– А стара на місці? Пошукай!
Прийшов той у комірчину старої, а її і слід загув. Валялися її ічиги, топби,[34] різний дріб'язок. Фиркав, пряв вухами віслюк, три дні голодний.
– Немає ні твоєї старої, ні твого Ґир-ата, Ґероґли. Замість коня залишила вона тобі віслюка, якщо приймеш…
Закричав Ґероґли, упав горілиць. Лиш через три години прийшов він до тями, гірко заплакав.
– Не журись, Ґероґли, – заспокоював його Косе. – Пропав Ґир-ат, так у нас ще є Ховалі-ґир. Та й Боз-Думан!
– Дурна твоя голова! Що розумієш ти, Косе! Сто тисяч коней не варті і цвяха підкови Ґир-ата, – відповів Ґероґли і пішов до Агаюнус.
– О Агаюнус! Немає Ґир-ата…
– Немає на тебе погибелі! Чи не казала я тобі, що ця підступна відьма загубить і тебе, і коня?
– Що каятися тепер? Краще, Агаюнус, дай мені пораду.
– Вже і не знаю, що порадити тобі.
– Не гнівайся на мене, не кажи «не знаю». Дізнайся хоча б, куди вона його повела.
Все, що не відбувалося у цьому підступному світі, все відкривалося Агаюнус, варто лишень їй прочитати закляття і подивитися собі на нігті. Вмилася вона, відправила намаз з двома рікатами,[35] прочитала заклинання і подивилася собі на нігті.
– Та стара, Ґероґли, була з Нішапура. В Нішапур повели Ґир-ата.
Так сказала Агаюнус, і дорікала Ґероґли:
– Так ти, Ґероґли, богатир тільки верхи на Ґир-аті? Коли немає у тебе Ґир-ата, ти собаки не кращий!
«Щось радіє вона, – подумав Ґероґли. – Вирушу я на пошуки коня, а чи повернусь назад – хто знає. І як вона сприйме погану звістку про мене – чи не забуде, що «траур по доброму джигітові – сім років»? Може відразу почне шукати собі іншого, з товстою шиєю?»
– Агаюнус, ось вирушу я за конем, прибуду в Нішапур, а там дізнаються, що я Ґероґли, і вб'ють мене. Коли помру, як будеш ти оплакувати мене? Розкажи, а я послухаю, та і вирушу в путь, – звернувся Ґероґли до Агаюнус і ліг, накрившись халатом.
Агаюнус присіла поруч з Ґероґли і заспівала:
Доспівала Агаюнус, і Ґероґли підвівся.
– Догодила ти мені Агаюнус, дякую. Чи доля мені загинути чи ні, але зараз я задоволений…
– Ґероґли, вирушай на пошуки Ґир-ата як каландар. Нехай чоло твоє омиється потом, ноги вкриються пухирями. Настраждаєшся через коня свого, і тоді він принесе тобі користь. Тебе нагородив Аллах Ґир-атом, легко тобі він дістався. А що дається легко, не йде на користь, Ґероґли.
Забрала вона у Ґероґли дорогий халат і шовковий кушак, гострого ножа і сокиру, папаху з хутра видри і чоботи з сагри.[36] Все забрала вона у Ґероґли і обрядила його каландаром. На голову наділа діряву шапку, на плечі накинула лахміття, в руки палицю дала, перекинула через плече «гарбуз нещастя»[37] і мовила:
– Ну, йди! Хай Аллах допоможе тобі!
Зайшов Ґероґли до мейхани. Побачив його Косе і скрикнув:
– Що з тобою, Ґероґли! Що сталося з тобою? Невже надумав ти юродствувати через якусь паршиву шкапу?
– Не юродствую я, Косе. Стара була з Ніша-пура, туди відвела вона Ґир-ата. Треба мені йти розшукувати його. Тому-то я в одязі каландара. Мій наказ: поки мене тут не буде, не здумайте кривдити мою Агаюнус, Овеза милого і Ґюль-Ширін, – відповів Ґероґли і пішов, залишивши у фортеці сорок джигітів.
Два дні він йшов, а на третій Сапар-Косе з джигітами догнав його.
– Ну, Косе, кажи – у чому річ?
– Ти велів нам залишитися, Ґероґли, але у фортеці нам нічого робити без тебе. Ми поїдемо з тобою, Ґероґли.
– Послухайте моєї поради, Косе, залишайтеся! Далеко Ґир-ат, ні сила, ні золото не допоможуть нам повернути його. Ось стану я божим мандрівником, і, може, Аллах знову дасть мені Ґир-ата. Не потрібні ви мені зараз, повертайтеся.
– Ґероґли! Ти занадто часто повторюєш «повертайтеся». Чи серйозно ти це кажеш, чи, може, хочеш перевірити нас?
– Серйозно кажу вам, Косе.
– Ну, якщо не жартуєш, повтори нам свій наказ. Погано це буде чи добре, але настанови твої ми виконаємо.
– Добре, – відповів Ґероґли і звернувся до джигітів з піснею-настановою:
Закінчилася пісня, і Косе сказав:
– Поїхали назад, джигіти, треба повернутися!
Побрів Ґероґли, бурмочучи про себе: «Товариш одинаку – бог». Не доводилося перед тим ступати Ґероґли на сиру землю, хіба коли на коня сідав. І зараз настраждався він, ідучи пішки. Ноги вкрилися пухирями, по лобі піт струмком тече. Які запаси у пішого? Захотілося пити – де взяти чаю? Захотілося курити – де ж тютюн? Захотілося неше – та де його знайти? Йшов Ґероґли безлюдною пустелею, втрачаючи свідомість, розум у нього мало не помутився. Раптом – звідкись узявся – білобородий старець.
– Гей, сину мій! Щасливої дороги тобі!
Знаєте, мабуть, як сердита людина відповідає?
– Чи ти, старий, в дорогу мене посилав, що тепер зичиш щасливої дороги?
– Хоч я і не посилав тебе, та все ж скажи мені, куди прямуєш?
– Ти що послом засилав мене куди-небудь, що я повинен тобі розказувати?
– Не гарячкуй, сину мій, облиш цю дурну звичку. Ти йдеш все далі і далі від своєї країни, немає попереду ні людей, ні поселень!
– Якщо покидаю я свою країну, то хапай мене тут і стягуй борг, якщо я у тебе в боргу!
Сказав Ґероґли і заціпенів – щез старець, пропав – неначе і не було його зовсім, тільки й мовив: «Нехай принесе тобі достаток твоє ремесло!» Підійшов він туди, де стояв старець, а там і слідів ніяких немає… Згадав він бувальщину, що чув колись, і зрозумів, що то був Хизр,[38] мир йому.
– О, Аллах, до чого ж я невезучий! Мені б підійти до нього, отримати благословення. Що ж, хай буде що буде – спробую покликати мого покровителя, Лева божого,[39] – вирішив Ґероґли і заспівав:
Доспівав Ґероґли, та де там – немає ні Алі, немає нікого. Пішов він далі і немало пройшов. Піднявся на пагорб і побачив стільки овець, білих, чорних, що в очах замиготіло.
«Боже, яке щастя, якщо це тільки не сон», – подумав Ґероґли і підійшов ближче. А це були його вівці, його пастухи.
– Що за мандрівник? – дивувалися пастухи, підходячи до нього. Дивляться – так це ж їхній господар Ґероґли. На голові драна шапка, на плечах лахміття, в руках палиця, під рукою «гарбуз нещастя», – ну чистий каландар.
– Що це ти надумав, ага?[45] Чи не жадоба тебе здолала? Чи не жебракувати ти вирішив? Та чи мало тобі твоїх багатств – он скільки худоби пасеться в степу!
– Ні, чабани, не жебракувати я пішов. Стара з Нішапура забрала Ґир-ата. Ось і йду я за ним, одягнувшись каландаром.
Підійшов один із пастухів.
– Чув я, що і велика людина втрачає розум. Мабуть, правду кажуть.
– Про що це ти? – не зрозумів Ґероґли.
– Всі кажуть, що ти просто розгубився, ага. Але ж не на простого коня стара сіла – на Ґир-ата, прозваного Меджнун-Делі, а старій сто вісімдесят років, і сама вона вся з кулак. Та при переході з першої ж гори кінь заграє та скине її і до вечора кінь прискаче до нас. Не ходи, ага, не турбуйся даремно, залишайся тут, заночуй.
Це дурість, звичайно, була. Але Ґероґли повірив пастухові.
– Мабуть що залишусь, – відповів він і вирішив заночувати у пастухів.
А чабанам тільки цього і треба – почали вони ловити, різати і оббілувати його ж баранів, взялися готувати яхну, тамдирлау, ішлеме, гомме…[46] А коли зайнявся наступний день, Ґероґли запитав:
– Ну, чабани, прискакав Ґир-ат?
– О ага, та звідки ж йому знати, що ти тут? Якщо він, граючи, скинув стару, то мабуть пасеться десь у горах. Піднімися на гору, поклич свого Ґир-ата, пісню йому заспівай – він почує твій голос, дивись та й прискаче.
– Що ж, мабуть заспіваю, – вирішив Ґероґли і почав лізти на гору.
А пастухи за його спиною перешіптуються:
– Спритно ми ошукали його! Не можемо до мейхани твоєї прийти, привітати тебе, так хоч тут, в горах, спів твій почуємо, з нас і цього буде досить…
А Ґероґли вибрався на гору і заспівав, викликаючи Ґир-ата:
Та де там – не прискакав Ґир-ат!
– Щоб ти пропав, через тебе я цілісінький день втратив, – сказав Ґероґли, спустився з гори і пішов своєю дорогою. Йшов він, ішов та й дійшов до річки Араз. Глянув – стрімка течія.
– О боже, покровителю мій, як тут бути? На Ґир-аті річку перескочити нічого не варто. А зараз, видно, треба шукати брід.
Примечания
1
Безоаровий камінь, або камінь безуй – речовина органогенного походження. Його знаходять у нутрощах безоарових козлів, які живуть на гірських територіях Середньоазіатського регіону. У горах ростуть чіпкі колючі рослини, на яких залишається шерсть тварин. Безоарові козли ковтають ту шерсть разом із рослинами, у нутрощах на клубках волосся накопичується гідрофосфат кальцію (мінеральні солі) і утворюється сіро-синій камінь. У середні віки безоаровий камінь був досить дорогим, він поглинав сполуки миш'яку і вважався сильним протиотруйним засобом. У середньовічній Європі безуй добували для високих світських і релігійних сановників, для лікарів, алхіміків, учених.
У руських хроніках описані випадки, коли за допомогою безоарового каменя врятувалися від смерті патріарх Никон (1652 р.)та обраниця руського царя Олексія Михайловича Наталія Кирилівна із роду Наришкіних, яким подавали отруєне вино. У Никона в рукоять патріаршого посоха був вправлений безуй-камінь, який він умочував у чашу, а фаворитка царя за порадою лікаря пила особливу горілку, настояну на безоаровому камені.
«Клянусь життям, це найблагородніший з усіх дорогоцінних каменів, які зберігаються в скарбницях, бо для життя корисний він, а не вони!» (Аль-Біруні).
2
Сеіді (Сеїді, Сейіді) Сеійтназар Хабіп-ходжа-огли (1775–1836). Народився в родині служителя культу. Навчався в медресе Бухари і Хіви. Був значним беком, кермував військом. Відома поетична переписка Сеіді з поетом-полководцем Зелілі, в якій відображені воєнні змагання туркменів із сусідами, учасниками якої були обидва поети. Сеіді прославляв захисників батьківщини, закликав туркменів до єдності.
3
Ажі-Дахака – в іранській міфології дракон; в легендарній історії іноземний цар-узурпатор, який захопив владу над Іраном.
4
Ажі (ажай) – в іранській міфології чудовисько, дракон, персоніфікація чорних хмар, що затуляють сонячне світло.
5
Ілу (первинне «сильний», «могутній») – давньосемітське верховне божество; в західносемітській міфології верховний бог. деміург і далекий предок.
6
Ардвісура Анахіта – в іранській міфології богиня води і родючості. На думку деяких учених, культ Ардвісури Анахіти як богині води склався у кочових іранців, які жили на берегах Сирдар'ї.
7
Дестан (дастан) – літературний жанр, що поєднував у собі особливості і фольклорної прози, і поезії, як пісенної, так і книжної.
8
«Хук хак!» (араб. букв, «він бог», «він істина») – вигук дервішів.
9
Пастухи Туркменії, які займалися відгінним скотарством, більшу частину часу були відірвані від своїх родин. Робота пастуха вважалася важкою (вони жили в землянках і куренях, подовгу буваючи під відкритим небом і страждаючи від спеки, дощів та морозу) і небезпечною (постійно доводилося захищатися від хижих звірів та грабіжників).
10
Хурджин – перекидна сумка із шкіри чи килимної тканини, верблюдиця була матір'ю усіх верблюдів у стаді.
11
Маммед-джан – букв, «дорогий Маммед», тут лагідне звертання. З іменем юнака Маммедджан утворює гру слів.
12
Овмач – їжа із розм'ятих у маслі шматочків гарячої перепічки.
13
«Я пірім Вейсел гара!» – ймовірно, спотворена суфійська формула; у казці використовується як закляття.
14
Кран – перська срібна монета, одна десята частина тумана (туман – перська золота монета).
15
Сулейман – бібл. цар Соломон, який за численними легендами, розповсюдженими у народів мусульманського Сходу, був наділений владою над усіма чарівними силами. Окрім того, він розумів мову птахів і звірів, був надзвичайно мудрим і багатим. Ім'я Сулеймана, який за релігійною традицією вважався правовірним і був пророком Аллаха, увійшло в Коран, чим і пояснюється його популярність на мусульманському Сході.
16
«Шір!» – перс, «лев»; «пелен» чи «пеленг» – перс, «барс, леопард», туркмен, «тигр».
17
«…є одна молитва» – мається на увазі молитва, записана на папері; за повір'ями, така молитва допомагала при хворобах, пристріту, відваджувала злих духів.
18
«Яблуко заплаче, гранат засміється» – приказка, що підкреслює чудодійну силу молитви.
19
Махді – у мусульманській міфології «ведена» (Аллахом) людина, обновитель віри напередодні Страшного суду свого роду месія.
20
Кятібі (1803–1881) – туркменський поет. Народився в аулі Караган поблизу нинішнього Бахардена, де й пройшло його життя. Навчався в медресе Бухари і Хіви, після працював учителем на батьківщині.
21
Кеміне (Мамедвелі; 1770–1840) – туркменський поет-класик. Народився в родині дехкан (дехканин, дайханин – селянин, землероб), усе життя бідував. Навчався в медресе Бухари при підтримці родичів. Поневірявся на чужині, батрачив у Хіві. Прославився правдолюбством та гострим язиком, що й заважало йому у досягненні життєвих благ. Велика кількість анекдотів про Кеміне присвячена його легендарному рваному кожухові.
22
Пір – духовний наставник, священик, керівник общини віруючих мусульман.
23
Молла (мулла) – мусульманська духовна особа; інколи так називали учителя або просто грамотну людину.
24
Махтумкулі (псевдонім – Фрагі, який дослівно означає: «розлучений, відсторонений»; близько 1733–1880) – класик туркменської літератури. Освіту отримав у сільській школі, де вчителював його батько, і в медресе Шіргазі-хана в Хіві. Працював майстром по сріблу, багато мандрував, був у полоні в іранців. Із літературної спадщини дійшло десять тисяч рядків. Махтумкулі один із перших відмовився від арабо-перської метрики, замінив її народною силабічною системою.
25
Тасгир – шанобливе звертання.
26
Меджнун-Делі – обидві частини клички коня означають «біснуватий», «божевільний».
27
Сірі (сири) – міра ваги, кілька десятків грамів.
28
Анбал – професійний носій.
29
Гурджістан – Грузія.
30
Мейхана (майхану) – приміщення для бенкетів, частувань.
31
Хейкель – шкіряна сумка з молитовником.
32
Гайсар – придумана назва хвороби.
33
Яшмак – кінець головної хустки, яким жінки-туркменки закривали нижню частину обличчя.
34
Топби – національний жіночий плетений головний убір.
35
Рікат – частина мусульманського молитовного обряду.
36
Сагра – шкура з крупа коня, що йшла на виготовлення чобіт.
37
Гарбуз нещастя – посудина з видовбаного гарбуза, у яку жебрак збирав милостиню.
38
Хизр – ім'я пророка, який нібито знайшов джерело живої води і став безсмертним.
39
Лев божий – епітет халіфа Алі.
40
Шахімердан – «цар хоробрих»; епітет халіфа Алі.
41
Абубекр – ім'я першого халіфа.
42
Хазрет – титул, що його додають до імен пророків і святих.
43
Омар – ім'я другого халіфа.
44
Хайдар – Лев; прізвисько халіфа Алі.
45
Ага – пан, господар.
46
Яхна, тамдирлама, ішлеме, гомме – назва страв національної кухні.