– Я його зовсім не запам’ятала, – сказала Соня, вилазячи на табурет між Етері та Катею.
– І що це значить?
– Що мені треба було рівно один раз його побачити. Побачити, роздивитися і запам’ятати. Я би навіть намалювати його тепер не змогла. Оце правда нечесно, що він навіть не попередив – нічого ж не залишилося. Ніби не було ніякого Луї. Я мала право його пам’ятати вічно, а тепер навіть не можу уявити, як він виглядає.
– Подивися фотки на телефоні, – порадила Етері.
Соня дістала трубку. Луї на сенсорному екрані виглядав як Луї, але щойно вона відводила погляд – запам’ятовані риси зникали знову, розпадалися, губилися чи складалися в якусь жаску маячню.
– У мене таке було, коли помер батько, – раптом сказала Катя. – Я сиділа і думала, який він. Я ж усе могла відтворити словами – що він мав залисини і бородавку під лівим оком, що очі були карі, а вії та брови майже вилізли, що в нього нижня губа перекосилася від інсульту ще шість років тому, й коли він говорив – то завжди ніби посміхався на одну сторону, тому постійно здавалося, що він на щось натякає. Ми багато через це сварилися. Що в нього була довга шия, завжди завеликі коміри, якісь крихкі плечі, що праве вухо стирчало, а ліве ні. Сказати це все було просто, ніби я завчила текст і носила його в собі, але ніяк не можна було зосередитися і його знову побачити. А це не Луї. Це був мій тато. Я все життя на нього дивилася, може, не з таким задоволенням, але все життя.
Катин тато втопився в якомусь випадковому озері, катаючись на лижах з її молодшим братом. Тонкий лід присипало снігом, й вони провалилися обоє, коли з’їжджали поза трасою розлогим чистим схилом. Катин брат плавав там чотири години, знявши під водою лижі і важкі черевики, і все ніяк не міг видряпатися, лід ламався й кришився, а озеро не закінчувалося, було воно наче скрізь. Тато теж зняв під водою снарягу, так вони потім усі там на замерзлому дні й лежали – дві пари лиж, дві пари лижних черевиків і синій Катин тато в комбінезоні та флісовій шапці.
– А потім ти згадала?
– Потім він мені приснився, – сказала Катя, – з лижами. У мокрій шапці. Скільки я не стараюся – тільки так його і згадую. Іноді сідаю й думаю – от моя сім’я. І бачу – мама, схудла цього літа; брат – поступив, виріс, вдівся по-людськи нарешті; тато і лижі.
– А Луї мені теж присниться? – спитала Катя.
– Так, – сказала Етері, – коли помре.
Соня мала сказати, як вона не хоче, щоби Луї взагалі коли-небудь помирав, але прислухалася до себе – їй було все одно. Всередині в Соні ніби відбувався якийсь порожній, зачинений на реконструкцію басейн, звідки відкачали любов і біль, як голубу хлоровану воду. Їй чомусь здалося, що це набагато гірше, ніж власне переживати любов і біль. Залишилися тільки побутові спогади і плани на життя удвох, котре вже не могло статися – як рудиментарні тумби і трампліни, вимкнені душі та замкнені роздягальні. Від того, що їй нема як усе це більше застосувати, розривалося серце.
– Так не можна, – сказала Соня, – нестерпно просто. Я мушу його ще раз побачити.
– Значить, побачиш, – сказала Етері.
І тоді Соня побачила Луї.
Вона бігла за ним, а він ішов великими кроками, на плечах у нього ще ніби лишилося трошки диму і світла, темний ліс обгортав його обережно, а він на ходу розстібав штани. Спина в нього була велика і рівна, як завжди. Соня підійшла майже нечутно, зупинилася позаду нього і чекала, поки він справлявся на якийсь дуб чи граб. Що вона, врешті, мала йому сказати? Нічого, вирішила Соня, я тільки подивлюся і запам’ятаю. Тоді хай собі іде куди хоче. Луї застебнувся, обернувся й мало не наштовхнувся на Соню. Вона заплющила очі й потягла носом повітря.
– Ти що? – сказав він, і Соні майже одразу захотілося плакати. Чоловік був високий, гнучкий і весь якийсь твердий, мав зморшки навколо очей і розпатлане волосся, бороду, густі акуратні брови, великі руки (однією все ще тримався за зіпер на джинсах), тонкі губи. Спину, сорочку, вузькі стегна. Все це не допомагало. Все було як у Луї, але разом складалося, як у спустошеній Сониній уяві, зовсім в іншу людину.
– Можна я тебе намалюю? – від несподіванки сказала Соня. Акуратні брови насупилися, він дивився на неї якось дуже зверху.
– Ну, гаразд, – сказав він. – Тепер я більш терплячий і можу позувати. Зараз? Не темно? Ти за мною йшла, щоби мене намалювати?
– Так, – сказала Соня і тут же виправилася. – Ні. Вибачте, я ніколи не обманюю.
– Я теж, – сказав він. Соні це сподобалося.
– Ти п’яна? – спитав він.
– Ні, – сказала Соня, – я п’ю воду. Я за кермом.
– Добре, якщо за кермом, – сказав чоловік. – Поїхали.
– Поїхали, я тебе підвезу, – погодилася Соня, подумала і спитала: – А що, якби була п’яна?
– Тоді би не поїхали, – сказав чоловік.
І це була правда.
Поки Соня обережно вибиралася на дорогу, а колеса пробуксовували по вологій траві, чоловік заснув. Соня зупинилася і зафіксувала його ременем безпеки, голова в нього відкинулася назад і вбік. Соня понюхала його в шию, під вухом. Він не прокинувся, коли подзвонила Етері.
– Де ти?
– Їду додому, – сказала Соня. – А що ви?
– З нами ніхто не знайомиться, – перекрикуючи музику, казала в слухавку Катя.
– Зі мною теж, – сказала Соня і подивилася на пасажирське сидіння. Чоловік спав і зовсім з нею не знайомився.
– Ми ще побудемо, – сказала Етері.
На в’їзді в місто на дорогу вискочив заєць, стрибав якийсь час поруч з машиною. Якщо бачиш уві сні зайця, згадала Соня, то це до великих змін. Якщо заєць тікає – його треба наздогнати, тоді це будуть зміни на краще. Соня пригальмувала, і заєць опинився попереду. Тоді Соня додала газу, заєць перелякався, підстрибнув якось криво і зник у траві, перш ніж Соня його наздогнала. Не страшно, подумала Соня, все одно він мені не сниться. І ще подумала – ніяк не можна обдурити себе і зайця. Принаймні одночасно.
У місті було холодно і порожньо, як у Соні всередині. Чоловік сопів. Луї часто говорив французькою, коли спав, йому снилися неприємні, виснажливі речі – що він тікає від поліції і не може сховатися, або що не може сісти в літак з Белграда, літак відлітає, а він усе мучиться з якимись документами, яких бракує, або ще що він ходить по Пер-Лашез і ніяк не відшукає батькову могилу. Соня прокидалася і дмухала йому в вухо – колись хтось сказав їй, що так можна поділитися сном, а Соні завжди снилися легкі, хороші, прості сни. Колись у тролейбусі Соня дмухнула у вухо якійсь бабі, котра тривожно заснула на сидінні поруч із Сонею, а баба перелякалася, підскочила, впала і зламала шийку стегна. Соня купувала і привозила бабі продукти й ліки, а потім звідкись з Іжевська приїхали бабині доньки й кричали, що Соня хоче загнати бабу в гроб і забрати її квартиру. Соня перестала привозити продукти й ліки, скоро баба померла, і тоді доньки дзвонили й питали, чи Соня не хоче купити квартиру за нормальні бабки, щоби вони спокійно повернулися в Іжевськ, але Соня не хотіла, бо з квартирою відтак були в неї пов’язані сумні спогади і якесь непевне почуття провини. Соня тоді спитала Етері, Катю і Настю, але вони не хотіли також. Узагалі, ніхто з оточення Соні не хотів купити квартиру – старався не хотіти з усіх сил, бо хотіти було зовсім нестерпно, коли не можеш. Навіть за нормальні бабки.
Він прокинувся, коли Соня запаркувалася в дворі й заглушила двигун. Співали пташки.
– Де ми? – спитав чоловік.
– У мене вдома, – сказала Соня. – Ну, як удома. Майже там.
– І що ми будемо робити?
Соня мовчала.
– У тебе хтось є? – спитав чоловік.
– Нема, – сказала Соня. – А в тебе?
– А в мене є, – сказав чоловік. Він ніколи не обманював. – Ти красива. Що ти хочеш?
Соня почала пригадувати все, чого вона хоче. Усього було дуже багато, але саме зараз нічого чомусь не пригадувалося.
– Я хочу все пам’ятати, – сказала Соня.
– Для цього треба знайти голубине яйце і випити його, – серйозно сказав чоловік. – У тебе є голуби?
– Ні, – сказала Соня, – але є голуб’ятник. Ну як у мене. Просто є.
– Покажи, – не повірив чоловік.
Потім вони залазили до голуб’ятника. Залізна драбина була слизька, бо на неї вже випала ранкова роса, або, може, ще вечірня. На низеньких дверцятах висів великий замок, теж слизький і мокрий. Соня відімкнула його і зайшла. У голуб’ятнику було темно і тісно, але Соня могла стати на повний зріст, а чоловік – ні. Не було ані пір’я, ані посліду, тільки якийсь невловимий пташиний запах. Голуб’ятник хитався від їхніх рухів. Чоловік сів на підлогу. Через маленькі вікна було добре видно, що небо надворі вже почало світлішати.
– А де голуби? – спитав чоловік.
– Він їх випустив. Голубник.
– Чому?
– Тому що він був уже сліпий і не міг на них дивитися. А що з ними ще робити, сам подумай.
– Нащо взагалі голуби? – спитав чоловік.
– Вони літають колами. Хороші голуби правильно літають. Їх треба годувати, поїти, прибирати за ними. Ну цей дід прибирав, годував. У нього хороші голуби були, сизі і білі.
– Сизі – це які? – знову спитав чоловік.
– Як сірі з молоком, і ще трошки голубі.
– І що потім сталося?
– Потім він осліп. Голуби мучилися дуже – ніхто їх не годував, не поїв, не показував їм цих всіх команд, щоби літали колами. І вони не літали. Сиділи тут і мучилися, стогнали. Знаєш, як голуби стогнуть?
– Знаю, – сказав чоловік, – у мене на горищі живуть. І в шахті ліфта.
– Він мене попросив, і я їх випустила. Виганяла звідси, ловила і викидала вгору, а вони билися крилами, лізли назад. Я тут усе прибрала і замкнула, але вони довго ще прилітали. Сиділи. Потім настала зима, й аж тоді вони перестали прилітати.
– Іди до мене.
Соня сіла на підлогу, і чоловік обійняв її, притулив до себе.
– Розказуй ще. Ти так гарно розказуєш, мала. Про голубів. Дід помер, ну, голубник?
– Помер потім, – сказала Соня.
– Шкода його.
– Шкода, – погодилася вона. Чоловік був теплий, обійматися з ним хотілося. Зеленувате, ще кволе світло пробивалося через шпарини між дошками, тремтіло за маленькими вікнами. Невидимі голуби незадоволено стогнали десь над дахом, шаруділи крилами, тулилися одне до одного, розсідаючись і вмощуючись на ранніх скісних променях. Соня потяглася губами і поцілувала чоловіка в бороду, кудись поруч з ротом – ну, бо що ще було робити? Він обережно взяв долонями її обличчя і дивився, яка вона майже прозора в густій темряві, що поволі відступає. Потім притулився губами до її губ і обережно запхав язика їй в рот. Соня заплющила очі і потерлася об нього своїм язиком, спробувала на смак. Серце не розривалося, але було приємно. Що глибше він цілував її, то більше ставало світла, то теплішим воно було на колір. Соня запхала руки йому під футболку і гладила його спину і плечі, відігріваючи свої долоні і пальці, поки він цілував її підборіддя, шию, груди, живіт. Борода в нього була м’яка, а рот великий. Від його вологих поцілунків Соня вигиналася і посміхалася, виплутуючись з тонкої сукні, їй було лоскотно – вона уявляла, як по ній повзають живі великі повільні равлики в жовтих з рожевим мушлях, але від равликів не було бридко, тільки солодко. «Сонячні равлики», – подумала Соня.
– Ти роздряпаєш спину собі, – видихнув чоловік, перевернувся, легко підхопив Соню і посадив на себе зверху. Соня гойдалася і ковзала на ньому, тепло і світло перетікало між ними, він прибирав волосся з її обличчя і дивився, торкався її губ, занурював пальці їй в рот. Соня стисла його пальці губами, і він відпустив усе тепло, і тоді Соня мимоволі пальці прикусила, бо тепло прийняла. Він тихо засміявся, Соня глибоко видихнула і довго не вдихала, потім схопила ротом ранкового світла, нахилилася і передала чоловікові. Він обійняв її, склав її голову собі на плече, розрівняв легке волосся і гладив по животі колами, як літають правильні голуби, поки її дихання не сповільнилося і хороші сни не полізли їй у вуха, навперейми одне одному, ніби ображені птахи в дверцята голуб’ятника.
Коли Соня прокинулася, чоловіка вже не було. Сонце просочувалося до голуб’ятника між дошками, пронизувало сутінь тонкими площинами, в яких висіли і сяяли порохи, пір’їнки та торішні пташині стогони. Було спекотно, майже як прокидатися в серпні у старому армійському наметі. Соня заплющила очі і згадала м’яку бороду, високі вилиці, напружену шию, пальці в себе на стегнах, навіть руді замшеві черевики – але не згадала цілого чоловіка. Тоді вона вбрала тонку сукню, котра трохи пахла нічним лісом, вологою і грибами, а трохи – чужим тілом і голубами, і стікала її тілом, як тепле молоко, лащилася. Волосся розправилося, Соня пригладила його, щоби виглядати пристойно, і полізла надвір.
– Ти що, і трусів не носиш? – здивувалася двірничка, прискіпливо дивлячись, як заспана Соня спускається драбиною з голуб’ятника.
– Ношу, – безсоромно відповіла Соня, але тут же виправилася: – Не ношу. Іноді. Доброго ранку.
– Ти що там, спиш? – спитала недовірливо двірничка.
– Сплю, – погодилася Соня.
– От що з людьми робить відсутність жилплощі, – пожаліла її раптом стара. – Головне, не спи в машині. Особливо зимою. Задушишся угарним газом. Літом не задихнешся – літом вікна відкривають. Але все одно не спи.
– Не буду, – пообіцяла Соня і пішла додому.
Про газ вона знала і сама.
Удома невловима любов до відсутнього Луї, ніби марево над гарячим асфальтом, тремтіла в повітрі над поверхнями і полицями там, де мали бути його сорочки і піджаки, його книжки з закладками і документи в обкладинках, його черевики, зубна щітка, його шалі та краватки, тепла куртка, збанок, куди він скидав візитівки та закордонні монети, котрі потім ще можна використати, його прозора парасоля, срібні прикраси і набір для гоління. Крім трему в повітрі, від набору для гоління лишилися ще сліди пінки з обтинками темних, гострих, коротких волосин. Більше нічого. Було зовсім не ясно, як вони тепер не поїдуть автом до моря, не будуть жити в Парижі з рудою сестрою, не прибиратимуть разом у старому південному домі, не шліфуватимуть грубі, але якісні меблі в чотири руки, не прийдуть на французьку вечірку наприкінці літа їсти виноград, сири і танцювати під чийсь нездалий акордеон, узагалі було незрозуміло, як це Соня так і не подивиться на маму, котра кидалася пляшками і камінням і палила поліцейські машини, не вивчиться читати французький реп, не купуватиме гарячий хліб до сніданку, не виходитиме зранку через вікно спальні босоніж на колючу траву і просто не буде більше ніколи тією Сонею, яка з Луї.
– Це ти не хочеш бути з ним, – казала Етері за сніданком. – Це ти просто хочеш трохи бути ним. Це різні речі. Це все одно би не вийшло.
Вони сиділи на відкритій терасі, Етері пила каву і якийсь жовтий фреш, а Соня їла салат з помідорів, трав і креветок. Бажання бути Луї, щоби не бути Сонею, котру він залишив, присоромлене, скоцюрбилося десь над легенями, але не зникло. Кончений Гена помахав їм привітно рукою, але пройшов сідати на інший кінець тераси.
– Ти бачиш? – тихо сказала Етері. За руку Гена тримав маленького зросту жінку, повнувату, усміхнену, світловолосу і теж, напевне, кончену Соня бачила. Вони сіли разом і вибирали їжу, посміхалися, торкалися одне одного й взагалі всіляко із задоволенням взаємодіяли.
– Не дуже й хотілося, – впевнено сказала Етері. – Ну, правда.
Потім Соня з Етері пішли в туалет. Кабінка була одна, вони зайшли удвох і зачинилися, двері в кабінку були тоновані ззовні, а зсередини, ніби із засідки, навіщось можна було бачити рукомийник і маленьке кругле дзеркало над ним. Соня відвернулася і чекала, поки Етері робила, що слід робити в туалеті, хоча, звісно, мало що там слід робити. Маленька Генина жінка зайшла тим часом до вбиральні й мила руки. Потім дістала з сумочки коротку помадку. Дзеркало висіло для неї точно зависоко, вона якось безтурботно оглянулася на тоновані двері, а потім зробила от що – якось ніби піднялася навшпиньки, потяглася вгору, відліпилася підошвами туфель від кахлів і виплила відображенням у круглому склі над умивальником. Погойдуючись і зависаючи в повітрі, вона малювала губи.