Макропойнта замість джинсів та футболок виникли сяючі комбінезони, пояси з бойовими метальними ножами, за їхніми спинами зависли потужні безшумні арбалети, на грудях – важкі надійні автомати, а голови їм прикрили міцні шоломи.
– А зараз, мої вояки, підійдіть до екрана.
Макропойнт пробігся тонкими пальцями по клавішах, і на екрані виникла мапа, на якій червоною рискою було позначено маршрут нових його слуг до місця, де мешкав веселий барон із дивовижним ім'ям Асіст.
– Ось куди веде ваш шлях, – Макропойнт тицьнув пальцем у червоне кружальце поміж гір, – це долина Випадкових Чисел. Мандрівка нею надзвичайно небезпечна, бо там нема жодних закономірностей, жодних правил і нічого постійного. Будьте обачні. Якщо дістанетеся до барона та дізнаєтесь у нього про таємницю вічного життя… Поверніть мені брата, і я вас так винагороджу, як ніхто нікого досі не винагороджував!
* * *
Гонець послухався мудрої поради Архівата і виїхав з міста зовсім іншою брамою. Він спрямував жеребчика в бік невеличкого села Нові Файли. Попервах гнав коня щодуху, намагаючись якнайдалі від'їхати від Глюкландії, а коли той притомився, рушив спокійним кроком, уважно прислухаючись та час від часу озираючись. Він побоювався, що може не помітити погоні вчасно. Глухий стукіт копит почувся, щойно він порівнявся з першими хатами Нових Файлів. Гонець поспіхом завернув у перше-ліпше подвір'я, заросле розлогими кущами бузку, сплигнув з коня, накинув вуздечку на обламаний сучок та обережно визирнув на вулицю крізь нешироку шпарину в паркані. Погоню вже було добре чути, але ще не видно.
– Р-р-ра!.. – почулося позаду.
Гонець озирнувся і похолов. За два метри від нього стояв здоровенний сірий собака. Він показав зуби та знову рикнув, неголосно, але з очевидною погрозою.
– Р-р-р-ра… – тобто, ти чого, мовляв, забрався на чужу територію?
– Тихше… Тихше… Як тебе там… Рексику, Пупсику, Бітику, Слямзику… Не виказуй мене…
Уже зовсім поруч глухо затупали курною дорогою коні, а собака зробив ще маленький крок уперед і знову підняв звислі тремтячі щоки, показуючи білі з чорнотою ікла.
– Р-р-р-р… Гав! – собака пригнувся й стрімко плигнув на гінця. Той позадкував у густий кущ.
– Агов! – почувся грізний голос за парканом. – Хто тут є?
* * *
– Капочко, не хочу я пахтитися цими парфумами! Я взагалі не хочу пахтитися ніякими парфумами! Чи не ти казала, що найкращий запах – це запах чистоти й свіжості? – принцеса Інформа вередливо тупнула ніжкою на особистого косметолога Капу Лок.
– Ваша Високосте, – поштиво, але наполегливо й далі вмовляла принцесу Капа, – це було три роки тому, ви тоді були ще не в тому віці, щоб користуватися парфумами. Але зараз ви повинні дотримуватися протоколу! Молоденька дівчина, а тим більше принцеса, мусить мати вигляд, як у принцеси: простий і неперевершений!
– Таж то вигляд, а не запах!
– Ваше Високосте, одне не виключає іншого, навіть навпаки: запах підкреслює особистість і довершує створений образ.
– Ну, якщо довершує… Але тільки трішечки…
– Звичайно, звичайно… Ваше Високосте, у вас ще є трохи часу? Тоді, мабуть, почистимо нігті. Ні-ні, жодного лаку, звичайний манікюр…
Капа поставила на стіл два глечики, в які налила спеціального розчину, й принцеса занурила в них свої пальці. Поки шкіра намокала, Капа розкладала на столі набір для манікюру та розповідала останні новини.
– А вчора я отримала листа від кузини, яка живе у Глюкландії, – не вмовкаючи торохтіла Капа Лок. – Вона мені надіслала рецепт дивовижної маски на обличчя. Треба взяти свіжого огірка, три насінинки мазахорала…
– Які насінинки? – перепитала принцеса.
– Мазахорала. Це рослина така. Вона росте на узліссях соснових борів виключно у Глюкландії. Так ось…
Розповідь Капи Лок про особливості флори Глюкландії перебив гучний голос Дроника, блазня Великого Процесора.
Дроник був узятий Великим Процесором до Головного палацу рік тому, коли в нього виявилися незвичайні здібності. Під час випасання худоби на луці, в дерево, під яке заховався Дроник від дощу, вдарила блискавка. Добряче перепало й підпаскові. Коли він отямився, то спочатку ніхто нічого не помітив. Але потроху в нього почали виявлятися дивовижні здібності. То він починав бачити крізь стіну, то книжку запам'ятовував від початку до кінця, то перемножував подумки велетенські числа. Але найбільший подив у всіх викликала його здатність переходити у формат чистої цифри. Перетворений на блакитну хмаринку, Дроник міг проникати в будь-яку шпару, перелітати дротами на значні відстані, ставати будь-якими тваринами та взагалі – прибирати вигляд будь-яких речей. Тобто, він міг майже все. Великий Процесор почув про таке диво й запросив Дроника до Головного палацу, де той і продемонстрував свої здібності. Великий Процесор, який після цієї демонстрації довго перебував у стані цілковитого потрясіння, запропонував Дронику залишитися в палаці та відвідувати школу разом із принцесою Інформою, водночас працюючи блазнем, бо інших вільних посад, та ще й для хлопчаків такого віку, в палаці на той час не було. Дроник доволі швидко освоївся в палаці, потоваришував зі всіма його мешканцями, був у найкращих стосунках із принцесою Інформою, яку не раз дивував своїми незвичайними здібностями. А на початку літа його здібності допомогли відбитися від лютого та надзвичайно потужного вірусу Макровіра.
– Ваша Високосте! Вас запрошує пан Великий Процесор.
– Хіба тобі очі повилазили? Чи не бачиш, що її Високість зайнята? Вона робить манікюр.
Капі Лок страшенно не подобалося, коли її роботу переривали. Вона була впевнена, що нема нічого важливішого для молодої дівчини, аніж спроби стати ще привабливішою. А манікюр – важлива складова зовнішнього вигляду кожної молодої дівчини, тим більше, принцеси.