Український народний гумор
Ні пуху ні луски!
Анекдоти про мисливців і рибалок
Не довіряй рушницю дружині та тещі. А вудку… теж!
Слово до читачів
Мисливці та рибалки.
Замріяні душі, залюблені у Природу серця.
Скільки лісів, степів, боліт ними сходжено, скільки відкрито заповідних озерець, заплав, ставочків.
А скільки було придумано і переказано цікавих, майже фантастичних історій біля вечірніх та нічних багать.
Які тільки смачнющі страви були сотворені руками мисливців та рибалок.
Скількох, вражених у самісіньке серце житейськими негараздами, рятували Матінка Природа, повертали до життя мисливський гурт чи рибальська компанія.
Рибалки та мисливці.
Каста.
Феномен.
Не досліджений.
Може, навіть, не досліджуваний.
А може, і не треба досліджувати?
З давніх давен людина ходила на лови, на полювання, діставала з води рибу.
Тим харчувалася, з того одягалася.
Вже у пізніші часи полювання та риболовля стали захопленням, відпочинком-задоволенням.
Захоплюйтеся!
Відпочивайте!
Задовольняйтеся!
Хай усмішка тішить ваші вуста!
Удачі Вам!
Здоров’я!
Довгого віку!
Добрих приятелів!
Веселих днів!
Добре, що склалося. Тобто, добре, що сталося. Як планувалося. Як хотілося-гадалося. Книга зібрана, підготовлена до друку, намальована, змакетована, видана. Читай, читачу!
Дякуємо всім, хто допомагав у роботі над цією книгою, підносив набої, годував, поїв, просто був поруч: нашим рідним, приятелям, друзям-киянам-житомирянам-прикарпатцям-кіровоградцям!
Олексій Кононенко
Ні пуху ні луски!
(Суперечка на заклад)
Це ж як добре! Випало таке гарнезне літо, і я зміг вирватися до матусі майже на два тижні! Скільки роботи перероблю! А ще – утіха із утіх – риболовля! Ранесенько (увечері не вдасться, роботи дійсно багато), отож, ранесенько з вудочками в очереті… Карасики срібні, спритні… Поплавочок – хить і зліг… Або – тьоп, тьоп, тьоп – під очерет… А коропчуки! Підсік, а він же поповодить! Такий бува, що й на кіло. Невеликий, кажете? То для вас невеликий. А мені – більшого й не треба. Хоч… Як там, у знаного усіма рибалками Остапа Вишні:
«…Ви коли-небудь переживали такий момент, коли вам на гачок клюнув короп? Переживали? Коли не переживали, обов’язково переживіть, а коли переживали, вам закортить цей момент пережити ще.
…В руках у вас вудочка. Ліска у вас кріпка, гачок у вас сталевий, загартований, міцний. На гачку – картопля, зварена якраз так, як любить короп: не м'яка й не тверда, а саме раз. Ви дивитесь на поплавок так, як навіть, коли були женихом, не дивилися в голубі великі-великі очі своєї коханої… З такою увагою, з таким бажанням, з таким чеканням. І раптом поплавок – сіп! А у вас серце – штрик! Ще раз – сіп! Ще раз – штрик! І ось поплавок почав їхати-їхати-їхати, у вас із-під серця щось холодне покотилося-покотилося-покотилося кудись униз. І ви почуваєте, що оте холодне вдарило вам у п'яти і вашим п'ятам холодно. Ви за вудку – р-р-раз! – підсікли! І почуваєте, що в руках у вас щось тріпоче! І бачите, що ліска ваша натяглася, як струна, а вудлище – дугою й тремтить! Єсть! Він – короп! Ви ведете його до берега… Вудлище з ліскою – ходить по воді сюди, ходить воно і туди… Ось короп уже біля берега. Ось виткнулася його голова, ось уже видно його спину. Він рветься, вигинається, б'є хвостом, скручується бубликом, виривається… Але ви його не попускаєте, ведете… Ще крок – і він на березі… Серце у вас колотиться, дихаєте ви глибоко й прискорено. Ви вже бачите цього коропа або фаршированим, або маринованим, або просто смаженим, а з голови – юшку… Раптом – р-р-раз! лясь! – ви – смик! – гачок порожній, а короп, на мить отетерілий, ще стоїть перед вами… Які хвилини!…
Взагалі коропа в даному разі у вас нема: зірвався…
…Так… скажіть, прошу вас: варт чи не варт вудити коропа, переживаючи отакі хвилюючі моменти?
Ми вже не говоримо про переживання, коли короп не зірвався, а його привезено додому, замариновано, чи зафаршировано, чи просто засмажено!
І ви закусюєте та й розповідаєте:
– От як ухопило! От як потягло! Та я не з тих, щоб упустити…
Ну, закусюйте собі на здоров’я!»
Це оповідання великого майстра слова так і називається «Короп». Колись майже напам'ять знав…
І що б ви думали?! Першого ж вечора моєї такої жаданої відпустки, коли я підлампічував свої старенькі бамбукові вудочки, до двору причимчикував кум Григорій! Давній товариш, однокласник, чи не єдиний з того далекого часу дитинства і юності.
– Добре діло карасі: не поїси, так продаси! – крізь дим сигарети пробасив Григорій.
– Привіт, куме! Рибак рибака бачить здалека: хоч воно й не риба, а хвіст видно!
Потиснули один одному руки, кум підсунув ногою стілець, присів поруч.
– Це тобі: що у воді – то риба, а мені: що в пір'ях та в шерсті – то м'ясо.
Кум Григорій був запеклим мисливцем, на рибалок дивився хоч і по-дружньому, але зверхньо, і на риболовлю ходив тільки горілки випити та в карти пограти. Кожного разу в нас із цього приводу виникали веселі суперечки, я боронив команду рибалок, а кум вступався за касту мисливців.
– Е-е-е, Григорію, Сам Бог з рибалок Апостоли вчинив.
– Ага… Вудка мокне, а рибалка сохне! Інше діло полювання – чоловік стріляє, а Сам архангел Михаїл кулі носить!
– Так, так, куме… Тільки чув я частенько від мисливців після полювання – хотілося лося, та не вдалося!
– Годі вже вам! – вступила у двір моя матуся з відром парного молока. – Доброго вечора, Гришо. Ходімо вечеряти.
– Та ми тут, у дворі, і повечеряємо, мамо!
– Надовго вирвався? – запитав Григорій.
– Зо два тижні маю. Бо давно вже не був…
– Отож:… Багато було випито не нами!… Картопля, огірки, помідори, цибулька, смажена риба, пляшка домашньої горілки.
– Смачного! – усміхнулась матуся. – Та не сидіть до ранку! Ще матимете час погомоніти…
– Ну, що, – кум Григорій підняв чарку, – за красу наших лісів і боліт! – виголосив свій незмінний перший тост…
Тепла літня ніч непомітно проковтнула вечір і всілася, ні – вляглася затишно по всіх закуточках. Місячно, зоряно, тихо. Добре. Поговорили з кумом про його сільські та про мої міські новини, про вибори:
– Вибори – це немов полювання: є загоничі, є закуска – лише із звіриною щораз гірше, – Григорій умів усе зіставити зі своєю улюбленою забавкою.
Про політику:
– Риба гниє з голови, а чистять з хвоста…
Про жінок:
– Або риба клює, або дівка дає.
– Отож, – кажу я кумові, наливаючи, задираючи дно пляшки у нічне небо, – давай вип'ємо за чоловіків! Без них жінки, як риба без води! Звичайно, жінка може прожити без чоловіка хоч усе життя! Але я про свіжу рибу!
Випили. Хекнули.
– Із пляшки багато не наллєш… – задумливо проказав Григорій і дістав з кишені чвертку. – Якщо кинути пити, відразу хочеться їсти… – виправдав свої дії.
– Може годі, куме… – несміло вступив я. – Випити пляшку горілки не штука, важко утримати її в собі…
– Кожен чоловік має право на свій похмурий ранок… – перекрив тему Григорій. Випорпав з тарілки гарненького карасика… – Усі знають, що карась любить, щоб його смажили в сметані. Чи хто-небудь коли-небудь чув, що думає з цього приводу сам карась? – Дістав шмат хліба. – Рибка без хліба бридка… Слухай-но, я тобі мисливську байку розкажу.
Приїхали з міста мисливці на полювання. Місцевий дід повів їх. Ідуть, а їм так смердить.
– Діду, – каже один, – що це так смердить?
– Сідайте, покуримо, розкажу… Жила колись у цих краях одна сім’я. Батько був видний мисливець. Якось раз на полюванні бачить він – біжить олень, а копита – срібні. Прицілився, вистрілив… Не вцілив! А олень підбіг, ударив його копитом в лоба – той на місці помер! Пішла тоді його дружина відомстити за чоловіка. Вийшла на оленя, але й вистрілити не встигла. Убив і її копитом олень. Залишилися син і доня, сироти. Син довго ходив за оленем по сліду. Вистежив. Але олень перестрибнув через хлопця, ударив його в леті копитом і вбив. Поклялася доня, що відомстить. Рік жила в лісі. Здичавіла. Усі місця виходила, де олень бував. Зачаїлася в засідці. Підпустила близько. Вистрілила і поцілила оленю із срібними копитами в око. Упав звір. Підійшла дівчина ближче, аж олень у конвульсіях ударив її копитом в чоло і вбив!…
– А смердить від чого, діду?! – не витримав один мисливець.
– А кат його знає, може, лисиця здохла…
– Ні, – кажу, – Григорію, це ви, мисливці, з рибальської перешили. Не так було… Ось, послухай.
Приїхав переселенець на нове місце. Облаштувався. Прийшла зима, пішов ловити рибу. А на річці біля ополонки вже сидить один місцевий. Дивиться приїжджий, а в ополонці кізяк плаває.
– Що це?
– О, це давня історія!… Почалася вона ще в кінці минулого століття. Бачиш, там, над яром, руїни палацу? Так от, у ньому жив дуже багатий чоловік і була у нього донька. Та така красуня! Прийшов час віддавати дочку заміж, довго шукав батько жениха. А вона взяла та й закохалася в пастуха. Розлютився батько, зачинив її у башті, а пастуха прогнав. Але кохання виявилося сильнішим. Пастух чекав її на кризі, вистрибнула донька багатія, упіймав її пастух… Але крига не витримала, провалилася під ними і вони потонули. Отака історія…
– Не зрозумів. А при чому тут кізяк?
– Хто його знає… Мабуть хтось кіньми їхав…
– Це ще хто у кого вкрав. Я тобі скажу, що мисливських байок та анекдотів більше, ніж рибальських!
– Овва! Чому ж так? Впевнений, що рибальських більше!
– А давай закладатися! На ящик пива! Ти будеш розказувати рибальські анекдоти, чи байки, чи бувалиці, а я – мисливські. Хто перший зіскочить – той програв… Побачиш, мисливських – більше!
Григорій з усмішкою вирячив на мене свої чорні очі, наперед будучи певним у своїй перемозі. Те, що він оповідати мастак і пам’ятає усіляких придибенцій до лиха, я знав. Але ж і сам був не останнім у цьому ділі.
– Ой, куме, не вари юшку з тієї риби, яка ще в річці! – Простягнув йому руку над столом. – Закладаймося. На ящик пива. Місяць і зорі – свідки. Але давай записувати, бо зіб'ємося або забудемо. А коли виникне суперечка – важко буде все згадати.
– Це я до тебе із зошитком ходитиму, як у школу? Ти хочеш, щоб із мене сміялися, бодай тебе рак урачив! Ні, куме! Давай кожен з нас записуватиме опісля, сам собі. А потім, як треба буде, – звіримо. Ми ж не брехуни якісь! Коли ми один одного дурили?
– Добре! Язикатого видно по слову, а рибалку по улову. – Руки зійшлися, стиснулися, аж хитнули чвертку.
Григорій налив чарки по вінця, підняв обережно, що й не схлюпнув:
– Ну, щоб не рикошетило! Починай, куме!
Так почалися наші з кумом змагання. Звичайно, не всі анекдоти та інші придибенції ми знаємо. Є люди по світах, що знають більше. Але ж цікаво було, хто насамкінець поставить на стіл у затишному дворі моєї матусі ящик пива!…
І я розпочав…
День перший
Нові українці відпочивали на Мальдівських островах і вирішили влаштувати справжню тропічну рибалку. Взяли яхту напрокат, вийшли в море, закинули вудки… Раптом на швидкості летить до них поліцейський катер. Пришвартувався. Полісмен запитує:
– Чи є у вас ліцензія на ловлю риби?
– Ні. Немає.
– Доведеться вам сплатити штраф.
Тут один кореш уcміхається так хитро і каже:
– А ми не ловимо рибу. Ми – «зелені», чистимо дно бухти від усякого залізяччя, – і дістає свою товстезну вудку.
Дивляться полісмени – до жилки прив’язаний великий магніт. Інший підняв вудку – теж магніт. Полісмен покрутив пальцем біля виска і катер відшвартувався.
А братки обступили кореша:
– Ну, ти розумака! Ну, ти мудрагель! Класно придумав – ловити рибу-молот!
Зустрілися два мисливці:
– А я недавно собаку мисливську купив!
– Якої породи?
– Гончак! Я їй «Фас!», а вона мені: «Ти гониш!»
Один карась розповідає іншому:
– Ти не повіриш! Той рибалка, у якого я вчора зірвався з гачка, важив під 300 кіло!
– Слухай, – «дістає» жінка чоловіка, – ти що, на полюванні з нашим Бровком не наговоришся, що вдома цілий день з ним розмовляєш? Він же нічого тобі не відповість!
– Якраз за це я його й поважаю…
Жінка виказує чоловікові:
– До весілля ти мене задаровував. А нині – хоч би квітку яку приніс…
– А ти хоч коли чула, щоб рибалка наживлював гачок після того, як рибку упіймав?
Дзвінок у квартиру:
– Алло! Опанаса можна?
– Ви знаєте… Горе у нас велике… Помер Опанас…
– Не зрозумів – він що, на полювання завтра не піде?…
– Вчора я зловив п’ять сомів і десять щук!
– Я б так не зміг…
– Ловити?
– Брехати!
– Куди це ти, Микито, біжиш?
– За вовком женуся!
– А де ж вовк?
– Та… трохи… відстав…
Сидять два приятелі в ресторані. Один розповідає:
– Учора був на рибалці. Не встиг вудки розмотати, аж на мене прямо пливе осетрина!
– І велика порція? – запитав, проходячи мимо них, офіціант.
Українець, росіянин і грузин після третьої чарки завели мову про полювання.
Українець:
– Восени! В очеретах! На кабана! Ото полю-ваннячко!
Росіянин:
– Єх! Зимой! Да на медведя! Вот зто охота! Грузин:
– Полеванечко! Охота! Разве это удовольствие? Вот я иду, навстречу дєвушка идет. Мне ахота, ей ахота – вот это ахота!!!
– Слухай, що ти з тим черв’яком так довго возишся? Він у тебе вже здох!
– Е ні, він тільки втратив свідомість. Зараз зроблю штучне дихання, приведу його до тями і хай знову ловить рибу. Нічого придурюватися!
– Микито, знаєш, навіщо на компасі люстерко?
– Навіщо?
– Щоб ти завжди міг бачити того, хто заблукав.
– Не розумію, як можна проводити на рибалці усі вихідні? – «пиляє» Микиту Ганя.
– «Не розумію, не розумію…» Навіщо говориш про речі, яких не розумієш?!
Один крутелик телефонує іншому:
– Слухай, давай махнемо на сафарі, я знаю де путівки дешеві.
– Скільки?
– Ну, там різні ціни. Полювання з дружиною на лева – п’ятсот доларів… З левом на дружину – всього сотка…
Розмова двох рибалок:
– Ти що, одружився?
– Ага.
– Навіщо?
– Отакої! А хто рибу буде чистити?
Вперше уполював Микита зайця. Записав у хлопців рецепт, як готувати смаженину, та й подався додому. По дорозі сів у лісосмузі «подумати». Лисиця підкралася, схопила зайця і чкурнула через лісосмугу.
– От дурна! Зайця вкрала, а рецепт у мене ж! – сміється Микита.
Їдуть рибалки. На березі сидить дід.
– Діду, тут рибу ловлять?
– Ловлять.
Розмоталися. Зо три години ловили. Тихо.
– Діду, так є тут риба?
– Немає.
– А ви ж казали, що ловлять!
– Та ото, як і ви, ловлять, ловлять, а її немає…
– Полював я недавно в Африці, і там за мною погнався лев… Правда, він послизнувся, і мені вдалося втекти!
– І ти не злякався?
– А на чому ж він тоді, по-твоєму, послизнувся?
Микита раненько-тихенько закинув вудочки і причаївся. Поплавки завмерли. Тихо. Аж раптом з води вискакує великий короп.
– Тихо, телепню! – кричить Микита. – Рибу налякаєш!
– От ґава! Купила кілограм ковбаси, а вона така гидка!
– Викинеш?
– Ти що?! Віддам Опанасові на відкриття полювання.
Зима. Біля ополонки сидить Микита з вудочкою, вуха побіліли від морозу, а шапка лежить поруч на кризі. Підходить Опанас:
– Микито! Ти що, здурів?! Шапку надінь, вуха відморозиш, голову простудиш!
– Щас! Вчора випити кликали, а я не почув!
На базарі:
– Ой, ой, хто це в нас, котик чи кішечка?
– А ви що, по вухах не бачите?
– Ні.
– Заєць!
Опанас дістає з банки черв’яка, нанизує на гачок, а той до нього:
– Ти тільки не підсікай різко, а то вуха закладає!
Мисливці ідуть з полювання. Микита увесь час на два кроки попереду.
– Микито, куди ти так летиш?
– Поспішаю виконати «супружеський долг»!
– Чекай, твій дім в іншому боці!
– Але я туди вже не донесу!
– Чому у вашому ставку цього року риба не ловиться?
– Бульдозер зруйнував греблю, і вся дика риба повтікала!
– Я тепер полювати лиса з ховрашком ходжу!
– Не зрозумів?
– Даю йому пляшку і пускаю в нору…
– Ну?
– Через двадцять хвилин вони з лисом покурити виходять!
– Микито! Я вчора упіймав коропа – 20 кіло! На вудочку!
– Е-е-е! Опанасе! А я вчора піднімаю вудку, а на гачку старезний срібний ліхтар. А у ньому всередині свічка горить!
– Добре, добре… Короп був – кілограмів 10…
– Роздивився я, Опанасе, а ліхтар – не срібний…
– Ну… 2 кілограми… Точно!
– Та й свічка всередині не горіла…
– Уявляєш, Опанасе, – розказує Микита, – повертаюся я з полювання, двері не замкнені, заходжу, чую – в кімнаті моя з якимось у ліжку бавиться. Так мені прикро стало! Пішов я на кухню, випив пляшку горілки, журився-журився… А потім роздивився – а квартира ж бо не моя!…
У одного рибалки весь час був пристойний улов. Інші ж ніяк не могли хоч би половину того упіймати, що він ловив. Якось той рибалка захворів і на його місце сів інший. Але поплавки наче завмерли. Через деякий час із води висунувся карась і ввічливо поцікавився: