– Рана серйозна? – запитав Шольц.
– Ні, ваша милосте…
– Мій пане, – мовив Себастян, – мені незручно опинитися тут у такому вигляді…
– Дурниці, – перебив бургомістр, – ми надто довго чекали на вас, мій друже, аби тепер отак-от відпустити…
– Принесіть води, – розгублено кивнув лікар. Прохання було миттю виконане.
– Розкажіть нам, дорогий Себастяне, що з вами сталось? – спитав Шольц.
Гість, як завжди в таких випадках, злегка наморщив чоло і на мить задумався. Йому подали повний келих і, зробивши ковток, Себастян почав свою розповідь:
Поет на мить замовк, аби зробити ще ковток та й подумати над продовженням. Залунали оплески, очі бургомістра заблищали, він був палким прихильником поезії.
– «Про неозначеність буття», – повторив він, – клянусь, ви мене заінтригували!
Себастян уклонився, трохи зморщившись від болю в плечі. За хвилину він продовжив:
– О, сором, сором мені! – раптом вигукнув бургомістр. – «Лиш сріблом слова»… Даю вам обіцянку, Себастяне, ви станете багатим справжнім сріблом ще до настання ранку. Але продовжуйте, продовжуйте…
– Одну хвилинку, – благально втрутився лікар, – я не маю навіть чим перев'язати рану, а це неодмінно треба зробити, ваша милосте…
– Можливо, ця хустинка знадобиться для такої мети? – почувся чийсь оксамитовий голос.
– Дякую, панно, – полегшено зітхнув лікар.
Себастян зустрівся поглядом з молодою чарівною панною.
Він уклонився їй – не відводячи очей. Несила було йому цього зробити. Його поетичній натурі вона здалася богинею. Оті палкі очі, ніжні вуста, злегка зашарілі щоки, темне, вкладене у вигадливу зачіску волосся… Поет навіть не одразу почув, що бургомістр вимагає продовження розповіді. Поміж присутніми почулися смішки, і це привело Себастяна до тями.
– Даруйте, – промовив поранений, – просто рана заболіла раптом.
Бідолаха лікар упав на коліна.
– Обережно, телепню, – гримнув бургомістр.
– Пробачте, ваша милосте, – проскиглив той.
Себастян кивнув головою, і всі затихли. За мить його голос знову всіма заволодів присутніми:
Тим часом лікар перев'язав рану, і поет, під нову хвилю оплесків, звівся на ноги, мимоволі шукаючи очима темноволосу красуню. Вона стояла неподалік і також аплодувала йому. На її вустах сяяла усмішка, за яку він ладен був померти. Те сяйво заповнювало для нього всю величезну залу, а кришталеві відблиски, що так спочатку його засліпили, тепер здавалися лише жалюгідним мерехтінням. Укотре поета повернув до тями бургомістр:
– Браво, Себастяне, я не перестаю захоплюватись вашим талантом, – говорив він, – але, втім, у мене до вас прохання.
– Так, пане, слухаю.
– Відтепер завжди носіть кольчугу.
– Неодмінно!
– До розваг, панове! – звеселіло вигукнув бургомістр. – Музику!
А поет тим часом знову поринув у задуму.
– Мій друже, – перегукуючи перші акорди, промовив Шольц, – у вас на вустах ще одна поезія?
– Справді, вашмосць, всього кілька рядків. Ось вони:
– Стривайте – Мирон?… Марко?…
– Мартин! – вигукнув бургомістр, – мій дорогий Мартин! Він отак казав? От віддана душа… Заждіть, він же простий лакей… Треба буде доручити йому якусь поважнішу роботу…
З цими словами вони й розкланялись.
Бал полонив поета, і Себастян вже почувався його королем… Кишені приємно обтяжувало срібло, камзол приємно тиснув на плечі, дарма що був зіпсований діркою від ножа, яку тепер не приховала б і найуміліша швачка. А вродливиця, що полонили його, закружляла з усіма у веселому вихорі. І кольори її сукні злилися з іншими барвами, а голос розтанув у музиці та сміхові.
Вино дурманило та все віддаляло, отож поет його стерігся… Серпанкові хвилі її вбрання, мов уві сні, то з'являлися, то зникали, наче примара…
Мелодія скінчилася. Нарешті! Себастян раптом відчув, що світ пливе перед очима. У голові паморочилось. Можливо, рана серйозніша, аніж те йому видавалось? Дурниці! Це інше…
Вона стояла у барвистому жіночому колі, коли зустрілася знову з ним поглядом, не відвела очей, аж поки поет не наблизився до щебетливого товариства, спричинивши деяке сум'яття безцеремонним вторгненням.
– Ви хочете прочитати нам вірша? – запитала котрась із дам.
– Пані, я вже стільки сьогодні їх прочитав, що, мабуть, не зможу вичавити з себе ні рядка, – відповів Себастян.
– О, як шкода…
– Якщо тільки…
– Що? – кокетливо перепитала дама.
– Якщо тільки вірші самі не народяться і не вирвуться жагучим потоком…
Дама засміялася переможно.
– Слово честі, Себастяне, ви мене лякаєте, але я готова вас слухати.
– Мила пані, я вражений вашою безстрашністю, – мовив поет, – але боюсь, з того потоку на вас не впаде ні краплини.
Її обличчя аж позеленіло від злості. Вона вже ладна була піти, кинувши якесь слово спогорда, проте цікавість взяла гору. Кинула ядучим поглядом довкола, сподіваючись угледіти: де ж суперниця? Затим скривила губи у посмішку і залишилась. Себастянові слова плутались у голові, наче гублячись в тумані, що стояв перед його очима. Він ступив кілька кроків до красуні, що вразила його.
– Необачний вчинок, – тихо вронила вона.
– Даруйте, мабуть, поранення спричинило лихоманку, – так само покрадьки відповів Себастян.
– Боюся, що причини буде замало для виправдання наслідків…
Вона звела очі і, наче обпікшись, в ту ж мить відвела погляд.
– Ви, здається, збиралися читати поезію…
Себастян нахилився до її плеча і промовив рядки, наче вихопив із самого серця:
Красуня раптом здригнулася, як від болю. Її схвильований шепіт увірвав слова Себастяна:
– Не треба… Припиніть…
Густий рум'янець залив її щоки, а губи нервово затремтіли. Але поет, лише на мить зупинившись, продовжив:
– Досить! – рішуче мовила вона. – Ви не розумієте… ви не повинні…
Замість відповіді поет спробував поцілувати її руку, однак панна швидко відійшла і загубилася серед присутніх.
Він побачив її нескоро: музиканти встигли перепочити і зіграти кілька нових вальсів, лакеї – змінити порожні барила на повні, а слуги – відвести декількох вельмож на свіже повітря.
Себастян устиг побачити, як лакей шанобливо відчинив перед його богинею двері, тільки тепер її вже супроводжував якийсь чоловік. Хвилину зачекавши, поет кинувся за ними, та коли він опинився внизу, її екіпаж уже рушив. Густа темрява за світлою плямою від ліхтаря ненажерливо проковтнула екіпаж, полишивши гуркіт коліс і прощальне кінське іржання.
– Ну й п'яниця, – почулося збоку.
За спиною стояв той самий лакей, що його Себастян вихваляв перед бургомістром.
– Хто п'яниця? – не втямив поет.
– Я про того ведмедя, що супроводжував красуню.
– А хто отой ведмідь?
– Лихий його знає…
– Слухай, хлопче, – скинувся раптом поет, вигребши з кишені жменю срібла, – лети чимдуж за тією каретою, і будь що дізнайся, де вона живе. Зрозумів?
– Ще б пак! – на ходу кивнув хлопець. – Я вітром…
– Я живу на Руській! – гукнув Себастян услід. – Знайдеш мене вдень.
– Гаразд, пане, – відлунало з темряви.
Розділ III
Близько третьої ночі веселощі на балу досягли свого апогею і потроху почали вщухати. Час від часу з будинку виходив лакей і, освітлюючи дорогу ліхтарем, йшов на вулицю запрягати карету котрогось із гостей, який в цей час розкланювався із захмелілим бургомістром. Іншим, що жили на середмісті, досить було ступити кілька кроків, щоб опинитися вдома. Отож вони не потребували послуг лакеїв, котрі потайки вже мріяли про сон більше, ніж про панські подачки. То тут, то там чулися фальшиві голоси, що силкувалися видобути з горлянки сороміцьких, зрідка героїчних пісень.
Місячний диск, що кілька годин тому освітив дорогу поетові, вже сховався у свинцеву безодню грозових хмар, які міцно тримали небеса у своїх широких обіймах, подекуди спалахуючи десь удалині блискавками.
Проте Якуб Шольц та гості не зважали ані на небо, ані на густу темряву довкола… Стоячи на вулиці, бургомістр люб'язно прощався з молодою парою, яка, востаннє розцілувавши господаря міста, сіла в карету. З півгодини Шольц давав настанови кучеру про те, як правильно смикати за віжки, їдучи прямо або завертаючи, щоб панів не трусило і не кидало в кареті, бо це не діжки з капустою. Врешті, навіть коням урвався терпець і вони потроху почали рушати, лишивши бургомістра з усмішкою на розчервонілому, мов буряк, виду.
Зненацька крізь густе, як кисіль, повітря долинуло з передмістя протяжне собаче виття. Усмішка Шольца в ту ж мить зникла. Бургомістр, зиркнув на лакея, що стояв поруч з ліхтарем, багатозначно дмукнув і рушив до дверей. Раптом, услід за виттям, пролунав чийсь голос, аж присутні уклякли і перехрестились. Ліхтар у руці служника замиготів і ледь не впав на землю.
– Зачекайте…
З темряви на тремтливе світло вийшов чоловік у сутані, на ходу докинувши:
– …сину мій.
Чернець – то був єпископ Лібер – підняв каптур, підставивши світлові худі й суворі риси.
– Ваше преосвященство, – прохрипів нарешті бургомістр, – я не чекав…
– Заспокойтесь, Шольце, я не на бал. Відпустіть лакея і ходіть зі мною, – перебив його єпископ.
– Але… куди?
– Робіть, що кажу. Побачите.
Бургомістр знаком відпустив лакея і ступив крок до єпископа. Лібер знову натягнув на голову каптур і ступив у темряву.
– Сину мій, – сказав він, – чи не завгодно вам здійснити маленьку прогулянку на Личаків?
– Куди? – ошелешено вигукнув бургомістр. – Хіба це не може почекати до ранку?
– Не може, – твердо відповів єпископ. – Проте не турбуйтесь, за брамою нас чекає карета.
– Ви що, змусите ціпаків відчинити для вас браму? – не вгавав Шольц.
– Чому ж, ми вийдемо через хвіртку…
– Але тоді треба поспішати.
З-за рогу Скотської блимнув вогонь смолоскипа і освітив постать людини, що тримала його в руках.
– Нам туди, – сказав Лібер.
Обережно ступаючи по нерівній бруківці, вони рушили на світло і в бургомістра раптом кров застигла в жилах. Вогонь висвітив диявольську посмішку на шоломі, що ховав голову незнайомця. Такі шоломи називали «чортова личина». Темні очниці і щілина усміхненого рота виникли так раптово, що зойк не втримався в горлянці Шольца.
– Не лякайтесь, – заспокоїв єпископ, – це наш слуга і охоронець. За мурами нас чекають ще декілька таких «веселунів».
Бургомістр важко дихав. Серце його рвалося з грудей, будь-що хотілося назад, до будинку, де вщухав бенкет. Якуб Шольц раптом зовсім протверезів.
Незнайомець видобув з-під довгого плаща короткий меч і рушив уперед. За ним крок у крок йшли два наймогутніші мужі міста: бургомістр та єпископ. Заспаний вартовий вгледівся у їхні обличчя і, змірявши недовірливим поглядом незнайомця, прочинив хвіртку.
Через широчезний рів було перекинуто дерев'яну кладку. Обережно ступаючи, троє чоловіків дісталися до іншого, нижчого муру, за яким був ще один рів і високий вал.
Коли врешті бургомістр, хекаючи, мов загнаний хорт, ступив на рівну землю, на ратуші пробило дві чверті по третій ночі.
– Хай йому грець, – лаявся роздратований Шольц, – набагато простіше було б дістатися сюди через браму…
– Тихше, – спокійно наказав єпископ, – ніхто не повинен знати про нашу подорож.
– Дідько! – не втихомирювався бургомістр, в якого від страху перед єпископом кебети не залишилось ані сліду. – А як же вартовий?
– Якби ми рушили через браму, вартових було б шестеро. Що менше, то краще. Ви розумієте? – сказав Лібер.
– Ні, ваше преосвященство, – отетеріло відповів Шольц.
– Я мав на увазі, що ми з вами – надто поважні люди, аби дати поживу чуткам. Але на нас чекають…
З темряви справді долинуло кінське іржання та стишені людські голоси. «Хай йому грець, – подумав бургомістр, – я не здивуюся, якщо там зібрався гурт кентаврів». У небі раптом спалахнула блискавка, вихопивши з темряви запряжену парою коней карету і чотирьох чоловіків у таких же зловісних шоломах, що й незнайомець. Неподалік стояло четверо коней, пощипуючи траву. Чотири диявольські усмішки повернулись до прибулих і завмерли у беззвучному привітанні.
– Бачу, ви подбали про безпеку, – зауважив з потаємною радістю Шольц.
Єпископ зняв з голови каптура і єхидно посміхнувся, ставши схожим на решту учасників цього страхітливого дійства. Проте, ледь він зібрався відповісти, як повітря здригнулось від могутнього удару грому та зляканого іржання коней. У цьому гуркоті голос Лібера розчинився, бургомістрові лишалося тільки здогадуватись про сказане.
– Пробачте, я не дочув, – сказав він.
Лібер нервово відмахнувся і знову сховав голову під каптур. Схоже, повторювати сказане єпископ не мав бажання. Вони сіли у карету, їхній супутник натягнув віжки. За деякий час, минувши бездоріжжя, вони виїхали на рівний шлях.
Шольц прикипів очима до віконця карети, але міг розгледіти лише темний силует вершника, що їхав збоку. Бургомістр тричі перехрестився і жалібно промовив:
– Де ми?
– На Глинській дорозі, – відповів єпископ, – не хвилюйтесь.
Бургомістр здригнувся, перехрестився ще раз, бурмочучи:
– Застарий я вже для таких прогулянок…
– Я хочу тільки, аби ви дещо побачили, – мовив Лібер.
– Зважаючи на характер подорожі, можу собі уявити, – відповів Шольц, знову хрестячись.
– Не думаю…
– Я впевнений…
– Припиніть!
– Що?…
– Годі, вам кажу.
– Єзус Марія, та що?
– Та припиніть хреститися, ви мене дратуєте, Якубе!
Бургомістр знову відвернувся до віконця. Звідти на нього подивилася у відповідь вищирена кінська морда. Йому здалось, ніби Якуб Шольц видивлявся в ту мить на себе в криве дзеркало… Його ошатна сорочка змокла від поту, а від протягів, що пронизували карету наскрізь, ставало дедалі холодніше. Він жалкував, що зморений балом, зняв камзол і, виходячи на вулицю, не прихопив його із собою.
Карета раптом зупинилася. Єпископ відчинив дверцята зі свого боку, кивнувши бургомістру зробити те саме. Вони ступили на землю, і чийсь старечий голос привітався з його преосвященством.
– Благослови тебе Господи, сину мій, – відповів єпископ, – ти могильник?
– Так, отче…
– Нагороду отримав?
– О, вашій щедрості немає меж!
– Тоді веди нас.
– Слухаюсь, ваше преосвященство… Сюди, за мною… Йой, обережно, тут камінь…
– Отже, ми йдемо на цвинтар? – пошепки запитав бургомістр.
– Який ви здогадливий, Якубе, – безцеремонно мовив єпископ.
Шольцу знову стало гаряче, як на балу, щоправда не надто весело.
– Всемогутній Боже, там же ховали померлих від чуми, – застогнав він.
– Хтось із них вас впізнає? – скривив губи єпископ.
Бургомістр не втримався і вилаявся щиро.
– Тсс, – зашипів могильник, коли вони наблизились до першого хреста, – слухайте…
Зовсім недалеко чулося чиркання заступа об землю, що час від часу натрапляв на камінь і лунко при цьому дзвенів.
– Хтось блюзнірствує, – тихо промовив Шольц.
– Авжеж, і не просто так, – відповів єпископ, – і не просто «хтось». Дочекаємось блискавки, і ви спробуєте впізнати цих людей.
– Ви гадаєте, я маю їх знати?
– Упевнений. Підійдімо ближче…
– Сюди, мої панове, – озвався гробар, нагадавши про свою присутність, – сюди. І пригніться…
Він затяг їх за широчезне дерево, якому вода добряче підмила коріння і воно стирчало тепер у темряві, як багатоголова гідра.
Троє завмерли у своїй засідці, прислухаючись до нічного дійства. Бургомістр, що мав кращий зір, до болю витріщивши очі, поступово починав розрізняти силует чоловіка в білій сорочці. Цей зрадливий колір не змогла приховати навіть темна, як сам диявол, ніч.
– Щось бачите? – запитав єпископ.
– Так, здається… – відповів Шольц.
– Коли мигне блискавка, – мовив Лібер, – будьте готові придивитися якомога, мусите впізнати цих людей.
– Гаразд, – пробурмотів той.
У ту ж мить небо спалахнуло, і проступила доволі страхітлива картина: промені світла заплутались, як душі померлих, у тумані, що огортав сірі кам'яні хрести, які на мить відкинули різкі лиховісні тіні. Запахло спліснявілим потойбіччям…
Серед цього мертвого світу на купі розрихленої землі і каміння стояли двоє. Один був той самий чоловік із лопатою, а поруч – жінка в темному футеркові поверх легкої сукні.
– Ну? – випалив нетерпляче єпископ, коли все знову вкрилося темрявою.
Шольц мовчав і лише важко дихав. Незважаючи на туман, він добре розгледів дві знайомі йому постаті.
– Кажіть же! – сердито наказав єпископ.