Поляки замовляють собі вечерю і пляшку горілки.
Поляк, поки тверезий, грошима не розкидається і цим суттєво відрізняється від кавказця. Зате коли вип’є, то його можна розкрутити «на всю котушку», чим він також суттєво відрізняється від нашого брата галичанина, якого не розкрутиш ні на сухо, ні на мокро. Правда, є окремі незначні винятки, які лише підтверджують правило.
Ми п’ємо своє шампанське, вони – свою горілку. Водночас відбувається розвідувальна акція: поляки з’ясовують, у яких стосунках ми перебуваємо між собою. Отже, Маріанна знову буде моєю сестрою, а Єлена – її подругою, яка приїхала з Києва на кілька днів. Про те, що їхня дама не перебуває із жодним з них у подружньому зв’язку, нам наперед відомо. Інакше б швейцар і не спрямував їх до нашого столика.
Я повертаю голову і зацікавлено спостерігаю, як працює профура. У неї свій специфічний метод.
– Marek! Сhodź tutaj![10]
– Nie jestem Marek.[11]
– Wszystko jedno. Сhcesz kielicha?[12]
Поляк підсідає до неї, а за хвилину чує:
– No, a teraz ty mnie postaw.[13]
Але яструб-курдупель уже кружляє, уже кружляє над своїм цехом і бачить усе. Ні, такого не обведеш довкола пальця.
З першими звуками музики поляки беруть «гречанок» і гонорово випливають на танцювальний майданчик. Ах, як їм приємно вести попід ручки таких слічних панянок! Вони цвітуть і пашіють, вони зиркають наліво й направо, туди, де сидять їхні земляки, аби кинути коротке «Честь!», чи просто кивнути головою, і цим привернути увагу до себе та своїх партнерок. А кумплі з-за столів підносять вгору свої «кцюки» – великі вказівні пальці, засвідчуючи щире захоплення. Дехто не втримується і кидає репліки:
– Antek! Trzymaj się dupy![14]
– Rysik! Jestes zuch. Ale nie pszyciskaj się zamocno, bo ci klamka padnie.[15]
– A co wy, chłopaki! To tylko tango z przyciskaniem.[16]
– No to cisnij, cisnij, ale pamiętaj, źe to nie cytryna.[17]
А тим часом Малгося промовисто стріляє до мене очима. Вона аж пищить – так їй хочеться танцювати. Там би вона притискалася до мене своїм животиськом і бурмотіла б якісь дурниці. Та я вдаю, що наче не помічаю, як вона подригується на кріслі, як намагається підспівувати. Якось мене не дуже тягне до старших кобіт, а понадто до таких безформних, як ця.
Повз наш столик проходить курдупель і, ледь помітно кивнувши, подає знак вийти за ним. Я вичікую кілька секунд і виходжу. Малгося проводжає мене тужливими очима.
– З тобою один чоловік має перебалакати, – каже Франьо.
– Хто?
– Зараз побачиш. Ходім до бару.
Курдупель підводить мене до високого столика, за яким – хто б ви думали? – сержант міліції. Капець, думаю. Пропав ні за цапову душу.
Але мені підсовують каву, чемно тиснуть руку, і я розумію, що хвилюватися рано. Сержанта звати Миколою, він говорить у ніс, часто робить паузи, мовби чекає, коли я перетравлю його слова.
– Маю до тебе одне діло… Є велика партія джинсів… Розумієш?
Я киваю, хоч і не розумію.
– Дуже велика.
Курдупель за кожним його словом киває. Видно, вони вже цю проблему обговорювали. Навіщо ж я їм здався?… Ага, у мене ж є цигани. А тут – велика партія джинсів. Лише циганам під силу скоро сплавити таку кількість. Та я мовчу і тільки калатаю ложечкою у каві.
– Візьмешся? – питає міліціонер.
– Як я можу от так ні сіло ні впало щось сказати? Не знаю, ані скільки їх, ані по якій ціні, який сайс.
– Триста штук. Самі «Вранглєри». Сайс тридцятий, тридцять перший і тридцять другий. Найбільш ходові. А ціна божа – сто двадцять.
«Вранглєр» тоді коштував сто вісімдесят. Отже, навар має виносити вісімнадцять тисяч. Страшні гроші. Я відчуваю, як по спині котяться краплинки поту. Здається, я влипаю зараз у небезпечнішу історію, аніж це було досі. Бо що було досі? Я провертав оборудки на двісті-триста карбованців щомісяця. Цього мені повністю вистачало на моє парубоцьке життя. Я не запорпувався глибше з дуже простої причини – аби не загриміти. Що робити? Відмовитися? Так просто не відмовишся, треба пояснити причину. А яка причина? Що я не той, за кого себе видаю?… Тут пахне смаленим, і на якого біса я сплутався з тими повіями? Ніколи не думалося, що можу потрапити у таку трясовину – з кожним кроком усе більше загрузаю. І немає дороги назад. А є лиш бездоріжжя, і треба ним іти.
– Ну? – питає Микола.
– Добре. Але по сто десять, – ляпаю просто так.
– Ні, усе розписано. Сто двадцять.
– Шкода.
– Що шкода? Не візьмеш?
– Ні.
– От ти який… – вираз його обличчя похмурніє, і я бачу, як під шкірою забігали жовна.
– Це він жартує, – каже курдупель. – Жартує. Я його знаю. Кокеточка, хе-хе. Ану, відійдемо на хвилинку. Щось тобі скажу.
Бере мене під руку і за два-три кроки шепоче:
– Не будь фраєром, чуєш? Згоджуйся. Ціна – люкс! А це чоловік дуже цінний. Про всі облави на фарців повідомляє, чуєш? Не раз ще згодиться. До речі, у п’ятницю будуть брати «скупку». Можеш своїх попередити.
«Скупка» – скверик за оперним, де тусували фарцівники. Я там теж вирішував свої оборудки, тому подумав, що мати такого інформатора справді вигідно. Я повертаюся до столика з приязною усмішкою.
– Добре. Згоден.
– О, це інша розмова, – і собі всміхається міліціонер. – Двадцятого будь у сім нуль-нуль вечора з машиною і з грошима на шосе в Брюховичі. Від того місця, де починається ліс, проїдеш кілометр і зупинишся. Відкриєш багажник і чекай. Можеш взяти з собою ще когось одного. Не більше. Я теж буду з товаришем.
– Буде він, буде, – киває Франьо. – Вісімнадцятого я з ним зустрінуся.
– Вісімнадцятого? – перепитую.
– Ти вже забув?
– Ні, але ти точної дати не називав.
– Тепер називаю. Вісімнадцятого з вісьмома хлопцями біля входу в ресторан. Десь так о дев’ятій вечора… Ну, і хай там візьмуть деякі інструменти, чуєш?
Я прощаюся і йду в залу. Зараз тут, як у вулику, бо музика має перерву. На столі у нас три пляшки шампанського і дві горілки. Ясно, поляки вже ставлять.
– О, Коста! – гукає Антек. – Приєднуйся.
Розпашіла Малгося опиняється чомусь біля мене. Порозумілися вони досить хутко: Антек тисне Маріанну, Рисік – Єлену, Малгося їсть мене очима. А коли музиканти починають горлати «Лєто, ах лєто», вона хапає мене за руку і силоміць тягне на майданчик. А там, як я й чекав, притуляється так міцно, наче хтось її попередив, що за хвилину по залі прокотиться жахливе цунамі. І дихає важким сопухом просто в ніс, а ліва її рука ніжно гладить мене по спині. Права теж не дрімає, а пересовує мою ліву руку до себе на груди і притискає її таким красномовним жестом, що я вже ніяк не можу вдавати, наче по вуха захоплений танцем, і мушу хоч для годиться скривити рота в усмішці. Під долонею чую щось м’яке і розлізле. Воно бовтається з боку на бік і зволожує мою долоню потом, бо пані Малгося нині без бюстоноша.
Нарешті танець закінчується, але відразу починається другий і, як на лихо, знову з пшитисканєм.
– Коха-а-асю, – умліває Малгося. – Ти так само лишишся?
– Де? – насторожуюсь.
– У готелі, очевидячки. Антек і Рисік запросили дівчат до себе в гості. А я маю окремий покій, і можу тебе теж запросити.
– Не знаю… Маю завтра важливу справу.
– У-у, поганий… Відмовляти дамі?… Певно, я для тебе застара, так?
– Та ні, що ти… Я…
– Коха-асю, так би-м хотіла… Маю для тебе подаруночок… Годинник. Гонконг. З музикою…
Вона зазирає мені в очі й муркоче так, наче б була на двадцять літ молодша. І це по кількох келихах, а що буде далі? Як казали мої дідо: горілка в роті – баба в роботі.
Коли повертаємося за стіл, Малгося злегенька похитується, і це мене сповнює надією. Маріанна і Єлена п’ють дуже мало, зате підбадьорюють партнерів, а ті міри не питають: раз за разом – то горілку, то шампанське хляють.
Тим часом і мені вже відкрилася дорога на панель: рука Малгосі задумливо гладить моє стегно. Заплющую очі і бачу, яке бурхливе майбутнє розкривається переді мною… Бабусі записуються в чергу… В мене свій імпресаріо. Він приймає телефони. А я цілий день тільки те й роблю, що просиджую біля дзеркала, поліруючи нігті та вищипуючи брови і волоски з носа…
Зараз мене знудить. Ця Малгося пре, як танк. Скидаю її руку зі стегна, але вона це чомусь розуміє, як звичайне кокетство, і далі белькоче щось невиразне й масне. На щастя, по-польськи. А я не зобов’язаний усе це розуміти, бо я ж прецінь грек.
Ну їх к бісу. На сьогодні досить. Нічого цікавого більше не передбачається. Роблю знак Маріанні, і ми виходимо.
– Ну то що – я піду? Ви вже тут самі якось.
– Яке – піду? А гроші взяти, поки ще лико в’яжуть?
– Ну, добре, зараз візьму і йду.
– І дуже багато втратиш.
– Що саме?
– Залишися, не пошкодуєш.
– Якби до мене ця Мандося не липла.
– А ти з нею зроби те саме, що ми зі своїми – нахляй по саму зав’язку.
– А потім на плечах нести?
– Та ж не тут, а в номері. Зараз ідемо до них у номер. Ясно? По дорозі скажи їм за гроші.
– По п’ятдесят?
– Більше вони не дадуть. До того ж ведуть у свої номери, а це для нас дешевше.
І ми пішли в готель. По дорозі в номер, уже на сходах, я тактовно натякаю Рисікові, що любов любов’ю, а в мене сестра. Що я скажу мамі, яка в далекій Греції на кам’янистому острові чекає своїх любих діток? Мало, що різні там імперіалісти постійно забавляються з невинними гречанками, то ще й тут спокуси підстерігають. А ми – студенти, нам учитися треба.
Рисік обняв мене і сказав:
– Дуже добре. Але спочатку вип’єм.
– Ні, – кажу я. – Спочатку гроші, бо я сестру за так не віддам.
– Твоя сестра Маріанна?
– Ну?
– А я до неї ніц не маю. Говори з Антеком.
Ото хитрун! Беруся за Антека. Мур. Ані руш. Я говорю, він киває, навіть перепитує, але гроші не дає. Ага, он ви як!
– Маріанна, кес ке ме!
– О? Су амі терахі?
– Не дають, – шепочу, коли вона підходить.
– А-а! – обурюється Маріанна. – Тоді чао-какао!
І ми спускаємось униз. Поляки швидко ґелґочуть, врешті Антек мене здоганяє і шепоче:
– Що ти, жартів не розумієш. Скільки треба дати?
– А скільки ти думаєш дати за двох вісімнадцятилітніх дівчаток, чистих, як сльоза?
У Антека відразу лізуть очі на лоба:
– Чистих, як сльоза? – перепитує, облизуючи губи.
Бачу, що переборщив.
– Ну не зовсім, як… Але… це ж вам не якісь там… У них наречені є…
Антек набирає у легені повітря і простягає п’ятдесят.
– Це за одну. А за другу?
– Як? Ти хочеш сто?
– Ні, я хочу двісті. Але з вас беру сто лише тому, що ми сиділи за одним столиком. Такий закон у греків. Раз сиділи, пили, їли – значить поріднилися.
Антек шморгає носом, Рисік підступає ближче і, коли дізнається, що задоволення аж таке дороге, починає обурюватися не на жарт:
– У нас такі гроші хіба за секс-бомбу.
– Значить, ваші секс-бомби пса варті. Ви ж у цивілізованій країні, а не на острові Тобаго.
Чи не вразив я часом їхньої національної гідності? Так і є: Рисік враз наїжується і випинає груди. Але Антек, посопівши та кинувши оком на дівчат, виймає ще п’ятдесят і кладе мені в руку.
У номері поляки поривають зі всіма ваганнями і починають наливатися з таким завзяттям, наче роблять це востаннє. Я пильную, аби моя Малгося теж не дармувала, і мішаю їй такі термоядерні коктейлі з горілки та вина, що сам би вже давно беркицьнув, а вона тримається.
Антек затяг: «Пий, брате, пий! На старість торба і кий!»
Маріанна шепоче:
– Забирай свою клячу і заведи її у номер. Через півгодини зустрінемось біля сходів.
Малгося мовби читає мої думки – повисає на рамені і тягне до себе в номер:
– Коха-а-асю! Який ти милий!
Виходячи, я беру ще недопиту пляшку горілки і повну шампанського. Малгося мусить відрубатися.
Тільки-но ми переступили поріг, як Малгося клацає ключем і вмить залишається без джинсів. Але така поспішливість мене не приваблює.
– Давай вип’єм, – кажу і підсовую свіжий коктейль.
Малгося хлюскає питво махом і починає танцювати переді мною якийсь арабський танок із заламуванням рук над головою і виставлянням пупа. В танці вона знімає ще й светр. Під светром – гола. Брр! Її біле сальце підстрибує, наче на пательні. Ось вона з торбинки дістає годинника з браслетом і силоміць вдягає мені на зап’ястя. Я віддячую їй новим коктейлем:
– Давай за любов!
Ми цокаємось. У Малгосі на очах сльози. Ридаючи без причини, цмулить коктейль, водночас гойдаючись усім тілом так, що мені здається, ніби вона ось-ось гупне на підлогу. Тому стою поруч, і коли вона відставляє порожній фужер, легенько штовхаю її на ліжко. Малгося падає на спину і стогне:
– Коха-а-асю! Де ж ти подівся?
– Зараз, почекай.
Чекати зосталося недовго. Блаженне посвистування носом хутко перейшло у важке хропіння.
На землі лежить її торбина, а з неї визирають фотографії. На одній з них Малгося з двома дітьми й, очевидно, чоловіком. На другій лише чоловік. Відразу видно – трудяга. Мабуть, дивиться в цю пору телевізор і думає: а як же там моя люба Малгося?
Скидаю годинника і кладу його в торбинку. Не заробив я на нього.
Погасивши світло, виходжу в коридор до сходової клітки. Там за столом сидить дебела жіночка і щось пише. Важко сказати, хто вигадав цю безглузду посаду – «чергової по поверху», але вона була у всіх совєтських готелях. Ці насуплені непривітні бабенції переважно несли свою ніким не санкціоновану службу моральності. Побачивши мене, вона одразу набирає суворого вигляду і так грізно-грізно:
– А ви що тут дєлаєте? Ви у нас не живйотє!
– Зараз іду. Чекаю на знайомих.
– Каких таких знакомих? Що ти мінє врьош? Ану папрашу уніз!
– Ну, ще пару хвилин. Зараз вони вийдуть.
– Нікаких зараз. Папрашу уніз. А то шас міліцанера позову. Іш какой! Многа вас тут усяких шляється, а я отвичать довжна. Понапиваються, дебош устраівають, вокна б’ють, стулья ломають, скатерті ворують.
Проказуючи все, як заклинання, пре на мене, розставивши руки так, наче б заганяла півня до курника.
– Давай-давай, уніз… Міліцанера позову, зачем неприятностьов?
Ну, що ж – виймаю з кишені два карбованці.
– Мені треба зачекати. Пару хвилин.
Стара ховає гроші і вже приязно всміхається:
– Ну, дивись мені, щоб біди не було. А то, знаєш…
О, диво! Вона перейшла на українську! І все це задоволення коштує два карбованці.
– Нервова в мене робота… За всім слідкуй, щоб порядок був… а приїжджі, знаєш які – водять усяких, прости, Господи…
– А вам який клопіт? Їх же внизу пропустили і гроші взяли.
– А ти звідки знаєш? – насторожується стара. – Чи не сам і платив?
– Може, й платив.
– Отож бо й воно. Їм там перепадає немало. А я сиджу тут ночами, і все на мені… Той рубель, той два… А вони там, унизу, не рублики деруть… – І додає із смутком чи із заздрістю: – Євреї себе не обидять. Отак і в житті бува. Він унизу, а ти нагорі. Тільки ж там унизу він лопатою гребе, а ти нагорі об’їдки приймаєш. Насправді, бач, не ти угорі, а він…
– Але за ніч десятку-дві маєте?
– Як коли. Та й не все моє. Як ішла сюди мусила заплатити.
– Скільки?
– Еге, тобі скажи… Ніби не знаєш, скільки. Заплатити заплатила, та що з того? З кожного діжурства й далі плачу… Таке-то…
Годинник у неї над головою показує чверть на другу. Я втрачаю терпець і виходжу з готелю.
Кінець гастролей
Наступного дня дівчата знову чекають мене за столом.
– Привіт. Знайомся. Я – Марунька, а це – Леська.
– Мені дуже приємно, що ми вже не греки. Хто у нас сьогодні в гостях?
– Невідомо. Взагалі ми вирішили взяти вихідний. Тому навіть не просили швейцара підсаджувати когось.
– Ось гроші. Де ви вчора пропали?
– Гроші забери собі, бо ми вчора дістали доплату. У вигляді подарунків. Тому й затримались.
– І що ж ви там дістали, якщо не секрет?
– Секрет. А це твоя сотня.
– Та ні, з мене досить. Я ж не гроші прийшов заробляти, а…
– …а писати роман. Знаємо, знаємо. Тільки дозволь нам оплатити твою тяжку працю. Ми дуже поважаємо письменників. Сам подумай – якщо ми не оплатимо, то хто? Де ти цей скарб надрукуєш? Ми взагалі оце думаємо, а чи не перебалакати з іншими повіями та не відкрити для тебе стипендію? На період написання роману? Як ти на це?
– Я зворушений до глибини душі.
– Ну, то давай нам про всяк випадок адресу.
Здуру я продиктував їм адресу, навіть не підозрюючи, у чиї руки вона потрапить і якого це клопоту мені завдасть. Але станеться це лише за кілька тижнів. А зараз я сиджу в ресторані і в кишені у мене сотня. Тепер я ще й проститутський стипендіат.