У турецьких, азербайджанських, киргизьких, казахських і деяких інших міфах вона краде легені (печінку, серце) породіллі і поспішає з ними до води. Як тільки албасси покладе їх у воду, жінка помре. Казанські татари вважали, що інколи албасси п'є кров своєї жертви. Розповсюджені уявлення про її любов до коней. Албасси уночі їздить на них, заплітає їм гриви. За деякими турецькими, казахськими, кумикськими, ногайськими, тувинськими повір'ями албасси може вступати у статеві зносини з людьми. Наприклад, у тувинських міфах албасси, живучи з мисливцями, посилає їм вдале полювання, поїть своїм молоком і годує м'ясом, яке відрізає від ребер.
Цей образ має коріння в глибокій давнині; аналогії є в міфології багатьох народів: албасті у таджиків, ал паб у лезгинів, алі у грузинів, ол у татів, ала жен у талишів, пал у дін, пал анаси (алк) у курдів, алг (мерак) у белуджів, али (алк) у вірменів, алмази у інгушів і чеченців, алмас у монгольських народів і деякі інші. Властиві цьому демону риси мають у міфологіях узбеків і киргизів дух азатки, який зводить зі шляху подорожніх, дух нічних жахів бастрик (у міфології кумиків) і кара-кура (у міфології турків), шурале і су анаси у казанських татар, вуташ у чувашів, вірь-ава у мордви, овда у марійців, німецька альп-фрау, російська баба-яга.
Околиці м. Ашгабада. У Багірі по річці Ашгабадці
Руїни давнього Мерва
Питання про походження албасси не прояснене. Деякі автори вважають албасси персонажем тюркського походження. За іншою версією, уявлення про албасси пов'язані з традиціями іранської міфології, а назва демона походить від сполучення «ал» (вважається іранським словом) і «басти» (трактується як тюркське «натиснув»). Ймовірно, в основі слова «ал» лежить давнє найменування божества, зрідні ілу[5] семітських народів, а фонема «басти» – індоєвропейський термін, який означає «дух», «божество» (зрідні рос. «бес», осетинськ. «уас-» і т. п.). Виходячи з такої етимології, можна допустити, що образ албасси формувався в епоху давніх контактів етнічних спільнот (індоєвропейської та семітської мовних сімей), до їхнього розселення на території сучасного перебування. Атрибути албасси (магічна книга і монета), сліди уявлень про її благочинні функції (допомога людині) дозволяють припустити, що у первині албасси (албасти) – добра богиня, покровителька родючості, домашнього вогнища, а також диких тварин і полювання. Із розповсюдженням більш розвинених міфологічних систем (очевидно, ще в дозороастрійський період) албасси була відведена роль одного із злих нижчих духів.
«Страшна відьма з великими грудьми до колін, довгими кігтями і волоссям, яка душить жінок і дітей, віра в існування якої ще недавно жила у кожній туркменській сім'ї. Відома в народній міфології, в казках зовсім не згадується. Албасси інколи є персонажем небилиць, де вона намагається задушити породіллю, але її завжди проганяє пастух».
М. Сакалі* * *
Алі
Велика кількість легенд посвячена Алі, чоловікові улюбленої дочки Мухамета – Фатіми. У цих легендах понад усе підкреслюється благородний характер Алі, який віддає за інших власну свободу і життя.
Алі – переможець девів і драконів. Середньоазіатська легенда стверджує, що у Алі сім могил, бо люди, які його хоронили, бачили, як замість одного верблюда з тілом Алі раптом з'явилося сім і всі вони пішли в різні боки. Святині, шановані як могили Алі, знаходяться, зокрема, в Неджефі (Ірак), Мазарі-Шеріфі (Афганістан), Нулаті і Хамзаабаді, раніше Шахімардані (Узбекистан), під Сахарсом (Туркменістан). Характер етіологічного міфу мають легенди про гірські ущелини Північної Африки, нібито вони прорублені мечем Алі, про два ряди скель в Афганістані, які вважаються убитими Алі і закам'янілими драконами (аждарха). З подвигами Алі пов'язане походження деяких топонімів Середньої Азії.
* * *
Алдар-косе
Один із популярних героїв середньоазійського новелістичного епосу. Алдар-Косе – бідняк, дотепний базіка, хитрун і обманщик. Інколи він наживає багатство, та в наступній новелі ми знову бачимо його у роздумах, де б здобути хоч один тюмен чи кілька тенге. Але й у становищі бідняка Алдар-Косе не занепадає духом і за будь-яких обставин виходить сухим із води. Алдар-Косе має практичний розум, підсміюючись не злостиво над дайханами, він хитромудро і дотепно карає владних феодальних правителів і багатіїв.
Околиця м. Ашгабада. Цирульник
Досить багато у туркменському епосі (цілий цикл) новел і анекдотів про Міралі (Міралі-Шіра) і Султан-Союна. Міралі-Шір і Султан-Союн – це великий узбецький поет Алішер Навої і Султан Герата Хусейн Байкара (друга половина XV ст.). Усі оповіді побудовані на мотивах дружби і змагання у дотепності Міралі і султана, а також заздрощах до Міралі з боку інших візирів.
Туркменські анекдоти про ходжу Насреддіна (більш відомого в Туркменії під іменем Епенді) аналогічні анекдотам про нього тюркських народів Переднього і Середнього Сходу. Багато сюжетів, пов'язаних з іменем Насреддіна, переходять на туркменського поета-класика першої половини XIX ст. Кеміне.
У туркменському казковому епосі є цикли розважальних анекдотів про Джаппакляр і Есен-Полата. Джаппакляр – це чотири брати-дива-ки, які то будують млин на горі, де немає води, то грають у карти, їдучи на верблюді, то сіють смажену пшеницю тощо. Таким же диваком виступає в анекдотах і Есен-Полат.
* * *
Амбар-она
У міфології народів Хорезмської оази покровителька жінок і жіночих занять (робіт), хорезмська свята. В узбеків Амбар-она – дружина покровителя великої рогатої худоби Зенгі-баба.
Ймовірно, образ Амбар-она походить від авестійського божества родючості Ардвісури Анахіти.[6]
Збереглися міфи про довгі і безуспішні поневіряння Амбар-она у пошуках сина Хуббі-Худжі (типовий сюжет міфу про божество родючості). Хуббі-Худжі, якому приписували здатність оживляти закланних і з'їдених тварин, потонулих людей, зник у водах Амудар'ї, засоромившись, що перевершив батька святістю. Вважали, що він регулює режим Амудар'ї, покровительствує тим, хто плаває по ріці.
До Амбар-она зверталися за допомогою повитухи, знахарки, шаманки. Багато обрядів, присвячених Амбар-она, пов'язані з водною стихією, Амудар'єю. На носах суден, які плавали по Амудар'ї, зображувалась голова Амбар-она.
З іменем Амбар-она пов'язують також виникнення обряду, покликаного стимулювати проростання посівів – виготовлення весняної їжі з пророслих пшеничних зерен (сумаляк).
* * *
Рубаї
Салим Туркмен (XVII ст.).Біографічні дані відсутні* * *
Апи
Апи – велетенська отруйна гадюка. З цим, запозиченим з арабської мови терміном, без сумніву, пов'язана і назва однієї з реальних великих гадюк Середньої Азії, у тому числі і Туркменістану – ефи. У туркменській класичній поезії, включаючи і Махтумкулі, термін апи використовувався іномовно для позначення довгого чорного волосся красунь. Образ апи має давнє походження. У давньоєгипетській міфології відомий персонаж.
* * *
Апоп
Апоп – величезний змій, втілення пітьми і зла, ворог бога сонця і світла Ра.
Змій – представлений майже у всіх міфологіях символ, який пов'язували з родючістю, землею, жіночою виробничою силою, водою, дощем, з одного боку, і домашнім вогнищем, вогнем (особливо небесним), а також чоловічим запліднюючим началом – з другого. Зображення кінця верхнього палеоліту, і відбитки культу змій у релігіях народів Африки, Азії, Америки, Австралії дозволяють скласти уявлення про ранні етапи розвитку образу змія. Спочатку міфологічний змій зовнішньо був близько схожий на звичайних гадюк, відрізняючись від них лиш значно більшими розмірами. У подальшому образ змія прибирає деяких характерних рис тварин, які протистоять йому в давніх міфологічних сюжетах. Так, відоме в мистецтві верхнього палеоліту протиставлення зміїв і птахів, отримало продовження в ранньоєвразіиському мистецтві. Символ змії-веселки – господині дощу, яка п'є небесну воду (і тим інколи причиняє багато бід), має широке розповсюдження в міфологіях народів Азії. Для Африки, Південної Азії, Середньої Азії (в т. ч. Південної Туркменії); для Австралії, Океанії, Центральної і Південної Америки таряду інших регіонів спільним є також міфологічний мотив змія – охоронця джерел і водойм.
Уявлення про зв'язок змія з дощем знайшли відбиток в обрядах пошанування змія чи жертвоприношення гадюк в період дощів (чи очікування дощів під час засухи) у багатьох народів світу. Цим обрядам відповідають міфи про перемогу змієборця (в індоєвропейській міфології часто бога-громовика) над змієм чи драконом, слідом за якими починається гроза, дощ чи потоп.
Чарджуй. Туркмени на березі ріки Амудар'я
Культове значення змія як символу родючості – одна з найбільш характерних рис ранньої міфологічної символіки найдавніших землеробських культур. За свідченнями античних авторів і за археологічними даними, в скіфо-сарматській традиції відоме уявлення про богиню із зміїними ногами і двома зміями, що ростуть з плечей. Із хтонічною природою змія пов'язане і уявлення про багатства чи скарби, які він охороняє в землі чи під землею і може принести в дім.
Якщо в архаїчних міфологіях роль змія, об'єднуючого небо і землю, частіше всього подвійна (він одночасно і благодійний, і небезпечний), то в розвинених міфологічних системах (де змій часто має риси дракона, зовнішньо відрізняється від звичайної змії) часто прослідковується, перш за все, його негативна роль як втілення нижнього (водного, підземного чи потойбічного) світу; зв'язок змія з жіночим началом тоді найчастіше всього осмислюється в дусі мотиву принесення жінки (дівчини) в жертву змію.
* * *
Ата-баба
Духи предків. В культі святих у туркменів збереглися пережитки уявлення про важливе значення родинних зв'язків між святим і його шанувальниками, які проявлялися в наступних віруваннях: святий виокремлює із середовища мусульман своїх нащадків, охороняє їхню честь і майно, чує і виконує їхні прохання швидше, ніж прохання інших людей; з цієї причини мусульманину слід у першу чергу звернутися до святого-родича (предка); нащадки (рідня) святого можуть служити посередниками між святим і мусульманами.
В образі святого проступає обожнюваний предок, який і у потойбічному світі продовжує жити інтересами свого кревного колективу, беручи живу участь у його долі.
Досі існують уявлення про зв'язок святого з великою групою родичів, яка називається «тіре» («тайпа»). «Тіре» («тайпа») – рід, кілька родів, група родичів, плем я, споріднена група людей.
У народних віруваннях визнається покровительство святого всьому «тіре». Акішан, який помер у середині чи у другій половині XIX ст., опікується своїм «тіре» бокурдак; Атналі-баба, який жив сім-дев'ять поколінь тому назад, особливо турбується про своє «тіре» совралі; Молла-Кока у першу чергу допомагає своєму «тіре» сарик; святий Ерсарі-баба – заступник племені ерсарі; святий Гезлі-ата – засновник племені ата, який за це плем'я і заступається; родоначальник чисельної групи туркменів-шихів Пакир-ших опікується ними. Засновником племені, а чи племінної групи туркменів-салирів вважається герой огузького епосу Салор-Казан.
Види Туркменістану. В текінському аулі поблизу Ашгабада
Святий, гробниця якого є зосередженням кладовища, називається «гонам-баші». «Ваш» – голова, верхівка, початок. Слово «гонам», ймовірно, колись позначало те ж, що й індоєвропейські «клан», «генc» – рід. Значення слова «гонам» у сучасній туркменській мові втрачене, але «гонамчилик» у ряді діалектів означає кладовище. Більш давнє значення – ділянка кладовища, де поховані родичі. «Гонам-баші» збереглося з тих часів, коли родове (племінне) кладовище виникало навколо могили шанованого предка. З тих же часів залишилась традиція додавати до імені святого слова «ата» (батько, дід) і «баба» (дід).
* * *
Афрасіаб
У туркменській міфології (а також у турків, азербайджанців, узбеків) Афрасіаб – персонаж іранського походження, далекий предок тюркомовних народів, цар тюрків, богатир, вожак тюркських племен, які здійснювали загарбницькі набіги на сусідів. Образ Афрасіаба увібрав у себе риси ряду аналогічних персонажів міфології тюрків (частково, родоначальника тюрків Алп-Ер-Тонга, якого вшановували до XI ст.). Від Афрасіаба вели своє походження Караханіди і Сельджукіди. У деяких середньовічних джерелах подається міф про намагання Афрасіаба уникнути смерті. Один із його варіантів розповідає, що Афрасіаб збудував фортецю з високими сталевими стінами, замурував усі входи до неї, усі щілини. На сталевих брусах причепив штучне сонце, зорі і місяць. Афрасіаб приніс жертви богині краси і могутності Ардвісурі Анахіті, маючи надію, що вона подарує йому безсмертя. Та одного разу, гуляючи у своєму штучно освітленому саду, Афрасіаб все ж побачив темношкірого ангела смерті із злим обличчям. Смерть забрала його.
В іранській міфології (фарсі) Афрасіаб – вожак туранців, які вели безперервні війни з іранцями.
Один з давніх тюркських дестанів[7] розповідає про відомого героя Альпер Тунге. Згадуваний у творі поета Фірдоусі (XI ст.) під іменем Афрасіаб, він віками жив у пам'яті тюрків, на його честь влаштовувались пирування «йогі», деякі з правлячих тюркських родин (Карахани, уйгури, Сельджуки) пов'язували себе з ним.
* * *
Караван
Атамурад Атабаев* * *
Ашикайдин
У міфології туркменів і узбеків хорезмської оази покровитель співаків і музик. Ашикайдин (Ашікайдин) наділяє також шаманським даром, але може і позбавити людину розуму. Можливо, образ Ашикайдина сформувався під впливом міфів про першого шамана і співця Коркута. Вважали, що той, хто хоче надбати дар музиканта, має здійснити паломництво до могили Ашикайдина і провести там ніч, граючи на дутарі і наспівуючи пісні. Ашикайдин явиться паломникові і благословить його на заняття музикою та співом. У народній поемі «Неджеб Оглан» Ашикайдин, благословляючи свого учня, музиканта і співака, дарує йому чудесний дутар. Ашикайдин – один із персонажів епосу про Кер-огли, в якому він допомагає другові Кер-огли синові коваля Керему одружитися на богатирші Харман-Дялі. Богатирка перемагала всіх женихів (у т. ч. і самих Кер-огли та Керема) у музичних і співочих змаганнях. Харман-Дялі врешті-решт переможена Ашикайдином, який, щоб бути невидимим, сховався в могилу. Ашикайдин поступається Керему своїм правом одружитися з нею. Ця оповідь аналогічна одному з міфів про Коркута, в якому той допомагає герою здобути наречену, перемігши її безумного брата, який убивав усіх сватів.
Залишки Мервської фортеці
Туркмени
«Святий Ашикайдин – покровитель музик і співаків, поетів і шаманів у північному Туркменістані (Хорезмська оаза) і на захід від Кизил-Арвату. Музики і співаки співали і грали біля його могили, що знаходиться на околиці Хорезмської оази. Розповідають, що до паломника, який заночує біля його могили, він приходить уві сні і наділяє мистецтвом бути бахші, поетом чи шаманом. Щоб сподобатися «пірові», стати його симпатиком, паломник має бути чистим душею і тілом. В основі образу цього святого лежить шаманське божество».
В. Басілов«Історія культури туркменського народу знає 72 музичних інструменти, які у різні часи користувалися широкою популярністю. Деякі з них дійшли до наших днів, інші поступово вийшли з вжитку. За свідченнями істориків, в армії Огуз-хана Туркмена передня частина війська, що йшло в бій, називалася «передовий загін», а замикаючі його ряди – «веселий загін». Цей загін складався з музик, закличними звуками надихаючих воїнів на ратний подвиг.
Головними інструментами «веселих» рядів були туйдук (різновид сопілки) і депрек (бубон), їхні звуки були настільки пронизливі і сильні, що подавляли дух ворогів і устрашали їхню кінноту. «Психологічний» внесок «веселих» у перемогу часто бував значним. Ратний музичний спадок предків – важлива частина культури туркменського народу».
Овез Гундогдиєв