– Це… класною… – нарешті вимучив з себе остаточно зніяковілий хлопець. – Ні, – немов у вир головою раптом кинувся він, – гарною! Я кращої дівчини в житті не зустрічав!
– Отож-бо! – Принцеса зненацька обійняла Сергійка та поцілувала в щоку. Хлопець від несподіванки немов одерев'янів і залився яскравим рум'янцем.
– Ну, показуй свої покої, – попрохала Інформа.
– А що їх показувати, – укотре за останні кілька хвилин зніяковів Сергійко, – це й є мої «покої». Я в них живу. Йдемо, – він узяв принцесу за руку й повів показувати квартиру. У його розумінні це була цілком нормальна трикімнатна квартира. Багато хто з його друзів жили гірше. Але ніяка міська квартира не може, звичайно, зрівнятися з королівським палацом.
– Це кухня. Тут ми готуємо їжу й обідаємо. А отут сплять мама з татом… А це велика кімната, тут ми дивимося телевізор і приймаємо гостей. От і все…
– А… – принцеса хотіла запитати про прислугу, та зрозуміла, що це буде недоречним і закрила рота. – Зрозуміло…
Тим часом з монітора вивалилося кілька сумок і валіз. Нарешті звідти ж висунулася рука, на витягнутому пальці якої висіла витончена дамська сумочка білого кольору, а слідом за рукою показалася голова, що належала, як виявилося, самому Великому Процесору.
– Здрастуй, Сергію! – посміхаючись, привітався він. – Доню, – сказав він принцесі зовсім по-домашньому, – ти забула свою сумочку. Сергію, ти вже отут доглянь за нею. Чипсете, Дронику, ну й ви очей з принцеси не спускайте, я сподіваюся на вас. Щасливо вам усім відпочити. Сергію, ти не повинен соромитися, витрати на твій відпочинок внесено до королівського кошторису, ти зрозумів? Принцесо!
Інформа слухняно підійшла до батька, і Великий Процесор поцілував її в чоло.
– Доню, будь обережною та розсудливою, це все ж таки не Заекрання. Слухайся в усьому Чипсета та Сергія. Щасливо вам усім відпочити, вікно закриваю. До зустрічі!
Великий Процесор зник, екран монітора знову став нормальним, наче нічого незвичайного щойно в кімнаті і не відбувалося.
– Інформо! Може, чаю або кави? Хлопці, ви як? – запропонував Сергійко.
Принцеса подивилася на Чипсета, а той вирішив одразу взяти ситуацію під свій контроль:
– Сергію, я вважаю за найкраще одразу поселитися в готелі. Як дістатися в це саме «Діряве небо»? До речі, що за дивна назва?
– Не знаю, – знизав плечима Сергійко, – певно, за для реклами. Ось ти звернув увагу? Й інші теж… От і спрацювала назва!
За півгодини у прохолодному холі готелю «Діряве небо» задзвеніли мелодійні дзвіночки, зачеплені вхідними дверима. У хол увійшли четверо зовсім молодих людей: гарна, струнка дівчина і троє хлопців.
– Куди? – ліниво загородив дорогу лисий плечистий охоронець-вибивайло.
– Ми хочемо тут поселитися, – суворо сказав той, що був з «метеликом».
Вибивайло зробив крок убік, і вся компанія рушила до стійки адміністраторки. На склі, що відокремлювало неприступну адміністраторку від залу й відвідувачів, які на кілька хвилин опинялися в повній її владі, чорною фарбою було написано: «Reception».
– Ваші паспорти? – суворо сказала адміністраторка.
– Які па… – хотіла перепитати принцеса, але Сергійко, смикнувши за руку, не дав їй досказати.
– У багажі паспорти… Ага…
У цей час у хол заглянув таксист:
– Агов, багаж забирати будете? Скільки чекати можна? У мене ж час – то гроші.
Одразу десь збоку вистрибнув один, невисокий на зріст, у фірмовій бордовій курточці і кашкеті з жовтим написом на темному тлі «DIRYAVE NEBO».
– Один момент… Прошу не хвилюватися… – зачастив невисокий. – Зараз доставимо якнайкраще…
Невисокий спритно, немовби шкідливий кіт, що втікав від віника господарки, шаснув у щілину, яка утворилася між таксистом та дверима, і зник на вулиці. Сергійко підійшов до Чипсета і прошепотів йому на вухо:
– А паспорти у вас є?
– Я не знаю, що це таке, але зараз будуть, – спокійно відповів Чипсет.
– Тобто як це? – здивовано звів брови Сергійко.
– Дроник займається.
Сергійко озирнувся. Дроника справді ніде не було видно.
– А де… – хотів він запитати, але Чипсет твердо взяв його за руку, і Сергійко замовк. Дзвякнули дзвіночки – невисокий тяг перші дві валізи. Поки всі дивилися на нього, маленька блакитна хмаринка ковзнула вздовж плінтуса кудись за ріг, а звідти вже вийшов Дроник власною персоною. Він підійшов до внесеного багажу, розстебнув блискавку на бічному відділенні однієї з валіз і дістав звідти три книжечки темно-синього кольору. Не кажучи ані слова, він поклав їх прямо на долоню Чипсета, а той, у свою чергу, поклав на стійку перед адміністраторкою.
– Інформа Процесорівна Велика? – непевно запитала адміністраторка, важко виговоривши по-батькові принцеси.
– А… – здивувалася Інформа й сердито подивилася на Дроника, який зробив вигляд, що це не про нього.
– Заповнить бланк, будь ласка.
Адміністраторка відкрила наступний паспорт:
– Чипсет Процесорович Невеликий, – вимовила вона, знову спіткнувшись на незвичайному по-батькові.
Тепер уже прийшла черга Чипсетові грізно блимати очима, але теж дарма, бо нічого змінити вже було неможливо. Тож Чипсет мовчки взяв анкету.
– Дроник Процесорович Блазеньйого, – проказала адміністраторка, вже звикнувши до незвичайного по-батькові, зате тепер перетнувшись на прізвищі, вимовив його з наголосом на «йо».
– Еге ж, еге ж… – посміхнувся Дроник, – саме так, тільки наголос на першому складі…
Він теж узяв анкету й влаштувався за столиком.
– А ви, юначе? – запитала адміністраторка, суворо дивлячись на Сергія.
– Ні, я не поселяюся, я особа, яка їх супроводжує…
Сергійко підійшов до Чипсета і зашепотів на вухо:
– Чипсете, ти того… Підробка документів! Це ж чистий кримінал!
– Тобто? – не зрозумів Чипсет. – Кримінал тут до чого?
– Як до чого? – здивувався Сергійко. – Це ж злочин! За це можна і до буцегарні загриміти!
– Яка ж це підробка! – пошепки обурився Дроник. – Вони справжнісінькі! І зроблені, між іншим, на молекулярному рівні. Якщо хочеш знати, ці паспорти навіть більше справжні, ніж твій власний паспорт.
– Але в мене взагалі ще паспорта немає, – відповів спантеличений Сергійко.
– Отакої! А надавати справжні документи ніякий не злочин, – логічно закінчив Дроник, – тож не турбуйся, тут у нас усе гаразд.
За цим клопотом ніхто і не помітив, як той невисокий, котрий тягав валізи з таксі, вискочив на ґанок готелю й дістав з кишені мобільний телефон.
– Алло… Косько? Це Герич! Чувак, вони приїхали!
Розділ 3
Не сідайте спиною до входу!
Костя та Герич лежали на даху. Навіть крізь байкову ковдру, що була підстелена, аби не забруднитися, відчувався жар розпеченої літнім сонцем чорної рубероїдної покрівлі. Кожен тримав у руках по великому морському біноклю. Обидва уважно розглядали Поштову площу та набережну Дніпра, якою гуляли відпочиваючі.
У ці спекотні дні безліч киян і тих, хто приїхав подивитися столицю, бажали прокотитися річковими трамвайчиками.
Ах, яка ця славна штука – катання річковим трамвайчиком по Дніпру! Кожен, хто гуляв набережною, змушений був нюхати сморід вихлопних газів від щільного потоку автомашин, які вщент заполонили широку трасу, прокладену вздовж дніпровського берега. Асфальт м'яко піддавався під ногами, бо розплавився від спеки, і додавав до смороду вихлопних газів сморід розплавленого бітуму. Одяг огидно прилипав до зіпрілого від міської духоти тіла…
І ось лише за кілька хвилин по тому, як матрос «прийняв кінці» – товсті канати, якими трамвайчики пришвартовувалися до причалів, – ти вже на середині Дніпра. Повітря тут прохолодне й свіже. Вітерець не пашить спекою, а легко віє річковою свіжістю, освіжає пітне чоло та охолоджує тіло. Палуба ледь відчутно вібрує від роботи двигунів, а сам теплохід м'яко погойдується на зустрічних хвилях. Що там казати – добре!
Учора Сергійко та Інформа домовилися покататися на річковому трамвайчику, але мама зранку навантажила хлопця походом у магазин. Відмовитися було неможливо. Похід у магазин під час канікул – святий обов'язок Сергійка. Він подзвонив своїм друзям і попередив, що спізниться приблизно на годину. Домовилися про зустріч на причалі. Чипсет і Дроник пішли за квитками, а Інформа чекала їх поруч з Річковим вокзалом, милуючись на величезний білий корабель.
«От було б цікаво прокотитися на ньому… Величезний… Наче місто!»
* * *
Костя й Герич продовжували повільно підсмажуватися на даху. В очах уже миготіло від численних засмаглих плечей, рук, ніг й сорочок, спідниць і сарафанів яскравих кольорів. Учора Герич випадково підслухав розмову Інформи з Сергійком, і вони вирішили спробувати провернути свою справу сьогодні, просто в Річпорту.
– От не таланить, – неголосно кинув Костя, – спека, мов на сковорідці… Ще трохи, і я підгорю, немов котлета, яку проспала погана куховарка…
– Онде вона! Бачу! – раптом скрикнув Герич.
– Де?! – підстрибнув на місці Костик, одразу припав до бінокля та заводив ним по всьому майдану, на якому товклося безліч народу.
– Та тихо ти! Не штовхайся… Загубив… Ага, осьде вона! Сьомий причал…
– Так… – Костик заводив біноклем повільніше, знайшов сьомий причал і почав уважно вдивлятися в натовп, шукаючи принцесу.
– Третій стовп праворуч… Бачиш? І ще три пальці вправо… У жовтій футболці й джинсах… Ну?
– Нумо, нумо… Є! Знайшов красуню, – Костик дістав мобілку. – Товстий?.. Об'єкт у третього стовпа праворуч від сьомого причалу. Яке «брати»! Дочекайтеся, щоб вона пішла бодай куди-небудь, де народу не так багато.
Костик знову почав натискати кнопки телефону.
– Лисий? Агов! Відгукнися… Слухай-но, Лисий, вона одна залишилася. Товстий з Довгим тупотять за нею. Будь напоготові! Зрозуміло?
* * *
Інформі набридло стояти на осонні, і вона пішла до невеликої кав'ярні з симпатичною назвою «Не ходи голодний».
– І не буду, – пробурмотіла дівчина, – чого це я мушу ходити голодною?
Задзвеніли дзвіночки, яких торкнулися відчинені двері. У кав'ярні було прохолодно, на стінці ледь чутно дзижчав великий кондиціонер. Дівчина пройшла вперед, обрала столик посередині залу та сіла на зручний стілець спиною до вхідних дверей. Раз у раз вона поглядала у велике вікно, з якого було гарно видно місце, де вона тільки що чекала на друзів.
«Зачекаю тут, – подумала Інформа, – Чипсет прийде, я їх теж сюди покличу. Чого там на сонці жаритися?»
На дзенькіт дзвіночків у зал вискочив офіціант і заспішив до столика.
Хвилину по тому знову дзенькнули дзвіночки, і до кав'ярні зайшли двоє чоловіків, одягнених, немов близнюки: у джинси, сірі сорочки, кросівки однакового кольору та темні окуляри. Один з них був худий і високий, а другий товстий і низький. Вони мовчки переглянулися й сіли за столик поруч з вхідними дверима.
Офіціант прийняв у принцеси замовлення і пішов собі на кухню. Не встигли за ним зачинитися двері, як двоє, що сиділи за столиком з байдужим виглядом, безшумними стрибками підлетіли до дівчини зі спини. В руках у Товстого, наче у фокусника, з'явилася біла носова хустка. У цей самий час Довгий раптом зупинився, наморщив носа, груди його піднялися, рот відкрився… Товстий краєм ока побачив, який сюрприз готує йому невдачливий партнер, і негайно затис йому ніс і рот хусткою. Довгий смикнувся й повис на руках товариша. Тіло Довгого для коротуна Товстого виявилося занадто важким, і він упустив його прямо за стільцем, на якому сиділа дівчина. Пролунав гуркіт. Дівчина здригнулася й підхопилася.
– Хай йому дідько… – розгублено пробурмотів коротун. – Вибачте, будь ласка… Будьте люб'язні… Не турбуйтеся… – перепрошуючим тоном бурмотав він, трясучи Довгого за барки. – Ми негайно… одномоментно… одразу… негайно… ну що ж ти…
– Може, вам допомогти? – чемно запитала Інформа.
– А… Ну так… Якщо вам не важко… Яка чудова у нас молодь… Добра… Чуйна… Того… Ну… Класно… Руку підтримайте отут… Трошки… Спасибі… Красно дякую… У нас машина біля входу… Отут поруч… Ви вже вибачте нас… Що ж це з ним?
Товстий, продовжуючи бурмотіти під ніс вибачення, звалив Довгого на плечі й потягнув до виходу. Ноги Довгого волочилися по підлозі, хиляючи носками в різні боки. Інформа співчутливо дивилася на зблідле обличчя чоловіка, який раптом знепритомнів, й акуратно притримувала руку, щоб та не зачепилася за двері. З кухні на все це дійство розгублено дивився офіціант. Біля входу до кав'ярні стояв мікроавтобус, двері якого були гостинно відчинені. З темного прорізу висунулася лиса голова.
– А… – почала запитувати голова і заткнулася, побачивши поруч з Товстим дівчину у жовтій футболці. Спільними зусиллями Довгого затягли до автобуса. Товстий озирнувся навкруги, дістав з кишені хустку, якою кілька хвилин назад вирубив Довгого, і зненацька, зі спини, накинув її Інформі на обличчя. Принцеса навіть зойкнути не встигла, ноги її підломилися, і вона впала на руки Товстого й Лисого.
– Геричу! – напружено зашепотів Лисий у мобілу за кілька хвилин. – Слухай, усе тіп-топ… Ми її взяли. Готуй бабки…
На чорному даху, розпеченому літнім сонцем, Герич щосили лупив кулаком по гарячому рубероїду:
– Косько! Вони її взяли! Аж не віриться… Ти розумієш? Лимон баксів! Лимон!!! Баксів!!! Світить!!! У натурі!!!
– Геричу!.. Най його мамі… Монітор куплю на всю стінку! Комп з вертикальним зльотом… Інтернет не знаю з якою швидкістю… Чувак! Погнали додому! А взагалі, стривай радіти, – раптом, немов перепнувшись на повному ходу, остудив друга Костя, – узяти принцесу – це півсправи, треба ще з батечка бабки витрусити.
– Та ну тебе! – ніяк не міг заспокоїтися Герич. – Це який такий батько за свою дочку бабок пошкодує? Гроші чужі, а дитинка рідненька!
Вони великим щільним квадратом склали ковдру в сумку, зверху вмостили два непотрібних наразі біноклі й скотилися крутими сходами до ліфта. Двері ліфта відчинилися, буцімто досі очікували двох непутящих друзяк, і з ліфта вийшла дівчина з великою вівчаркою колі на повідку. Собака напружився й недовірливо подивився на незнайомців, які так раптово виникли на сходовому майданчику. Костик і Герич позадкували, пропускаючи дівчину й собаку, а потім прошмигнули до ліфта й поквапом натисли кнопку першого поверху.
– Ти чого запанікував? – запитав Герич.
– А ти чого?
– Я нічого…
– Ну і я нічого… Краще, якби нас узагалі ніхто не бачив.
– Ладно, не дрейф… Вона нам хто? А ми їй хто? Вона нам ніхто й ми їй ніхто! У випадку чого, хай шукають!
Герич з розмаху кинув у багажник свого старого «опеля» сумку й вмостився за кермом. Костя, не кваплячись та всім своїм видом демонструючи, що він тут головний, всівся поруч.
Авто обережно викотилося на вулицю й влилося в потік інших машин, не залишивши після себе ніяких слідів.
* * *
Сергійко прийшов до Річкового вокзалу точно у призначений час. Ще здаля, біля восьмого причалу він побачив завжди дженджуристого Чипсета, який сьогодні перевдягнувся у легку літню футболку й шорти з намальованими великими різнобарвними квітами. Поруч з ним занепокоєно вертів головою Дроник у своєму незмінному спортивному костюмі.
– Агов! Я прийшов! – голосно закричав Сергійко. – Привіт, хлопці! Як ви тут без мене? А де Інформа?
– А ти її хіба не бачив? – одразу припинив посміхатися Чипсет.
– Кого? – не зрозумів Сергійко.
– Інформу.
– Як же я міг її бачити, якщо мене тут не було. Я ж ось підійшов!
– А ми вважали, може, ви вдвох пішли кудись, – з наростаючим хвилюванням сказав Чипсет.
– Ні… Я не второпав… Зачекай… Ти хочеш сказати, що Інформа зникла?
– У тому й справа! Ми з Дроником пішли купувати квитки, а вона залишилася ось тут, на набережній. Хвилин двадцять тому ми повернулися, а її лизь злизав. Ми чекаємо-чекаємо… Подумали, що ви вдвох куди-небудь відійшли… От дурень! – Чипсет тупнув ногою. – Чому я не залишив з нею Дроника?
– Стривай, – заспокоїв його Сергійко, – може, відійшла до туалету або за морозивом…
– Та ми на неї вже хвилин двадцять чекаємо… – упалим голосом сказав Дроник.
Сергійко озирнувся навколо. Метрів за тридцять праворуч розташувалася невелика кав'ярня з вивіскою «Не ходи голодний», трохи далі, під ганчір'яним грибком, торгували морозивом. Ліворуч – Річпорт, звідки прийшли Чипсет з Дроником.