– Давайте… – погодився Сашко, хоча грошей у нього залишилося не надто.
– Я забіжу до деканату й… буду… – пообіцяв Безлєтов. Пацани знову пройшли повз строгого вахтера й за дві хвилини опинилися в кафе. Воно було напівпорожнім, і музика, дійсно, грала тихо. У кутку мерехтів телевізор. Екран показував чоловіків у шоломах і на мотоциклах. Здіймаючи пил на поворотах і часто падаючи, вони їздили по колу.
Принесли меню, Сашко підняв перший аркуш меню в шкіряній обкладинці, вказівним пальцем трохи поводив, заздалегідь знаючи, що нічого замовляти не буде.
– У мене ще є гроші… – сказав Рогов. Ніхто його про це не запитував, але питання висіло в повітрі. Усі, звичайно ж, пожвавилися.
– По пиву? – запитав Рогов.
– Я не буду… – сказав Негатив.
– Чай?
– Нічого не буду… – Негатив умів відмовлятися так, що більше не пропонували.
Усі закурили, оглядаючись.
Безлєтов незабаром прийшов – строгий, у темній короткій куртці, з портфелем. Коли він зняв куртку, Сашко примітив уже помітний живіт Безлєтова.
Він мовчки присів, портфель поставив біля стільця, теж дістав сигарети.
«У нього не росте щетина, – раптом завважив Сашко. – Біле обличчя. Розумне й, напевно, гарне… Як він брови насупив…»
Нечутно з’явилася офіціантка, Безлєтов замовив кави.
Пауза затягалася.
Сашко навмисно мовчав – йому не сподобалася зустріч ще в університеті.
«Чого він насупився? – думав він, дивлячись в обличчя Безлєтова. – Я в його грошей позичив?»
– Усе бешкетуєте? – запитав Безлєтов, прикуривши й почуваючи на собі пильний Сашків погляд.
– А що залишається? – відповів Сашко риторично, одразу зрозумівши, що мова йде про московський погром.
Безлєтов сильно затягся, втримуючи дим і тому ледве здавленим голосом подякував офіціантці за принесену каву.
– Ви думаєте, те, що ви почали витворяти, – це добре? Правильно?
– Добре й правильно, – відповів Сашко.
Безлєтов знизав плечима.
– А який у цьому сенс?
– Це дуже довге питання.
– Питання навпаки коротке… Добре, от ви просите: «Дайте нам національну ідею…»
«От як він заговорив…» – швидко подумав Сашко й одразу обірвав Безлєтова:
– Ми не просимо. Я не прошу. Я росіянин. Цього досить. Мені не треба ніякої ідеї.
– «Я росіянин», – похмуро передражнив Безлєтов. – А неросіян ви куди дінете?
– Слухайте, Олексію Костянтиновичу, не треба так… Ніхто нікуди не збирається запроторювати неросіян, і ви прекрасно це знаєте.
– А що ж ти, Сашко, одразу починаєш зі слів «я росіянин»?
«Он як, – знову подумав Сашко, – він зі мною на «ти», а я з ним…»
– Я не починаю, – відповів Сашко. – Я сказав, що мені не бракує якихось національних ідей. Розумієте? Мені не потрібна ні естетична, ні моральна основа для того, щоб любити свою матір або пам’ятати батька…
– Я розумію. Але навіщо ти тоді вступив у цю… у партію вашу?
– А вона теж не має потреби в ідеях. Вона потребує своєї батьківщини.
– Ох, ну не треба усих цих слів – то «росіянин», то «батьківщина»! Не треба.
– Не згадувати всує, так? – примирливо сказав Сашко. – Я згоден.
– Яке, в біса, «всує»? – запалився Безлєтов. – Ви не маєте жодного стосунку до батьківщини. А батьківщина – до вас. І батьківщини вже немає. Уся скінчилася! Тим більше не варто нікого провокувати на всі ці ваші мерзоти з биттям стекол, морд, і що ви там іще б’єте…
– Краще тихо відійти, – у тон Безлєтову, але зі зниженням на півтону відповів Сашко.
– Краще тихо відійти в сторону, ніж займатися мерзотою.
– Краще тихо відійти до світу іншого… – сказав Сашко.
– Так, уяви собі. Краще. Перед Богом це – краще. Усі ваші рухи, ваше тріпотіння – усе це давно втратило сенс. Ви нічого не виправите. Але якщо ви почнете пускати кров, коли вже не почали, – тут Безлєтов знову ще додав голосу, – то…
Безлєтов затягся сигаретою й забичкував її не без злості, немов задавив бридкого черв’яка.
Усі сиділи мовчки. Веня проколював зубочисткою дірки в пачці сигарет, Негатив дивився телевізор. Рогов дивився в стіл, погойдуючи під столом ногою.
– А вас що, все влаштовує? – запитав Сашко, який зовсім заспокоївся, піймав ритм розмови й з інтересом розглядав Безлєтова.
– Ти ніяк не зрозумієш, Сашко, – тут уже немає нічого, що могло б улаштовувати. Тут порожнє місце. Тут немає навіть ґрунту. Ні патріархального, ні цікавого для держави, як модно зараз говорити, гео-по-лі-тич-но. І держави немає.
– На цьому ґрунті живе народ… – сказав Сашко, який бажав зовсім не суперечки, але справжнього розуміння того, про що говорить Безлєтов.
– Твій народ, – він вимовив слово «народ» розкотисто, із двома «р» усередині, – несамовитий. Щоб переконатися в цьому, досить підслухати будь-яку розмову в громадському транспорті… Думаєш, цьому народу, що наполовину складається з пенсіонерів і наполовину з алкоголіків, потрібен ґрунт?
– Живим – потрібен.
– Живих на цей ґрунт не вистачить.
– Вистачить.
Безлєтов іронічно подивився на Сашка, не зрушив з місця, щоб випустити Веню, який захотів, очевидно, у туалет, і, щойно Веня протиснувся, сказав:
– Річ, дорогий мій Сашко, не в цьому.
Тон мови Безлєтова, як помітив Сашко, мінявся безперервно – від роздратування до навмисного й трохи поблажливого спокою. Втім, зміни ці були досить артистичні й навіть плавні.
– Річ у тім, що – не треба. Не треба нічого робити. Бо поки ра-сє-янє тихо п’ють і кладуть на все із горою, усе йде своєю чергою. Горілка холоне, картопля смажиться. А як тільки ра-сє-янє згадають про свою велич, яка завалялася десь під лавкою, про долю Батьківщини, про… про що ви там увесь час говорите?… тоді ви почнете пускати одне одному кров. І пустите крові стільки, що заллєте півматерика. Це неминучість, Сашко. Я, щоправда, гадаю, що вас самих переб’ють раніше. І якщо цинічно міряти на літри крові, то це, звичайно, більш правильний варіант. Більш правильний і менш кривавий.
– Але цієї країни скоро не стане, Олексію… – Сашко відрізав по батькові від імені Безлєтова, просто перехотівши додавати «Костянтиновичу».
– Я тобі казав: її немає, – швидко відповів Безлєтов. – Дайте дожити людям спокійно по їхніх кутках. Оцим-от росіянам, про яких ви так піклуєтеся, дайте таку можливість: до-жи-ти спо-кій-но. Ви їм добра не принесете, зрозумійте. Але лиха накоїте неабиякого. До того ж ви даремно на них сподіваєтеся. Вони такі ж росіяни, як… як нові греки в порівнянні з прадавніми. Як воїни-ассирійці з роду айсорів – поряд із чистильниками взуття.
Сашко допив пиво й теж став дивитися в телевізор, який так захопив Негатива. Мотоциклісти, як і раніше, їздили по колу. Потім подивився на Рогова, який хитав головою в такт чомусь, що відбувалося всередині нього.
– Розумієш, Саш, – знову понизив тональність Безлєтов. – Мені було симпатичне те, що ви робите. Це був такий естетичний проект, цікавий на тлі туги й смути, які запанували у нашій країні. Але ви почали переходити грань. От-от почнеться незворотне. Зупиніться зараз. Робіть те, що ви робили раніше. Це дуже яскраво – ваші листівки, ваші промови, ваші лементи на площі, прапори. Дівчата ваші ясні, з тонкими рисами… Це не зовсім по-російськи, не в нашій традиції, але однаково яскраво. Та й узагалі, – пожвавився від плину своїх думок Безлєтов, – у наші дні руськість не є надбанням усіх, ра-сє-янє розгубили свою руськість. Вона ще збереглася в конкретних людях, які цілком певно мають духовне начало, і, дай Боже, збережеться ще якийсь час. Можливо, кілька сторіч.
– Де вона збережеться? – щиро здивувався Сашко. – У країні, яка за тридцять років вимре й буде заселена китайцями й чеченцями?
– Ні, звичайно. Але якось зберегли своє «єврейство» протягом двох тисяч років євреї. Російські громади живуть в усьому світі, ніхто їм не заважає. Ще жива культура є головною й, на жаль, єдиною складовою російського духу. Дух майже ніде вже не живе більше – тільки в окремих носіях, які пишуть картини чи книги, або… не важливо. Народ перестав бути носієм духу й, виходить, не здатний більше ні на що. Усе, що ми ще можемо дати світові, – це закарбувати життя свого духу.
– У момент розпаду цього духу… – вимовив Сашко стомлено.
– Сашко, усе залежить від вас самих. Якщо ви затієте давно очікуваний вами кривавий хаос, розпад тільки прискориться. Не кличте бісів. Кличте ангелів, – Безлєтов м’яко посміхнувся патетичності свого висловлювання, тим самим розмивши присмак патетики. – Справжні події відбуваються у світі духовному, Сашко. Справжня російська людина, «дух», – підкреслив він, щоразу підсилюючи повтори голосом, – це людина, яка шукає правди. Росія має податися до ментального виміру… – завершив він. – Так буде краще.
– А нам куди податися? – раптово запитав Веня, який саме повернувся й тепер стояв за плечем у Безлєтова.
Безлєтов обернувся, навіть не вдостоївши Веню повним поглядом, і одразу повернувся до чашечки кави. Допив, подивився на дно, потрусив чомусь, поставив на стіл, залишив на столі гладеньку купюру – оплату за каву плюс чайові, і, швидко попрощавшись, вийшов.
Ніхто не сказав ні слова. Негатив, як і раніше, дивився в телевізор.
– Як вам… розмова? – запитав Сашко на вулиці. Ближче всіх до Сашка йшов Негатив, і йому довелося відповісти першому.
– Мені однаково, – відповів Негатив. – Я не розумію тільки, на хера ти нас сюди притяг?
– Та ну його, – висловив думку й Веня.
Рогов мовчав.
– Льош! – покликав Сашко.
– А ти почув щось нове? – відповів Рогов, явно відірвавшись від якихось своїх думок.
Сашко знизав плечима.
– Він, – сказав Рогов, – напевно, років десять тому був лібералом і теж вимагав… Усього того, що вони вимагали тоді… раба по краплі… покаяння, іншого…
– Так, – погодився Сашко, відчуваючи внутрішню радість від того, що, як і раніше, спокійного Рогова слова Безлєтова взагалі ніяк не схвилювали.
– І тоді він, напевно, не керувався тими ідеями, що тепер висловлює. Про те, що усунутися треба. І що втручання методами жорстокої хірургії не має божественної сутності. Як вони взагалі люблять Бога згадувати, ой вей… І коли вони кремсали тупим ножем по живому тілу, він був для них дуже доречним, і тепер от. Що б не робили вони… Бог що – хлопчиком на побігеньках до них приставлений?
Рогов зупинився й закурив.
– А потім, Саш, ти помітив, він же тебе, та й усіх нас, вважає айсорами, які взуття чистять, а себе – хранителем російського духу… Нехай вважає.
– Ми куди йдемо? – запитав Веня, якому все це вже набридло.
– Ми йдемо в народ. Пити горілку, – відповів Рогов. – Умови такі: приміщення має бути теплим, а горілка – дешевою. Де у вас найдешевша горілка?
– Біля вокзалу, – відповів Сашко. – Це близько.
* * *
Судячи зі смаку, м’ясна начинка в пельменів була замінена ретельно пережованим папером, скоріше за все, вимочкою. Майонез, що сизим мазком прилип до краю тарілки, кислив.
– Хліб… мокрий… – гидливо сказав Рогов і хотів було відкласти майже прозору, як пелюстка дорогої риби (і, здається, рибою він і пахнув), скибочку житнього хліба, але Негатив перехопив хліб і переклав собі в тарілку, прямо на майонез.
У Сашка апетит був чудовий, і після ста грамів горілки, розлитої по трьох гранованих, високих склянках, пельмені здалися цілком їстівними. Та ще й під пиво…
Привокзальна забігайлівка була повна гучних, погано вдягнених людей, в основному – чоловічої статі. Їжі на їхніх столах не спостерігалося – тільки горілка в склянках. Її випивали одразу, рухаючи сизими, немов підсмаленими борлаками, і потім довго із сумнівом заглядали в склянку.
Виділявся неголений і похмурий, неясного віку чоловік у брудному камуфляжі, схоже, безрукий.
Сашко й Веня самі не помітили, як після третьої склянки почали розмовляти голосно, активно жестикулюючи при цьому. Негатив, як і колись, мовчав, ретельно пережовуючи хліб і пельмені. Сашко примітив ще: якщо сам він, зайшовши в кафе, кілька разів огледівся – що за люди навколо, – то Негатив, навпаки, навіть не поцікавився, хто тут п’є й не закусує. Здавалося, що Негатив прийшов до себе додому, де всі йому давно знайомі. Рогов не шумів і не п’янів, тільки по обличчю його пішли рожеві, із чіткими гранями, плями. Сашко дивився на Рогова, у хмільному подиві відзначаючи, що коли обвести пляму на лівій щоці, – вийде Африка. Сашко кілька разів витягував шию, намагаючись розглянути форму плями на правій щоці Рогова, поки Льошка не кивнув: мовляв, що таке?
Сашко по-щенячому закрутив головою: нічого.
Рогов м’яко посміхався.
– Льош, скажи мені ще щось про цю розмову, – попросив Сашко. – Ти дуже славно говориш.
– А що тут казати… – знову щиро здивувався Рогов. – Послухати того типа, – так простіше лягти й умерти. Росіянам, за його логікою, взагалі треба було лягати й умирати кожні сто років. Як тільки вони збиралися «пускати кров». Я не бачу жодної різниці між сьогоднішнім днем і тим, що було… дуже давно. Я навіть не бачу різниці між собою й дідом моїм.
Рогов говорив повільно, немов прокручуючи кожне слово в м’ясорубці.
– Ні, Льош, постривай, а як же «пускати кров»? Це справді буде?
– Усі пускають…
– Безлєтов сказав би, що всі пускають кров чужим, а ми – своїм.
– У нього Безлєтов прізвище?… – перепитав Рогов і, не очікуючи відповіді, сказав: – Ну й що, це погано? Чесніше своїх різати, ніж до сусідніх країн лізти з ногами.
– А ми не лізли, так?
– Ну, одна справа – вивезти на Камчатку товарний вагон прибалтів, які, не з’явися червоноармієць у вушанці, – лягли б під Гітлера, а інша – скинути бомбу на місто з дітьми й усіх одразу вбити. Різниця є?
– Є.
– Ми ріжемо один одного, бо дехто в Росії розуміє правду так, а хтось – інакше. Це й різанина, й осмислення.
– Осмислення, так, – повторив Сашко, – таке осмислення, що…
– Авжеж, так.
Хлопці вийшли відлити, Негатив залишився стерегти недопиту горілку й недоїдені холодні пельмені.
Відхоже місце перебувало безпосередньо за кафе й легко вгадувалося по різкому запаху.
Вони не полізли до цього місця, яке хлюпотіло гнилизною, й стали втрьох коло сірої стіни сусідньої з кафе будівлі невідомого призначення. Вийшло так, що вони розташувалися на підвищенні, внаслідок чого те, що виливалося з них, негайно потекло назад. Сеча зливалася й пузирилася.
Вони повернулися легкі, ясні й бадьорі.
– Ще пива? – запропонував Сашко.
– Аякже… – відповів Веня. Рогов кивнув.
Коли Сашко повернувся із пляшками, неголений мужик у камуфляжі вже стояв коло стола, причому – мовчки. Правий рукав його куртки висів, руки в нього справді не було.
– Я чув, ви говорили… – важко вимовив він і замовк, запнувшись.
– Тонко підмічено, – продовжив Сашко. Хмеліючи, він ставав задиристим.
Веня засміявся. Рогов посміхнувся краєм губ. Негатив залишився непроникним.
– Ви говорили, що ми нікуди не лізли, братухи зелені. А як же Афган? Водій сто сімдесят шостого гірськомотострілецького полку. Чотирнадцять разів під обстрілом. Два поранення, братухи зелені.
«Братухи зелені» він вимовив без хамуватого натиску – просто як «хлопці».
Афганець подивився в очі Сашкові, що стояв прямо напроти нього з відкоркованою пляшкою пива в руці. Сашко раптом зрозумів, що мужик майже тверезий.
– Ви, я чув, отут про партію якусь говорили. Про політику. Нащо вам, братухи зелені, в політику? Ці мавпи в піджаках тільки й чекають, щоб нас запроторити в яку-небудь, бля… Курити є в кого?
Сашко подумав і дав афганцеві сигарету.
– Тут не курять, – попередив він усміхаючись.
– Я скрізь курю. Ви ж із партії якоїсь, так? – допитувався він.
– З партії, – відповів Сашко. – «Союз створювачів».
– А, «союзнички». Пан Костенко й товариші… – посміхнувся звірувато афганець. – Здивувалися, що знаю? Думали, бомж якийсь привокзальний на горілку стріляє? А я взагалі не п’ю. Я тут на людей дивлюся. Ходять цілими днями, і ніхто не знає, як… – він обвів усіх раптово почорнілими очима, – як стискуються сідниці, коли летить заряд міномета. Ніхто не знає, що від страху можна не тремтіти, а блювати. Вони не знають, а мені від цього іноді добре, іноді кривдно.
– Чуєш, земель, – втрутився Веня, – ти йди собі. Ми тут із друзями відпочиваємо.